Історія філософської думки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Леся Українка

За світоглядними орієнтирами, мотивами творчості, її спрямованості близькою до І. Франка була Леся Українка. Українська поетеса, літературний критик, громадський діяч Леся Українка (Лариса Петрівна Квітка-Косач) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новоград-Волинський. Дитячі роки її пройшли на Волині, де під впливом М. Драгоманова (рідного дядька по матері) вона вивчала побут та звичаї українського селянства, народні пісні і казки. Через хворобу (з дитинства і все життя хворіла на туберкульоз кісток) навчалася вдома, отримавши всебічну освіту -- знала десять мов. Друкуватися почала у Львові в журналі "Зоря", працюючи в різних жанрах і галузях літератури як поет, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літературний критик і фольклорист. З середини 90-х років вивчала і популяризувала марксистські твори, однак сама не стала марксистом. Переклала українською мовою "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса і Ф. Енгельса, "Розвиток соціалізму від утопії до науки" Ф. Енгельса, "Нариси матеріалістичного розуміння історії" А. Лабріоли. За свої погляди Л. Українка переслідувалася царськими властями, а в 1907 р. разом з іншими прогресивними діячами України (М. Лисенком, Б. Грінченком та ін.) була заарештована, В пошуках засобів лікування побувала в багатьох країнах Європи, в Єгипті, де змушена була лікуватися. Померла в м. Сурамі (Грузія) 1 серпня 1913 р., похована на Байковому кладовищі у Києві.

Світогляд Лесі Українки формувався під впливом ідей Т. Шевченка, від якого вона перейняла "Прометеїв вогонь", М. Драгоманова, І. Франка, соціал-демократичних та марксистських ідей. Характерними особливостями її світогляду були матеріалізм, діалектика, глибока віра в пізнавальні можливості людини, інтерес до нових досягнень природознавства і філософії, реалістична естетика та історичний оптимізм. Л. Українка була переконана в тому, що матеріалізм характеризує світосприйняття кожної здорової людини і є результатом погляду на речі, які існують незалежно від нас і від будь-якого суб'єкта.

Відкидаючи судження про мертвість, пасивність матерії, письменниця підкреслювала, що матерія є носієм різних змін і не може бути пасивною. В самій собі вона містить об'єктивні стимули безкінечних перетворень, неперервного руху, постійного поступального розвитку. Леся Українка виступала проти вчення про "передбачену гармонію" і фаталістичних уявлень. Захищаючи матеріалістичний світогляд, вона критикувала вульгарний, механістичний матеріалізм, що не визнавав ролі і значення ідей, активності людського мислення, водночас критично ставилась до різного виду ідеалістичних уявлень (спіритуалізму, платонізму, неокантіанства, фіхтеанства, містицизму), відкидаючи схоластику і догматизм в усіх їх проявах. українка коцюбинський грушевський вернадський

Соціологічні погляди Л. Українки до певної міри були в руслі звернень до соціалізму і демократизму, в яких вона шукала порятунку від страшної дійсності. В публіцистичних і поетичних творах вона розглядала проблеми рушійних сил суспільного розвитку, ролі народних мас та особи в історії, класової боротьби, соціальної революції, загальних закономірностей історичного прогресу. До загальних закономірностей суспільного прогресу письменниця відносила його суперечність, рух по висхідній, неминучість торжества соціальної справедливості. Знищення експлуататорського ладу і тиранії, встановлення дійсного народовладдя, забезпечення свободи і розвитку особи -- основні соціальні ідеї Л. Українки, за утвердження яких вона боролася. Актуальні філософські і морально-етичні проблеми вона виражала в нетрадиційних для української літератури образах і сюжетах, взятих з світової літератури, історії, міфології, народної творчості. Вносила в коло української інтелігенції широку європейську освіченість, оскільки, на її думку, лише завдяки цій освіченості інтелігенція зможе підняти рівень національного духовного життя народу.

На відміну від анти-поетичності, анти-артистичності реалізму "а la Чернишевського і Писарєва як tutti quanti" Л. Українка вважала, що в літературі мають вартість не фотографії, а портрети, бо без вигадки немає літератури. Звідси її звернення до романтичних традицій з перетворенням літератури і поезії на форму боротьби, тотожної з самим існуванням. Заміщуючи різні аспекти реальності історіософськими мотивами (від античності, перших поколінь християнства, давньоруської доби, європейського середньовіччя до англійської реформації і французької революції), вона зробила їх вагомими і значними, внесла струмінь глибокого філософського і морального неспокою, прагнення боротьби за волю, право на щастя людини.

Значення людини як суспільної істоти Л. Українка розглядала під кутом зору людської особистості, піднесення її гідності як найвищої цінності в загальнолюдських і національних вимірах, відбиття в ній духу Прометея. Підхоплений від Т. Шевченка і М. Драгоманова образ Прометея став для неї узагальнюючим образом роздумів про людину і сенс її буття, взаємини особи і суспільства, пошук шляхів побудови нормального суспільства, боротьби проти невільницького становища і національного гноблення.

Якщо для М. Драгоманова ім'я Прометея було символом освіти і прогресу, то для Л. Українки так само, як і для Т. Шевченка, прометеїзм поставав символом усього поступового, сміливості думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності, силою, яка скріплює готовність йти на муки і смерть в ім'я правди та надії. За алегоричними символами та сюжетами вона прагнула показати зв'язок минулого з сучасністю, їх трансформацію в майбутньому.

