Філософія Е. Фромма та Ф. Ніцше: свобода та самореалізація особистості

Зазначені види активності набувають конкретне змістовне наповнення залежно від того чи іншого контексту дослідження. Так, в якості форм загальних життєвих орієнтацій Е.Фромм розрізняє некрофілію і біофілію як особливі різновиди активності. Некрофілія характеризується потягом до механістичності, зайвої структурованості, повної підконтрольності всіх життєвих процесів.

Це особлива форма поведінки, ставлення до життя, особлива модель реалізації активності. Е.Фромм пише: “Некрофіл, якого спонукає потреба перетворювати органічне в неорганічне,сприймає життя механічно, наче всі живі люди є речами... Усі життєві процеси, всі почуття і думки він перетворює на речі” [12, с. 32].

Узагальнюючи свої міркування, Е.Фромм приходить до висновку, що свобода є особлива форма поведінки, що характеризує певну ступінь особистісної зрілості. Таким чином, свобода і продуктивна активність представляються як взаїмопокладаючи поняття. Вільним Е. Фромм називає людину незалежну, продуктивного, сповненого любові, того, “хто не вільний більше вибирати зло”, хто і “є повністю вільною людиною” [12, с. 95]. “Свобода є передумовою для розгортання всіх людських здібностей особистості, її фізичного і психічного здоров'я та рівноваги”, - пише Е.Фромм [10, с. 261], вказуючи на співвідносність свободи і продуктивної активності з цілісною особистістю. Тільки в людині істинна, позитивна свобода і справжня продуктивна, спонтанна активність збігаються. Крім того, можна визнати, що поєднання справжньої свободи і активності робить можливим позитивно вирішувати проблему суперечливості людської сутності.

Як ми вже зазначали вище, свобода в психолого- філософському сенсі - це інтенція, що полягає в прийнятті необхідного для людини рішення, в мужності робити індивідуальний вибір, це можливість бути, стати і, у підсумку, самореалізуватися. Особливості та властивості “надлюдини” Ф.Ніцше також розглядаються німецьким мислителем в людині як її потенція (лат. роїепїіа - сила). Вдале визначення “роїепїіа” дав А.Камю, висловивши думку, що Ф.Ніцше має на увазі “мужність у поєднанні з розумом”, тобто сила виступає як творча здібність кожної окремої людини. Особистість, удосконалюючи себе, повинна прагнути пізнати свій суб'єктивний світ, пристрасті та протиріччя, бажання та можливості. Тільки в такому разі людина зможе самореалізуватися. З вище сказаного можемо припустити, що “надлюдина” - це процес самореалізації особистості. “Надлюдина”, за Ф.Ніцше - це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості.

Розвиток внутрішнього світу (суб'єктивний світ), еволюція свідомості - абсолютна цінність, що розвивається у реальному світі тільки в людині - це “сходження до надлюдини” котре розглядає Фрідріх Ніцше як три перетворення духу (верблюд-лев- дитина).

Перша стадія - це стан верблюда, який на своїх плечах носить тягар усіх зобов'язань, що диктує йому мораль суспільства. Він почуває себе рабом тих доброчесностей, що уже давно стали нормою. Це соціальна особа котра неминуче несе на собі відбиток громадської системи і є її продуктом. Для особи однієї з істотних потреб являється потреба виконання громадського обов'язку (соціальних очікувань). Саме тому в громадську машину тоталітарних режимів добре вписувалися особи, але абсолютно не вписувалися індивідуальності, яких вона безжально знищувала. На другій стадії людина не хоче більше так жити, вона скидає з себе ці моральні пута і стає гордим левом. Така людина вже може сама творити нові цінності. І от тоді, коли людський дух в образі верблюда стає духом лева, починається процес перетворення людини у надлюдину. Людина на цій стадії прокладає шлях до своєї мети, до “надлюдини”. За словами Ф.Ніцше, це є стадія “великого звільнення”, адже людина починає дивитись на світ і на себе по-новому. І на решті лев перетворюється на дитину, котра є символом нового життя. Саме процес перетворення в трьох його стадіях Ф.Ніцше називає “надлюдина”.

