Соціальна проблематика у "Ізборнику 1076 року"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна проблематика у "Ізборнику 1076 року"

Для наукового обігу цей твір введений істориком М. М. Щербатовим, якому належав рукопис. Після його смерті (1791 р.) рукопис знаходився в Ермітажі/звідки його було передано державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (м. Санкт-Петербург), де він перебуває й нині. Досі не знайдено жодної копії цього збірника.

Твір, безумовно, належить перу київських авторів. Статті і уривки з різних рукописних джерел тут послідовно відібрані, осмислені з особистим відношенням переписувача до проблем, які стояли перед сучасним йому суспільством. Основу твору складають візантійські джерела (Афанасій Александрійський, Ніл Синайський, Василь Великий, Анастасій Синаїт, Іоанн Златоуст, Ніл Чорноризець та ін.), однак майже половина текстів складена на слов'янській основі, де переписувач відходить від багатьох канонів, дає самостійне тлумачення тих чи інших проблем. Внесені ним редакційні правки узгоджуються із світоглядом самого переписувача, адаптуються до давньоруської культури, мовної практики.

На відміну від "Ізборника Святослава", який відображав реалії культурних та суспільно-політичних ситуацій, властивих тому ідеалу, де створювалися різні статті, носив нормативний характер, "Ізборник 1076 року" відобразив матеріальну і духовну культуру Київської держави, відбивши і той рівень філософської культури, яка не задовольнялася зовнішнім суто теологічним і релігійним підходом до буття, християнсько-космологічних настанов в осмисленні проблем зовнішньодержавної культури. Як зазначає С. Бондар, укладач "Ізборника 1076 року" вбачав своїм завданням не тільки освітити відповідні питання, а й прагнув привнести в свідомість сучасника ті ідеї, які, на його думку, сприяли б духовному розвитку читача, формували його морально-етичну та естетичну свідомість, свідченням чого є переважна цікавість твору до пізнавальних, етичних і особливо соціальних проблем, зумовлених тими соціально-історичними умовами, в яких жив упорядник збірника. Твір, імовірно, написаний з педагогічно-виховними цілями і був навчальним посібником для виховання князівських дітей.

Розуміння світу, походження людини, її сутності, відношення до світу і місця в світі в "Ізборнику 1076 року" грунтуються на типових для того часу біблійних уявленнях про творення світу Богом, протиставлення земного світу як світу зла божественному. Однак ці уявлення виступають тільки загальним фоном, на якому висвітлюються інші проблеми, де однією з перших ставиться проблема мудрості, знання, їх ролі в житті людини. І тут без перебільшення можна стверджувати, що "Ізборник 1076 року" постає як гімн книзі, знанню, отриманому завдяки прилученню до соціальної пам'яті і соціального досвіду, наслідуванню прикладів людей старшого покоління, які радилися з мудрими людьми і діяли з розумом. Водночас це й особиста гносеологічна позиція упорядника збірника як необхідності слідувати за мудрістю. ізборник нестор мономах

Правда, в статтях про мудрість, які використовує переписувач, мудрість розглядається як сутність, що веде своє походження від Бога. Слідувати мудрості -- це означає жити і чинити доброчесно згідно із Св. Письмом, оскільки Божа премудрість діє через слово Бога. Звідси любов до писаного слова, книги як уособлення мудрості безвідносно до її конфесійності. Шлях до мудрості досить складний. Його треба починати з дитинства, робити все з душею, мужньо і самовіддано, тому що на цьому шляху людину чекає багато випробувань. Тільки слідування істині, здатність подолати лінощі, відмова від яких і приведе до мудрості, котрій віддавати потрібно все. Йдучи шляхом мудрості, людина отримує спокій і радощі, неперехідні абсолютні духовні цінності. На емпіричному рівні, рівні практичного досвіду, слідування мудрості допомагає розв'язувати й практичні питання.

Особливе місце в "Ізборнику 1076 року" займає обгрунтування образу Божої Премудрості -- Софії. Для упорядника збірника "Софія" -- це не тільки знання. Вона символізує також священну християнську державу, рівність в ній людей, життя і конфесійні відносини Київської держави з іншими країнами, умову непорушності самої держави, запоруки її щасливого майбутнього. Образ Премудрості збігається з образом Богородиці, хоча загалом в "Ізборнику 1076 року" вперше в історії вітчизняної філософської культури зроблену спробу скорелювати цей образ із соціокультурними процесами, показати цю субстанційовану категорію як абсолютне благо, яке постає гарантом і єдиною умовою благодаті -- основної мети людського існування, істинного блага в сучасному і майбутньому, значимого в силу своєї функції і для Київської держави, і для всього людства.

Звернення Іоанна Грішного (саме так називає себе упорядник "Ізборника 1076 року") до соціальної проблематики було невипадковим. У XI ст. відбувається активне становлення феодальних відносин на Русі, де поряд з державними формуються церковні структури, йде процес класо-утворення. Все це не могло не знайти свого відображення в "Ізборнику 1076 року", хоча б у плані відповіді на запитання: як мають встановлюватись відносини індивідів з князівською і церковною владою; на яких принципах слід будувати відносини влади і церкви; як гармонізувати відносини між верхами і низами? В пошуках відповіді на ці запитання Іоанн Грішний звертається до тих самих біблійних та євангельських текстів. А тут ця відповідь була однозначна: шануйте князя і бійтеся Бога, тобто передбачено безумовну покору державній і церковній владі. Твердо переконаний в цьому був і сам Іоанн. Проте при всій апології церкви й держави йому властива твереза оцінка реальних фактів дійсності того часу. Він показує низький рівень богословської підготовки служителів церкви, вимагає від них бути чесними, милостивими, справно виконувати свої обов'язки, поваги до житій і вчень святих, розуміння Св. Письма, відмови від гордині.