При розгляді цих питань безперечним у творчості Л. Українки є протиставлення авторитету громади -- сміливої людської індивідуальності, діяльній особистості -- пасивності маси. Звідси випливало її розуміння призначення видатної особи (пророка, месії). На думку Л. Українки, воно полягає в тому, щоб пробудити народ, роздмухати надію на майбутнє визволення, не лити сліз, а шукати в людях "живий вогонь", щоб таким способом здолати лихо і негаразди. Людина, передбачаючи ті чи інші події в суспільному житті, не повинна залишатися пасивною до них, а своїми діями впливати на перебіг історичного процесу, збуджувати народ до дії.

Л. Українка усвідомлює, що значна частина суспільства є масою рабів. Однак при всій своїй пасивності вони є нащадками Прометея, який прикутий до землі. Настане час і ця маса рабів повстане, стане "вояками одважними". Треба лише знайти оту "прометеївську іскру", яка присипана дріб'язковим існуванням, роздмухати її, розбудити сміливість і гординю бунтівника, дух його протесту. І тоді ця колишня пасивна маса змете тиранію, доб'ється звільнення, здолає невільницьке гноблення як особи, так і всього народу. Ідеалом суспільних взаємин для

Л. Українки є побудова такої вільної держави, в якій люди мають усі людські (ті, що отримує кожна людина) і громадські (групи людей) права, що тільки встановлені на світі і тісно пов'язані між собою.

Д. Донцов розцінював творчість Л. Українки як пристрасну проповідь "проти національного недолузства". При всій однобічності його оцінки, коли йдеться про український дух та національну ідею, вона має свій сенс, оскільки в творчості Л. Українки поняття народу, рідного краю завжди конкретні. Це український народ, Україна. Саме до свого "занапащеного, нещасного" краю линула поетеса в своїх думках, Вкраїні -- "бездомній матері" присвячувала вона всі струни свого серця. Глибока любов до рідного краю, свого народу поєднувалася у Л. Українки з не менш глибоким не сприйняттям "бездомності", "національної сплячки". Вона показувала рабський дух цієї "бездомності (Ми навіть власної не маєм хати... Не нам, невільникам, обідраним казати речення гордеє: мій дім -- мій храм)", "національної сплячки" і пристосовництва "сльози там, де навіть крові мало?)", висміювала їх у своїх сучасників. Активізуючи правду про суспільну зумовленість долі, усвідомлення важких моральних і національних випробувань людини, яка заплуталася у суворих обставинах історичного процесу, Л. Українка закликала своїх земляків до пробудження, боротьби проти невільництва та національного гноблення.

Світогляд Л. Українки був основою її етичних та естетичних поглядів, ставлення до релігії. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, вона полемізувала з ортодоксальними марксистами, які вважали їх необов'язковими для пролетаріату, класової боротьби. У цій полеміці точка зору поетеси була однозначною: критерієм вартості класу і його етики має бути для еволюційного поступу не революційність або поміркованість and und fur sich, а найбільша згідність розвитку, діяльності й етики того чи іншого класу з ходом загальнолюдського поступу і найбільше наближення їх до ново-часового прогресивного ідеалу.

Естетичні погляди Л. Українки характеризувалися вимогами народності та ідейності мистецтва, де відображення життя має включати в себе мрію про ідеал, за який борються прогресивні сили суспільства. Вона була переконана в тому, що мистецтво покликане виконувати в житті народу високі суспільно-національні функції, зокрема виховну. З позиції соціального призначення мистецтва, художнього слова вона критикувала теорії "мистецтва для мистецтва", рішуче виступала проти формалізму, натуралізму, декадентства. Досить критично Л. Українка ставилася й до релігії. Аналізуючи питання про походження релігії, вона зазначала, що релігію створили люди, які не могли пояснити грізні і незрозумілі явища дійсності. Пізніше релігія перетворилась на засіб виправдання експлуатації і гноблення людини, існуючого рабства. Саме останнє для Л. Українки стає основою невизнання релігії і звернення до прометеїзму, який ніколи не робив з людини раба. Зіставляючи православ'я та уніатство, Л. Українка робила висновок, що вони, як і інші форми релігії, однаково постають формами духовного гноблення, а тому немає сенсу ламати голову над тим, якого напряму триматися.

Михайло Коцюбинський

Доля народу, мрія про його краще майбутнє, пошуки шляхів до нього -- провідні теми українського письменника Михайла Михайловича Коцюбинського. Народився він 17 вересня 1864 р. у Вінниці в родині дрібного чиновника. В 1880 р. закінчив Шаргородське духовне училище, переїхав в цьому році до Кам'янець-Подільська, де зблизився з революційно настроєною молоддю. За зв'язок з народниками в 1882 р. був заарештований, а в 1886 р. за ним був встановлений таємний нагляд поліції, який продовжувався протягом усього життя письменника. В 1890 р. у Львові М. Коцюбинський познайомився з І. Франком, іншими західноукраїнськими письменниками. Склавши іспит на звання народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював учителем в селі Лопатинці (колишній Оратівський район Вінницької області). У 1897 р. переїхав до Чернігова, однак не був прийнятий на роботу в земство через неблагонадійність. Деякий час працював у редакції газети "Волинь" в Житомирі, повернувшись на початку 1898 р. до Чернігова. Тут він установив зв'язки з представниками прогресивної інтелігенції, був близький до групи "Молода Україна", з якої пізніше утворилася УСДП. Для лікування кілька разів виїздив за кордон (в Австрію, Італію, Німеччину, Швейцарію). На о. Капрі в 1909 р. М. Коцюбинський познайомився з М. Горьким. Помер 25 квітня 1913 р., похований в Чернігові на Болдиній горі.

