Світ і форми його існування

Аналіз історичного розвитку уявлень про світ. Поняття матерії. Співвідношення матеріального і ідеального. Рух як загальний спосіб існування світу. Форми руху. Закономірне і випадкове у розвитку світу. Ідеї механістичного детермінізму. Специфіка законів.

Рубрика Философия
Вид лекция
Язык украинский
Дата добавления 22.07.2017
Размер файла 30,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Світ і форми його існування

ПІЗНАННЯ ЯК ДІЯЛЬНІСТЬ

Що таке світ? Як проявляється співвідношення матеріального і ідеального? Які форми руху? Що таке закон? Чому простір і час є загальними формами існування світу?

ПОНЯТТЯ СВІТУ

Поняття світ має різну інтерпретацію. У філософії воно розкривається через поняття космос, Всесвіт, буття, матерія, субстанція і т. д.

Історично тлумачення поняття світ спирається на філософські, природничо-наукові уявлення про будову і розвиток Всесвіту, живої та неживої природи. Це поняття рухоме, воно розвивається. На різних етапах розвитку науки й філософії зміст його багатозначний.

У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв'язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ - це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів. Інтерпретація поняття світ через поняття буття передбачає виділення як відносно самостійних, але взаємопов'язаних світів, таких форм буття:

1. Буття "першої природи", тобто всієї природи (включаючи "макро" і "мікро" світи), яка перебуває поза межами людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.

2. Буття "другої природи", тобто природи, перетвореної людиною. Це предметний світ, який виникає як "розгорнута в природі історія людства", це "втілений у натуральній природі спосіб людського буття".

3. Буття соціальне (світ людського суспільства).

4. Буття духовне, в якому виділяють дві відносно самостійні реальності - суспільну (надособистісну) та індивідуальну свідомість.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СВІТ

В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.

За аналогією до давньоіндійських і китайських учень (наприклад, даосизму і школи чарваків) у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання.

Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало. Родоначальник цього напряму давньогрецький філософ Фалес стверджував, що начало всього - вода. Лнаксимен і Діоген вважали, що "повітря первинніше за воду, і з простих тіл переважно його беруть як начало; а Гіппас із Метапонта і Геракліт з Ефеса - вогонь, Бмпедокл же - чотири елементи, додаючи до названих землю як четвертий. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного".

Грецькі атомісти Левкіп і Демокріт вважали, що першооснова всього -атоми (невидимі частинки, які різняться формою, розмірами і т. д.).

В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності.

Піфагора його послідовники вбачали першооснову світобудови у числах і числових відношеннях. Творець класичної моделі об'єктивно-ідеалістичного вчення Платон розглядав реальність як таку, що складається з двох світів: світу конкретних речей, мінливих, тимчасових, і світу ідей - вічних, незмінних. Світ речей, матеріальні явища Платон вважав колією ідей і розумів їх як безтілесні сутності, що перебувають поза простором і часом, сходяться за ступенем спільності у Богові і тому є тим взірцем, відповідно до якого створюються окремі речі.

Одна з ключових проблем античного уявлення про світ - проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови.

Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний, і рух у ньому відсутній. У логічно переконливій формі неможливість процесу руху показана у відомих апоріях Зенона Блейського - "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Дихотомія" (див. Філософський словник).

Геракліт із Ефеса, навпаки, намагався показати, що рух і зміна - це загальний стан світу. Один із його афоризмів стверджує! "в одну й ту саму ріку не увійдеш двічі". Джерело руху Геракліт вбачав у протилежних началах всього існуючого, взаємодія яких народжує безперервну зміну.

Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його.

1. Бог, який перебуває поза космосом, але є якимсь першоруінієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху у світі.

2. Матеріальна причина? або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає.

3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії (наприклад, із глини як матерії, надавши їй тієї чи іншої форми, можна зробити різні речі).

4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі). Цю причину Аристотель відносив досвіту живих організмів. Існування й розвиток живого організму він трактував як послідовну зміну, що веде до появи тих властивостей, форм, які з самого початку закладені як майбутня ціль у всьому живому. Телеологізм, за Аристотелем, певною мірою властивий космосу в цілому і виникав з позасвітового початку - Бога.

В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі й пізнання.

Для грецьких матеріалістів душа за своєю будовою аналогічна до решти явищ світу. Наприклад, за Демокрітом, душа людини, як і все решта, складається з атомів (зокрема з атомів водню). Єдина відмінність атомів душі від атомів тіла в тому, що вони мають іншу форму і більш рухливі.

В ідеалістичній концепції Платона душа - це самостійна реальність. На відміну від тіла, вона безсмертна і" залишаючи після смерті людини її тіло, потрапляє у світ ідеальних сутностей - ідей. Структура душі має три ієрархічні елементи: "хтиву частину" (локалізована у черевній порожнині), "емоційно-гнівливу" (міститься у грудях), "раціональну" (її пристанище - голова).