Розкриваючи реальні суперечності між верхами і низами, підлеглими і пануючими, Іоанн розробляє свою концепцію суспільного примирення та всезагальної згоди, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою, спираючись на яку, на думку Іоанна, можна гармонізувати суспільні відносини.

Суть концепції суспільного примирення і всезагальної згоди Іоанна Грішного полягає в тому, що за умов існуючих суперечностей між різними станами відносини в державі слід будувати за принципом милостині. Він пропонує безумовне підкорення індивіда державній владі узгоджувати з обов'язковим для всіх пануючих станів милостивим ставленням до підданих. Щодо державної влади це означає певні послаблення в галузі внутрішньої політики, пожертвування на користь бідних, організацію притулків для них, проведення благодійних заходів, пом'якшення податків, обмеження самоуправства феодалів. У сфері особистих відносин принцип милостивості передбачав добродійне відношення між людьми, упорядкування абсолютно всіх сфер і рівнів соціальних відносин, гармонізацію їх на основі справедливості. Втілення справедливості Іоанн пов'язував з людинолюбством князя, надією на Бога, який вкладає людині прагнення до справедливості і захищає її від несправедливості і свавілля. З ідеєю справедливості в "Ізборнику 1076 року" пов'язується ідея рівності "по духу" всіх людей незалежно від соціального статусу і матеріального положення, хоча при цьому визнається необхідність соціальної нерівності, існування сюзеренів і підданих, звідки зроблено висновок про бажаність "добротворення".

Значне місце в "Ізборнику 1076 року" відведено питанню про багатство та відношенню до нього. За твердженням Іоанна, багатство дається людині Богом і саме по собі не є злом. Злом воно стає тоді, коли породжує почуття заздрості, жадібності, що приводить до хабарництва. Ось чому, отримавши багатство, людина зобов'язана використовувати його на благодійні цілі, прагнути до справедливості, оскільки це є основою і необхідною умовою спасіння людини.

Обґрунтовуючи свою концепцію, Іоанн Грішний звертається не тільки до текстів, а й до почуттів, називаючи речі своїми іменами. І знову-таки оцінювати його концепцію можна по-різному. І тут важко не погодитися з С. Бондарем, який зазначає, що коли підходити з позицій історизму, то стає очевидним: концепція Іоанна Грішного вироблялася не в інтересах князівської влади, не для піднесення авторитету православної церкви, не для того, щоб князі в своїй політиці спиралися на народні маси. Іоанн виходив з реалій тодішнього життя і генералізувати свою концепцію, піднести її до рангу панацеї від усіх соціальних дисгармоній його збудили притаманні йому гуманістичні риси: людинолюбство, совість, співчуття до знедолених, чуйність до тих, хто страждає від соціальної несправедливості [Там же. -- С. 101).

В "Ізборнику 1076 року" порушується й ряд інших соціальних та морально-етичних проблем. Тут насамперед виділяється ідея дружби як форми міжособистісних відносин, заснованих на засадах спільності інтересів, взаємної приязні та спрямованості. Якщо ортодоксальна релігійна доктрина як головний регулятор відносин між людьми (з якими пов'язувалася сама сутність християнства) ставила любов, то Іоанн таким регулятором вважав дружбу. Людина може любити Бога, Бог міг любити людину, та це почуття любові не завжди взаємне, бо сама любов вертикально-ієрархічна і відносно Бога пов'язана з почуттям страху. Дружба завжди взаємна, грунтується на рівноправності партнерів, тому справжні стосунки між людьми можуть бути тільки на основі дружби. Фундаментом, на якому має зводитися будова духовного світу, Іоанн вважав правду і щирість. Обстоюючи рівноправність жінки в суспільстві, вимагав поваги до батьків, людей похилого віку, доброго ставлення до дітей, закликав до милосердя, милостивого ставлення до сиріт, вдів, слуг, всіх, хто потребує цього, засуджував користолюбство, зажерливість, хабарництво.

В "Ізборнику 1076 року" знайшло свій відбиток і питання про взаємоузгодженість, взаємну детермінацію природи, людини і Бога. При висвітленні цього питання Іоанн зазначав, що від Бога залежить благополуччя природи і людства, а від діяльності людей їх сьогоднішнє і майбутнє, вводячи принцип так званого "світоглядного бумерангу", згідно з яким добро породжує добро, зло -- зло, людина, яка засуджує інших, буде засуджена сама, гріхи викликають хвороби, війни, інші нещастя, а праведність несе за собою благополуччя.

Формуючись на вітчизняному грунті, світоглядні та морально-етичні орієнтації "Ізборника 1076 року" сприяли зверненню філософської думки Русі до врахування історичних реалій життя тогочасного суспільства, свідченням чому є внутрішньополітична діяльність Володимира Мономаха, її теоретичне осмислення, до висвітлення чого звернемося після аналізу історіософських поглядів Нестора-літописця, його редакції "Повісті врем'яних літ".

Нестор

Нестор народився близько 1056 р., ймовірно, не у знатній родині, бо, ставши у 1073 р. ченцем Києво-Печерського монастиря, він не досяг високих постів, залишившись все життя дияконом. Після смерті князя Святополка, покровителя Києво-Печерського монастиря, був переведений до Видубицького монастиря. Помер після 1113 р. На честь давньоруського історика у 1873 р. в Києві було організовано Історичне товариство Нестора-літописця. Нестор був високоосвіченою людиною, добре знав візантійську літературу, володів широким світоглядом і глибиною мислення, літературними даруваннями. Ще у 80-ті роки уклав "Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського", а також, як вважають багато дослідників, "Читання про житіє і погублення ... Бориса і Гліба", творів, що заклали початок вітчизняній агіографічній літературі і мають суттєве значення для пояснення смисложиттєвих проблем, морального ідеалу діячів Київської держави.