Світоглядна позиція М. Коцюбинського, як і більшості українських письменників того часу, грунтувалася на соціальному аналізі основ зла, причин та обставин, які впливають на соціальне буття людини. Розвивалась вона в напрямі критичного реалізму, а на її формування значною мірою вплинули погляди Т. Шевченка, М. Добролюбова, М. Чернишевського, Л. Фейєрбаха. В 90-х роках М. Коцюбинський познайомився з марксизмом і сприйняв деякі його положення. Він був переконаним противником царату і поміщицького ладу, гнівно критикував негативні сторони російської дійсності, виступав проти тих концепцій, які її вихваляли. Під впливом марксизму і соціал-демократизму він зробив висновок про доцільність об'єднання робітників і селян в боротьбі за краще життя. Письменник глибоко вірив в закономірний прогрес людства, в необхідність і неминучість вдосконалення форм суспільного життя, в здійснення ідеалів справедливості. Сама дійсність того часу із нерівністю між різними верствами суспільства, загостренням суперечностей між ними, відсутність шляхів їх гармонізації стали тим підґрунтям, що вихід із соціальної кризи М. Коцюбинський вбачав у революції як засобу здобуття справедливості, задоволення спраги помсти за приниження людської та національної гідності. Як матеріаліст, послідовник Фейєрбаха М. Коцюбинський непримиримо ставився до релігії, намагався очистити від релігійного впливу науку, історію, літературу, обстоюючи принцип свободи совісті. Письменник не сприймав нових авангардних віянь декаденсу, що культивував спонтанно-автономну авторську рефлексію, вбачаючи в них зв'язок з релігійно-ідеалістичним світоглядом. Так само, як І. Франко і Л. Українка, вважав, що мистецтво має бути на службі трудовому народові, сприяти формуванню суспільного умонастрою.

Павло Грабовський

У сучасних зверненнях до історії вишукуються імена нових діячів української культури, "герої та мученики за українську ідею", хоча часто і з сумнівною репутацією. Водночас поступово стираються через замовчування ті, які не вписуються в сьогоднішні рамки "ідеального борця", як, наприклад, Донцов і Бандера, які не закликали до згоди панів і рабів, не оспівували Запоріжжя, а звали до боротьби проти чужого і свого пана, своїх і чужих тиранів, проклинали "за катом ката, що нацькували на брата -- брата", бо це "відволікало" від національної ідеї. Саме до останніх належить український публіцист, поет, перекладач, революційний демократ Павло Арсенович Грабовський.

П. Грабовський народився 11 вересня 1864 р. у родині паламаря в с. Пушкарне (тепер с. Грабовське Краснопільського району Сумської області). В 1874--1878 рр. він навчався в Охтирському духовному училищі, а з 1879 р. -- у Харківській духовній семінарії, з якої був виключений у 1882 р. за революційну агітацію та участь у харківській групі "Чорний переділ". У цьому році його було заарештовано і вислано під нагляд поліції в с. Пушкарне. В 1885 р. нагляд було знято, П. Грабовський переїхав до Харкова, де працював коректором газети "Южный край". З осені 1885 р. П. Грабовський перебував на військовій службі в Туркестанському військовому окрузі. В 1886 р. його знову заарештували за участь у підготовці та розповсюдженні революційних листівок і після тривалого ув'язнення вислали до Іркутської губернії. За протест-відозву проти розправи царського уряду над політичними засланцями у серпні 1889 р. П. Грабовський був ув'язнений в Іркутську тюрму, а в січні 1893 р. висланий до Вілюйська. Через кілька років йому дозволили переїхати до Якутська, а потім до Тобольська. Помер у Тобольську 12 грудня 1902 р.

На початку своєї діяльності П. Грабовський перебував під впливом революційного народництва, був одним із керівників харківської організації "Чорний переділ". В середині 90-х років він відійшов від народництва, виступив з його критикою. Залишаючись переконаним у тому, що для громадської роботи "слід життя своє віддати", зробив висновок, що за умов російської дійсності єдино можливим шляхом звільнення трудящих є революційний. Основною рушійною силою революції П. Грабовський вважав селянство, велике значення надавав прогресивній інтелігенції, яка, на його думку, мала взяти на себе місію керівника революційної боротьби, "кликати до життя, будити дрімучі сили", розбуджувати народ "на діло до боротьби", освітлювати цю боротьбу "світлими ідеалами". Сприйнявши від М. Чернишевського ідею утопічного соціалізму, П. Грабовський став її пропагандистом, поступово, під впливом марксизму, переходячи до соціал-демократизму.

Теоретичною основою літературно-критичної, художньої та науково-публіцистичної діяльності П. Грабовського були ідеї філософського матеріалізму і діалектики, з позицій яких критично ставився до ідеалізму Шеллінга і Гегеля. Він вважав, що ідеї французьких матеріалістів та англійських емпіриків є більш науковими і життєвими, ніж туманні абстракції німецького ідеалізму. Водночас, критично ставлячись до німецької ідеалістичної філософії, П. Грабовський вбачав у ній позитивні раціональні моменти, насамперед діалектичні ідеї, високу силу теоретичного мислення. Не випадково, що першим вітчизняним філософом у повному розумінні цього слова він вважав Д. Велланського, який, як відомо, був послідовником Шеллінга. При всій загальній орієнтації на матеріалізм, об'єктивне сприйняття дійсності, письменник не заперечував ролі і значення ідей, заявляючи, що "рух ідей немручим є". Філософський матеріалізм поєднувався у П. Грабовського з діалектичним підходом до розгляду об'єктивної дійсності. Він постійно звертав увагу на рух, боротьбу, зміни та переходи явищ реального світу. Толерантно ставився до релігії, проте підкреслював її несумісність з наукою, виступав за відокремлення школи від церкви. Свою творчість розглядав як зброю в боротьбі проти світу зла і насильства, засіб служіння високим ідеалам суспільного прогресу, захисту простого народу:

Світло правди нести проти лютого зла

В боротьбі із тяжкою годиною,

Працювати на користь та ратунок села --

Має бути любов'ю єдиною!

