Організація державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Організація державності. Християнізація русі, як зміна світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів

Процес соціалізації наших пращурів проходив типовим для більшості народів світу шляхом. Як встановлено В. Петровим, уже за часів трипільської культури їх поселення будувалися відповідно до родових зв'язків, де рід виступав основною клітиною соціальності, уособлюючи велику родину, яка працювала на своєму дворищі, мала спільне майно, вела спільне господарство під проводом свого старшини.

Визначаючи особливості роду праукраїнців, І. Крип'якевич характеризував його як суспільну групу, невелику, але дуже суцільну, злучену зв'язками крові і спільними інтересами. Солідарно заступаючись за своїх членів, рід обороняв їх, а в часи війни члени роду виступали як один бойовий відділок, свідомий того, що бореться за свої оселі, майно, своїх дітей. Родини, що вели своє походження від одних предків, об'єднувалися в одне плем'я. Кожне плем'я мало свої окремі господарські інтереси, територію розселення, творило свою військово-оборонну організацію, власне князівство. У міру потреби створювалися родоплемінні союзи, проте вони мали тимчасовий характер і розпадалися після виконання своїх функцій.

Форму суспільної організації східних слов'ян грецькі письменники називали демократією, однак ця форма не мала нічого спільного з грецькою демократією в повному розумінні цього слова, оскільки на чолі роду, племені, племенного союзу стояв провідник, якому підпорядковувалися всі. Недоречно називати форму тогочасної суспільної організації праукраїнців державою. Це були лише її підвалини. Крім того, більш суспільно організовані сусіди не були зацікавлені в об'єднанні слов'янських племен, відтворенні ними своєї державності. Та все-таки вже у IV ст. на теренах нашої Вітчизни виникла суспільна організація з типовими атрибутами державності, в тому числі й спільною територією як осередком зіслов'янення інших племен, що проживали на ній.

Це була держава антів, які осідали на південних землях України. її історична роль полягала в тому, що праукраїнський народ не тільки знайшов важелі для свого державотворення, а й вперше організував державу, яка мала спільну територію і дала назву цілому народові. Проіснувавши майже три століття і залишивши помітний слід в історії, держава антів упала під ударами азіатських орд, а її населення було змушене скотитися на смуту лісів -- Подніпров'я, Київщини, Чернігівщини і далі на північ та схід. Саме тут у V ст., ймовірно, під впливом антської держави, організувалося державне утворення під проводом князя Кия, яке в VI--VII ст. стало центром світової торгівлі, культурним осередком, найбільшим у Європі, що отримало потім назву Київської Русі. Як уже зазначалося, у XIX ст. цією історичною метафорою відповідно до певних історіософських концепцій було позначене державне утворення східних слов'ян на чолі з Києвом. Виникнувши "знизу", тобто під безпосереднім впливом життєвих потреб східнослов'янських народів, після віроломного вбивства руських-князів Аскольда і Діра, Русь потрапила під провід варязької династії Рюриковичів, перетворившись за часів Олега в ранньофеодальну державу типу централізованої монархії, яка могла розвиватися тільки через зовнішню експансію з властивими їй для того часу методами -- мілітарними. Варяги увійшли в місцеву панівну верхівку, зайняли в ній головні місця, надавши державній владі військового характеру, сперши її на полки чужоземних вояк.

Отже, роль варягів полягала не в утворенні держави, а в тому, що вони внесли в державну організацію нові форми -- мілітарні, підштовхнули до нових утворень, об'єднали країну в одну цілість на теренах багаторічної осілості східнослов'янських племен, пращурів сучасних українців, від Карпат до Волги, що, власне, й було завершено завойовницькими походами Святослава. Однак при орієнтації князів варязького проводу на мілітарні методи зовнішньої експансії з їх поля зору випадало завдання внутрішньої розбудови держави. Останнє стало справою Володимира Святославича, який, обмеживши варязький мілітарний дух, став опиратися на місцевих "кращих людей", піднімав авторитет Київської держави як рівноправного партнера серед інших держав. Це вдалося зробити завдяки укріпленню соціально-політичних основ держави, де важливу роль відіграла також орієнтація Володимира Святославича на прийняття християнства.