Аристотель трактує душу як активне і доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. Тіло - це матерія, душа - форма. За Аристотелем, душа є спільним для природи началом. "Живильна" здатність душі властива вже рослинам, "чуттєва" -- тваринам, "інтелектуальна" - людині.

Пізнавальна діяльність в античності розглядалася передусім з погляду співвідношення чуттєвого й раціонального (підвладного розумові) пізнання, співвідношення думки і знання. Ідеалом визнається пізнання істини, краси, доброчинності (блага), справедливості, мета - досягнення мудрості. Мудрість розуміють як нерозривну єдність знання і дії. "Мудрість, - говорив Демокріт,- дає такі три плоди: дар добре мислити, добре говорити і добре чинити".

Найбільший внесок у розвиток теорії пізнання античності вніс Аристотель. Він розробив основи логіки як науки про форми і закони наукового мислення, створив викінчену теорію дедукції.

Велику увагу філософія античності приділяла вивченню соціального світу, Платон і Аристотель розглядають історичну еволюцію форм державного правління, їх відмінні риси. Пропонують свої моделі ідеального суспільства і державного ладу, який відповідав би сутності людини, служив реалізації ідеї справедливості, блага, щастя. Характерною рисою античних трактувань соціального світу стало ототожнювання суспільства і держави.

Суттю античних уявлень про світ, синтезуючими ідейними основами є поняття "макрокосмос" і "мікрокосмос".

Термін "космос" філософія запозичує з позначення державного і військового ладу. Зміст цього поняття орієнтує на визнання того, що явище, яке воно позначає, має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане єдиному началу та законам.

"Макрокосмос" використовується як поняття для позначення світу природи. "Мікрокосмос" - це людина.

За своєю структурою і закономірностями буття "мікро" і "макро" космоси сприймаються як аналогічні. Самі закони існування цих двох світів трактуються як гармонійні, естетично й морально досконалі. Нерідко ідея Збігу, паралелізму "макро" і "мікро" космосів вела до визнання (як у матеріалістичних, так і в ідеалістичних ученнях) того, що світом керують закони розуму, світової душі, Бога-творця.

Однією з ключових ідей у розумінні "макро" і "мікро" космосів була ідея кругообігу. Життя людини, її народження і смерть так само, як і існування будь-якого окремого природного явища й природи в цілому, уявлялися як нескінченний процес народження і смерті, виникнення і зникнення у розумінні перекомбінації елементів, що утворюють їх.

Середньовічні уявлення просвіті людину побудовані на релігійних ідеях: створення світу з нічого волею Бога, гріхопадіння людини, індивідуального безсмертя душі, яке можна заслужити вірою в Бога, дотримання моральних норм і заповідей. У середньовічній картині світ поділяється на дві реальності - земну (природа й тілесне життя людини - тимчасові, мінливі, гріховні) і божественну, тобто вічну, істинну, блаженну.

Протиставлення двох світів відбувається на підставі того, що природа, будучи створеною Богом, позбавлена його безпосередньої присутності. У середньовіччі, особливо ранньому, уявляли Бога як такого, що не розлитий у природі.

Філософськими і природничонауковими ідеями середньовіччя були космологічні уявлення Аристотеля - Птолемея, згідно з якими Земля-центр світобудови, а довкола неї на своїх орбітах рухаються решта планет і Сонце.

Най відоміша філософська дискусія тієї епохи, що розкривала суть тодішніх поглядів на світ, точилася між номіналізмом і реалізмом. У центрі її були питання про природу загального (сутності всіх конкретних речей) та духовне буття людини, шляхи пізнання Бога і світу, що конкретно вилилося в полеміці про співвідношення віри й розуму.

Представники реалізму стверджували, що загальне (універсальне) існує як онтологічно самостійні реальності. Вони утворюють самостійний світ духовних ідеальних сутностей, які існують до конкретних речей і поза ними. Номіналісти сповідували протилежні погляди. Вони вважали, що існують лише окремі, конкретні речі. Загальне існує тільки у словах людини (ноуменах - поняттях). Тому воно це не онтологічна духовна реальність, а реальність, що виникає у мові.

Таким чином, обидва напрями не визнавали існування загального у конкретних явищах та окремих речах. Цю світоглядну настанову можна пояснити впливом релігії, бо твердження про причетність загального до конкретних, тілесних речей було б рівнозначне визнанню того, що у них безпосередньо присутнє божественне начало.

Проблема співвідношення віри і розуму, як способів осягнення божественності світу, розв'язувалася в період раннього середньовіччя через визнання підпорядкованості розуму вірі, а в пізньому середньовіччі - навпаки, бо віра тоді, як правило, вважалася вихідним началом розуму.

Відродження. В цю епоху відбувається значна корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу.

Відродження стає відправною точкою у формуванні світогляду й ідеології гуманізму. Як ідейна орієнтація гуманізм ставить собі за мету виправдання природного буття людини. Через подолання ортодоксальних церковних уявлень гуманісти прагнуть євангельського очищення людини, піднесення її тілесного і соціального життя до рівня духовного, яке релігія визнавала єдино цінним.

