Пошуки Ф. Бекона, Р. Декарта та Т. Гоббса

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Пошуки Ф.Бекона, Р.Декарта та Т. Гоббса

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561 - 1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф. Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне - це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне -- це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини - процес суперечливий.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини.

Ф. Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці -- це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці -- це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

Так само треба діяти і в науці: не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати; У не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; не користуватися тільки тим, що наявне.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання.

Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Ця ж проблема хвилює і Р. Декарта (1596 -- 1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки"".

Він сформулював чотири вимоги до методу істинного пізнання, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше-наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".

Правило четверте--передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тоаму, що розуми усіх людей за своєю природою с однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить віддій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р. Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування.

Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання).

Причому цей метод, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму. їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покрашення.

За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р, Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже існую".

Виголосивши тезу "Cogito", Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

Оскільки методологічну позицію Р. Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г. Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму: "Говорячи про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей".

Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" (це є геометрикоматематичні характеристики речей) і "вторинні" (чуттєві враження, що їх спричиняють речі).

Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, так і від правильного життя.

Отже, перші методологічні розвідки у філософії Нового часу були і цікавими, і продуктивними. Вони подвійно орієнтували науку на факти та на незаперечну з логічної точки зору розумну очевидність, що підводило до розуміння науки, як знання, що функціонує на емпіричному та теоретичному рівнях. Окрім того, це були докладні розробки засад мислення "здорового глузду". Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ 7! Гоббс (1588- 1679). Як і Ф. Бекон, Т. Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т. Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим--точним і фіксованим використанням знаків мови.

Т. Гоббс поєднував індукцію і дедукцію, бо вважав, що спочатку треба йти шляхом виділення і пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): протяжність, місце, рух, якість. Слід звернути увагу на те, що у методологічних пошуках Нового часу мова йшла не про метод науки, а метод істинного пізнання, оскільки філософи мого до логічного спрямування були переконані, що людина, яка шукає істину, неодмінно прийде до науки.

філософський бекон пізнання істина

Теорія пізнання Дж. Локка. Скептицизм П. Бей ля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі

Англійський філософ Дж. Локк ( 1632 - 1704) постав засновником розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" -- чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

Найпершою, елементарною операцією рефлекси (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження).

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" -- протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. % "вторинні" -- пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.

Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії.

В цілому філософію Дж Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка,Дж Берклі(1685 -1753) стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші

питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ -"Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

¦ коли цей світ сприймає "я";

¦ коли його сприймає "хтось";

¦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей ", що становлять єдино можливу основу появи людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Д. Юм (1711- 1776).

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:

* у формі чіткого та виразного знання;

* у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує,"- підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

Размещено на Аllbеst.ru