Етика філософських шкіл "Стародавнього Китаю"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ГОТЕЛЬНО-РЕСТОРАННОЇ СПРАВИ

КУРСОВА РОБОТА

З філософії

З теми:

«Етика філософських шкіл "Стародавнього Китаю"»

Студентки 2 курсу 221 групи

денної форми навчання

напряму підготовки 6.140101 Готельно-ресторанна справа

Гетьман В.

Керівник к.ф.н. Марюхно В.В.

Херсон -2014 рік

Зміст

Вступ

1. Особливості етики стародавнього Китаю

2. Філософські школи стародавнього Китаю

2.1 Моїзм

2.2 Легізм

2.3 Даосизм

3. Конфуцій і конфуціанство як етико-політичне та релігійно-філософське вчення

4. Етичні стандарти Стародавнього Китаю

Висновок

Список джерел та використаної літератури

Вступ

Актуальність даної тематики зумовлена тим, що з трьох головних і найдавніших філософських традицій: європейської, індійської та китайської - перша і остання в найбільшою мірою відмінні один від одного.

Одним з визначальних специфіку китайської філософії якостей є її універсальна етізірованність, тобто не просто превалювання етичної проблематики, але і послідовний розгляд усіх основних філософських тем з точки зору моралі, прагнення до створення цілісного антропоцентричного світогляду у вигляді своєрідної "моральної метафізики".

У науковій літературі специфічна етізірованность традиційної китайської філософії загальновизнана. У цьому сенсі ціннісно-нормативний характер останньої очевидний і добре вивчений. Але зазвичай під етізірованністю тут розуміється абсолютне переважання етичної проблематики, що далеко не вичерпує глибокого змісту даної характеристики.

Сфера етичного для китайських філософів завжди була не тільки найбільш важливою, але і гранично широкою.

У традиційній китайській культурі предмет етики залишався невіддільним від синкретичного комплексу норм і цінностей етикету, ритуалу, обрядів, звичаїв, неписаного права.

Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н.е. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім'ї тощо. Вже у найдавнішій пам'ятці китайської народної творчості "Ші цзин" ("Книзі пісень") піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в "Шуцзин".

Еквівалентом віри, яка лежить в основі інших релігій, була висунута Конфуцієм на перший план соціальна етика з її орієнтацією на моральне вдосконалення особистості в межах освячених авторитетом давнини норм.

Мета даної курсової роботи, розібратися в особливостях етики стародавнього Китаю, розглянути вчення Конфуція (Кун Цзи (551 - 479гг. До н.е.) - найбільшого китайського філософа, яким були сформул ьовані основи соціального порядку, який він хотів би бачити в китайському суспільстві, познайомитися з філософією шкіл Стародавнього Китаю.

1. Особливості етики стародавнього Китаю

Для початку зазначимо, що в Європі виділення етики в особливу філософську дисципліну зі спеціальним термінологічним визначенням і власним предметом здійснив уже Аристотель в IV ст. до н.е. Крім того, тут принаймні з часів, стоїків, етика стала вважатися однією з трьох основних частин філософії разом з логікою,методологією і фізикою, а в після кантівську епоху була визнана особливою наукою про в не імперичній області належного.

Звичайно, і в Європі з епохи античності існує філософська тенденція до універсалізації етики. Досить згадати "Етику" Спінози з її всеосяжним змістом і "геометричним" методом. У наші дні також на тлі популярних уявлень про відносну вузькість сфери моральних конвенцій висловлюються універсалістські погляди на цей предмет. Наприклад, А. Швейцер писав: "Я встановив, що наша культура не має достатньо етичного характеру. Тоді виникає питання, чому етика робить настільки слабкий вплив на нашу культуру? Нарешті, я прийшов до пояснення цього факту тим, що етика не має ніякої сили , так як вона непроста й недосконала. Вона займається нашим ставленням до людей, замість того щоб мати, предметом наші відносини до всього сущого. Подібна досконала етика багато простіше і багато глибше звичайної. З її допомогою ми досягнемо духовного зв'язку із всесвітом ".

Як виявляється з наведеного міркування, який проповідується в ньому принцип аж ніяк не домінував в європейській філософії. Але, думається, він грав істотну роль у релігійно-теологічної думки, для якої теізуюча онтологізація моральних цінностей і норм цілком закономірна.

У китайській філософії була відсутня зазначена специфікація етики, а також принципова диференціація в останній теоретичного і практичного, сущого і належного, завдяки чому сфера морального завжди вважалася гранично широкою і онтологічно зумовленою.