Мистецтво та література доби Відродження прагнуть возвеличити людину, її почуття, показати можливість досягнення гармонії духовного і тілесного земного буття.

Головна мета гуманізму Відродження - утвердження людської гідності, розкріпачення людини, розкриття закладеного у ній потенціалу. Людська особистість визначається центром світобудови і вищою цінністю для самої себе. Італійський гуманіст Марсиліо Фічіно писав з цього приводу: "Людина не бажає ні вищого, ні рівного собі і не допускає, щоб над нею існувало що-небудь, не підвладне їй... Вона всюди прагне владарювати, всюди хоче бути возвеличена і намагається, як Бог, бути всюди".

Гуманістичний світогляд спирався на пантеїстичні концепції, які виникли в епоху середньовіччя і утвердилися в суспільній свідомості Відродження як нова концепція світу.

Пантеїзм визнає єдність Бога і природи. Бог у пантеїстичному трактуванні розчинений у природі, присутній у кожному її явищі, а також у людині і її природному бутті. Згідно з пантеїзмом "природа... є не що інше, як Бог у речах", або "Бог і природа є одна й та сама матерія" (Джордано Бруно).

В епоху Відродження відбувається крутий злам у поглядах на природу. Релігійна міфологема про створення світу поволі поступається натурфілософським ученням. Цей злам у поглядах спирається на велике відкриття природознавства XVII ст. - геліоцентричну систему Миколая Коперніка, згідно з якою Сонце, а не Земля, визнається центром світобудови.

Філософські та природничо-наукові ідеї Відродження здобули своє логічне завершення у концепціях Нового часу, передусім в ученнях Декарта і Спінози про субстанції. В основі учення про субстанції лежить пантеїстична ідея про загальний взаємозв'язок, взаємодію всіх явищ світу, а також ідея нестворюваності і незнищенності цієї реальності. Субстанція тлумачиться як гранична основа світу, а все його різноманіття, зміни й перетворення є лише виявом єдиного цілого. Субстанція - причина самої себе.

Декарт пояснює світ як співіснування двох субстанцій - матеріальної; духовної. Основна властивість матеріальної субстанції або матерії - прості (протяжність), духовної - мислення. Спіноза розумів світ як одну, єдину субстанцію з двома її основними властивостями - протяжністю і мисленням Цим він стверджував ідею матеріальної єдності світу.

Синтезом філософських і природничо-наукових уявлень просвіт Нового часу слід вважати концепцію Ньютона. Світ, буття природи, включаючи буття людини, - це існування Всесвіту. Всесвіт Ньютон розумів як просторове часову реальність, як вмістилище зірок. Закони Всесвіту - це закони класичне механіки. Вони визначаються абсолютними (незмінними і загальними для всіх сфер буття світу). Буття людини розчиняється у бутті природи, воно повністю детерміноване законами природи. Таким чином, свобода у бутті людини заперечується. Вона трактується лише як дотримання пізнаних законів природи.

Ідеї механістичного детермінізму особливо поширилися у поглядах суспільно-політичної течії Просвітництва. Найчіткіше вони сформульовані вченим і філософом Лапласом (див. "Закономірне і випадкове у розвитку світу").

Прогрес природознавства ХУІІ-ХVIII ст. ст. (фізики, біології, хімії, математики) створив передумови для розгляду світу як реальності, що розвивається. Універсальна концепція розвитку всіх сфер буття, світу в цілому з'являється у німецькій класичній філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.Шеллінг, Г. Гегель).

І. Кант створює першу концепцію виникнення планетарної системи з дифузійної хмари. Ф. Шеллінг інтерпретує світ як такий, що сам розвивається і проходить у своєму розвитку стадії: природа, суспільство, самосвідомість людини. В ідеалістичній формі він формулює загальні закони саморозвитку. Джерело розвитку - єдність і боротьба протилежностей, тобто взаємодія і взаємопроникнення протилежних начал, сил, тенденцій.

На відміну від поглядів попередників, світ людини і сама людина трактуються як такі, що розвиваються. Буття людини, як його розуміли німецькі філософи, відокремлюється від буття природи і немислиме без свободи. Цим світом людської свободи, на відміну від світу природи, де все закономірно і причинно обумовлено, І. Кант визнає моральний світ, його моральне життя. Щодо цього світу І. Кант формулює моральний закон (категоричний імператив), функціонування якого неможливе без рівності й свободи людини.

Г. Гегель світом свободи вважав пізнавальну діяльність, самосвідомість людини. Ф. Шеллінг асоціює свободу із світом мистецтва та інтуїцією.

Духовний світ німецька філософія досліджує як відносно самостійну реальність, проводяться чіткі межі між індивідуальною та суспільною свідомістю.

Соціальне життя людини, суспільство також розглядається як історичний процес, що має певні ступені прогресу. По суті, створюється філософія історії.

Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте природничо-наукове і гуманітарне знання. Вони знаходять своє послідовне вираження через поняття: матерія, рух, розвиток, закони діалектики, свідомість, людина, діяльність, суспільство, культура і т. д.

