Надлюдина - носій нової моралі. Імморалізм

Усі недоліки, пороки декадансу властиві сучасній європейській людині, вважає Ніцше. Тому вустами свого героя Заратустри він проголошує: "Дивіться, я вчу вас про надлюдину! Надлюдина - смисл землі" [3, с. 8]. "Людина - це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною... У людині важливим є те, що вона міст, а не мета: у людині можна любити тільки те, що вона перехід і загибель" [3, с. 9]. філософія марксизм відчуження

Хто ж така надлюдина? Чи існувала вона раніше? Які її характерні риси? Як вона пов'язана зі своїм народом, нацією? Ніцше завжди говорить, що надлюдина повинна бути як метою і смислом для кожної людини. У людині цінним є тільки те, що служить наближенню, ствердженню надлюдини. Але, коли мова заходить про саму надлюдину, Ніцше завжди використовує образи, красиві порівняння, афоризми, але не поняття, не дефініції. Надлюдина - "це блискавка", "божевілля", "білява бестія", "творець" і т. д. Але в головному, в основному характеристика надлюдини дається Ніцше через критику сучасної людини, людини декаденсу. Саме цій стороні питання в більшості своїх творів, а не тільки в роботі "Так говорив Заратустра", Ніцше приділяє основну увагу. Через критику пороків сучасного йому суспільства, системи цінностей цього суспільства Ніцше показує, якою не повинна бути надлюдина, якою не повинна бути її система цінностей. І все-таки, виходячи з цих двох підходів Ніцше до характеристики надлюдини, можна виділити її характерні риси.

Надлюдина - це, насамперед, людина з високо розвиненою волею до влади, тому що воля до влади не просто характерна риса життя, саме "життя тільки окремий випадок волі до влади..." [1, с. 329]. Тому "воля до влади" у Ніцше ніяк не може бути витлумачена як прагнення просунутися по службовим сходинкам в галузі політики або будь-якої іншої галузі людської діяльності, хоча в Ніцше і можна зустріти міркування, що припускають подібне трактування. Так, Ніцше нерідко говорить про те, що будь-хто, навіть найменша людина прагне до панування над ще меншим. Але це є лише доказ того, що "воля до влади" властива всім людям і не тільки їм. Що ж стосується надлюдини, то в неї "воля до влади" нерозривно пов'язана з тим, що вона "творець", "винахідник нових цінностей". Це інша характерна риса надлюдини.

Ніцше переконаний, що вся людська культура є результатом діяльності надлюдини, опредметнення її творчих сил, її прагнення переступити межі існуючого. Тільки виходячи з цього, ми можемо правильно зрозуміти третю характерну рису надлюдини.

Надлюдина - це та, хто стоїть по той бік добра і зла. Ця сторона добра і зла - це система існуючої моралі, система християнських цінностей, де, на думку Ніцше, усе поставлено з ніг на голову, де співчуття, слабкість, покірність проголошуються добром, а жорстокість, сила, незалежність -злом, де бідні, неспроможні, незнатні, стражденні, хворі, потворні є гарними, а знатні, могутні, злі, жорстокі, глибоко упевнені в собі є поганими.

На думку ж Ніцше, навіть етимологія слів "гарний" і "поганий" у німецькій і іншій мовах показує, що поняття "гарний" бере своє походження від "знатний", "шляхетний", а "поганий" - від "простий", "життєвий", "низинний". Тому, вважає Ніцше, мораль надлюдини повинна по суті бути іншою, прямо протилежною, надлюдина повинна керуватися іншими цінностями. Щоб діяти, щоб творити, стверджувати нові цінності, вважає Ніцше, необхідно бути жорстоким, бути злим, стояти вище від юрби. Добрі, жалісливі не здатні до творчості, до ствердження нового. Але надлюдина не амораліст, вона - іммораліст, хоча словник іноземних слів трактує ці поняття як однозначні [5, с. 264].

Ніцше розуміє, що мораль, хоча вона і є для людини тривалим гнітом, необхідна для суспільства; без неї неможливе спільне життя людей. Через це необхідною є і релігія. Для людей сильних і незалежних, призначених до панування, релігія необхідна для дисциплінування й виховання, як ще один засіб для панування, подолання опору, а для людей звичайних, для більшості, релігія дає відчуття достатку, є розрадою і надією. Ніцше розглядає релігію як основу моралі, основу системи цінностей. Але норми моралі надлюдини стосуються лише її взаємин із собі подібними і зовсім не стосуються її відносин зі звичайними людьми. У відносинах з останніми надлюдина не керується нормами моралі. "... Хто пізнав тих "добрих" (мова йде про знатних, шляхетних - А. Л.) лише як ворогів, той пізнав їх не інакше як злих ворогів, і ті ж самі люди, що inter pares настільки строго дотримуються правил, надиктованих мораллю, повагою, звичкою, подякою, ще більш взаємним контролем і ревнощами, що, з іншого боку, висловлюють у відносинах один з одним таку винахідливість щодо такту, стриманості, чуйності, вірності, гордості і дружби, - ці ж люди за межами свого середовища, тобто там, де починається чуже, чужина, поводяться дещо краще випущених на волю хижих звірів. ... В основі всіх цих шляхетних рас проглядається хижий звір, розкішна білява бестія, що похітливо блукає в пошуках здобичі і перемоги..." [3, с. 427-428]. Таким чином, надлюдина має подвійну мораль: одними нормами моралі вона керується у взаєминах із собі подібними і зовсім іншими, протилежними, - у відносинах з людьми іншого кола, зі звичайними людьми, простолюдом.