Згідно Г. Роземонту, китайські мислителі розробляли відсутню на Заході "моральну теорію людських дій", яка була покликана інтелектуально санкціонувати систему споконвічних ритуалів, обрядів і звичаїв у якості необхідного і достатнього регулятора життя в суспільстві.

Більш того, в китайській філософії етика мала не тільки соціальний та антропологічний, але також гносеологічний та онтологічний зміст. Основні види знання розрізнялися за їхньої моральної значимості, а фундаментальні параметри буття трактувалися в етичних категоріях, таких, як "добро" (шань), "благодать-доброчесність" (ДЕ), "справжність-щирість" (Чен), "гуманність" (жень) та ін. Тому деякі сучасні дослідники та інтерпретатори конфуціанства бачать його специфічну заслугу у виробленні унікальної теорії - "моральної метафізики".

Так, маючи на увазі кантовську постановку проблеми співвідношення моралі і релігії, видатний китайський філософ і історик китайської філософії Моу Цзунсань (1909-1995) наступним чином визначає специфіку конфуціанства: "У конфуціанців мораль (дао-де) не замкнута в обмеженій сфері, не становить з релігією дві протилежні сфери, як на Заході. Мораль у них володіє безмежною проникненням. Моральні дії мають межі, але та реальність, на якій вони засновані і завдяки якій є такими, безмежна ". Ця безмежність - вже сфера релігії. Моу Цзунсаню вторить інший відомий вчений і мислитель, Ду Веймінь: "Конфуціанська етика з необхідністю простирається в область релігії".

Як ми вже відзначали, стародавньому Китаї поняття «етика», «ритуал» і «етикет» не розрізнялися. До першої половини I тисячоліття до н.е. в китайському суспільстві були вироблені норми поведінки, що іменувалися «чи», які пізніше були зафіксовані в трьох трактатах - Чжоу чи, І-лі, Лі-цзи. Ці тексти являють собою збірник правил поведінки, правил проведення обрядів, регламентують усе людське життя до дрібниць відповідно до рангової-ієрархічної системи стародавнього Китаю. Наприклад Син Неба (імператор) має право на сім вівтарів (мяо) у своєму храмі предків, князі (чжухоу) на п'ять, сановники (дафу) - на три, а звичайні чиновники (ши) - тільки на один. Чоловіки повинні ходити по правій стороні вулиці, а жінки по лівій і так далі.

Чому етикету надавалося таке значення? Через те, що правила, записані в Чжоу-лі сприймалися не як людські встановлення, але як відображення небесного порядку.

Історія донесла до нас розмову Конфуція (552/551-479 до н.е.) з його сином про Правила (Лі). Конфуцій наставляє сина, який ще не вивчив Правила (Лі), в таких словах: «Якщо ти не будеш вчити Правила, у тебе не буде нічого, на чому утвердитися». Текст Лі-цзи вчили в школах як еталон правильного поведінки. Знання правил поведінки та їх неухильне виконання відповідно за традицією було особливо важливо для освічених верхів, будучи запорукою успішної кар'єри. Але деякі положення були також необхідні і для простолюдинів, бо, як зазначено в першому розділі книги Чжоу: «Правила взаємовідносин повинні дотримуватися всі, саме цим людина відрізняється від тварин».

Досить своєрідний і погляд китайської культури на морально-економічні проблеми. Розглянемо ряд епізодів, пов'язаних з китайською майнової етикою.

Конфуцій - найвидатніший китайський філософ. Його вчення записано учнями в книзі Луньюй . Конфуцій - принциповий консерватор. Головне для нього - орієнтація на предків і на традицію. Релігійні мотиви у Конфуція зім'яті, іноді він згадує Небо, але це швидше традиція, ніж віра.

Інша особливість світогляду Конфуція - церемоніал (по-китайськи - «чи»). Посудина вважається священним якщо він використовується у священній церемонії. Так само і людина. Він освячується, якщо він бере участь у належному обряді. Лі - вона ж і релігія. Церемоніал для Конфуція має статус соціальної основи.

Мо-цзи (Мо Ді, 479-400 до н. Е..) противник Конфуція. Дуже релігійний. Основна ідея - створити справедливе, чудове суспільство. Можна навіть сказати, що Мо-цзи - «утопіст». Для нього характерна критика «приватного інтересу», який губить все. Згідно Мо-цзи, соціальні біди його часу беруть витік у людському егоїзмі, або в тому, що він називає «приватним інтересом» (си). Коли правитель одного царства прагне досягти переваги над іншим царством або коли один рід хоче отримати перевагу над іншим родом, такий егоїзм призводить до виникнення «приватного інтересу», що руйнує суспільство. Тільки якщо приватний інтерес поступається універсальності загальної любові, людство знаходить мир. Тільки тоді, коли кожна людина навчиться любити іншого, як самого себе, бачити в іншому таку ж, як він сам, особистість, запановує порядок. Мо-цзи зазначав:

«Що таке безладдя? Це те, що син любить себе, але не любить батька, тому в ім'я своєї вигоди він завдає шкоди батькові; молодший брат любить лише себе і не любить старшого брата, тому він завдає шкоду своєму братові, щоб забезпечити вигоду собі ».