Підсумком творчості Нестора є об'єднання роздрібленого матеріалу літописань і цілісне його осмислення відносно історії Руської землі у створеній ним редакції "Повісті врем'яних літ". Відповідно до гіпотези академіка О. Шахматова "Повісті врем'яних літ" передував "Початковий звід" (Початкове зведення), упорядкований в 70-ті роки XI ст. Никоном і відредагований вдруге в 90-ті роки ігуменом Києво-Печерської лаври Іоанном, який надав йому яскраво вираженої антикнязівської спрямованості і вигляду політичного памфлету. За свідченням М. Брайчевського, їм передував "Літопис Аскольда", який і є першим твором вітчизняної літератури (Літопис Аскольда. Передмова і реконструкція М. Брайчевського // Київ. -- 1988. -- № 2. -- С. 140---170). Л. В. Черемнін, якого підтримує Б. О. Рибаков, найдавнішим літописним зведенням вважає здійснене до 966 р. настоятелем Десятинної церкви Анастасієм Корсунянином зведення. До нас дійшла редакція, виконана ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, прибічником Володимира Мономаха, що переробив значну частину початкового зведення з тим, щоб зняти деяке вороже ставлення до Рюриковичів в редакції Іоанна. Нестор завершив роботу у 1110--1112 рр., доповнивши попередні літописи даними кінця XI -- початку XII ст., що стало значним доповненням до писаної історії Русі. Редакція Сильвестра з доповненнями Нестора ввійшла до Лаврентіївського списку. Інші пізніші літописні зведення, здійснені в 1118 р. за велінням сина Володимира Мономаха Мстислава, дійшли до нас в Іпатіївському списку.

"Повість врем'яних літ" -- це не тільки свідчення руху оформленої історії Русі, а й важливий документ в дослідженні історико-філософських уявлень, пошуків у давньоруській суспільній думці. Літописець не тільки реєструє факти сучасного життя, а й прагне описати і пояснити їх, зіставити з іншими історичними подіями, знайти витоки, які генетично передують і зумовлюють характер явищ в житті сучасного йому суспільства. Сучасне буття осмислюється ним як історичне, а історія постає як найбільш суттєва іпостась пережитого літописцем буття, де йдеться про історію в самому широкому розумінні цього слова. В її контекст вписуються події сучасного для літописця життя всесвітнього масштабу, динамізм часу, а географічні межі опису охоплюють світ від Британії до Індії та Індонезії. Сюди включаються також події позачасової священної історії, починаючи з дня творення світу. Стиль опису такий самий, як і започаткований Іларіоном: немовби з висоти пташиного польоту споглядається історичне буття, обумовлюючи монументальний історизм та універсальність в баченні історії.

Стрижнем історіософських поглядів Нестора стає ідея боговибраності слов'янського народу, захисту та збереження єдності руської держави, включення слов'янства в контекст церковної історії, але з точки зору земних справ, політики, місця слов'ян серед інших народів. Історичний процес тлумачиться ним, виходячи з ідеї "Божого блюдіння", характерної для середньовічних філософів, які вважали, що все у світі передбачено Богом і все, як хороше, так і погане, добре і зле у світі відбувається з волі Бога в нагороду чи покарання народу. Історія роду людського розглядається Нестором як арена боротьби добра і зла, диявола і Бога. Диявол спокусив Адама і Єву, по його наученню потомки Адама і Єви почали поклонятися ідолам, не послухали посланих богом пророків, у силу чого Бог змушений був покарати світ з тим, щоб апостоли рознесли світло істини по всьому світі. Для руської землі таким апостолом став Володимир, який ввів християнство.

Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської руської землі, її людей, які, перебуваючи у величі історії, осягають красу вічних моральних істин. Він прагне усвідомити причини нещасть, що випали на долю його батьківщини, вбачаючи їх насамперед у розбраті, міжусобицях, братовбивстві. І тут, ввіряючи світ управлінню ангелів, осмислюючи життя в контексті протиборства добра і зла, Бога і диявола (сатани), Нестор висловлює немало уявлень про реальні причини тих чи інших подій. Так, розглядаючи нещастя, які випали на долю Русі (усобиці, нападки половців та ін.) як суть "батіг Бога", він показав процес створення руської держави на основі договору народу з князями. Та саме на останніх Нестор і покладає провину за ці нещастя, обґрунтовуючи ідею єдності Руської землі, правда, не під егідою великокнязівської влади, а влади церковної.

Ідеал літописця -- династичне князювання типу правління останніх років Ярослава Мудрого, який, будучи самодержавним князем Київської держави, поділив князівство між синами. На думку Нестора, саме так і має вчиняти батько по відношенню до своїх синів. Що стосується єдності Руської землі, то вона має стати братством і співробітництвом між усіма князями при дотримуванні принципу підкорення молодших князів старшим, де водночас кожний князь має свої законні володіння і захищає порядок на своїй землі, не допускаючи зазіхання на них інших князів. Наведений принцип "вотчини" став для Нестора своєрідною спробою домогтися компромісу між центробіжними і відцентровими силами, стримати міжусобиці. Правомірність такого типу правління Нестор виводив з розподілу земель між синами Ноя, що забезпечило порядок на землі. Ведучи родовід східних слов'ян від одного з синів Ноя Яфета, Нестор вважав, що всі давньоруські князі є представниками єдиної сім'ї, родичі і утворюють по старшинству одне генеологічне дерево. Всі руські землі -- це єдина область, звідки певні етичні норми, братня любов, повага і підкорення молодшого старшому, де, як показує приклад Бориса і Гліба, заради братньої любові вони готові йти на смерть, бо братська любов тут вища за життя.