Ця думка поета червоною ниткою проходить через усю його творчість, доповнюючись високим ідеалом суспільного служіння, громадського обов'язку: "Як щирі народу свого громадяни, за край ми повинні гадати!" П. Грабовський досить негативно ставився до прибічників концепцій "мистецтва для мистецтва", "парнасів", які зачаровувалися небесною блакиттю, квітами, в пеклі життя простого народу (де "всюди злидні, скрізь незгоди") вбачали рай. На думку поета, щоб дійсно розкрити життя, треба подивитися на життя простого народу, убратися в "простісеньку селянську свитку". На відміну від парнасівців кредо Грабовського вбачалося в таких словах: Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її; З ума не йдуть знедолені народи їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів

Я бачу люд без житнього шматка...

Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,

Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Розуміння того, що "Людина єсм... жага любові в серці", прагнення послужити своєму народові були основою ставлення П. Грабовського до національного питання. Він палко любив Україну, з якою був розлучений на все життя, мріяв і боровся за те, щоб вона була вільною, щоб "порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала у ряді з ближніми всіма". Глибокий патріот України, П. Грабовський важко переживав її "грабованість", де "люд наш цупкими кайданами скований, гине без світла на дні", бо йому "навіть розмовляти та писати заказано рідною мовою". Він гнівно таврував тих, хто забуває рідне слово, відмовляється від нього заради вигоди. Вихід з існуючого положення поет вбачав не в замилуванні минулим України, не в складанні пісень "її дивній красі", однобічній орієнтації на поширення освіти, витворення з України ідеалу.

Грабовський розумів роль і значення цих чинників для пробудження національної свідомості, проте був твердо переконаний у тому, що розв'язання національного питання можливе лише за умов подолання соціального та економічного гноблення народу. Тому він не тільки мріяв, а й добивався, "щоб велич народу запанувала на Русі". Безумовним для нього було також те, що українці повинні працювати біля свого народу, однак зміст їх праці має бути загальнолюдським.

Борис Грінченко

У когорті видатних українських письменників, які в кінці XIX -- на початку XX ст. самовіддано служили справі розвитку рідної культури, національно-визвольного руху, чільне місце належить Борису Дмитровичу Грінченку. Український поет, фольклорист, етнограф, громадський діяч Б. Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр, поблизу с. Руські Тишки, тепер Харківська обл. у збіднілій дворянській родині 9 грудня 1863 р. Навчався в Харківському реальному училищі, єдиному навчальному закладі, який так і не закінчив. 15-річним юнаком, з п'ятого класу, за зв'язки з гуртком революційних народників, читання і розповсюдження революційної літератури 29 рудня 1879 р. був заарештований, кинутий до Харківської в'язниці, де півтора місяця просидів у холодній мокрій підвальній камері. Тут він захворів на туберкульоз, був взятий щд жандармський нагляд і не міг здобути не тільки вищої, а й середньої освіти.

У 1881 р. Б. Грінченко все-таки склав іспит на звання народного вчителя, віддавши педагогічній діяльності тринадцять років життя. З 1894 р. працював діловодом і секретарем Чернігівського губернського земства. Влітку 1902 р. переїхав до Києва, почав працювати над "Слова-рем української мови", який став кращим йому пам'ятником. Б. Грінченко редагував також журнал "Нова Громада" та газету "Громадянська думка". Наприкінці 1904 р. разом з С. Єфремовим та Є. Чикаленко став організатором Української Радикальної партії як лівого крила Української Демократичної партії. В 1906--1909 рр. -- голова Київського товариства "Просвіта". Разом з дружиною заснував перше в Україні народне видавництво. Помер 6 травня 1910 р. в м. Оспедалетто (Італія), похований на Байковому кладовищі у Києві.

Довгий час ім'я Б. Грінченка несправедливо замовчувалося, а його творчість піддавалась не завжди справедливій критиці, яка розпочалася в радянський період. Так, ще в 20-х роках В. Коряк писав, що творчість Б. Грінченка не заслуговує уваги і доброго слова, бо його твори можуть бути цікавими хіба що для провінціальних дівчат і національно збоченої молоді, багатьох представників якої ця писанина відвернула від соціалістичного на націоналістичний шлях, до петлюрівщини. Проте існували також інші оцінки, завдяки яким Б. Грінченко та його творчість не випадуть з історії України. Про нього говорили, що він більше працював, ніж жив, де життя і праця були присвячені цілком конкретній меті -- служінню своєму народові, Батьківщині.

Процес формування світогляду Б. Грінченка був досить складним і суперечливим. Як писав потім сам письменник, в його родині ніколи не говорили українською мовою і батько забороняв використовувати "мужицкое наречие". Однак незважаючи на батьківську заборону, Б. Грінченко ще в дитячі роки захопився мовою простого народу, світом поетичної народної творчості та обрядності, а пізніше вплив "Кобзаря" Т. Шевченка зробив його українським письменником. Ще юнаком він приєднався до революційного народництва, однак пізніше відійшов від нього, усвідомивши історичну приреченість його терористичної тактики. Відійшовши від народництва, висунув на перший план стратегію освіти. Саме цьому він вирішив віддати всі свої сили, поєднуючи освітню роботу з національним і соціальним визволенням рідного народу. Вважав, що потрібно працювати для народу, будити в нього самосвідомість власної гідності, нести "світло в темні хати".

З середини і до кінця 90-х років Б. Грінченко долав просвітницькі ілюзії, не без впливу І. Франка та П. Грабовського перейшов на позиції радикалізму. Він зробив висновок, що за реальних умов російської дійсності подолання самодержавства, зміна соціально-політичних та економічних відносин, звільнення селян та інших верств трудового народу від соціальної та національної наруги можливе тільки шляхом сильної революційної дії. Це й визначило сприйняття та підтримку ним революції 1906-- 1907 рр., виправдання її історичної необхідності.