Мо-цзи вважав, що шлях загальної любові може облагодіяти всіх, всіх ощасливити. Коли ж йому вказували на те, що його вчення зайво ідеалістично, він запитував скептиків: коли починається пожежа, хто приносить більше користі - той хто несе воду, щоб залити вогонь, або той, хто роздмухує полум'я приватного інтересу? Моісти вважали, що справедливо надходить лише той, хто приносить користь людям, а той, хто заподіює їм шкоду, надходить неправильно.

Мо-цзи вважав, що людина повинна вважати ідеалом працю на благо інших. В цьому він і його школа передбачили деякі ідеї західного утопізму, особливо в ототожненні загального блага з користю і благом усіх членів суспільства. Мо-цзи говорив:

«Того, хто має до людей загальну любов, хто робить їм користь, Небо неодмінно ощасливить. А того, хто робить людям зло, обманює людей, Небо неодмінно покарає ».

2. Філософські школи стародавнього Китаю

Писана історія Китаю починається з XII ст. до н. е. Держави цього періоду були типовими східними деспотіями. На чолі стояв імператор, він же -- і жрець, і володар всієї землі. Влада його була необмеженою. Законів як таких не існувало. Тому дуже велике значення надавалося традиції, виробленню і застосуванню правил поведінки в усіх випадках життя -- ритуалам.

У міфах і перших книгах виділяються дві космічні сили -- Ян (небесна, чоловіча) та Інь (земна, жіноча), і п'ять першопочатків світу -- вода, вогонь, дерево, метал та земля (що стали основою всієї давньокитайської медицини). Кожний із першопочатків є "батьком" (що віддає енергію) і "сином" (що приймає енергію) по відношенню до інших, розміщених по колу. При цьому печінка та жовчний міхур відповідають дереву, селезінка та шлунок -- землі, легені та товста кишка -- металу, нирки та сечовий міхур -- воді. Лікування полягало у впливі на зв'язки першопочатків.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI--V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551--479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» -- гуманність.

2.1 Моїзм

Засновником моїзму був Мо-цзи (Мо Ді), який жив протягом 479--400 рр. до н. е. Він, як і конфуціанці, визнавав волю неба, однак лише на словах. Насправді, волю неба Мо-цзи вважав способом захисту сформульованих ним положень. "У мене воля неба, -- стверджував він, -- що у стельмаха циркуль, у столяра косинчик". Це означає, що Мо-цзи наділяв небо етичними принципами свого вчення, щоб з більшим успіхом поширити свої погляди. Дотримання волі неба породжує взаємну любов і вигоду, а порушення має своїм наслідком взаємну ненависть і шкоду. "По всій Піднебесній, люди повинні дотримуватися доброчесності, -- вважав Мо-цзи, -- щоб дати користь народу..."

Моїзм -- філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, як і його носії -- багатії, ті, хто має владу. Сповідуванні конфуціанцями принцип гуманності (жень) і принцип церемонії (лі) не звільняють людей від зла, оскільки вони закріплюють нерівність і несправедливість. Головне, за його переконаннями, дотримання принципу всезагальної любові, який допомагає перебороти суперечність "ми -- вони". "Нині, -- писав Мо-цзи, -- правителі царств знають лише про любов до свого царства і не люблять інші царства, а тому всіма силами країни прагнуть завдати удару іншій країні. Нині глави сімейств знають лише про любов до своєї сім'ї, проте не люблять інші сім'ї і тому прагнуть розграбувати іншу сім'ю... Якщо відсутня взаємна любов між людьми, то неодмінно з'являється взаємна ненависть; ...якщо між людьми Піднебесної немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкоряє слабкого, багатий неодмінно ображає бідного, знатний неодмінно чваниться перед простолюдином, хитрий неодмінно обманює простодушного..." Мислитель дійшов висновку, що окрема любов породжує велике зло, а загальна -- велику користь.

Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя він неодмінно підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням принципу взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу, породжує епідемії, голод, збиває ритм нормального життя.

Моїзм першим порушив питання про критерії розрізнення добра і зла, істини і хиби, обґрунтував концепцію історичного розвитку суспільства на моральних засадах.