Усі наступні теми і питання розкриватимуть сутність сучасних уявлень про світ і людину значно глибше.

ПОНЯТТЯ МАТЕРІЇ. СПІВВІДНОШЕННЯ МАТЕРІАЛЬНОГО Й ІДЕАЛЬНОГО

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т. д. Реальними властивостями матерії вважалися просторові параметри і вага.

Прихильники субстратної концепції ототожнювали матерію з речовинним першопочатком, відрізняли її як першоматерію від усього багатоманіття конкретних речей і предметів, з якої вони утворені. Таким чином, усі якісні відмінності речей і явищ зводилися до кількісних.

Другу концепцію можна назвати субстанціональною. Ґрунтувалася вона на тому, що світ - це субстанція, а властивості матерії - не що інше, як властивості субстанції.

Наприкінці XIX ст. природознавство відкриває нові явища. Це завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину і речовинне). Ці фундаментальні відкриття вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незмінність маси тіл і т. д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Узагальнюючи природничо-наукове знання, марксистська філософія створює нову концепцію матерії. Виходячи з принципів та ідей діалектико-матеріалістичної концепції, В. Ленін пропонує таке визначення. Матерія - це "філософська категорія для визначення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, яка копіюється, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них".

Це визначення виходить з нескінченного багатоманіття структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами - речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для нового знання про неї. Філософська концепція марксизму виходить із принципу матеріального монізму. Онтологічно світ - об'єктивна реальність, тобто вічна, нестворювана, нескінченна матерія, що перебуває у єдності всіх форм свого існування, у безперервному русі і розвитку. Вона невичерпна у структурному плані.

Діалектико-матеріал і стична концепція матерії близька, але незвідна до субстанціональної. По-перше, субстанцію можна розуміти й пантеїстично, й ідеалістично. По-друге, визнаючи субстанціональність матерії, діалектико-матеріалістична концепція засвідчує нерозривну єдність матерії і руху. Визнаючи рух універсальним способом існування матерії, концепція марксизму акцентує на тому, що, на відміну від субстанції, завжди стабільної (незмінної у своїй якісній визначеності), матерію не можна зводити до одного певного стану, одного структурного рівня чи основних властивостей. Вона безперервно переходить з одного стану в інший, змінюючи свої властивості, її структурна впорядкованість та організованість виявляються у закономірній взаємодії усіх елементів, форм руху, які утворюють певні структурні рівні.

У сучасній науковій картині світу вирізняються різні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії.

Рівень неживої природи представлений елементарними частинками, фізичним вакуумом, полями (гравітаційним, електромагнітним та ін.), атомами, молекулами, макроскопічними тілами, геологічними системами, планетами, зірками, галактиками і їхніми системами, Метагалактикою.

Рівень живої природи репрезентують системи доклітинного стану-ДНК, РНК, білки; клітини, одноклітинні організми, рослини, тварини, популяції, види, біоценози. Жива природа об'єднує сукупність організмів, які мають здатність до самовідтворення і спадкової передачі генетичної інформації.

Рівень соціальної організації матерії - суспільство, характеризується своєю соціальною структурою і системою соціальних взаємин між суб'єктами (від окремих індивідів до соціальних угруповань).

Матерія визначається як об'єктивна реальність, тобто як реальність, що існує поза і незалежно від свідомості людини.

Матерія - це гносеологічна протилежність свідомості. Визначення матерії через свідомість здійснюється саме тому, що матерію як загальну реальність неможливо визначити через щось більш загальне, а лише вказуючи на її протилежність (тобто свідомість) та її властивості.

З другого боку, свідомість онтологічно не є протилежністю матерії, її загальна властивість - відображення, тобто здатність до фіксування результатів взаємодії у змінах взаємодіючих систем. Як вища форма відображення, свідомість характеризується універсальністю відображення. Таким чином, свідомість, на відміну від усіх нескінченних властивостей матерії, не відносна, а абсолютна, тому що у ній може відображатися решта властивостей матерії. З розвитком пізнання вона стає ідеальним двійником матеріального світу (див. додатково характеристику ідеального у темі:"Свідомість як вища форма відображення").

Сучасне природничонаукове та філософське знання про матерію, її будову й розвиток розкривається не лише через дослідження її рівнів структурної організації та їхньої специфіки, але й через уявлення про простір, час, форми руху матерії.

РУХ ЯК ЗАГАЛЬНИЙ СПОСІБ ІСНУВАННЯ СВІТУ. ФОРМИ РУХУ. РУХ І СПОКІЙ

Уявлення про рух, його сутність, джерела, а також про статус щодо буття світу, існування матерії історично змінювалися. Починаючи з античності і майже до кінця XVIII - початку XIX ст., рух пояснювали механічно, тобто як пересування у просторі чи зміну властивостей якихось речей та явищ внаслідок дії зовнішніх причин.