Усобиці між князями Нестор вважав основною причиною лиха і розорення землі Руської, яку Бог вибрав для особливої християнської місії. Дотримуючись історичної правди, віддаючи належне ряду положень історіософської концепції Нестора, все-таки неважко помітити й того, що в своїх наступних інтерпретаціях вона і постала основою концепції трансформації державності від Київської Русі до Московської Русі, зверхності "старшого брата", а також ідеї "третього Риму" та "русской идеи" з їх визнанням месіанської ролі російського народу.

Нестор досить високо оцінював знання, звеличував тих князів, які вклали книгу в руки народу, що й робили Володимир та Ярослав Мудрий. Вони, будучи "книжниками", будували храми, зводили нові міста, забезпечували народові добрий лад і мир, в яких сила влади утверджувалася на силі духу, високій моральності, на пошані до минулого, історії, діянь батьків, дідів, прадідів. Сила науки книжної особливо яскраво виразилася при описанні Нестором закладення церкви св. Софії, яка розглядається образом божої премудрості, храмом книги і мудрості. Ототожнюючи книгу І мудрість, він розглядав останню як синкретичну форму досвіду особи, доповнюючи уявленням про єдине узагальнююче знання, що інтегрує в собі весь комплекс свідчень про світ. Проте мудрість, з погляду Нестора, -- це не тільки споріднене знання. Весь комплекс знань у мудрості виступає підпорядкованим пошуку істинного начала, яке впорядковує хаотичну розмаїтість світу. Пошук мудрості є не що інше, як пошук того, "що є краще в світі сім". Вихваляючи мудрість словами Соломона "Я, премудрість, вселила світло, і розум, і смисл. Я прийняла страх господній. Моє світло, моя мудрість, моє утвердження. Мною царі царюють і сильні правду пишуть, моєю величчю величаються...", Нестор вищу мудрість вбачає в слові Бога, пророчих бесідах, Євангелії та апостольських повчаннях і житіях святих отців (Повість врем'яних літ. -- К., 1990. -- С. 242--243). Однак, прославляючи мудрість, підкреслюючи її роль і значення в житті і діяльності людини, Нестор, як і попередні автори, ще не ставить питання про механізми її виникнення і формування, пізнавальні можливості самої людини. Постановка і висвітлення цих питань у вітчизняній літературі започатковуються Никифором.

Никифор

Відомий політичний і церковний діяч Київської Русі Никифор народився в Лакії Малоазійській, дата народження невідома. Майже 17 років (з 1104 по 1120 р.) очолював київську митрополію. Саме він освячував сходження на престол Володимира Мономаха, утверджував культ перших руських святих -- Феодосія Печерського, Бориса і Гліба. Його перу належать п'ять творів типу послань і повчань, які він писав спочатку грецькою мовою, а потім перекладав руською. Серед них "Послання Никифора Митрополита київського великому князю Володимиру, сину Всеволожіє, сину Ярослава", "Послання Ярославу Святославовичу", два твори про піст. Помер Никифор у Києві 1121 р.

У філософському відношенні серед творів Никифора найбільш цінним є перший із зазначених вище. Це один із перших вітчизняних творів, який містить роздуми про душу людини, механізми пізнавальних можливостей, пов'язаних з психологією людини, розкриття складної діалектики людської свідомості. Никифор, звертаючись до античних джерел в їх християнській інтерпретації, розглядає людину (за сучасною термінологією) як складну, багатофункціональну систему, де "рати єсть ... многа, и противится плоть духови и дух плоти", тобто таку, що складається з двох субстанцій -- тілесної і духовної, котрі перебувають в стані постійної боротьби ("боренія"). При цьому душа не існує окремо від тіла. Вона укріплюється тілом людини, діє своїми органами чуттів.

Душу людини складають три сили: словесне, люте і бажане. Перше в людині означає ум, розум, логос, вище начало; друге -- почуття, пристрасті, емоції, ту стихійну силу, яка дає життєву енергію; останнє є воля, прагнення, цілеспрямована дія, від яких виникає служіння ідеї, подвижництво, а саме бажане пов'язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму. З дією цих сил пов'язується боротьба розумного і пристрасного начал. Аналізуючи їх як боротьбу доброго і злого начала, Никифор роз'яснює, що вони нероздільно пов'язані в людині. "Неразличена де суть злаа от благих, -- підкреслює Никифор, -- не смешены, суть злобы с добродетелями, яко же и плевел в пшеници".

Для того щоб розрізнити добро і зло, людині потрібні знання. Початкові знання дають нам органи чуттів (зір, слух, нюх, смак, дотик). Це знання ще недосконале і вірити органам чуттів можна тільки тоді, коли їх свідчення перевірені розумом. Однак знання для людини -- не самоціль. Воно необхідне як запорука, основа доброчестя, моральності людини, начало, яке гармонізує словесне, люте і бажане, тобто всі сили душі. Стати таким воно може завдяки розуму. З розумом Никифор пов'язує мудрість, даючи їй дещо інше трактування, ніж його попередники.