2.2 Легізм

Легізм - філософська школа епохи Чжаньго (Воюючих царств), відома також як "Школа законників".

Основною ідеєю школи була рівність усіх перед Законом і Сином Неба, наслідком чого була ідея роздачі титулів не за народженням, а за реальні заслуги, згідно з якою будь-який простолюдин мав право дослужитися до першого міністра.

Легісти прославилися тим, що коли вони приходили до влади (в Ци і в Цинь), то встановлювали вкрай жорстокі закони і покарання.

Основні ідеї .

Предтечею легізма, його першим видатним представником вважається Гуань Чжун, з ім'ям якого пов'язується уявлення про перші серйозні реформи, спрямованих на зміцнення влади правителів царств. До стану легістів звичайно зараховують усіх видатних міністрів-реформаторів чжоуського Китаю. Культ закону, точніше, адміністративних розпоряджень здійснює централізовану владу правителя - ось основна теза легізму.

Найбільший представник раннього легізму і основоположник вчення - Шан Ян - ініціатор знаменитих реформ, узаконив в країні приватну власність на землю. Складені ним проекти реформ і указів увійшли в трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан").

Основні ідеї школи:

Проголошувалася рівність усіх перед Законом і Сином Неба.

Успіху в політиці досягає тільки той, хто знає обстановку в країні і використовує точні розрахунки.

Слід засвоювати досвід попередніх правителів. І в той же час "для того, щоб принести користь державі, не обов'язково наслідувати давнину".

Для політики дуже важлива економічна ситуація в країні.

В галузі управління пропонувалося зосередити всю повноту влади в руках верховного правителя, позбавити намісників владних повноважень і перетворити їх у звичайних чиновників. Розумний правитель, говориться в трактаті "Шан цзюнь шу", "не потурає смути, а бере владу в свої руки, встановлює закон і за допомогою законів наводить порядок".

Щоб забезпечити представництво заможних верств в державному апараті, передбачався продаж чиновницьких посад.

Шан Ян пред'являв до чиновників лише одну вимогу - сліпо коритися володаря.

Передбачалося обмежити общинне самоврядування, підпорядкувати сімейні клани і патроніміі місцевої адміністрації.

Пропонувалося також встановити єдині для всієї держави закони. Під законом розумілася репресивна політика (кримінальний закон) та адміністративні розпорядження уряду.

Відносини між владою і народом Шан Ян розглядав як протиборство ворогуючих сторін. "Коли народ сильніше своєї влади - держава слабка; коли влада сильніша народу - армія могутня". У зразковій державі влада правителя спирається на силу і ніяким законом не пов'язана.

За найменший проступок слід карати стратою. Цю каральну практику мала доповнити політика, спрямована на викорінення інакомислення народу.

Вища мета діяльності государя - створення могутньої держави, здатної об'єднати Китай шляхом загарбницьких воєн.

Легізм розділився на ранній і пізній.

Пізніші послідовники Шан Яна відмовилися від найбільш одіозних положень вчення і, наповнюючи легізм моральним змістом, зближували його з даосизмом і конфуціанством. етичний філософський школа китай

Основні діячі та напрямки.

Шень Бухай - патріарх легісти (400-337 до н. Е..). Його теорія державного управління використовувалася в епоху династії Хань і включена у зміст конфуціанства.

Гуань Чжун - прихильник абсолютного тотального контролю з боку держави, аж до контролю протягів в оселях, а також прихильник державної допомоги бідним.

Шан Ян - прихильник мілітаризму, який перетворив Цинь в одне з найсильніших князівств, заохочував ремесла і сільське господарство, в популістських цілях звертав купців в рабство, розпустив всю невійськову аристократію.

Вей Ляо-цзи - прихильник надання легізму більшої гуманності в конфуціанському дусі, залишився теоретиком, вважав що потрібно заборонити всі ремесла, не мають відношення до виробництва зброї.

Принц Хань Фей і Лі Си - прихильники поєднання легізму з даоськими ідеями природності (держава не повинна заважати жити своїм жителям), що служили Цинь Ши Хуанді.

2.3 Даосизм

Даосизм - вчення про дао або "шляху речей", китайське традиційне вчення, що включає елементи релігії і філософії. Звичайно розрізняються даосизм як певний стиль філософської критики (дао цзя) і даосизм як сукупність духовних практик (дао цзяо), але цей поділ досить умовний. Під дао цзя вважається переважно доціньскій даосизм, що пов'язується з текстами, авторство яких приписується Лао-цзи і Чжуан-цзи.

Історія .Формування даосизму.