Ніцше виходить з того, що існують два види людей: аристократи, знать, шляхетні і простолюд, чернь, плебеї. Причому розходження це виявляється не в суспільній ієрархії (плебеї можуть бути і наверху суспільства, займати високі посади), але вже на фізіологічному рівні, на рівні життєвої сили, на рівні волі до влади, на рівні інстинкту. Виходячи з того, що саме надлюдина є носієм життєвих сил, вона повинна ствердити свою волю, незважаючи на опір черні, не обмежувати себе в засобах у відносинах з нею, відкинути милосердя і співчуття, жалість і любов. Вона повинна бути злою і жорстокою, рішучою і нещадною у відносинах з черню. Але плебеїв завжди більше і вони завжди ненавидять видатне, тому надлюдині завжди нелегко жити в суспільстві. Ніцше відкидає соціал-дарвінізм із його твердженням, що виживає найсильніший. У суспільстві найкраще себе почуває той, хто йде в ногу з більшістю, розділяє цінності більшості.

Тут доречно звернутися до питання: надлюдина - це людина майбутнього чи вона вже існувала раніше? Адже Ніцше в Заратустрі й інших творах здебільшого говорить про надлюдину як про майбутній стан людини. Деякі коментатори Ніцше вважають навіть, що Ніцше говорить про надлюдину як про майбутню стадію розвитку людського суспільства. Звичайно, таке трактування Ніцше зовсім позбавлене підстав. Надлюдина - це не стадія розвитку людського суспільства, як комунізм у Маркса. Надлюдина була і раніше. Це "римська, арабська, німецька, японська знать, гомерівські герої, скандинавські вікінги", це Цезар і Наполеон, діячі Відродження, Ґете і Вагнер, сам Ніцше, нарешті. "...В одиничних випадках на різних територіях земної кулі і серед різних культур, - пише Ніцше, -проявляється те, що фактично являє собою вищий тип, що стосовно цілого людства представляє рід надлюдини. Такі щасливі випадки завжди бували і завжди можуть бути можливими. І за сприятливих обставин такими удачами можуть бути цілі покоління, племена, народи" [3, с. 634].

Надлюдина - це більше створіння природи, ніж культури. Вона є результатом поступового, тривалого нагромадження необхідних якостей. Народ виступає при цьому як Грунт, як основа, обхідний шлях, щоб прийти до шести-семи великих людей. Поява великих людей випадкова й зумовлена часом. Тим більше, коли мова йде про великі народи. Усе це, як правило, у минулому, на зорі цивілізації, коли природне превалювало над культурним, коли сила, достоїнство, воля до влади не соромилися свого прояву. Тому необгрунтованими були претензії німецького фашизму на філософську спадщину Ніцше і представляти німецьку націю як націю надлюдей. Звичайно, якщо у творчості Ніцше "... висувати на перший план не пророка, а клініциста, - пише французький філософ Альбер Камю, - то з його творів не витягнеш нічого, крім пересічної низької жорстокості, що він усією душею ненавидів" [7, с. 168]. "До Ніцше і націонал-соціалізму не було приклада, щоб думка, цілком освячена шляхетністю, роздирання єдиної у своєму роді душі, була представлена світові парадом неправди і жахливими купами трупів у концтаборах" [7, с. 176].

Не можна сприймати філософію Ніцше як практичний план перебудови світу, побудови суспільства надлюдей і з іншої причини. У тому ж "Заратустрі..." Ніцше говорить про іншу найважливішу ідею своєї філософії - ідею вічного повернення. Ніцше не тільки заперечує ідеї прогресу і закономірності розвитку суспільства, але і стверджує, що у світі усе повертається на свої місця. З погляду Ніцше, і природна, і суспільна еволюція не є рух до кращого, зміна не носить прогресивної спрямованості. З філософії Ніцше ніяких розумних проектів майбутнього вивести не можна.

Але в чому ж тоді варто бачити заслугу Ніцше? Чому по праву можна вважати, що три німці - Маркс, Ніцше і Фрейд (нехай пробачать мені австрійці, що я відношу Фрейда до німців) - визначили бачення людини філософією і взагалі культурою XX століття та й сьогодення.