Як уже зазначалось, спорудження язичницького пантеону на київській горі не перетворило Київ у єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Так рішуче, як колись стверджував язичницькі порядки, Володимир порвав з ними і ввів християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархізмом святих, розвитком вчення про панування і покору, проповіддю непротивлення злу насильством якнайбільше відповідало державному ладу та ідейним принципам феодальної держави порівняно з язичництвом з його політеїзмом і схильністю до духу буремності. І хоча християнство було відоме на Русі задовго до офіційного його введення, але саме 988 р. для літописців, що належали до духовного стану, став тим рубежем, який поділив історію східних слов'ян на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у повному мороці та невігласності, і християнський, що приніс світло високої культури в його пітьму. Введення християнства розглядалось по суті як акт народження нової людини, позбавленої її багаторічної гріховодності.

Введення нової релігії було не простим актом і зустріло протидію широких верств руського суспільства. Неймовірно, щоб киян хрестили в Дніпрі одночасно, як це описано в літописах. Таке колективне хрещення можливе тільки як демонстрація представництв вищих верств, як приклад для населення. Без радощів було сприйнято введення християнства і в самому Києві, де, як пише літописець, "плакохусе его неверни людне, еще бо не бяху прияли святого крещенья".

У Новгороді проти прийняття християнства спалахнуло повстання. Посадник Добриня і тисяцький Путята примусили новгородців хреститися насильно: Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем. В народі ще довго "потай" поклонялися язичницьким богам, "под овином приносили жертви бесам, болотам і кладезем". Церковники жалілися, що на "грища з бісівськими танцями" люди збираються з більшим бажанням, ніж на богослужіння. Тому заяви деяких письменників про те, що 988 р. став роком повного прийняття християнства Київською державою, котра прийняла його без особливих перешкод (Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. -- С. 31), не витримують критики. Переконливим свідченням відомих письмових джерел про повільність процесу християнізації Русі є матеріали могильників того часу. Дійсно, під впливом нової релігії уже в IX ст. відбувається поступова зміна похоронних обрядів: поряд з трупоспаленням з'являються і трупопокладання.

У X ст. тенденція до збільшення похорон, виконаних за обрядом інгуманації, стає ще очевиднішою. Мерців стали ховати в позі людини, що спокійно спить. Людина мала залишатися людиною і по той бік життєвої межі, отримуючи вічний спокій. Вона -- мрець, і їй не загрожує перетворення на вовка або птицю. На рубежі X-- XI ст. у великих центрах простежується повна відмова від язичницьких ритуалів спалення. Однак не слід вбачати в цьому повну перемогу християнського світогляду. Новий обряд приживався значно швидше, ніж вся система ідеологічних поглядів давньоруської людини, в якої ще довго зберігалися язичницькі елементи -- тризна, посипання мерця попелом, могильні насипи, ритуальна їжа тощо (Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. -- К., 1982. -- С. 88--100).

Язичницькі елементи особливо чітко виступають у творах художнього ремесла доби Київської держави -- змійовики, діадеми, колти, браслети-наручі. На всіх них поряд з християнською символікою постає і язичницька: дерево життя, танці скоморохів, зображення фантастичних звірів і птахів. Складаючи нижній прошарок духовної культури народу, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простих людей, елементи язичництва, які складалися впродовж тисячоліть, проіснували в українських селах кілька століть після хрещення Русі і, як показав Б. А. Рибаков, добре зафіксовані етнографами XVI--XIX ст. (Рыбаков Б. А. Городское язычество в древней Руси // Тез. докладов сов. делегации на V конгр. МУСА. -- М., 1985. -- С. 5).

Елементи язичництва довго трималися не тільки серед селян, а й серед феодалів, християнський світогляд і обрядність яких носили часто формальний характер (Тихомиров М. Н. Начало христианства на Руси. Древняя Русь. -- М., 1975. -- С. 271). Прийняття християнства було перемогою для тих, хто вже сповідував цю віру. Для простого народу це було трагедією, адже не так просто було відмовитися від усталеного світогляду, звичаїв, обрядів, які впродовж багатьох поколінь служили йому орієнтирами.