Механістичний погляд на природу руху не давав змоги розуміти його як саморух. Стосовно світу в цілому, пояснюючи джерело (початок руху), доводилося припускати або ідею першопоштовху (Бог у Аристотеля), або ж стверджувати, що рух вічний. Така інтерпретація призводила до того, що рух вважали менш загальною властивістю світу, ніж, наприклад, стан спокою. Таким чином, сам рух не міг розглядатися як загальна властивість, тим паче, як спосіб буття світу чи матерії.

З еволюцією природничо-наукового і філософського знання й розуміння світу утверджується ідея загальності руху й розвитку, нерозривного зв'язку руху і матерії, руху як загального способу її буття.

Передумовою появи такої моделі світу слід вважати філософію Дж. Бруно, Б. Спінози, Р. Декарта (вчення про субстанцію), у якій стверджувалася ідея загального взаємозв'язку всіх явищ світу, а також матеріалістичну концепцію Дж. Толанда, яка констатувала, що рух і матерія нерозривно пов'язані.

Г. Гегель, долаючи механічне трактування руху, створює діалектичну картину розвитку світу і формулює діалектичні закони.

Марксистська концепція пояснює рух як спосіб існування матерії, її загальну властивість. Рух визнається як зміна, взаємодія взагалі.

Інтерпретація руху як взаємодії дала змогу вирішити низку традиційних проблем. Так, було з'ясовано питання про джерело руху стосовно світу, матерії в цілому. Це дало змогу відкинути ідею першопоштовху, першорушія як джерела руху в світі. По-друге, спираючись на ідею субстанції як загального взаємозв'язку усіх явищ світу і руху як взаємодії, стало можливим розглядати рух як загальну властивість світу (матерії). Таким чином, цей підхід дав змогу розглядати матерію як таку, що саморозвивається, а рух -- як саморух. По-третє, на підставі наукового дослідження і виокремлення відносно самостійних, незвідних один до одного типів взаємодій були визначені форми руху. Кожна з них характеризується відповідним рівнем (наприклад, макросвіт і мікросвіт) і певним типом взаємодії. Кожен структурний рівень незвідний один до одного, як і незвідні різні типи взаємодії (наприклад, внутріатомна взаємодія і міжклітинна). Крім того, що кожна форма руху має свою специфіку і співвідноситься з певним рівнем організації матерії, вона генетично взаємопов'язана з іншими формами руху.

Ф. Енгельс розрізняв п'ять форм руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний рух. У сучасній філософській картині світу виділяють три найзагальніші форми руху, що охоплюють усе багатоманіття буття матерії.

1. Рух в неорганічній природі: переміщення у просторі, процеси перетворення елементарних частинок, гравітаційні, електромагнітні, сильні й слабкі взаємодії, перетворення атомів і молекул, найрізноманітніші зміни в структурі макроскопічних тіл, геологічні процеси тіл і систем, що змінюються, і т. д.

2. Рух у живій природі: від клітинного рівня (обмін речовин, відтворення, саморегуляція і т. д.) до взаємодії на рівні біоценозів, усієї біосфери Землі.

3. Соціальна форма руху охоплює всю сукупність життєдіяльності людей, засновану на матеріальному виробництві.

Трактування руху як взаємодії не лише дає змогу розглядати його як загальну властивість світу, спосіб існування матерії, але й по-новому розв'язує питання співвідношення руху й розвитку. У такій інтерпретації рух постає як більш загальна властивість, ніж спокій. На відміну від механістичного трактування, згідно з яким спокій був абсолютний, а рух відносною властивістю світу, у діалектичній концепції співвідношення руху і спокою стає оберненим. Точніше, спокій - не лише відносний стан у бутті світу, він взагалі неможливий. Як протилежність руху спокій у такому разі слід було б розуміти як відсутність взаємодії. Але це суперечить початковій ідеї у тлумаченні світу і матерії - ідеї загального зв'язку всіх явищ і процесів у світі.

світ ідеальний рух закон

РУХ І РОЗВИТОК

Засвоїм змістом поняття "рух" більш загальне, ніж поняття "розвиток". Розвиток - це такий рух (взаємодія), під час якого відбувається не просто зміна вже існуючих властивостей, стану якоїсь системи, а виникають нові властивості, нова якість (сутність чогось), яких раніше не було.

Традиційно виділяють два типи розвитку:

1. Розвиток у межах однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т. д.).

2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації до іншого, вищого (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної). Цей тип розвитку називають прогресивним.

Процес розвитку, його характер і спрямованість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що є сукупністю уявлень і слугують критеріями, мірилами розвитку.

У найпростішій формі прогрес визначається як такий розвиток, внаслідок якого виникає перехід від простого до складного, від вищого до нижчого. Однак поняття "просте", "складне", "вище" і "нижче" можна пояснити лише завдяки одне одному, крім цього, вони не несуть у собі точного наукового змісту. Найчастіше ці поняття вживаються у буденній мові. Слід взяти до уваги той факт, що складність і простота часто не можуть бути критеріями прогресивності чи регресивності розвитку. Збільшення складності в організації системи нерідко призводить до втрати ефективності її функціонування, а спрощення, навпаки, - підвищує надійність, посилює потенціал для дальшого розвитку.