Мудрість відповідно до точки зору Никифора -- це розум, який упорядковує світ природи і світ людського життя. Відносно людини мудрість проявляється через встановлення гармонії розумного і пристрасного начал, які перебувають у ній в постійному "боренії", А раз так, то мудрість -- не просто розум. Це поєднання розуму з моральними діяннями, їх взаємозалежність. Для здійснення морального діяння необхідне розумне знання людської природи, сприйняття "по правді" словесного, оскільки розум людини може бути спрямований як на добро, так і на зло. Водночас не тільки моральне має бути спрямоване на прояснення розуму, а й розуму слід спиратися на моральне, бо саме по собі навчання, збагачення знання не має кінцевої мети. Тому голос мудрості -- це розвиток власних інтелектуальних здібностей, збагачення знаннями через навчання, де розум людини розвивається в міру розвитку самої людини, поєднуючись із здатністю людини втілюватися в повсякденне буття нормами правильного життя, засвоєних під час навчання.

Мудрість полягає в тому, що, сприйнявши слово істини, необхідно додержуватись його при всіх життєвих ситуаціях. Характерно, що, говорячи про "мудрість життя", Никифор не зводить його до канонів аскетичної моралі, а пов'язує з широким розумінням практики суспільного життя, помічаючи ряд політичних та етичних засад, які закладають підвалини справедливого управління країною, порівнюючи роль розуму в душі людини з функціями князя, що керує своїми маєтностями. Аналізуючи різні сили, начала в людині, Никифор вищим керівним началом визнає словесне, яке "убо старее єсть и вище всех". Без оволодіння словом, на його думку, неможливе існування самої людини. Ним вона відрізняється від тварин, зближається з Богом, відіграючи ту роль, яку еманація світового логосу відіграє для всього Всесвіту.

Високого рівня економічної могутності, розвитку культури Київська держава досягає при князюванні Володимира Мономаха.

Володимир Мономах

Державний і політичний діяч, великий князь Київський, Володимир Мономах (1053--1125) був письменником-полемістом, мислителем, якого Є. Маланюк називає одним із перших родоначальників християнського гуманізму [Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. -- С. 36). Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078-- 1094 рр. був князем у Чернігові. З 1093 р. вів війну з половцями та їх союзником Олегом Святославовичем, якому змушений був залишити Чернігів і перейти до Переяславського князівства, що постійно страждало від нападів половців. Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В 1103 р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархії, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами і верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з іншими європейськими країнами.

Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

У "Повчанні..." Володимир Мономах виступив як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжів до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя. Ця тенденція мала місце в творчості Іларіона, Луки та ін., проте вони належали до кола служителів церкви, що не могло не накласти відбитку на їх творчість. Людина світська, яка володіла значною політичною владою і досвідом, Володимир Мономах ставить ці питання значно сміливіше, розв'язує їх послідовніше і досить часто всупереч догматам ортодоксального християнства, хоча і спирається на ту саму біблійну і патріотичну літературу. Зазначимо, що такої "вільності" православна руська церква не простила Володимиру Мономаху. Якщо князі, які в десятки разів менше зробили для Русі, були канонізовані святими, то такої честі Володимир Мономах не був удостоєний.

"Повчання Володимира Мономаха" дійшло до нас в єдиному списку, який було включено до Лаврентіївського літопису. Вперше виданий в 1793 р. О. Мусіним-Пушкіним, твір ввійшов до наукового обігу під назвою "Духовная великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха дітям своїм, названа в Літописі Суздальській "Повчання". Академік М. П. Алексеев серед літературних пам'яток англосаксонського періоду знайшов твір "Батьківські повчання". "Повчання Володимира Мономаха" за композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукується з "Батьківським повчанням", яке могла привезти з собою до Києва Гіта, дружина Володимира Мономаха, дочка останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, проте це аж ніяк не заперечує самостійності руського твору.

Складається "Повчання..." з трьох розділів: самого повчання, в якому вміщено політичні і моральні погляди Мономаха, автобіографії і листа до князя Олега Святославовича. Останній часто фігурує як самостійний твір "О многострадальний і печальний Я!". Коло питань, які порушуються в "Повчанні...", -- від питань світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї, апостольські послання, тексти "Ізборника 1076 року", твори Іоанна Екзарха.

Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мисли вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на "догоду чоловікові для їжі, для розваги" (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. -- К., 1990. -- С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Там же. -- С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього. В цьому відношенні Мономах дотримується загальних принципів концепції суспільного примирення і милостинності, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою і докладно обгрунтовані в "Ізборнику 1076 року". Проте якщо там концепція загального примирення виступає в абстрактно-теоретичному моральному повелінні, то Володимир Мономах надає їй практичного втілення. І не випадково, що, вказуючи на спокій у державі, він ставить собі в заслугу милостиве ставлення до "сірих" і "убогих", те, що "бідного смерда і вбогу удовицю не давав сильним обідити" (Там же. -- С. 372/373). Одним із аспектів справедливості Мономах вбачав у справедливості князівського суду, в основі якого мала лежати правда. З погляду Володимира Мономаха, правда рівноцінна закону, тому виправдовувати означає правити за законом, захищати убогу людину.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою. Так, давши слово Ростиславовичам, Мономах відмовляється від заклику братів піти на них походом і вигнати їх з їхньої вотчини. Нехтуючи вузькими інтересами власника, він не хоче порушувати слова, даного Ростиславовичам, керуючись загальнодержавними інтересами єдності Русі. Відмовляється він і від помсти Олегу Святославовичу, який вбив сина Мономаха -- Ізяслава, знову-таки керуючись вищими інтересами, турботами про процвітання і могутність Русі, прямо наголошуючи: "Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі" (Там же. -- С. 378). Принцип добра, на його думку, зобов'язує князів передбачати згубні наслідки ворожості одного з одним, що породжують війни, несуть розорення смердів, ослаблюють Руську землю. Турбота про благо підданих визначає сутність добра.

Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв'язати добром і миром. Так, звертаючись до Олега Святославовича, він пише: "І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердечним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням миру, то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотів би крові твоєї видіти у Стародубі, але не дай мені Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи когось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я -- людина" (Там же. -- С. 378/379).

Питання людини, сенсу і призначення її буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у "Повчанні Володимира Мономаха", як і в інших київських книжників. Його постановка значною мірою була зумовлена моральними аспектами християнства, яке допомогло не тільки відкрити людину, а й усвідомити нею почуття власної гідності, переосмислити відповідальність за свої діяння, усвідомити себе особистістю.

Для Володимира Мономаха роздуми про людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнання цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом. "Ні правого, ні винуватого не вбивайте, -- заявляє Мономах, -- і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина" [Там же. -- С. 360/361).

З визнанням самоцінності особистості пов'язується також усвідомлення Володимиром Мономахом значимості власного життя, де він дійшов висновку, що його життя, шлях, досвід потрібні людям як приклад для наслідування іншими, запобігання помилок, ним допущених, адже при всіх колізіях життя головним для нього залишалося не просто усвідомлення своєї особистості, а почуття особистої відповідальності, обов'язку перед руськими землями, турбота про посилення могутності і процвітання Вітчизни, що й постало вищою вимогою до моральної оцінки особистості.

Морально-політичні погляди Мономаха досить часто не узгоджувалися з багатьма положеннями ортодоксальної християнської ідеології, були направлені проти них. Так, уже його ідея правителя -- це не стільки образ віруючого, відданого церкві християнина, скільки політичного діяча, стурбованого долею своєї країни, вотчинно-феодального судді, турботливого господаря великого будинку, батька сімейства, людини загалом. Силу князів він вбачав не у духовному веденні, а в знанні. Володимир Мономах виступав за реабілітацію знання і "світської мудрості)", закликав не забувати доброго і навчатися нового. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця -- найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього -- це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.

Видатний російський історик В. М. Татищев писав про одного з діячів Русі: "Був філософ великий і багато книг написав, але ми вже від писань його нічого бачити не сподобали. Це лише від того вчинилося, що грецьких письменників за великих поставили, а своїх, хоча набагато кращих, нехтували..." [Татищев В. Н. История Российская. -- М.; Л., 1963. -- Т. II. -- С. 262). Ці слова сказані про Климента Смолятича -- письменника і церковного діяча, другого митрополита з русичів, просвітника Русі XII ст.

Климент Смолятич

Даних про життя та діяльність Климента Смолятича небагато. Відомо, що він був монахом Зарубського монастиря біля Києва. У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславович і собор єпископів без санкції константинопольського патріарха поставили Климента Смолятича київським митрополитом, однак тільки в 1152 р. він міцно утримався на митрополичій кафедрі, залишаючись на ній до смерті Ізяслава (1154). Поставлений Візантією митрополит Костянтин скасував усі канонізовані розпорядження Климента, звільнив його послідовників. Подальша доля Климента Смолятича невідома. Помер, вірогідно, після 1154 р.

Другий митрополит-русич був високоосвіченою людиною свого часу, багато писав, проте до нас дійшло тільки "Послання пресвітеру Хомі" з доповненнями Афанасія-мніха, що збереглися у списках XV--XVI ст. і які свідчать про видатні здібності Климента Смолятича як проповідника, оратора, книжника і мислителя. Знавець античної філософії, Смолятич прагнув використати її для тлумачення божественних заповітів, вважаючи, що потрібно "випробувати писання", осмислити праву віру з позицій філософії.

Значне місце Климент Смолятич відводив проблемам походження та суті знання, стверджуючи, що основна мета пізнання -- розуміння слави і величності Бога, можлива тільки через дослідження речей природи. Провідне місце у цьому процесі він відводив розуму, який, спираючись на органи чуттів, виявляється здатним досягти істини. На Його думку, душа розумна, але все, чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов'язаний управляти почуттями, бо він є господарем, а почуття його слугами. В розумі людський дух отримує своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у "тварі", тобто створеного Богом. Витлумачуючи Св. Письмо в дусі Іларіона, Климент Смолятич алегорично пояснював його у формі емпіричного божественного, зводячи до земного, де "тварне буття" стає джерелом всякого теоретизування про Бога. Пізнання світу, на думку Климента Смолятича, є ступінь до Бога, і іншого шляху тут не існує. Категорично відхиляв збагачення духовенства, виступав за духовне самопізнання, самовдосконалення людини.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці на Русі, посилюються удільні князівства, і Київ поступово втрачає значення загальноруського політичного центру, хоча номінально залишається столицею Русі. Саме на цей період припадає життя та діяльність Кирила Туровського, прозваного "Златоустом, паче всіх просіявших на Русі".

Кирило Туровський

Кирило Туровський народився між 1130--1134 рр. Син багатих батьків з м. Турова (тепер село Гомельської області в Білорусі), не злюбивши "тлінної слави світу цього", постригається у ченці, стає затворником, віддаючись постам і молитвам, вивченню Св. Письма. Через деякий час він був призначений на єпископство і освячений київським митрополитом у єпископи м. Турова. Добре знав грецьку мову, візантійську літературу, зазнав значного впливу з боку печерської ідеології. Творча спадщина Кирила Туровського складається з оригінальних творів ораторської культової прози, повчань, послань, притч, канонів, які користувалися великою повагою на Русі. Серед них "Притча про людську душу і тіло", "Сказання про іноцький чин", "Слово про Хомину неділю", "Слово і похвала святим отцям Нікейського собору", "Слово про премудрість". Частина з них ввійшла до збірників "Златоуст" і "Торжественник", призначених для святкового читання і складених з творів найбільш прославлених візантійських авторів. Існує припущення, що саме Кирило Туровський є автором "Слова о полку Ігоревім" -- однієї з найвизначніших пам'яток письмової культури Русі. Це припущення носить вірогідний характер, воно не спростоване, але й не знайшло достовірного підтвердження.