При розгляді питання про християнізацію Русі потрібно враховувати й те, що в X ст. Київ був містом з 50-тисяч-ним населенням, яке налічувало 60 професій ремісників, мало міцні торговельні зв'язки з Європою, Візантією, Сходом, розширюючи їх до Месопотамії і Єгипту. Цілком зрозуміло, що тут були колонії різних народів, і не тільки християнських, що зумовлювало поліфонізм думок, з якими, як і з попередніми чинниками, руська православна церква не могла не рахуватися.

Як князівська церква, де авторитет князя був вищим від авторитету церковних ієрархів, руська православна церква з допомогою князівської влади і сили утверджувала свою віру, придушувала язичницькі вірування, проте вони продовжували жити в низах. Тому в реальному житті нова релігія стверджувалась не тільки через заперечення старої, а й пристосуванням до язичництва, накладанням християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов'ян в більш ранні періоди їх історії. Прагнучи вписати свою культуру в традиційну, руська православна церква споруджувала храми на місцях капищ, давала слов'янським богам нові імена, приводила річний цикл язичницького світу до відповідності з християнським світоглядом. Так, новорічні свята збіглися з церковними святами Різдва і Хрещення, день бога Ярила 3 липня -- з днем Трійці, день Перуна став днем Іллі-пророка, Успення богородиці почали святкувати 15 серпня -- день традиційного збирання врожаю. Висвітлене певною мірою формувало специфіку християнства на Русі, яка крім особливості окремих елементів обрядності відрізнялася підвищеним культом богородиці, мовою самої церкви. Якщо серед більшості держав Європи мовою церкви вважалась грецька або латина, то на Русі такою мовою стала староболгарська (македонська), яка, трансформуючись в церковну, стала літературною мовою, дійсно спільною для українців, білорусів і росіян, як латина на Заході.

Тим більше, прийняття християнства дійсно було прогресивним для Русі, оскільки вона, як і деякі інші європейські країни, минаючи стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму. Християнізацією Русь остаточно визначила своє входження в загальний європейський історичний культурний ландшафт, розширивши економічні, політичні і культурні зв'язки з своїми сусідами -- християнськими державами Європи. Виявившись найбільш адекватним відображенням буття людини в епоху феодалізму, християнство мало сильний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх давньоруських земель. Треба бути справедливим, зазначивши, що на посилення цього процесу значний вплив мало крім проповіді загальної ідеї єдності народів, добра, справедливості звернення руської православної церкви до виконання миротворчої, судової, культурно-просвітницької та лікувально-оздоровчої місії серед різних верств давньоруської держави.

Разом з феодалізмом і християнством на Русі закріплювався і новий світогляд, домінантою якого стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. При всьому тяжінні язичницького світосприйняття з його втіленням божественного в природі, воно все-таки ставило людину в залежність від природи, сіючи страх перед нею, оскільки вона залишалась пануючою над людиною. Християнство винесло божество за межі природи, поставило в її центрі людину. Віднині стало аксіомою, що людина -- центр Всесвіту, і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишалися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь в її долі. Саме під впливом цього людина виправила плечі, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв'язки з якими почали налагоджуватись завдяки християнській релігії. Русь, об'єднана у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

Водночас з відкриттям світу християнством відкривається й історія. Якщо в язичництві домінувало річне уявлення про світ, замикаючи час у річний цикл земних сезонів: весни, літа, осені, зими, то християнство принесло уявлення про тисячолітні зміни в долі багатьох народів світу. Уява про старовину як деяку єдину епоху, де відбувається все сезонно і щорічно, змінюється поглядом історичним, згідно з яким усе відбувається в певні роки від створення світу. Історія отримує певний світоглядний сенс і об'єднує собою все людство, де історія тієї чи іншої країни стає частиною світової історії. Монументалізм світорозуміння доповнюється його динамічністю.

Викладене аж ніяк не може бути підставою для абсолютизації ролі християнства в житті давньоруського суспільства та ідеалізації його тогочасного становища. Як князівська церква, залежна від князівської влади, якою вона була і залишалася, вірою і правдою прислуговуючи всім властям -- від царської до більшовицької, руська православна церква виконувала одночасно роль духівника і васала.