“Надлюдина” - не лише образ за Ф.Ніцше, але також поняття, до якого входить поняття “воля до влади”. “Воля” розуміється як сила свідомої дії, де “влада” є підкресленням аспекту Сили у волінні. “Влада” розуміється як подолання самого себе, на противагу владі над іншою людиною. Мистецтво за Ф.Ніцше відіграє роль як вищий прояв волі до влади.

Таким чином образ “надлюдини” є синтезом кращих людських якостей і визначається силою, що розуміється як творчий потенціал, самоконтролем, усесвітньо активній життєвій позиції і свободою, пов'язаною з відповідальністю. Життєдіяльність “надлюдини” побудована на творчості яке нерозривно пов'язане з прогресом, воно взаємозв'язане з процесом розвитку людини, суспільства, світу.

Як зазначає Соловьйов В.С. в своєму дослідженні “Творчість як філософсько-антропологічна проблема”: “Ф.Ніцше вважав, що не треба очікувати на вичерпання потенціалу людяності (оскільки вона у формі гуманізму, незважаючи на формальний декларативний атеїзм, апелює до Бога), а краще заходитися створювати принципово нову психологію homo sapiens, тобто зайнятися свідомим моделюванням нової людини, надлюдини, виходячи з парадигмального концепту волі до влади... В художньому творі “Так говорив Заратустра” наведений концепт афористично висловлений таким: “Люблю людей, які кидають слова свої попереду справ своїх, та які роблять у тисячу разів більше від того, що обіцяли” [7, с. 7].

Ф.Ніцше, котрий називає “рабами” тих хто не в змозі протистояти волі іншої людини. Е.Фромм в свою чергу оминає це питання, лише наголошує на подоланні страху завдяки почуттю любові, котра є важливою категорією вчення про особистість. Під нею він розумів і життєву потребу кожної людської істоти, і велику, об'єднуючу людей силу. Проте сучасне західне суспільство не створює для розвитку в людині почуття любові відповідних умов; навпаки, замість об'єднуючої любові продукується зло, яке роз'єднує. У розділі “Теорія любові” любов характеризується як вирішення проблеми людського буття [13], “є лише одна пристрасть, яка задовольняє потребу людини в єдності зі світом і одночасно в досягненні почуття цілісності та індивідуальності, - любов” [14, с. 112], перед суспільним тиском на особистість. У Ф.Ніцше для самореалізації особистості можливим, є досягнення поставленої мети через страждання інших, маніпулюючи іншою особою за для досягнення поставлених цілей [5]. На противагу Ф.Ніцше Е.Фромм відмовляється від таких дій в суспільстві, й пропонує керуватися серцем, як основним мірилом для вибору правильних рішень в досягненні мети [14]. Тоді виникає питання про те, що Е.Фромм має на увазі під “правильним рішенням”, та що таке “правда”? Він залишив це питання відкритим “Ми не можемо сьогодні однозначно відповісти на питання, що ж є глибинним спрямуванням людини - шукання правди або таємничий потяг до мрії” [14, с. 125]. Ми припускаємо, що Е. Фромм керується категоріальним імперативом І.Канта, щоб особистість чинила лише згідно з такою максимою, керуючись якою вона в той же час може побажати, щоб вона стала загальним законом. Простіше кажучи, особистість навмисно намагається не згадувати своє минуле, а особливо негативні почуття, її задовольняють лише згадки про успіх та те, що викликало позитивне відчуття. Е.Фромм та Ф.Ніцше в один голос звертають увагу на переосмислення кожної окремої історії (життєвого досвіду як негативного так і позитивного) задля зміни сьогодення. У Ф.Ніцше ця особистість котра перейшла “пустелю”, стосовно Е. Фромма, його особистість - та, котра подолала свої минулі страхи.

Таким чином, ми можемо ще раз підкреслити думки двох філософів про небезпеку потрапляння особистості в процес самообману. Це не лише шкодить творчому розкриттю особистості, але також це запорука самовираження в суспільстві.