У період затворництва Кирило Туровський виступав із виправданням чернецтва, яке вимагало покори і звільнення людини від страждань і гріховодності. Однак і в цей період у нього спостерігався певний відхід від ортодоксального християнства. Він вважав Христа людиною не за образом, а за притчею. Таке визначення Христа стало підставою для осудження Кирилом церковного здир-ництва, рішучої відмови від практики "ісхіщенія" маєтності, суворого осудження духовенства за прагнення до влади, критичного відношення до церковної ієрархії. Настанова у туровські єпископи пом'якшувала чернечий аскетизм Кирила, сприяла виробленню інших світоглядних та соціально-політичних орієнтирів. Твердо переконаний у тому, що все необхідне для себе людина може взяти із Св. Письма, він робив висновок, що не все в ньому явне, і в книгах Св. Письма не так просто дійти до істинного розуміння суті справ.

Слідом за Климентом Смолятичем Кирило звертається до послуг розуму, широко використовуючи метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагається подолати містико-аскетичне несприйняття світських цінностей, виробити моральні критерії для діяльності світської людини, далекої від чернецького фанатизму та зречення. Світ людства постає у нього своєю долею, позбавляється небесного покровителя. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину причетності Бога до світського життя, його служіння людству, відповідно до чого творення світу Богом і саме вселюднення Бога здійснюються заради людини.

В релігійній притчі про Бога-творця, упорядника світу, він прагне осягнути творчу сутність людини, хоча і в фантастичній, відчуженій формі. Згідно з поглядами Туровського сприйняття світу, любов до нього відповідає Божому промислу, випливає з нього. Світ зціляє "тілесні недуги людини", забезпечує її земне існування, а вселюднення Бога постає як акт Божого служіння людству, позбавлення його від "духовних недуг". Стосовно сенсу пришестя Христа, то він полягає в даруванні істини. Однак це дарування аж ніяк не означає, що людина звільняється від розумового пошуку, дослідження, вільного вибору між добром і злом. Христос не віднімає свободу волі, а лише повертає правду, до якої кожний іде своїм шляхом. Правда, при цьому Кирило підкреслює, що розум потребує суворого контролю, керівництва. Щоб позбутися гріха, він має врівноважити себе божественною істиною церкви, вірою, перетворитися на "стрункий розум", який ставиться Туровським урівень з віро*ю. Розглядаючи питання про співвідношення душі і тіла з позиції віруючої людини, Кирило доводив нетлінність, безсмертність душі, стверджуючи водночас, що душа постійно потребує тіла, а тіло душі.

У цілому, трактуючи природу людини і її гідність в етичному інтелектуалізмі, Кирило Туровський пізнання видимого світу розглядав і як пізнання самого божества, і як моральне повчання, де пізнання видимого світу спроможне привести нехристиянина до християнського віровчення, оскільки воно навчає моральної досконалості. Серед важливих моментів творчості Кирила Туровського слід зупинитися на обгрунтуванні ним положення про те, що неможливо творити зло навіть з добрих намірів. Саме ця думка про мету і засоби, злочин і кару, протиборства сил, які складають людину і суспільство, стане однією з центральних, провідних у вітчизняній філософії, знайшовши своє втілення також у філософії російського духовного ренесансу кінця XIX -- початку XX ст.

Серед важливих пам'яток Русі домонгольського періоду є "Моління", чи "Слово Даниїла Заточника", яке збереглося у списках XVI--XVII ст., де воно має назву "Послание", або "Написание".

Даниїл Заточник

про життя, діяльність і особу Даниїла Заточника майже нічого невідомо. Одні вважають його князівським дружинником, дворянином, інші зараховують до ремісничого стану, треті називають холопом. Можна зустріти твердження, що саме Даниїл Заточник був першим русичем, який проживав на Афоні. Деякі фахівці вважають, що в особі Даниїла Заточника ми маємо приклад псевдоніма, літературної містифікації. В цілому можна стверджувати, що Даниїл Заточник був руським книжником, який виховав себе сам, навчаючись домашніми засобами, займаючись самоосвітою, а потім виступив просвітником того типу інтелігенції, яка отримала назву "різночинці". "Хто б не був Даниїл Заточник, -- писав В. Г. Бєлінський, -- можна не без підстав твердити, що це була одна з тих особистостей, які на біду собі надміру розумні, надміру даровиті, надмірно багато знають. І, не вміючи ховати від людей свою перевагу, зневажають самолюбиву посередність" (Белинский В. Г. Поли. собр. соч. -- М.; Л., 1954. -- Т. V. -- С. 351). Що стосується "Моління", то він є провісником особистих начал у філософії Русі, осудження будь-якого ієрархічного соціального буття, основаного на багатстві і владі.

Проблема людини, філософсько-значущих пам'яток Русі князівської доби була основною в її духовній культурі, об'єднуючим началом розмаїття ідей київських книжників. Філософська думка Русі -- це філософія людини, яку Володимир Мономах довів до усвідомлення особистості, цінності і самоцінності людського буття та діяльності, випередивши на сотні років гуманістичні течії Західної Європи. Проте Володимир Мономах, як і його попередники, все-таки був представником вищих станів феодальної організації давньоруського суспільства і, навіть виходячи на загальнолюдські цінності, змушений був рахуватися з інтересами свого стану. Центром усіх роздумів Даниїла Заточника стає людина сама по собі, поза належністю до будь-якого стану, тобто світська, освічена людина, яка не має майна і певного соціального статусу. Головним багатством для неї є розум. Прославлення розуму, мудрості -- основний змістовний орієнтир "Моління" Даниїла Заточника. Мудрість він зіставляє з красою, визначаючи і те, і друге опорою серця. Розум, на його думку, прикрашає людину, наділяє її силою, яка перевершує силу багатства і силу влади та військової слави. Спираючись на свідчення чуттєвого досвіду, він здатний досягти істини, внаслідок чого людина має почитати не віру, а мудрість.