Виступаючи основою духовного єднання народів, християнство все-таки залишилось неспроможним повністю здолати феодальний "атомізм", який особливо посилився з переходом від централізованої монархії до федеративної, об'єднання вотчинних князів під проводом великокнязівської влади. Закріплюючись на нових землях, приєднуючи їх до Київської держави, київські князі залишали на них своїх посадників, а потім передавали ці землі синам у вотчину. Принцип вотчинного володіння після розподілу Ярославом Мудрим земель Київської держави між синами в останні роки свого князювання закріпився Любецьким з'їздом 1097 р., вплинувши на долю самої Русі, оскільки її єдність ставала тепер повністю залежною від відносин між братами або ж від особистості того, хто займав великокнязівський про вод.

Так, Русь минула етап розвиненого рабовласницького суспільства і прискореними темпами пройшла становлення феодалізму. Однак вона не пройшла школи першого, зате засвоїла досвід другого, особливо у візантійському прояві з його віроломністю, підступністю, а особливо боротьбою за владу. За відсутності римських засад державотворення, де завойовувалися не землі, а народи через забезпечення громадянства, законності, правопорядку, в Київській державі лише злагода князів-вотчинників давала країні мир, спокій, захист від степовиків і войовничих сусідів. Коли ж між ними злагоди не було, починалася боротьба за великокнязівський стіл, право займати іншу, більш багату або престижну вотчину, виникали смути, усобиці, дріблення Київської держави і пограбування її народу. І знову ж таки тільки за таких князів, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, які, об'єднуючи давньоруські землі, дбали про внутрішню державотворчу і законотворчу роботу, єдність Київської держави виступала органічною, а не номінальною її якістю, відбувався розвиток освіти, культури, загального визнання Київської держави серед інших країн. Правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава стало лебединою піснею Київської держави.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці, посилюються удільні князівства, особливо північні, а Київ поступово втрачає ознаки загальноруського політичного і культурного центру, лише по традиції залишаючись столицею Русі. В 1169 р. Андрій Боголюбський знищив Київ, завдавши йому таких руїн, яких він зазнавав лише один раз за всю свою історію. В цій руйнації не жаліли ні людей, ні храмів. Були пограбовані Десятинна церква, Софія, забрані книги, ікони, рукописи, інші цінності. І тут, мабуть, правильна оцінка діяльності Андрія Боголюбського як такої, що була спрямована саме проти Києва як політичного центру, а перенесення митрополичої кафедри із Києва до Володимира в тому ж 1169 р. визначило долю Києва і як культурного центру.

Остаточний занепад Київської держави, припинення її динамічного поступу пов'язуються з татаро-монгольською навалою, хоча дійсно, як зазначають М. Грушевський і Є. Маланюк, татарська навала була лише трагічним наслідком внутрішньої хвороби, яка підточувала Київську державу від самого початку. Проте, занепавши як політичний центр, Київська держава залишилася жити в історії слов'янських народів саме своїми надбаннями культури, розквіт яких припадає на X--XII ст. Саме в цей час витворюються такі шедеври архітектури і мистецтва, як Михайлівський золотоверхий собор, церква Спаса на Бересті,

Михайлівський собор Видубицького монастиря, особливо Софійський собор, який не мав собі рівних в історії архітектури і мистецтва того часу. Відкриваються школи, зростає кількість "книжних людей", де екстенсивна урбанізація сприяє формуванню читацької та слухацької аудиторії, розвитку самого шкільництва. Письменність на Русі, яка, за даними М. Брайчевського, була поширена ще до Кирила і Мефодія, стала об'єктом піклування держави. Уже в 988 р. Володимир Святославич починає брати дітей знаті і відправляти їх на "ученье книжное". Ярослав Мудрий наказує церквам у Києві й Новгороді навчати людей. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна засновує при Андріївському монастирі жіночу школу. За свідченнями істориків, грамотних у Києві в X--XI ст. було більше, ніж у Парижі.