Захищаючи ідею національного і соціального звільнення українського народу, Б. Грінченко прагнув до поєднання національного та загальнолюдського. Творчість М. Драгоманова допомогла йому вийти за вузькі межі націоналізму і залишитися українцем. Він виступав проти приниження національної гідності не тільки українців, а й інших народів, прагнув досягнення світової культури та літератури перенести на український грунт, чому, власне, була підпорядкована робота створеного ним народного видавництва.

Б. Грінченко підкреслював, що будь-яка справа культурної роботи тільки тоді буде міцною і твердою, коли вона, зростаючи на рідному грунті, живиться живим духом з більшої скарбниці духовних досягнень народів усього світу. Участь в Українській Радикальній партії відповідала основним принципам його світогляду: вимоги зміни суспільно-економічних відносин та умов життя народу, завоювання демократичних свобод, підвищення політичної та національної свідомості.

Філософсько-соціальні витоки історіософії М. Грушевського

Революційна боротьба народів Російської імперії привела до повалення царизму, сприяючи завоюванню Україною своєї незалежності та самостійності, хоча і короткочасної, створенню в ній першої виборної влади парламентського типу Української Народної Республіки. При цьому значну роль відіграла діяльність таких видатних українських громадських і культурно-освітніх діячів та вчених, як Д. Антонович, В. Винниченко, М. Грушевський, В. Вернадський, П. Дорошенко, С. Єфремов, М. Василенко, І. Стешенко, Б. Кістяківський та ін. Серед цієї плеяди варто виділити М. Грушевського, і не тільки як першого главу Української Народної Республіки, а й як видатного історика, мислителя.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холм (тепер Хелм, Польща) в родині українського вчителя. Дитячі роки його пройшли спочатку в Ставрополі, а згодом на Кавказі. Під впливом розповідей батька, поїздок в Україну він пройнявся глибоким почуттям до української мови, пісні, традиції. Учнем Тифліської гімназії захопився історією, зокрема історією України, зачитуючись творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скалковського, публікаціями в журналі "Киевская старина", який називав "своєю справжньою школою".

По закінченні Тифліської гімназії М. Грушевський вступив на історичний факультет Київського університету, де наполегливо поповнював свої знання, формуючись як вчений під керівництвом В. Антоновича. В 1890 р. закінчив університет. Залишаючись в ньому стипендіатом кафедри російської історії, підготував магістерську дисертацію "Барське староство", яку успішно захистив у 1894 р. За рекомендацією В. Антоновича очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, читаючи протягом 19 років курс історії України. З 1897 р. очолив Наукове товариство імені Шевченка, став редактором "Літературно-наукового вісника", а потім "Записок", одним із організаторів національно-демократичної партії Галичини.

Після революції 1905--1907 рр. М. Грушевський отримав можливість побувати в багатьох містах Наддніпрянщини, Слобідської та Південної України. Переніс до Києва видавництво "Літературно-наукового вісника" та інших українських журналів, став ініціатором створення Українського наукового товариства, ввійшов до керівництва Товариства українських поступовців -- таємної понадпартійної організації українців в Російській імперії. Фундатором цієї організації був С. Єфремов, а ЇЇ керівництво в різний час здійснювали С. Петлюра, В. Винниченко, С. Чикаленко. Координуючи діяльність "Просвіти", після Лютневої революції саме Товариство українських поступовців (ТУП) скликало з'їзд представників українських організацій, на якому було зорганізовано Центральну Раду.

З початком першої світової війни М. Грушевський переїхав до Відня, а звідти до Італії, потім до Румунії. В листопаді 1914 р. він повернувся до Києва. Звинувачений царськими властями у шпигунстві на користь Австро-Угорщини, в 1915 р. М. Грушевський був заарештований і висланий до Симбірська. Тільки завдяки клопотанням Російської академії наук йому вдалося переїхати до Казані, а потім до Москви і зайнятися науковою роботою. В березні 1917 р. приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів, очолив Центральну Раду, став першим Президентом Української Народної Республіки, докладаючи немало зусиль для створення української незалежної держави. Після гетьманського перевороту деякий час перебував на нелегальному положенні у Києві, а в березні 1919 р. виїхав за кордон. Проживав у Празі, Берліні, Женеві, Парижі, Відні, Бадені, займався переважно науковою роботою, створив у Відні Український соціологічний Інститут -- ідеологічний центр української еміграції, організував видання та редагування ряду науково-політичних журналів. У 1924 р. ВУЦВК дозволив М. Грушевському повернутися до Києва для наукової праці. В цьому ж році його було обрано академіком ВУАН, він очолив наукову кафедру історії України, ряд комісій та секцій Академії наук, брав участь у редагуванні журналу "Україна", "Записок історико-філологічного відділу ВУАН", "Наукового збірника", "Студій з історії України". Поряд з науково-організаційною роботою М. Грушевський плідно працював у галузі історії, історії літератури України, досліджуючи творчість М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича. В 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. У березні 1931 р. він переїздить до Москви, де був заарештований у справі так званого Українського національного центру. За відсутністю доказів був звільнений, однак до Києва більше не повернувся. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 р., похований на Байковому кладовищі у Києві.

Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси" (Т.1--10 в 13 книгах, 1878--1935), "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы" (Т. 1--5) тощо.

Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII--XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності.

Ідеї Гердера, на думку Грушевського, мали велике значення для слов'янських народів. Останнє він пов'язував з позитивною оцінкою Гердером духовних сил і перспектив розвитку слов'янських народів, що стало основою формування нової слов'янської самосвідомості, осмислення слов'янами свого місця в історичному процесі.