Сам Ніцше бачить свою місію в тому, щоб здійснити переоцінку всіх цінностей. Він аналізує погляди філософів від Античності до його часу на світ, людину, науку, мораль, Бога і взагалі на весь комплекс відносин людей і говорить про хибність цих поглядів, про хибність проголошуваної існуючою філософією системи цінностей. Вірніше, не абсолютної хибності, а непридатності існуючої системи цінностей для видатної особистості, для людини із сильною волею до влади, для надлюдини. При цьому Ніцше говорить: "Моя філософія спрямована в бік ієрархії - не в бік індивідуалістичної моралі. Стадне почуття повинне панувати в череді, але не виходити за його межі: ватажкам череди потрібна в самому корені своєму відмінна від стадної оцінка їхніх власних вчинків, так само - незалежним або "хижим" тваринам і т. д." [1, с. 121]. Такий у самому корені відмінною від існуючої системи цінностей є система цінностей, стверджувана філософією Ніцше. І якщо раніше, на думку Ніцше, поява надлюдини була результатом випадковості, збігу обставин, то тепер, спираючись на його філософію, надлюдина буде свідомо розвивати закладену в ній природою волю до влади. У цьому змісті і варто говорити про прихід надлюдини, що проголошує Заратустра.

Але вчення Ніцше про надлюдину навряд чи варто розглядати як теорію виховання надлюдини. Філософія Ніцше не інструментальна, вона, скоріше, віщальна, оракульська. Варто погодитися з Г. Скірбекком і Н. Гильє, що розглядають Ніцше, як і Сократа, у якості "інтелектуального ґедзя, що гарний саме тим, що змушує нас захищатися від нього" [4, с. 596]. Ніцше був одним із перших, хто в переддень епохи стандартизації, масової культури і конформізму заявив про право людини на винятковість, індивідуальність, неповторність, творчість. Саме в цьому аспекті варто розцінювати вплив його вчення про надлюдину на розвиток наших уявлень про людину.

Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1 804 - 1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Гегеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя"), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837 - 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберг. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє сизою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейербахом не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейербах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгуку багатьох мислителів XIX та XX ст.

Висновки

Перші десятиріччя після смерті Гегеля були пронизані глибоким переконанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця. Поширювалась впевненість, згідно з якою історія думки досягнула вирішального поворотного пункту і що залишилась лише одна область, у якій треба пізнати істину - конкретне матеріальне існування людини.

Герберт Маркузе

У першій третині - середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикальної змінну способі філософствування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювана орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) - за К'єркегором, стан, до якого людина може прийти внаслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людина впадає у відчай - відчуття абсолютної самотності та відчуження від усього; це відчуття може привести людину до осмислення свого абсолютного відношення до абсолютного, тобто до Бога, в якому єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.

ВОЛЯ- непояснюване, ірраціональне прагнення до самоздійснення, просте поривання до буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Ніцше, лежить в основі будь-якого існування.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ - з лат. - існування; цей термін С.К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні - "вихід за межі встановленого, усталеного " - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості. відсутності надійних, однозначних коренів буття.

ЖИТТЯ-за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світі постає лише різними проявами життя: в основі життя лежить "воління до волі", тобто бажання проявити воління як таке.

ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ - назва основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, як в основі своїй - матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий; соціальна історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому її засади визначали процеси виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття є первинне, а свідомість - вторинна (відображення).

ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.

ПОЗИТИВНЕ - основне поняття філософських міркувань О.Конта: ясне, реальне, спостережуване, корисне. - те. що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.

Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.

У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеля? Тому, коли Ф.Шеллінг, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М. Бакунін, Ф. Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля.

У 1819 р. вийшов друком перший том праці А. Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософі ї.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це запитання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некласичної філософії.

Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не вшивають на картину процесу зміни парадигми загалом.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?

У міркуваннях А. Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813 - 1855). який народився і все життя прожив у м. Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'єркегор став одним із найпопулярніших авторів--творців некласичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим (нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури).

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.

На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан. який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях; це є постійний вихід за будь-які межі - екзистенція. Прагнути надійності, людина може еволюціонувати на етичну стадію - жити згідно норм моралі; уособленням цієї стадії є Сократ. Проте і тут індивідуальність не може себе реалізувати, оскільки норми моралі є єдиними для всіх.

У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку проте, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора'. "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу само-здійснень. Твір "Страх і тріпотіння" % у якому К'єркегор описав третю стадію людської самореалізації, мас підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення стичного"; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

К'єркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування ", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С. К'єркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.

У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить виразно проглядаються особливості не класичного тилу філософствування. В § їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й ^ суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

Размещено на Allbest.ru