Даосизм у стабільній релігійній організації сформувався лише у II столітті, але численні свідчення говорять, що даосизм виник істотно раніше, у всякому разі в V - III століттях до н. е.. вже була розвинена традиція, яка підготувала елементи вчення, активно використовуються в Середні століття.

Основними джерелами даосизму послужили містичні і шаманські культи царства Чу та інших "варварських" держав на півдні Китаю, вчення про безсмертя і магічні практики, що розвинулися в царстві Ци і філософська традиція північного Китаю.

Філософські твори, пов'язані з даосизмом, починаються з епохи Чжаньгов V столітті до н.е.., практично одночасно з вченням Конфуція. Традиція вважає основоположником даосизму легендарного Жовтого Імператора Хуанді.

Іншим засновником даосизму вважається давньокитайський мудрець Лао-цзи. Даоською традицією йому приписується авторство однієї з основних книг даосизму - " Дао Де цзін ". Цей трактат з'явився ядром, навколо якого стало формуватися вчення даосизму.

Іншим знаменитим текстом раннього даосизму є " Чжуан-цзи ", автором якого є Чжуан Чжоу (369-286 рр.. до н. е..), відомий під ім'ям Чжуан-цзи, в честь якого і названо його твір.

На початку II століття н. е.. фігура Лао-цзи обожнюється, розробляється складна ієрархія божеств і демонів, виникає культ, в якому центральне місце займають ворожіння та обряди, "виганяють" злих духів. Пантеон даосизму очолив Яшмовий владика (Шан-ді), який шанувався як бог неба, вище божество і батько імператорів ("синів неба"). За ним слідували Лао-цзи і творець світу - Пань-гу.

Перші даоські школи.

Оформлення релігійного даосизму сталося під час пізньої династії Хань: Чжан Даолін (34 - 156) заснував школу Небесних Наставників і став її першим патріархом. У другій половині II століття передумовою популярності даосизму стало Повстання Жовтих пов'язок 184-204: Третій Небесний наставник Чжан Лу зміг отримати в управління територію в горах провінції Сичуань, яка стала першою даоською теократичною державою. Даоська держава зазнала поразки від Цао Цао в 215 і припинило своє існування.

Пізніше з'явилися інші даоські школи. Важливу роль у розвитку даосизму зіграли школи Маошань (вона ж Шанцін) і Лінбао.

В літературі (включаючи китайську) нерідко обговорюється можливість запозичень положень даосизму з індійської філософії, або навпаки, перенесення даосизму в Індію і підстава там буддизму. Вказується також схожість з китайською філософією індійської концепції безликого Абсолюту, еманація якого створила видимий феноменальний світ, злитися з яким було метою брахманів. Це питання неодноразово ставилося у різних даоських школах. Однак детальне дослідження відкидає гіпотезу прямого запозичення.

Лао-цзи не міг принести в Індію філософію, з якою там були знайомі не менш ніж за п'ятсот років до його народження. У своїй конкретній практичній діяльності даосизм в Китаї мало чим нагадував практику брахманізму. На китайському грунті раціоналізм долав будь-яку містику, відтісняв її на периферію суспільної свідомості, де вона тільки й могла зберігатися. Так трапилося і з даосизмом. Хоча в даоському трактаті "Чжуан-цзи" (IV-III ст. До н. Е..) говориться про те, що життя і смерть - поняття відносні, акцент зроблено на життя і те, як його слід організувати.

Містичні ідеали в цьому трактаті, що виражалися, зокрема, в згадках про фантастичне довголіття (800, 1200 років) і безсмертя, яких можуть досягти праведні відлюдники, наблизилися до Дао, зіграли важливу роль у трансформації філософського даосизму в даосизм релігійний. У цьому його основна розбіжність з більшістю релігій: прагнення до безсмертя у даосів замінює прагнення до раю у послідовників інших вірувань.

Формування канону.

До V століття н. е.. складається даоський канон Дао цзан (Скарбниця Дао), що включав вже більше 250 даоських текстів за зразком буддійського канону. Остаточно Дао цзан оформився в 1607 році, коли до нього була додана остання група з 56 творів. У сучасному вигляді Дао цзан представляє збори з 1488 творів.

Розвиток даосизму.

Даосизм майже ніколи не був офіційною релігією, швидше представляв собою рух народних мас, одиноких практиків і відлюдників. Але в надрах даосизму регулярно народжувалися нові ідеї, які надихали вчених, політиків, письменників. Селянські бунти в Китаї і повстання з поваленням династій зароджувалися теж в надрах даосизму.

Даосизм надалі розділився на дві течії: школи Сунь Цзяня і Інь Веня, з одного боку і школа Чжуан Чжоу з іншого.