Заслугу Канта, його праці "Критика чистого розуму" М. Грушевський вбачав у тому, що він по-новому намагався розв'язати гносеологічні питання, які назріли в попередніх філософських системах, з'ясувати пізнавальні можливості людини, подальші шляхи пізнання, розвитку науки і філософії. Українського вченого приваблював також критичний підхід Канта до наведених питань. Осмислюючи філософію Гегеля, найсуттєвішим у ній М. Грушевський вважав діалектику, підкреслюючи водночас суперечливість філософської системи Гегеля загалом. Основну суперечність в ній він вбачав у невідповідності ідеї розвитку тим консервативним висновкам, які робив Гегель у своїй філософії історії. Маркса і Енгельса історик називав "творцями наукового соціалізму", підкреслюючи значення їх праць для пояснення історії. М. Грушевський високо оцінював працю Ф. Енгельса "Положення робітничого класу в Англії".

Ідеї західноєвропейської філософії не могли залишитись осторонь при розробці М. Грушевським методологічних засад своєї історіософської концепції. Світоглядну її основу обумовили все-таки не вони, а звернення до історії, культури, життя свого народу. Наріжним каменем творчості М. Грушевського стало національне питання загалом і насамперед проблема національної незалежності України. Ще юнаком (14 березня 1884 р.) він записував у щоденнику: "Я мрію про об'єднання України, про боротьбу всього життя для цієї мети". Пізніше в публіцистичних творах, виступах він різко виступав проти тих представників російської та української інтелігенції, які не розуміли важливості національного питання, презирливо ставилися до нього як до такого, що віджило свій вік. Спираючись на традиції радикального українського народництва, що йшли від кирило-мефодіївців, погляди М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, він прагнув створити свою історіософську концепцію, дати раціональну схему самостійності українського історичного процесу, показати, що український народ має свою культуру, мову, історію.

Стосовно світоглядних орієнтирів то, за справедливим зауваженням П. Пріцака, такими для Грушевського стали визнання М. Максимовичем духу народу, безперервності в українському історичному процесі, ідея політичного українця М. Драгоманова, ідея несумісності і нетотожності історії народу та історії держави чи династії, перевага історії першозваної (народу) над другою (державою) М. Костомарова.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до гетьманщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицько-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало основу формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднання України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

М. Грушевський доходив висновку, що саме політика Москви покінчила з українською державністю, перетворивши Україну на здобуток свого царства і міцно взявши її в свої руки. Значну провину за втрату Україною своєї державності і незалежності М. Грушевський покладав на українське панство, яке забуло свої давні змагання за вольності та політичні свободи, захопилося клопотанням довкола чинів та жалування. Так само, як і В. Антонович, у своїй творчості М. Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями. Зумовлювалося це тим, що частина з них, захищаючи свої привілеї, втрачала свою належність до українського народу, його культури і приставала до пануючої державності, ставала чужою українському народові. Інша частина, розоряючись, зливалася із загальною частиною земства, що приводило до соціального нівелювання, демократизації суспільних відносин, зведення національного складу України до демосу селянського, землеробського, який знаходив собі опору в устрої демократичної общини.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління. Своє ставлення до цього питання він чітко сформулював ще в 1883 р. "Вже здавна, -- писав він у щоденнику 15 жовтня 1883 р., -- було у нас кшталт демократический, й мусимо ми цього кшталту держатись й з іншими словенськими народами вчинити кшталт федеративний. Це правда, й це треба робити й українцям, що під Москвою, але ж я думаю, що з цього "федеративного" кшталту не було ще якої напасти -- ми вже нюхали цю федерацію, гарно знаємо, чим це діло пахне, вже були ми з Литвою і потім з ляхами, як "рівний з рівним та як вільний з вільним" й усього вже доволі набачились. Ні, перше треба нам волю одвоювати, одбити, потім землею своєю гарно упоратись, усе, що не до ладу, поправити, а потім вже всякі союзи та "федерації" робити... Ось от того, про мене, ми до Москви у неволю попали, що, вискочив з неволі лясської, до Москви почали при с и куватись, а якби пан Зиновій (це вже тут він й не дуже винен) перше улагодивсь гарненько у себе дома, добре Україну арештовав (?), то й не було б цього нічого..." [Грушевський М. Щоденник (1883--1893) // Київ, старовина. -- 1993. -- № 4. -- С. 17). Наведене певною мірою зумовило ставлення М. Грушевського до радянської Росії. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з

Росією, проте не з імперською, а демократичною. Однак бюрократизм, однопартійність, загальне відчуження, колоніально-політичний централізм, не конструктивність більшовиків у національному питанні. їх нещирість, на які М. Грушевський вказував у листах до Хр. Раковського, стали тією причиною, через яку він не бажав йти на союз з пожовтневою Росією.

Для загальних роздумів варто зазначити один момент, який випливає з нашої ментальності. Переважній більшості образливих характеристик типу "творець націонал-фашистської концепції України", "запеклий ворог українського народу", "жрець зоологічного націоналізму" та ін., М. Грушевський зобов'язаний саме своїм землякам, тоді як навіть російська історіографія зуміла їх уникнути, тим більше, що захист самостійності України поєднувався у нього з різким засудженням екстремістського націоналізму різних кольорів, визнанням повноправності розвитку всіх народів.

Філософія права Б. Кістяківського

При аналізі філософської та соціально-політичної думки в Україні кінця XIX -- початку XX ст. слід зупинитися на аналізі поглядів тих мислителів, голоси яких не були почуті. До них, безумовно, належить український юрист, публіцист, соціолог, теоретик правової держави та філософії права Б. Кістяківський.