Створюються центри з перекладу та переписування книг, бібліотеки, які об'єднують зусилля давньоруських інтелігентів по створенню пам'яток письменства і поширенню знань. Це школа Володимира Святославича, центр "книжників" Ярослава Мудрого при Софійському соборі, Печерсько-Лаврський монастир -- значний центр давньоруського письменства і літописання, своєрідна академія, яка готувала ієрархів православної руської церкви. Центрами "книжності" стають Новгород, Курськ, Володимир-Волинський. Так, уже в кінці XI ст. на Волині за Ярослава Осмомисла при монастирях організовуються школи, де дітей навчають різним наукам. Ці школи забезпечуються книгами, а волинський князь Володимир Васильович не тільки придбав багато книг, а особисто переписував "Апостола", інші духовні книги, передаючи їх монастирським школам та церквам.

Після створення у 1037 р. Ярославом Мудрим бібліотеки у Софії в Києві виникають й інші, серед яких найбільш відомою стає бібліотека Києво-Печерського монастиря. Книжковий фонд Київської держави до нападу татаро-монголів, за підрахунками вчених, становив сотні тисяч примірників. Жанрова система їх була найрізноманітніша: переклади з візантійського письма (в основному церковна -- керівництва з богослужіння, молитви, житія, твори для благочестивого та індивідуального читання); твори світського характеру (різні науково-природничі праці, шестидневи, бестіарії, алфітарії); книги з всесвітньої історії (із старозавітної та римсько-візантійської); елліністичні романи тощо. Крім цієї традиційної системи літературних жанрів існувала й фольклорна, що уособлювала в усній народній творчості духовну культуру народу. Саме на перетинах висвітлених потоків складалася філософська думка давньої Русі, для якої є характерним інтенсивне засвоєння світової культури відповідно до реальних потреб країни.

2. Джерела формування філософської думки стародавньої русі

Філософія ніколи не виникала на пустому місці. Вона завжди постає як результат попереднього духовного розвитку. Основним джерелом, на грунті якого формувалася українська філософська думка, є народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення. Поряд з цією тенденцією, найтісніше пов'язаною з дійсністю, розвивається й інша, "книжна", яка не могла не враховувати попередню. "Мало не всі перекази літописні про початок Київської державності, -- пише С. Єфремов, -- не що інше, як щиро народні або в народі обтерті й відшліфовані легенди, в яких чутно дух колективної творчості". Однак повністю покладатися на ці джерела не можна, оскільки вони недостатньо достовірно передають перебіг подій того часу. Крім того, до нас їх дійшло не так уже й багато. Значна частина з них повністю загинула. Те, що дійшло до нас, не зовсім є таким, як воно вийшло з рук наших пращурів. С. Єфремов зазначає, що в старі часи авторського права не знали, з авторами не рахувались зовсім і кожен переписувач часто вносив у твір свою власну редакцію, робив поправки і в змісті творів, і в мові. Перейшовши через руки переписувачів та редакторів, особливо північних, наші пам'ятки багато втратили зі своїх національних ознак.

При всій опорі на народну духовну культуру книжкова творчість йшла здебільшого від богословів і церковності, поштовх до якої дало прийняття християнства. Християнська філософія була першою, яка підняла інтерес до філософської думки в Русі, адже при всій своїй відмінності від філософії релігія не може обійтися без неї. Для обгрунтування своїх догматів, основних положень релігія змушена була звертатися до тих чи інших проблем про сутність буття, людину, давати відповідь на цілий ряд питань світоглядного характеру, завдяки чому вона й може функціонувати як спеціальний тип світогляду й ідеологічне утворення. Що ж до останнього, то стосовно християнства його заперечувати не доводиться.

Засвоєння філософської спадщини в тодішніх умовах носило свій особливий характер. "Київська Русь, -- писав з цього приводу Г. Шпет, -- стала християнською, але без античної традиції і без історичного культуро-сприйняття. Вона могла взяти античну культуру прямо з Греції, але цього не зробила. Тому що не знала мови. Варварський Захід прийняв християнство на античній мові і зберіг її надовго. Нас хрестили по-грецьки, але мову дали болгарську. Що могла принести з собою мова народу, позбавленого культурних традицій, літератури, історії... Візантія не встояла перед натиском дикого Сходу і винесла свої спадкові скарби туди ж, на Захід, а нам віддала лише власного виробництва сурогати, які були придумані в епоху її морального та інтелектуального виродження. Філософію і науку нам не довелося черпати з еллінських і римських джерел" (Шпет Г. Г. Сочинения. -- М., 1989. -- С. 28--29).