Занепад даосизму в Цинську епоху.

Відомо, що імператор Кансі (1654-1722) був скептично налаштований до всякого роду забобонів і містичним практикам. Це не дивно, адже він ставився з байдужістю до китайської філософії. Так, під час однієї з подорожей по півдню Китаю якийсь місцевий житель підніс йому трактат про досягнення безсмертя за допомогою алхімії. Кансі у відповідь наказав кинути йому книгу назад. Даоси, навіть найвищого рангу,також не складалися в імператора в фаворитах.

3. Конфуцій і конфуціанство як етико-політичне та релігійно-філософське вчення

Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 до н. Е..) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли чжоуський Китай знаходився в стані важкої внутрішньої кризи. Влада чжоуського правителя - вона давно ослабла, хоча номінально він продовжував вважатися сином Неба і зберігав свої функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралися та складався навколо них адміністративно-бюрократичний апарат з незнатних службовців чиновників. Як виявляється з старокитайської хроніки Чуньцю, за традицією приписується самому Конфуцію і що охоплює події VIII-V ст. до н. е.., правителі і їх родичі, аристократи і сановники в нестримній боротьбі за владу, вплив і багатство не зупинялися ні перед чим, аж до безжального знищення рідних і близьких. Катастрофа древніх підвалин сімейно-кланового побуту, міжусобні чвари, продажність і пожадливість чиновників, бідування і страждання простого народу - усе це викликало різку критику ревнителів старовини. Об'єктивна обстановка спонукала їх виступати з новими ідеями, які можна було б протиставити пануваванню хаосу. Однак для того, щоб це заперечення сучасності мало моральне право на існування і набуло необхідну соціальну силу, воно повинне було спиратися на визнаний авторитет. Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних зразках глибокої давнини.

Прагнення спиратися на стародавні традиції і тим самим впливати на сучасників в бажаному напрямку знайоме історії всіх суспільств, це свого роду загальносоціологічна закономірність. Однак особливістю конфуціанства було те, що в його рамках це природне прагнення було гіпертрофовано і з часом перетворилося мало не на самоціль. Пієтет перед ідеалізованої старовиною, коли правителі відрізнялися мудрістю і умінням, чиновники були безкорисливі і зраджені, а народ щасливий, через кілька століть після смерті філософа став основним і постійно діючим імпульсом суспільного життя Китаю.

Конфуціанство - одне з провідних ідейних течій у древньому Китаї. У ряді публікацій дається «компромісне» визначення конфуціанства одночасно як релігії і як етико-політичного вчення. Конфуцій-творець морально-релігійного вчення - залишив найглибший слід у розвитку духовної культури Китаю, в усіх сферах його життя - політичної, економічної, соціальної, моральної, в мистецтві і релігії. Конфуцій заснував свою школу в 50 років. У нього було багато учнів. Вони записали думки як свого вчителя, так і свої. Так виникло головний конфуціанський твір «Лунь Юй» («Бесіди і висловлювання») - твір зовсім несистематичний і часто суперечливе, збірка в основному моральних повчань, в якому, на думку деяких авторів, дуже важко побачити філософський твір. Цю книгу кожен освічений китаєць вивчав напам'ять ще у дитинстві, нею він керувався все життя. Основне завдання Конфуція - гармонізувати життя держави, суспільства, сім'ї, людини. У центрі уваги конфуціанства взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні. Майбутнє не привертає дуже великої уваги - адже час рухається по колу, і все повертається до свого витоку. Кульмінація конфуціанського культу минулого - «виправлення імен». Конфуцій визнавав, що «все тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанське «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із змінним суспільним буттям, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком і син - сином не по імені, а реально, насправді. Ідеалізуючи старовину, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність конфуцианскую етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао.

У своєму вченні Конфуцій грунтувався на традиційних китайських поглядах на устрій світу. За уявленнями давніх китайців, людина виникає після того, як початковий ефір ділиться на 2 начала: Інь і Ян, Світло і Темряву. Своєю появою він як би покликаний подолати цю розколотість світу, бо поєднує в собі темне і світле, чоловіче і жіноче, активне і пасивне, твердість і м'якість, спокій і рух.

Конфуцій звертається до довіри (Синь) як до політичної і моральної категорії. «Керуючи царством, що має 1000 бойових колісниць, слід серйозно ставитися до справи і спиратися на довіру, дотримуватися економію у витратах та дбати про людей; використовувати народ у відповідний час».

Ідею Довіри він проводить крізь усе своє вчення.

Конфуціанське вчення про знання підпорядковане соціальній проблематиці. Знати - «значить знати людей». Пізнання природи його не цікавить.