Як влучно зазначає Тимченко О.П.: “Свобода - джерело, мета й зміст філософствування, як і людського життя. Ризик свободи повинен бути переборений “логізацією” її присутності в людській істоті. Останнє не означає насильства - свобода виражається, вона є в Логосі творення суб'єктом нового неповторного буття” (виділено нами) [8, с. 19]. Експлікація достатніх та необхідних умов формування соціально-активної, духовно свобідної людини як складової концепту “організованого суспільства” за допомогою соціально- філософських ідей розроблених представниками франкфуртської школи, дозволило обґрунтували позитивний зв'язок суспільства і держави у формі теорії соціальної держави через визначення умов для формування соціально-активної, духовно свободної людини.

Немало сторінок присвячує характеристиці потреби в самореалізації Е.Фромм. Він пов'язує її з потребами людини в індентизації і цілісності. Людина, відмічає З.Фрейд, відрізняється від тварини тим, що вона прагне вийти за межі безпосередніх утилітарних запитів, хоче знати не лише те, що необхідно їй для виживання, але прагне пізнати сенс життя і суть свого “Я”. А.Маслоу зауважує, що “Життя - це процес постійного вибору. У кожен момент людина має вибір: або відступ, або просування до мети. Або рух до ще більшої боязні, страхів, захисту, або вибір мети і зростання духовних сил. Вибрати розвиток замість страху разів десять в день - означає десять разів просунутися до самореалізації” [4, с. 98]. Ця самореалізація досягається особистістю за допомогою системи орієнтацій, що виробляється нею, в спілкуванні з іншими людьми. Індентизація і є те “відчуття”, яке дозволяє індивіду з повною підставою на те сказати про себе як про “Я”, і соціальне середовище активно впливає на цю потребу. Потреба в самореалізації, за Е.Фроммом, є екзистенціальна потреба - психічний стан, вічний і незмінний у своїй основі. Соціальні умови здатні змінити лише способи її задоволення: вона ж може знайти вихід в творчості та любові.

Говорячи про мислителів матеріалістів, можна сказати, що прагнення людини до самореалізації має не інстинктивне, а філогенетичне походження і зобов'язане своїм існуванням “другій людській природі”, яка включає: а) трудовий спосіб існування; б) наявність свідомості; в) специфічний людський вид взаємовідносин між людьми - спілкування за допомогою другої сигнальної системи. Завдяки цим факторам людина стає особистістю. Але соціальне становлення людини супроводжувалося формуванням і такій фундаментальній, суто людській потребі, як прагнення до відособлення. Саме прагнення до відособлення, що стало можливим на певному історичному ступені розвитку суспільства, стало передумовою розвитку людської індивідуальності, а отже і потреби в самореалізації. Таким чином, звідси витікає, що потреба, прагнення до самореалізації - родова потреба людини.

Особливість потреби в самореалізації полягає в тому, що задовольняючи її в одиничних актах діяльності (наприклад, написання роману, створення художнього твору) особа ніколи не може задовольнити її повністю.

Задовольняючи базову потребу в самореалізації в різних видах діяльності, особа переслідує свої життєві цілі, знаходить своє місце в системі громадських зв'язків і стосунків. Було б грубою утопією конструювати єдину модель самореалізації “взагалі”. Ідеальна самореалізація взагалі не може існувати як по Ф.Ніцше так і Е.Фромму. Обидва філософи зазначають, що конкретні форми, способи, види самореалізації у різних людей різні. У полівалентності потреб в самореалізації виявляється і отримує розвиток багата людська індивідуальність.

Ось чому, говорячи про усебічну і гармонійно розвинену особу, треба підкреслювати не лише багатство і всебічність її здібностей, але (що не менш важливе) багатство і різноманіття потреб, в задоволенні яких здійснюється усебічна самореалізація особистості через творчий потяг до створення як нового так і покращеного старого.