Прогресом (і розвитком у вужчому розумінні) визначається така зміна властивостей певної системи, за якої відбувається збільшення функціональних можливостей, підвищення ефективності функціонування, зростання ступеня незалежності існування від впливу зовнішніх факторів. Прогресивний розвиток характеризує й те, що відбувається збереження і накопичення потенціалу, можливостей для дальшого розвитку.

Регресивні зміни - це зворотний рух. Регресивними явищами визнаються ті, за яких відбувається деградація, зниження рівня організації й ефективності функціонування, втрачається здатність до здійснення того, що було можливе раніше (наприклад, старіння організму). Для регресу характерне наростання залежності від зовнішніх факторів середовища. Регресивну спрямованість у розвитку відзначає втрата потенціалу, можливостей для подальших змін (наприклад, еволюції). Так, у світі живої природи регрес нерідко виявляється у вузько спеціалізованому пристосуванні до середовища проживання.

Сутність прогресу й регресу, їхні критерії отримують конкретну інтерпретацію щодо кожної форми руху матерії (наприклад, суспільний прогрес і його критерії). Тому зміст цих понять, специфіка розвитку окремих сфер буття світу розкриватимуться через зміст таких тем, як свідомість, пізнання, природа, суспільство, культура, цивілізація і т. д.

ЗАКОНОМІРНЕ І ВИПАДКОВЕ У РОЗВИТКУ СВІТУ. ПОНЯТТЯ ЗАКОНУ

Інтерпретація закономірного і випадкового у розвитку світу, їх співвідношення залежить від філософських, релігійних і наукових концепцій. Багато в чому розуміння закономірного і випадкового пов'язане з уявленнями про сутність причинно-наслідкової взаємодії.

Релігійні вчення заперечують випадковість у бутті світу. Акцент робиться на загальній визначеності, тобто причинній зумовленості усіх явищ світу: природи, людського життя, історії - волею Бога. Картина світу фаталістична. Упродовж тривалого часу природознавство і наука, яка орієнтувалася на ідею детермінізму (все має свою причину), не визнавали нічого випадкового.

На основі механіки Ньютона, філософських ідей Нового часу сформувалося стійке переконання, що у світі все закономірно, і тому випадковостей, як протилежностей причинно зумовлених явищ, бути не може.

Класична модель світу - концепція Лапласа. Він вважав, що коли людина пізнає всю структуру Всесвіту, від найменших його частинок до найбільших тіл, а також знатиме всі ланцюжки причинно-наслідкових зв'язків, то вона зможе у такому разі безпомилково розрахувати до найменших дрібниць і те, що було тисячу літ тому, і те, що відбудеться у майбутньому. "Якби якийсь розум у певний момент знав усі сили, що діють у природі, і взаємне розміщення предметів, що становлять її, і якби цей розум був достатньо могутній, щоб проаналізувати ці дані, то він охопив би однією формулою рух найбільших сил природи і Всесвіту, і рух найменшого атома: ніщо не було б для нього невідомим, і майбутнє, як і минуле, відкрилося б перед його очима. (Лаплас).

Лапласівські та аналогічні уявлення ґрунтувалися на механістичному розумінні детермінізму, згідно з яким кожен наслідок має свою строго визначену причину, а кожна причина, у свою чергу, породжує конкретний наслідок.

Характерна риса механістичного детермінізму науки і філософії Нового часу - заперечення багатоваріантної причинно-наслідкової взаємодії.

Механістичний детермінізм орієнтувався на визнання динамічних закономірностей (наприклад, відкритих Ньютоном законів фізики) як єдино можливий тип взаємодії. Проте динамічні закономірності властиві лише системам, що складаються з невеликої кількості якісно однорідних елементів, взаємодію між якими можна диференціювати у просторі й часі, тобто простежити безпосередній взаємозв'язок між причиною і наслідком. Окрім цього, вірогідність появи певного наслідку у функціонуванні систем, де діють динамічні закономірності, наближається до 100 відсотків. Аналогом динамічних можливостей можуть бути процеси, наприклад, механічної й астрономічної взаємодії, де можна вірогідно визначити діючі сили, закони руху тіл.

Механістичний погляд на природу закономірного й випадкового у світі фізичних тіл був перенесений на явища суспільного життя, буття людини у світі. Внаслідок цього людина розглядалася як позбавлена свободи істота. її існування пояснювалося дією зовнішніх, природних факторів.

Природознавство ХУШ-початку XIX ст., яке звернулося до дослідження процесів розвитку, відкрило нові типи взаємодії, для пояснення яких модель динамічних законів і механістичний детермінізм були неприйнятні. З'ясувалося, що процеси розвитку відбуваються у результаті взаємодії великої кількості неоднорідних елементів, що утворюють систему, а також діючих сил, факторів, тенденцій. Наприклад, в еволюції живих організмів Дарвін визнає як важливу взаємодію трьох складно організованих процесів -спадковості, мінливості і природного добору.