Народився Богдан Олександрович Кістяківський 16 листопада 1868 р. у родині професора карного права Київського університету О. Кістяківського. Навчався у другій Київській гімназії, з 7 класу якої був виключений за організацію гуртка й вивчення забороненої української літератури. Разом з усім класом був виключений і з 8 класу Чернігівської гімназії, куди він перейшов для завершення гімназичного курсу.

У 1888 р. Б. Кістяківський склав іспит на атестат зрілості в Рівненській Олександрівській гімназії, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де організував український гурток. Разом з його учасниками влітку 1889 р. виїхав до Галичини, щоб зустрітися з М. Драгомановим, однак не застав його. У Львові познайомився з І. Франком та М. Павликом. Запідозрений австрійськими властями у шпигунстві, у вересні 1889 р. був заарештований і висланий з Австрії, а по приїзді до Києва заарештований російськими властями за листування з емігрантами-революціонерами, збереження та розповсюдження нелегальної літератури, організацію підпільних гуртків і виключений з університету. На початку 1890 р. перевівся до Харківського університету, проте за участь у студентських заворушеннях висланий і звідси. В серпні йому вдається вступити на юридичний факультет Дерптського університету, де він встановив зв'язки з польськими марксистами, а також М. Водовозовим, який ввів його до гуртка петербурзьких марксистів на чолі з П. Струве.

Б. Кістяківський перекладає українською мовою соціал-демократичну літературу, організовує марксистський гурток у Києві серед учнівської та студентської молоді, до якого ввійшли А. Луначарський та М. Бердяев. У вересні 1882 р. Б. Кістяківський знову був заарештований біля австрійського кордону, посаджений у в'язницю, виключений з університету. Після двомісячного ув'язнення його було вислано під таємний нагляд до Любави. В січні 1895 р. виїхав за кордон, навчався у Берлінському університеті на філософському факультеті під керівництвом М. Зіммеля, восени 1897 р. продовжував навчання в Паризькому університеті, влітку відвідував семінари Віндельбанда, Ціглера, Кнаппе в Страсбурзькому університеті, познайомився з П. Новгородцевим.

У 1898 р. в Страсбурзі Б. Кістяківський захистив докторську дисертацію з філософії на тему "Суспільство та індивідуальності", яка отримала високу оцінку в німецькій філософській літературі, проте не була визнана достатньою підставою для отримання звання магістра права в Петербурзькому університеті.

Повернувшись до Петербургу, Б. Кістяківський співробітничав в журналі "Жизнь", "Мир божий", виступав з аналізом основних категорій моральної оцінки соціальних явищ, що поставило його поза "класовою доктриною соціал-демократії і обумовило перехід на позиції критичного напряму". Восени 1900 р. слідом за висланням дружини із Петербургу оселився під Києвом, а в 1901 р. навчався в Гейдельберзькому університеті в семінарі Елленіка, брав участь в створених П. Струве журналах "Освобождение", "Проблемы идеализма". Восени 1902 р. повернувся до Росії, виїздить до Вологди, де відбувала заслання дружина. Весну і літо 1903 р. провів у Німеччині і з цього часу майже кожне літо виїздив за кордон для наукових занять. У 1903--1904 рр. брав участь в установчому з'їзді "Союза Освобождения", після амністії дружини (1904) повернувся до Києва, став на чолі місцевого відділення "Союза Освобождения" разом з С. Булгаковим та М. Бердяєвим.

Б. Кістяківський -- член партії кадетів з дня її заснування. Зиму 1905--1906 рр. провів у Гейдельберзі, завершив там розпочате П. Струве видання творів М. Драгоманова. Як знавця російської культури і права М. Вебер обирає Б. Кістяківського своїм консультантом при написанні праці про політичні партії в Росії. Повернувшись до Росії, він співробітничав у журналах "Свобода и культура", "Русская мысль", "Вопросы философии и психологии", в газетах "Дума", "Право". П. Новгородцев запрошує його читати курс адміністративного та державного права в Московському комерційному інституті. В 1907-- 1908 рр. -- редактор журналу "Критическое обозрение", а в 1909 р. приват-доцент юридичного факультету Московського університету, де отримує звання магістра державного права. 1910--1911 рр. провів у Мюнхені. Повернувшись до Москви, в знак протесту проти порушення університетської автономії залишає університет і починає читати лекції з філософії права в Ярославському демидівському ліцеї, редагує його збірник "Юридические записки" і відновлений журнал "Юридический вестник".

У цей час Б. Кістяківський повністю пориває Із П. Струве, який обстоював ідею "Великої Росії" і заперечував право українського народу на самовизначення і національну культуру. Після захисту в Харківському університеті (1917) магістерської дисертації, яка принесла йому звання доктора права, стає професором державного права і деканом юридичного факультету Київського університету, членом комісії з законодавчої підготовки організації Української Академії Наук, її позаштатним академіком по кафедрі права (1918). У 1919 р. став академіком на кафедрі соціології. Помер 29 квітня 1920 р. в Катеринодарі.

Б. Кістяківського називають родоначальником марксизму в Україні, проте його ставлення до марксизму було неортодоксальним. Він вважав, що марксизм цінний не як система матеріалістичної метафізики, світогляд чи як теорія історії, а як набір методологічних засад соціальних наук, встановлених не завжди чітко, однак таких, що заслуговують на увагу. Обстоюючи гносеологічний плюралізм, він основну увагу звертав на розгляд духовних установок окремої людини в галузі суспільно-політичного життя і права, що, власне, становило базу його теорії закону та правової держави, концепції демократичного соціалізму.