Твердо віруючий і щиро сповідуючий релігію Христа, Даниїл Заточник розглядав на відміну від церковних ораторів добро і зло не з погляду метафізики, а з позиції життєвої практики, в дусі народної мудрості, засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості. Різко критикуючи чернецтво, підкреслював, що, маючи ангельське обличчя, ченці душею "похабные" і шукати у них святості -- це все одно, що шукати смоківницю на вербі або бачити людину верхи на свині. З гіркотою Даниїл Заточник констатував незавидне положення розумної, але бідної людини. Порівнюючи багатого з шовковою подушкою, набитою соломою, він зазначав, що багатий промовить, його всі слухають, а бідного, хоча і розумного, ніхто слухати не хоче. В соціально-політичних поглядах Даниїл Заточник дотримувався концепції "богоданності" князівської влади, вважав, що князь є самовласним правителем, який не потребує посередників ні у відносинах з підлеглими, ні у спілкуванні з Богом. Церква, духівництво повинні служити князю, сприяти реалізації його задумів. Радив князям при розгляді тих чи інших питань прислуховуватися до голосу розумних і чесних радників, які мають його оточувати.

Підводячи підсумки викладеного, можна стверджувати, що в епоху розвитку Київської держави тут закладалися підвалини філософського мислення, відбувалися засвоєння і творча переробка відповідно до руської дійсності елементів візантійської, а через неї еллінської та східної філософської культур. Саме на цій основі формуються елементи духовної культури Русі, зростає уявлення про людину, гармонію її з навколишнім світом, культ інтелекту, слова, пам'яті, громадянства, патріотизму, ідея діяльного творчого життя, своєрідне розуміння філософії як єдності знання про світ і вчення про те, як людині потрібно жити в цьому світі. В свою чергу, це передбачає не просто пізнання світу, а його розуміння, осмислення історії як арени діяльності людини, з чим пов'язується посилена увага до питань суспільно-політичного життя, відповідно до чого ставляться і розв'язуються філософсько-значущі проблеми.

Характерними особливостями філософської думки Русі стали: однорідність, соборність філософського знання, відсутність філософських шкіл і напрямів, значних відмінностей у поглядах мислителів, де філософська полеміка має, як правило, частковий характер. Вона пропонувала мир між народами і при загальній спрямованості на любов і відданість Вітчизні не страждала ні космополітизмом, ні націоналізмом, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства, віру в його майбутнє.

Для соціально-моральних поглядів мислителів Русі властиве домінування загальнолюдських ідеалів Добра і Краси, устремління до духовних, а не матеріальних благ, активної життєвої позиції, боротьба за соціальну справедливість, переконання в торжестві розуму, повага до суспільних інтересів, старших і батьків, утвердження мужності, чесності, прямоти, здорового способу життя, єдність слова і діла, почуття людської гідності, совісті, людяності, подвижництв. Висока оцінка знання поєднувалася тут з енциклопедичністю, високою книжною культурою, поважним ставленням до матеріальної і духовної культури минулого, розуму і таланту, мудрості як сплаву знання і його втілення в життя, безкомпромісного пошуку правди та істини. Проте доводиться констатувати, що, пройшовши через століття, ці вимоги та настанови філософської культури Русі залишились на рівні побажань як для недалекого минулого, так і для нашого сьогодення, хоча про них постійно говорили наші провідні історики філософії (В. Горський, С. Бондар та ін.). Свідчення тому -- посилення розірваності суспільства, зростання агресивності і злоби, відсутність взаємного порозуміння, падіння духовних цінностей, пристосовництво, знецінення людини і людської праці, перетворення ідеалів Добра і Краси в об'єкт торгівлі "нечистоплотних" ділків та політиків.

Рекомендована і використана література

Бабішин С. В. Школи та освіта Давньої Русі. XI -- перша половина XIII ст. - К., 1973.

Барабанов Е. В. Русская философия и кризис идентичности // Вопр. философии. - 1991. - № 8

Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание "Изборников" 1073 и 1076 годов. - К., 1990.

Боровський Я. Є. Світогляд давніх киян. -- К., 1992.

Брайчєвський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. -- К., 1968.

Галоктионов А. Н., Никондров Н. Ф. Русская философия IX--XX вв. -- М.,

1989.

Горский А. В. Памятники духовной литературы времен великого князя Ярослава. -- М., 1844.

Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. -- К., 1996. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI -- начала XII веко. - К., 1989.

Громов М. И., Козлов Н. С. Русская философская мысль X--XVII веков. -- М., 1990.

Довнар-Запольський М. Церква і духовенство в домонгольській Русі // Київ, старовина. -- 1993. -- № 2.

Замалеев А. Ф. Философская мысль в средневековой Руси. -- Л., 1987. Ивакин И. М. Князь Владимир Мономах и его "Поучение". -- М., 1901. Изборник Святослава 1073 [Факсим. изд.]. -- М., 1983.

Изборник 1076. - М., 1965

Іларіон. Слово про закон і благодать // Київ, старовина. -- 1992. -- № 1.

Історія філософії на Україні. -- К., 1987. -- Т. 1. історія філософії України. Хрестоматія. -- К., 1993.