Для цих процесів, в основі яких лежать статистичні закономірності, характерно: по-перше, взаємодія великої кількості елементів, кожен з яких окремо не має вирішального значення для функціонування цілого; по-друге, врівноважування дії кожного з елементів. Через це поява певного наслідку має ймовірнісний характер (часто цей тип взаємодії називають "індетермінізм").

Статистичні процеси (як правило, це процеси розвитку) відрізняються від динамічних тим, що закономірність виявляється не одразу, а лише на певному, досить тривалому часовому етапі. Вона виникає як тенденція. Відкриття статистичних закономірностей дало змогу по-іншому розглядати співвідношення закономірного і випадкового. Випадкове стали розуміти не як щось, що не має причини, або те, причина чого невідома, а як форму вияву необхідності. Необхідність, тобто закономірне, торує собі шлях через силу-силенну випадковостей, як якась стійка, хоч і не стовідсоткова повторюваність. Як уже зазначалося, статистичні закономірності значною мірою характеризують не процеси функціонування різних систем, а їхній розвиток (наприклад, існування та еволюцію особин у популяціях, соціальні процеси і т. д.).

Стосовно статистичних закономірностей необхідність і закономірність слід розуміти як провідні, головні тенденції розвитку, а випадковість - як одну з тенденцій, яка або не визначає розвиток у цілому, або ж виявляється таким наслідком, поява якого малоймовірна, і сама по собі не суттєва для буття цієї системи в цілому (наприклад, поява в окремих представників якогось виду тварин невластивого їм забарвлення - альбіноси).

Поруч з поняттям закономірність слід виділити поняття закон.

Традиційно закон формулюється так: "Необхідні, суттєві, стійкі, повторювані відносини між явищами". Закон - це "внутрішній істотний зв'язок явищ, що зумовлює їхнє функціонування і розвиток".

Закони виражають об'єктивні відносини, визначений порядок необхідного, стійкого причинного взаємозв'язку. Закони мають об'єктивний характер. Проте у філософії нерідко розмежовують поняття закон і закономірність. Закономірність - це те, що відбувається в об'єктивній реальності. Законом вважається відображення закономірності у людській свідомості через поняття, математичні формули і т. д., наприклад, процеси механічної взаємодії тіл відбуваються згідно з певними закономірностями, і стосовно них Ньютон формулює закони механіки.

За ступенем спільності у філософії прийнята така класифікація цих законів: 1. Специфічні чи окремі, що діють в окремих сферах, наприклад, закони природного добору, економічні закони і т. д. їх вивчають окремі науки.

2. Загальні, властиві цілому ряду сфер буття. Наприклад, закон збереження енергії. Такі закони вивчаються багатьма науками.

3. Всезагальні, універсальні, що діють в усіх сферах буття. Це закони діалектики.

Закони поділяються також на закони функціонування і закони розвитку. До першого типу можна віднести, наприклад, закон всесвітнього тяжіння, закони механіки. До другого - закони природного добору, закони діалектики.

Існують відмінності між законами природи і соціальними законами. Найбільш чітку межу між ними проводить сучасний англійський філософ і соціолог К. Поппер. Він вважає, що природний закон "описує жорстку незмінну регулярність, яка або насправді має місце у природі (у цьому разі закон є істинним твердженням), або не існує (у цьому разі він хибний)--Закон природи незмінний і не допускає винятків". І тому закони природи не можуть бути порушені. Соціальні закони К. Поппер називає "нормативними", або "нормами". На відміну від законів природи, нормативні закони створюють люди як "заборони і заповіді", як "правила, які забороняють або вимагають певної поведінки". До соціальних законів, на думку К. Поппера, не можна застосувати критерії "істина" і"хибність", бо ці закони описують не факти, а лише створюють орієнтири для нашої поведінки. "Якщо цей (соціальний - В. В.) закон має сенс і значення, то він може бути порушений, а якщо його неможливо порушити, то Він поверховий і не має сенсу".

Інші філософські школи і напрями співвідношення законів природи і суспільства розглядають інакше. Детальніше специфіка законів розглядатиметься у спеціальній темі.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Основні положення діалектично-матеріалістичного розуміння руху. Класифікація форм руху у творах Ф. Енгельса, наукові критерії та принципи классифікації. Філософія Освальда про існування енергії без матерії і матерії без енергії, ідея саморуху Лейбніца.

    доклад [14,1 K], добавлен 29.11.2009

  • Передумови виникнення, етапи становлення та принципи концепції механістичної картини світу, яка складалася під впливом матеріалістичних уявлень про матерію і форми її існування. Зміна світогляду внаслідок еволюції філософії, природознавства, теології.

    курсовая работа [66,0 K], добавлен 20.06.2012

  • Матеріальна та духовна основа єдності навколишнього світу. Види єдності: субстратна, структурна та функціональна. Формування міфологічного світогляду як системи уявлень античних філософів. Принцип взаємодії та співвідношення зміни, руху і розвитку.

    реферат [25,5 K], добавлен 10.08.2010

  • Погляди Платона та Аристотеля на проблеми буття, пізнання, людини. Сутність філософського вчення Платона. вчення Платона-це об’єктивний ідеалізм. Центральні проблеми римського стоїцизму. Визнання Аристотелем об’єктивного існування матеріального світу.