Його цілком задовольняє те практичне знання, яким володіють ті, хто безпосередньо спілкується з природою - хлібороби, ремісники. Конфуцій допускав вроджене знання.

Але воно рідко: «Ті, хто володіє вродженим знанням, стоять вище за всіх, а за ними йдуть ті, хто придбав знання завдяки навчанню». Вчення у Конфуція має обов'язково доповнюватися міркуванням.

Звідси випливає, що ототожнювати конфуціанську вченість з книжкової премудрості не дуже справедливо.

Хоча в конфуціанстві авторитет мудреців давнини і викладеного ними навчання був завжди високий, на перший план виходить правильна поведінка, а не знання саме по собі.

Цінність знання в тому, щоб сприяти правильній поведінці.

4. Етичні стандарти Стародавнього Китаю

Досконала людина - високоморальний цзюнь-цзи, сконструйований філософом як модель, еталону для наслідування, повинен був володіти двома найважливішими в його уявленні достоїнствами: гуманністю і почуттям боргу. Поняття гуманність (жень) трактувалося Конфуцієм незвичайно широко і включало безліч якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей.

Жень - це високий майже недосяжний ідеал, сукупність досконалостей, якими володіли лише стародавні; з сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним лише свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуэя.

Трактуючи гуманність як здатність розбиратися в людях і керувати ними, Конфуцій пов'язує її прояви із соціальною ієрархією, із устроєм держави. Інтерпретуючи гуманність як вищу істину, що володіє всесвітнім значенням, він, навпаки, затверджує необхідність деякої відчуженості, відносної незалежності від суспільного становища. Тому додаючи велике значення керуванню державою, закликаючи людей до того, щоб вони зайняли своє місце в соціальній ієрархії і виконували свій обов'язок у строгій відповідності з етикетом, Конфуцій у той же час робить акцент на мораль, передбачаючи можливість для людини самій визначати, що добре, а що погано. Учитель сказав: «Людина не повинна засмучуватися, якщо вона не має високої посади, вона повинна лише засмучуватися про те, що він не зміцнився в моралі». У кінцевому рахунку виходить, що шляхетний муж повинний цілком вписатися в дану систему і в той же час зберегти незалежність суджень, що призводить до суперечливої ситуації. Прагнення до вдосконалювання і до здійснення гуманності Конфуцій пов'язував з подоланням себе, аж до самопожертви. В його розумінні всесвітнє значення гуманності скоріше змушує припускати, що гуманність - у природі людини, і здійснювати її - означає слідувати своїй природі, а не ламати її.

Проте для сьогодення цзюнь-цзи однієї гуманності було недостатньо. Він повинен був володіти ще однією важливою якістю - почуттям обов'язку, продиктованим внутрішньою переконаністю в тому, що слідує поступати саме так, а не інакше.

Борг - це моральне зобов'язання, яке гуманна людина в силу своїх чеснот накладає на себе сам. Почуття обов'язку, як правило, обумовлено знанням і вищими принципами, але не розрахунком. «Благородна людина думає про борг, низька людина піклується про вигоду», - учив Конфуцій. Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість (чжен), благопристойність і дотримання церемоній і обрядів (чи).

Проходження всім цим принципам було обов'язком благородного цзюнь-цзи, який в збірці висловів Конфуція «Лунь Юй» визначається як людина чесна і щира, прямодушний і безстрашний, всевидючий і розуміюча, уважна в мовах обережний в справах. У сумніві він повинен стримуватися, в гніві - обдумувати вчинки, у вигідному підприємстві - піклуватися про чесність; у юності він повинен уникати жадань, в зрілості - сварок, в старості - скряжничества. Істинний цзюнь-цзи байдужий до їжі, багатства, життєвих зручностей і матеріальної вигоди. Всього себе він присвячує служінню високим ідеалам, служінню людям і пошуку істини.

Пізнавши істину вранці, він «може спокійно померти увечері».

«Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим», - стверджував він. Це якість в розумінні Конфуція, сума всіх чеснот: «Перемогти себе і повернутися до «норм поведінки» - значить стати гуманною людиною». Що ж стосується жінки, то згідно конфуціанської моралі, жінка повинна бути доброчесним, вміти підтримувати розмову, стежити за своєю зовнішністю, проявляти мистецтво в рукоділлі. Вона не вчиться в школі і отримує виховання виключно в сім'ї.

Таким чином, «благородна людина» Конфуція - це умоглядний соціальний ідеал, повчальний комплекс чеснот.