Певною мірою сьогодні можна сперечатися відносно того, звідки краще було Володимиру Святославичу приймати християнство -- від Риму чи Візантії. У виборі релігії він керувався не мотивами і доведеннями Кирила Філософа, як це стверджується літописцями, а політичними цілями, враховуючи, мабуть, як позитивні, так і негативні наслідки цієї акції. На той час Візантія була не тільки найближчим сусідом Київської держави, безпосередньою спадкоємницею Римської імперії, а й виступала найбільш культурною і освіченою державою завдяки македонському відродженню.

Крім того, прийняття християнства від Риму означало повну залежність Київської держави від Риму, в той час як хрещення від Візантії все-таки давало змогу позбавитися церковного диктату, перетворити церкву в політичну силу, прив'язати її до вирішення політичних завдань, які стояли перед державою. Все це не могло не накласти свій відбиток на сприйняття філософії. Як підкреслює В. С. Горський, в реальному підході до розгляду проблем, пов'язаних з осмисленням граничних основ буття, давньоруська культура розвивалася переважно в руслі не теоретичного пізнання, а духовно-практичного освоєння світу і не мала достатніх умов включити в свій зміст більш чи менш диференційоване теоретичне знання. Філософія тут виступала як філософська культура, філософська думка.

Водночас, будучи далекою від абстрактних проблем, філософська думка Русі не знала схоластики і не замикалась на функції служниці богослов'я, тому що саме богослов'я усвідомлювало себе як слугу князівської влади (Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI -- начала XII века. -- К., 1989. -- С. 12).

Особливістю соціально-економічного і політичного життя Київської держави обумовлювались і особливості ЇЇ філософської культури, що проявилося в розмаїтті підходів до розв'язання тих чи інших питань, синкретизм і діалогічність побудов, тяжіння до злободенних питань політичного життя суспільства, де, власне, вона й реалізує свої творчі потенції. Основою філософських пошуків у Русі стає філософія історії, основним сюжетом -- світова історія, а провідною темою -- сенс людського буття.

Правомірно, що, прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. В загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії, ставлення до яких аж ніяк не перетворюється в механічну компіляцію. Із візантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патристики тут в основному перекладаються пам'ятки IV--VI ст., в яких християнство зближається з філософією Це насамперед твори Іоанна Дамаскіна, де викладено граматику і діалектику, Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сірина та ін. Уже в ранній період вітчизняна філософська думка була знайома з працями Порфирія, Максима Сповідника, Феодора Раїфського, християнським неоплатонізмом Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Крім візантійської літератури широко поширеними були праці болгарських авторів: солунських братів Кирила та Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Климента Охрідського, Чорноризця Храбра -- представників "золотого віку" болгарської культури. В домонгольський період у Русі набували поширення такі збірники: "Діоптра", або "Зерцало", "Пчела" (Бчbла), "Толковая Палея", в яких було вміщено уривки з творів та висловлювання Піфагора, Діогена, Сократа, Демокріта, Платона, Арістоте-ля, Епікура, а також Плутарха, Есхіла, Софокла, Геродота, Фукідіда, Демосфена. В них порушувались в основному моральні проблеми. Збірники користувались попитом і популярністю як у церковних, так і світських колах "книжників".