Піддавши виваженій, виправданій та обгрунтованій критиці правовий нігілізм, "антилегалізм" російської думки, Б. Кістяківський показав, що якщо на заході існують значні традиції в теоретичних дослідженнях правосвідомості, то російська інтелігенція з моменту її формування відрізнялася притупленням правової свідомості, ігноруванням законністю і правопорядком, негативним відношенням до державності. Маючи під собою певні об'єктивні причини в суспільно-політичному житті Росії, зазначені умонастрої по відношенню до права, закріпившись у слов'янофільстві, знайшли своє продовження в народництві, російському соціал-демократичному русі, а особливо в марксизмі. Останній, визнаючи тільки одну політичну боротьбу, панування сили і захоплення влади, замість панування принципів права не бачив або не хотів бачити того, що робітничий клас потребує насамперед недоторканності особи і політичних свобод, які в конституційних державах, незважаючи на панування буржуазії, надають робітничому класові значного простору для боротьби за свої інтереси. Щодо соціалістичного ладу, то його здійснення як ідеалу можливе тільки тоді, коли всі його заклади отримають цілком точне правове формулювання, коли будуть вироблені спеціальні соціалістичні права особи, закріплені народовладним законодавством І гарантовані виконавчою владою.

Обґрунтовуючи свою теорію законності і правової держави, Б. Кістяківський виходив з примату панування закону над всіма приватними, особистими і груповими інтересами, неправомірності пояснення закону з точки зору командної, довільної або інструментальної теорії позитивного (історичного) права, вважаючи абсолютно справедливою концепцію природного права з його утвердженням невідчужених довічних прав людини, їх незалежності від держави.

На думку Б. Кістяківського, права людини "природні", оскільки вони дополітичні, довічно властиві людям, людським істотам, а не членам тієї чи іншої соціально-політичної системи. їх потрібно обороняти насамперед за допомогою приватного і суспільного права, де закон вище від політичної і державної влади, а його завданням є підпорядкування економіки і політики в ім'я ліберальних цінностей, які ставлять наріжним каменем вищу значимість конкретних людей, людських особистостей.

Невід'ємною частиною теорії прав людини Б. Кістяківського є концепція правової держави, згідно з якою держава є правовою організацією, що володіє всією повнотою власної, самостійної і не позиченої ні від кого влади. Всі цивілізовані людства живуть в державних спільнотах, де людина і держава -- це два поняття, що взаємно доповнюються, внаслідок чого цивілізована людина навіть не мислиться без держави. Негативно ставлячись до уявлень про державу як безжалісного деспота, який давить і губить людей, організацію економічно сильних і багатих для експлуатації економічно слабких та небагатих, Б. Кістяківський вважав справжнім завданням держави та її істинною метою здійснення солідарних інтересів людей. Держава, сприяючи зростанню солідарності між людьми, звеличує людину, робить її благородною, дає можливості розвивати кращі сторони людської природи, здійснювати ідеальні цілі, те, що потрібне, дороге і цінне всім людям. Саме в цьому полягає, з його точки зору, роль і призначення держави, її дійсна сутність та ідеальна природа. Зрозуміло, що в житті держави були періоди, коли здавалося, що ЇЇ діяльність спрямовувалася некращим ставленням до своїх громадян. Проте держава ніколи не могла продовжувати своє існування тільки насильством і гнобленням. Наставала епоха реформ, і держава знову виходила на широку дорогу здійснення своїх справжніх завдань та істинних цілей.

Вищою формою державного побуту, яку виробило людство, є правова держава, основним принципом якої є обмеження влади та недоторканості особи. В правовій державі обмеження влади досягається визнанням за особою невід'ємних, непорушних і недоторканних прав, що становлять певну сферу самовизначення і самопрояву особи, в які держава не має права втручатися. Ці права людської особистості не створюються державою, навпаки, вони по своїй суті привнесені самою особою. Серед цих прав вчений виділяв свободу совісті, свободу слова (усного і друкованого), свободу спілкування, свободу пересування та ін. Усі права особи становлять зміст політичних свобод, без яких не може обійтися жодна держава, а тим більше цивілізоване суспільство. Регламентуючись законом, вони пропонують не тільки обмеженість, а й підзвітність державної влади, суворий контроль, певну свободу критики всієї її діяльності.

Б. Кістяківський, аналізуючи сутність правової держави, вимагав розрізняти вимогу суверенітету або верховенства народу і "самодержавства народу", чіткого з'ясування змісту цих категорій, оскільки останнє часто уявляється як повна необмеженість влади верховної народу, що рівнозначно автократії, або самовладдя народу, застерігаючи, що деспотизм народу може бути страшнішим за деспотизм окремої особи. Ідеї необмеженості народовладдя він протиставляв принцип народності, суверенітету, згідно з яким державна влада в правовій державі пов'язана з народом, який бере участь в організації державної влади і створенні державних закладів, головним з яких є народне представництво як співучасник державної влади через вибори на основі всезагального і рівного виборчого права. Тільки при підтримці та участі народу, опорі на нього державна влада в правовій державі залишається владою, зберігає своє власне і самостійне значення, створює певну єдність себе і народу.

Єдність держави з народом завжди є метою і основним прагненням будь-якої народної влади, правової держави. Навіть розгортаючись на фоні класової боротьби, принцип єдності державної влади з народом та єдності державної мети, що з неї випливає, не може бути повалений цією боротьбою, оскільки через народне представництво соціально пригноблені елементи завжди мають можливість впливати на державне життя. Внаслідок цього відчуження від держави навіть найбільш пригноблених і кращих за своїми вимогами елементів у правовій державі не таке велике, як відчуження всього народу від уряду в абсолютно монархічній і поліцейській державі, що губить всіляку особистість і суспільну ініціативу, самодіяльність формально-казуїстичними регламентаціями, опікунством державної влади над потребами та інтересами своїх громадян.