Конфуцій цілком щиро прагнув створити ідеал лицаря чесноти, що боровся за високу мораль, проти панування навколо несправедливості. Але, як це нерідко трапляється, з перетворенням його учення в офіційну догму на передній план виступила не суть, а зовнішня форма, яка пертворюється переважно в демонстрації відданості старизні, пошани до старших, напускної скромності і чесноти.

Численні послідовники і шанувальники Конфуція, сліпа відданість яких кожному слову філософа теж неабиякою мірою сприяла перетворенню його учення в закостенілу догму, стали бачити в ідеалі цзюнь-цзи не стільки вираз внутрішньої цілісності і благородства, скільки зовнішнє оформлення благопристойності.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, в щасті і горі, при народженні і смерті, надходженні в школу або призначенні на службу - завжди і у всьому існували строго фіксовані і обов'язкові для всіх правила поведінки.

Однієї з важливих основ соціального порядку, по Конфуцію, було суворе підкорення старшим. Будь-який старший, будь то батько, чиновник, нарешті, государ, - це беззаперечний авторитет для молодшого, підлеглого, підданого. Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню - це елементарна норма для молодших і підпорядкованих як в рамках держави в цілому, так і у рядах клану, корпорації або сім'ї. Не випадково Конфуцій нагадував, що держава - це велика сім'я, а сім'я мала держава. Цим порівнянням підкреслювався не тільки патерналізм усередині суспільства, але і той лад сімейного життя, який реально існував і зберігався в старому Китаї аж до недавнього часу: основа сім'ї - беззаперечна покора молодших старшим, дітей батькам.

Висновок

Втілення етики Стародавнього Китаю стало конфуціанство. Вчення Конфуція займалося лише питаннями етики і політики і майже не стосувалося всього того, що не може бути пояснено людським розумом, а підкріплюється тільки вірою.

Не будучи релігією в повному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія. Конфуціанство - це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

У певному сенсі можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом давнини і консерватизмом китайська держава і суспільство не тільки проіснувало понад дві тисячі років у майже не змінюється вигляді, а й набув таку гігантську силу консервативної інерції, що революційний XX століття, начебто покінчив із конфуціанством як офіційною ідеологією і активно розвінчали цю доктрину, поки що далеко не вправі вважати себе переможцем всі висхідні до конфуціанства і живляться його соками консервативні традиції. Більше того, у світлі сучасних процесів трансформації і вестернізації Сходу багато чого в цьому сенсі виглядає якраз навпаки. Вчення Конфуція, з'явившись на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним.

Предметом першорядної важливості у Конфуція вважається суспільство людей, і його складова - конкретна жива людина. Одним із перших Конфуцій дав своє пояснення силам, що змушують людину діяти. І даючи це пояснення, він ввів ряд повністю нових понять. Деякі з них, на довгий час визначили не тільки параметри розвитку політичної культури, а в багато чому і долю духовної культури усього китайського народу.Вперше в історії культури була створена реальна модель ідеальної людини, яка спричинила великий вплив на форму національного характеру ті духовного життя китайців.

В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина - не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини - гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов'язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини - державу, суспільство і людину.

Конфуцій створив модель державної будови, яка може реалізуватися при наявності певного рівня духовного розвитку суспільства. Таким чином, створивши своє вчення, Конфуцій став першою людиною, яка спочатку припустила, а потім підтвердила першорядність особистості для всього суспільства.

Підводячи підсумки вивчення конфуціанства, як філософської течії, варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство - це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів - словом це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розуми і почуття китайців впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.

Список джерел та використаної літератури

1. Історія світової культури. - К., 1993,

2. Давні цивілізації. - М., 1989

3.Історія Давнього Сходу. - М., 1988.

4. Переломів Л.С. Конфуціанство і легізм в політичній історії Китаю - М, 1981.

5. Удальцов С.Ф. Історія політичних і правових вчень (Стародавній Схід) - СПб: Видавничий дім СПбГУ, 2007.

6. Пер. Богута І.І. Сто шкіл - період світанку китайської філософії // Історія філософії в короткому викладі - М.: Думка, 1994 р.

7. Іванов А.І. Матеріали по китайській філософії. Школа Фа. Хань Фей-цзи. СПб., 1912.

8. История философии в кратком изложении. Пер. с чешского И.И. Богута - М.: Мысль, 1991. - с. 590.

9. Етика і ритуал у традиційному Китаї. М., 1988.

10. Абаєв Н.В. Чань-буддизм і культурно-психологічні традиції в середньовічному Китаї. - К.: Наука, 1989.

11. Малявін В.В. Конфуцій. М.: Молода гвардія, 1992

Размещено на Allbest.ru

...