Свідоцтва про будову Всесвіту та космологічні уявлення черпалися із "Шестидневів" (Василя Великого, Георгія Песиди, Іоанна Екзарха) -- оповідань про створення світу (про що говорить сама назва) з широкими коментаріями богословського, філософського та природничо-наукового характеру; "Фізіолога" -- збірки відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібраних із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін.; "Християнської типографії" Козьми Індихоплова -- оповідань із космографії та географії християнського погляду, спрямованих проти грецьких мислителів; творів Єпіфанія Кіпрського, апокрифічних творів з їх геоцентризмом. В цих творах розглядалась насамперед християнська наука. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, про те, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, та ін.), що було по суті кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

Важливе значення для формування культури в Русі мали твори історичного характеру: сказання, палеї, хроніки, хронографи. Палеї -- це історія Старого Завіту з усілякими додатками до Біблії та коментарями з апокрифічних джерел. З хронік були відомі "Хроніка" Іоанна Малаги, Георгія Амартола, патріарха Никифора та ін. Тут зустрічаються деякі цілком об'єктивні, хоча і неясні відомості про метафізику, релігійну філософію, Платона і Аристотеля. Пам'ятки візантійської та болгарської літератури, які становлять переважну частку у загальному фонді джерел тогочасної світової культури, на грунті осмислення яких відбувалися становлення і розвиток світогляду і філософської культури Русі, не вичерпували цього фонду в цілому. Певною мірою зміст його складався і в результаті контактів, що були на той час з країнами Сходу. Можливо, безпосередньо з сирійської мови було зроблено переклад про Ахіра премудрого, з давньоєврейської перекладено біблійні книги "Єсфір", хронографічний твір, в якому описуються історичні події до розорення Єрусалиму Титом, а також "Іосипан", сказання про Соломона, Мойсея. Ймовірно, з грузинської мови було виконано поширений на Русі переклад "Сказання про іверську царицю Динару". Відомі були переклади з чеської мови та мов інших європейських країн, з якими Русь мала дипломатичні та економічні зв'язки (Англія, Франція, Швеція, Норвегія, Данія), хоча після розколу церкви на католицьку (західну) і православну (східну) в 1054 р. культурні зв'язки із західними країнами дещо послабшали, однак залишалися досить стабільними.

На основі творчого осмислення перекладних джерел світової культури того часу формувалася філософська культура Русі, витворювалися оригінальні твори давньоруської писемності -- слова, повчання, моління, в яких суспільно-політична думка стверджувала ідею незалежності Русі, її історичного призначення. Маючи полемічний характер, ці твори містили ряд глибоких філософських ідей про співвідношення віри і розуму, сутність і сенс людського буття, місце і призначення людини у світі, її пізнавальні можливості. Період їх появи належить до XI -- першої половини XII ст. Саме цей період В. С. Горський і називає першим століттям вітчизняної філософської думки, тим прафілософським утворенням, яке, включаючи в себе світоглядні елементи, хронологічно збігалося з моментом відрахунку давньоруської писемності.

3. Філософські і суспільно-політичні ідеї київських книжників

Термін "книжник" мав свій глибокий зміст за часів Київської держави. "Книжником" називали людину, яка володіла знаннями, була закохана в книгу. По відношенню до філософії тут існувала певна градація. Всякий філософ теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї. Слід зазначити, що серед давньоруських "книжників" С. Єфремов виділяє дві групи. Перша з них стояла на вершині тогочасної освіти, відрізнялася витонченим зразком тодішнього стилю і теоретично вимагала від творів гарної, на візантійський зразок виробленої форми і символічного тлумачення Св. Письма (Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін.). Друга складалася із "простаків", які стояли осторонь від високої освіти, почасти через це, а почасти свідомо схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів (Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.). Твори цих двох груп "книжників", тлумачення ними філософських проблем, висунутих у візантійській і болгарській літературі, дають можливість судити про рівень філософської думки у Київській державі. філософський християнізація праукраїнець

Іларіон. Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Митрополитом Іларіон пробув недовго. Допускають, що його скинули з митрополичої кафедри у листопаді 1053 р., після чого він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона, став пізніше його ігуменом і зробив у 1072--1973 рр. літописний збірник, який використав Нестор для складання "Повісті врем'яних літ". Він відрізнявся широкою ерудицією, глибоким знанням Старого та Нового Завітів, творів Георгія Амортала, Козьми Пресвітера, Єфрема Сірина, життя Кирила, можливо, Кирила Олександрійського, канонізованої та апокрифічної літератури -- пам'яток болгарської, чеської і всієї європейської культури.