З вищевикладеного матеріалу є можливість зробити наступні висновки:

- за Е.Фроммом свобода для сучасної людини є подвійною: з одного боку - людина звільнилася від колишньої влади і перетворилася в “індивіда”, але в той же час стала ізольованою та безсилою, ставши знаряддям зовнішніх цілей. Ця подвійність заважає повноцінному процесу самореалізації людини. Тільки позитивна свобода означає повну реалізацію здібностей індивіда, дає можливість жити активно і спонтанно. Свобода сучасної людини досягла критичної точки, в якій вона може перетворитися на свою протилежність. Майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму. Свобода може перемогти тільки в тому випадку, якщо демократія розвинеться в суспільство, в якому індивід, його розвиток і щастя стануть метою і сенсом. Проблема, з якою суспільство зіткнулося сьогодні - така організація соціальних і економічних сил, щоб людина стала їхнім хазяїном. Шлях рішення, на думку Е.Фромма, полягає в збереженні досягнень сучасної демократії та її прогресі в напрямку розвитку свободи, ініціативи і спонтанності індивіда; причому не тільки в особистих цілях, але насамперед у його праці.

- Свобода та самореалізація людини в концепції Ф.Ніцше поєднуються в понятті “Надлюдина”. Особливості та властивості “надлюдини” в людині, за Ф.Ніцше, це її потенція (лат. роїепїіа - сила), тобто “мужність у поєднанні з розумом” (А.Камю). Саме сила виступає як творча здібність кожної окремої людини. Особистість, удосконалюючи себе, повинна прагнути пізнати свій суб'єктивний світ, пристрасті та протиріччя, бажання та можливості. Тільки в такому разі людина зможе зреалізуватися. З вище сказаного можемо припустити, що “надлюдина” - це кінцева мета процесу самореалізації особистості.

Таким чином, подальші наукові розвідки цієї проблеми повинні, на нашу думку, торкатися питань розуміння творчості як самореалізації особистості у Еріха Фромма та Фрідріха Ніцше.

Список використаних джерел

1. Крамар Т. Індивідуальні виміри свободи особистості / Тетяна Крамар // Вісник КНТЕУ Гуманітарні дослідження. 2009. №3. С. 121-129.

2. Леонтьев Д.А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности // Психологический журнал. 2000. №1. С. 15-25.

3. Мадди С. Теории личности: Сравнительный анализ // Пер. с англ. И.Авидона, А.Батустина, П.Румянцевой / С.Мадди. СПб.: Издательство “Речь”, 2002. 486 с.

4. Маслоу А. Мотивация и личность / А.Маслоу. СПб.: Питер, 2008. 352 с. 3-є изд. (Серия “Мастера психологии”).

5. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / пер. Ю.М. Антоновского под ред. К.А. Свасьяна. Соч. в 2-х томах. М.: Мысль, 1990. Т.2. С. 5-237.

6. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т.4: От романтизма до наших дней. СПб.: ТОО ТК “Петрополис”, 1997. 880 с.

7. Соловьйов В.С. Творчість як філософсько-антропологічна проблема: автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.04 / Владислав Сергійович Соловйов; Ін-т філос. ім. Г.С. Сковороди НАН України. К., 2003. 24 с.

8. Тімченко О.П. Концепція соціальної дії в контексті екзистенційної антропології М.Бердяєва: автореф дис.... д-ра філос. наук: 09.00.03 / Олександр Павлович Тімченко. Київ: КНУТШ, 2012. 33 с.

9. Философский словарь. 3-е изд., испр. Минск: Книжный дом, 2003. 1280 с.

10. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э.Фромм // Пер. с нем. М.: АСТ, 2006. 640 с.

11. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя / Э.Фромм. Минск, 1998. 272 с.

12. Фромм Э. Душа человека / Э.Фромм. М.: Республика, 1992.

13. Фромм Э. Искусство любви / Э.Фромм. Минск: Творческо-производственный центр “Полифакт”, 1990. 80 с.

14. Фромм Э. Иметь или быть? / Э.Фромм; Общ. ред. В. И. Добреньков. 2-е изд., доп. Москва: Прогресс, 1990. 336 с.

15. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности / Л.Хьелл, Д.Зиглер.

16. 3-е междунар. изд. СПб.: Питер, 2003. 608 с.

Размещено на Allbest.ru