    реферат [21,6 K], добавлен 30.09.2008

  • Субстанція світу як філософська категорія. Еволюційний розвиток уявлення про субстанцію світу. Антична філософія та філософія епохи середньовіччя. Матеріалістичний та ідеалістичний монізм. Філософське уявлення про субстанцію світу періоду Нового часу.

    реферат [22,4 K], добавлен 09.08.2010

  • Сутність поняття Umwelt як оточуючий світ людини, середовище її існування. Характерні особливості Umwelt та його типи стосовно сучасного етапу розвитку цивілізації. Особливості та значення краудсорсінгу, необхідність формування сучасної прикладної етики.

    статья [34,6 K], добавлен 06.09.2017

  • Проблема нескінченносі і вічності буття - питання філософської науки усіх часів. Категорія буття, її сенс і специфіка. Основи форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Буття людини, його основні форми. Специфіка і особливості людського буття.

    контрольная работа [22,7 K], добавлен 14.03.2008

  • Поняття світогляду. Відношення людина - світ як основні світоглядні проблеми. Світогляд як форма духовно-практичного освоєння світу та самовираження людини в ньому. Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд.

    контрольная работа [22,1 K], добавлен 13.01.2009

  • Трактування філософами терміну "діалектика". Розвиток ідей діалектики у вченні Миколи Кузанського про вічний рух. Концепція діалектики як універсальної теорії і методу пізнання світу у класичній німецькій філософії. Діалектика як принцип розвитку.

    реферат [31,2 K], добавлен 28.05.2010

  • Форми суспільної свідомості, принципи економії мислення. Співвідношення філософської, релігійної та наукової картин світу. Матеріалістичний та ідеалістичний напрямки в історії філософії від античних часів до сьогодення. Поняття філософського світогляду.

    шпаргалка [645,5 K], добавлен 10.03.2014

  • Основні риси космоцентричного характеру ранньої античної філософії. Вчення про світ та першооснови (Мілетська школа, Геракліт, Елейська школа). Атомізм Демокрита, поняття атома і порожнечі, проблема детермінізму. Філософські ідеї Платона та Аристотеля.

    реферат [37,3 K], добавлен 23.09.2010

  • Суспільство – категорія філософії, самостійна одиниця історичного розвитку, сукупність соціальних організмів. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Соціальна система об’єктивних умов існування людства; біосфера та ноосфера.

    реферат [71,9 K], добавлен 25.02.2015

  • Поняття соціального у філософії, пошук моделей, які б адекватно відтворювали його природу і сутність. Розгляд соціуму як історичного процесу, суспільства як системи і життєдіяльності людини. Визначення діяльності як способу існування соціального.

    реферат [30,8 K], добавлен 26.02.2015

  • Єдність біологічного (природного) та духовного начал в людині, релігія як форма світогляду. Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини. Форми релігійного світогляду. Філософський світогляд. Відношення людини до світу та пізнання сенсу буття.

    реферат [26,1 K], добавлен 18.10.2012

  • Навчання у халдеїв та Льовкиппу. Положення атомізму Демокріта. Доказ існування пустки. Введення поняття причини і системи матеріалістичного детермінізму. Поєднання необхідності і випадковості. Погляді на природу душі і пізнання. Поняття "належної міри".

    реферат [21,8 K], добавлен 08.10.2009

  • Поняття – суспільство та свідомість. Структура та соціальні призначення суспільної свідомості. Її функції, носії та види. Свідомість як сфера людської духовності, яка включає світ думок. Суспільна свідомість як існування свідомості у суспільній формі.

    реферат [17,3 K], добавлен 09.03.2009

  • Цивілізація, як характеристика стану існування суспільства. Цивілізаційний підхід: парадигма філософсько-історичного пізнання. Вчення М.Я. Данилевського та його роль у формуванні цивілізаційного підходу. Цивілізаційна концепція історії А.Дж. Тойнбі.

    дипломная работа [114,8 K], добавлен 02.06.2013

  • Тема зародження та знищення як форми субстанційної зміни у філософії св. Фоми Аквінського. Основні чинники формування його поглядів. Вплив матерії, позбавленості та інакшості на зародження життя. Основні контексти, в яких фігурує поняття привації.

    статья [17,9 K], добавлен 31.08.2017

  • Зміст поняття "Філософія", її специфіка та шлахи її розвитку. Філософія як світогляд. Міфологія, релігія, філософія і наука. Напрямки філософської думки. Система образів і понять, які розкривають відношення людини до світу. Горизонти філософського пошуку.

    дипломная работа [20,5 K], добавлен 28.02.2009

  • Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства. Джерела, рушійні сили та суб‘єкти. Феномен маси та натовпу. Характер та форми суспільних змін. Типи соціальної динаміки. Необхідне і випадкове, свідоме і стихійне у суспільному розвитку.

    реферат [73,5 K], добавлен 25.02.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.