Іларіон не тільки один із ранніх репрезентаторів досягнень світової культури свого часу на давньоруському грунті, а й оригінальний мислитель, який використав свої знання для розробки власної, досить відмінної від традиційного бачення концепції історії, сповненої глибоким філософським світоглядним змістом. Можна стверджувати, що Іларіон -- перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку. Є думка, що його перу належить ряд творів з "Ізборника 1076 р.", однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать". З нього слід розпочати дослідження давньоруської філософської думки, філософського осмислення історії у вітчизняній духовній культурі не тільки тому, що він був першим творцем образу історії, а й тому, що його "Слово" набуло значення праобразу, на який спиралася традиція вітчизняної культури до XVIII ст.

Лука Жидята. Про життя Луки нам майже нічого невідомо, проте ті свідчення, що дійшли до нас, дають підставу бачити в ньому діяча кола Ярославових "книжників", діяльність яких започаткувала основи умонастроїв давньоруського суспільства середини XI ст. з його виступами проти гегемоністських устремлінь Візантії, її спроб подавити самостійність духовного Русі. Виходець із знатної родини Новгорода, в контексті політики Ярослава, спрямованої на зміну на посадах ієрархів руської православної церкви греків, вихідців з Візантії, відданими йому русичами з інтелектуалів, які гуртувалися навколо створеного освітнього центру в Софії, Лука був благословлений в сан єпископа. Це було зроблено всупереч волі першого новгородського єпископа Іоакима, який своїм намісником і найближчим кандидатом на святе місце призначив свого учня -- грека Єфрема. Після смерті Ярослава у 1055 р. за доносом холопа Луки Дудики Жидята був викликаний до Києва, засуджений і ув'язнений у монастир, де провів три роки. Монастирське заточення Луки було перерване раптовою смертю Єфрема. Луці повертається його влада, однак по дорозі до Новгорода 15 жовтня 1069 р. він помер.

Період правління Луки в Новгороді на посаді єпископа пов'язаний з будівництвом Софійського собору, інших храмів, розвитком освіти, шкільництва. Складене ним "Повчання архієпископа Луки до братії" -- оригінальний документ соціально-етичного напряму, який відбив реалістичну картину життя тогочасного суспільства, тенденцію, що тяжіла умонастроєм до світських станів його, властивих загалом колу Ярославових "книжників". За умов загострення суперництва між низами і верхами давньоруського суспільства Лука виступив з ідеєю суспільного примирення і милості, яка пізніше була розвинута в "Ізборнику 1076 р." і склала основу гуманістичної концепції Володимира Мономаха.

Феодосій Печерський. Феодосій народився близько 1036 р. в багатій сім'ї, яка володіла помістями у Василеві (тепер м. Васильків Київської обл.). Дитячі роки провів у Курську, де його батько був великокнязівським управителем. Уже в юнацькі роки Феодосій відрізнявся природною замкнутістю, відчуженістю, що Й зумовило його вибір служінню церкві. Після смерті батька, "не злюбивши світу цього", 17-літнім юнаком він таємно приходить до Києва з наміром вступити до монастиря. Через відсутність коштів для монастирського внеску Феодосій поселяється поряд з печерою Антонія, провівши тридцять років в "трудах" і молитвах, не думаючи про свою плоть, переносячи всі митарства печерського подвижника в надії на велику нагороду на небесах. В 1062 р. братія вибрала його ігуменом Києво-Печерського монастиря. Ввійшовши у близькі стосунки з князем Ізяславом, Феодосій використав свій вплив на нього для посилення позицій печерського чернецтва, перетворив Києво-Печерський монастир на "багатолюдну обитель" з храмовими спорудами, прийняв Студійський статут, який характеризувався особливо суворими вимогами до чорноризців: повною відмовою від власності, безумовним підпорядкуванням ігумену, дотримуванням суворої дисципліни і участі кожного у фізичній праці. Авторству Феодосія приписують 11 творів: два послання до князя Ізяслава Ярославовича, вісім слів і "повчань", серед яких виділяються "Слово про терпіння і любов", "Повчання про терпіння і смирення", "Повчання про хождіння до церкви і про молитви", "Повчання про користь душевну", молитви за "крестьян".