Історія повсякденності: історіографія і міждисциплінарні зв’язки

Размещено на http://www.allbest.ru

ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ: ІСТОРІОГРАФІЯ І МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗВ'ЯЗКИ

На початку 1980-х років німецький соціолог Норберт Еліас, описуючи відносно новий на той час історіографічний напрямок -- історію повсякденності, -- зауважив, що ця царина "поки що ані риба, ані м'ясо". За минулі більш ніж 25 років, незважаючи на великий потік наукової літератури, історики так і не досягли консенсусу щодо визначення даного підходу. Тим більше це дивно, з огляду на те, що в суміжній суспільствознавчій дисципліні -- соціології, -- яка, власне, й дала початковий імпульс для "історії повсякденності", подібний консенсус існує. Таким чином, при історіографічному розгляді "історії повсякденності" необхідно прослідкувати "міграцію" в історичну площину даної проблематики з інших суспільствознавчих дисциплін та розглянути як змінювалося визначення її гносеологічного простору.

історія повсякденність життя наука

1. Еволюційне древо "історії повсякденності”

Оскільки на сьогоднішній день немає чіткого розуміння, що таке "історія повсякденності", яке розділяла б більшість істориків, то й погляди на витоки цього напряму суттєво різняться, як і думки щодо датування його виникнення. У наявній науковій літературі можна виділити декілька поглядів на походження та розвиток історії повсякденності.

За одним поглядом, визначальний вплив на виникнення "історії повсякденності" як окремого напряму справили філософія та соціологія. Відповідно, датування початку історії повсякденності є досить стриманим: в філософії -- 1920-1930-ті роки, в соціології -- 1960-1970-ті роки. В рамках цього погляду активізація уваги істориків до проблематики повсякденності відбувається в 1970-х роках, коли в дискусіях про шляхи виходу історичної науки з кризи дослідники розпочали більш уважно знайомитися з доробком суміжних наук. Пріоритет при цьому надають школі "Анналів", в той же час вказують на те, що швидко історія повсякденності стала значимою ділянкою досліджень в німецькій, італійській, американській історіографіях.

За другим поглядом -- історія повсякденності є ділянкою, що зазвичай вивчалася істориками, принаймні з часу становлення історіографії як окремої науки (фактично, вона постає разом з позитивізмом). Так, частина дослідників початок історії повсякденності ведуть з середини 19 століття: її піонерами автоматично стають Е. Віолле-ле-Дюк, Е. Фукс, П. Гіро, А. Бокуе, Г. Хартман, Є. Терещенко, М. Костомаров, І. Забєлін, С. Єшев- ський тощо¹. Як видно, до цього переліку фундаторів потрапили ті дослідники, які в центр свого наукового пошуку ставили народ, його звичаї та побут. Спадкоємцями цього підходу знову ж таки вважають істориків школи "Анналів", яка забезпечила тяглість "повсякденної історії" до початку 1980-х років, коли вона як deus ex machine стала популярною серед західноєвропейських дослідників.

Таким чином, за першим (лінійним) підходом "історія повсякденності" є привнесена ззовні в історичну науку. Тоді як прихильники другого (дискретного) підходу вважають її результатом внутрішнього розвитку історіографії. Подібна суперечливість є незвичною для історичної науки -- залучення з суміжних суспільствознавчих дисциплін, як правило, очевидні.

2. Соціальне конструювання реальності і історія повсякденності

Так чи інакше, теоретичними "батьками" історії повсякденності вважаються Едмунд Гуссерль та Альфред Шюц -- фундатори феноменологічної філософії та соціології. Перший поставив перед гуманітаріями вимогу більше уваги приділяти осягненню "життєвого світу" -- "царини людської буденності" на противагу спекулятивним абстракціям. Другий поставив під сумнів об'єктивність світу людського життя і особливий наголос робив на тому, що він є результатом "світу людської безпосередності" (під цим А. Шюц розумів фантазії, устремління, сумніви, емоційні реакції на конкретні події тощо). Відповідно, філософ вважав, що треба вивчати як ця "людська безпосередність" створює світ начебто об'єктивності ("світ перед-данності""). Особливу увагу він приділяв повсякденному мисленню. Зокрема, Шюц зауважував: "З самого початку повсякденність постає перед нами як смисловий універсум, сукупність значень, які ми маємо інтерпретувати для того, щоб отримати опору в цьому світі, укласти угоду з ним".

Найбільший вклад на соціологічній ниві в розробку проблеми "повсякденності" внесли учні Альфреда Шюца -- Пітер Бергер та Томас Лукман, які висунули теорію "соціального конструювання реальності" в рамках "соціології знання". Оскільки в історичній літературі цій ключовій концепції приділяється небагато уваги, якщо взагалі приділяється, зупинимося на ній детальніше.

Рух думки П. Бергера і Т. Лукмана можна представити наступним логічним ланцюжком:

(1) суб'єктивна реальність

(2) інтерсуб'єктивна реальність (повсякденність)

(3) конструювання інтерсуб'єктивної реальності (повсякденності)

(4) повсякденне знання як основа інтерсуб'єктивної реальності.

Прокоментую перелічені ланки. Суб'єктивна реальність (1) -- це весь спектр світосприйняття людини -- від снів та фантазій до теоретичних абстракцій. Інтерсуб'єктивну реальність (2) людина розділяє з іншими людьми. Бергер та Лукман писали: "Серед великої кількості реальностей існує одна, яка представляє собою реальність par excellence. Це -- реальність повсякденного життя. Її привілейоване положення дає їй право називатися найвищою реальністю. Напруга свідомості найвища в повсякденному житті, тобто останнє накладається на свідомість найсильніше, стійкіше і найглибше... Я сприймаю повсякденне життя в стані притомності. Цей притомний стан існування в реальності повсякденного життя і його сприйняття приймається мною як нормальне та самоочевидне, тобто становить мою природну установку" . Визначальною рисою повсякденного життя насамперед є те, що для індивіда воно проходить "тут-і-зараз" -- "навколо "тут" мого тіла та "зараз" мого теперішнього часу".

Втім, розуміння "тут" і "зараз" можуть масштабуватися залежно від світогляду індивіда та норм соціуму. Тут переходимо до наступного елементу -- "конструювання повсякденності (3) ". Людина народжується вже в організований до неї повсякденний світ, який можна розділити на два сектори: непроблематичний та проблематичний. Перший сектор -- це самоочевидний, рутинний порядок життя (статичний), тоді як другий -- пов'язаний з незвичними моментами -- проблемами (динамічний). Як правило, в реальності повсякденного життя індивід намагається інтегрувати проблематичний сектор в той, який не є проблематичним. Точніше, життя є безперервним процесом виникнення проблематизованих ситуацій та їх трансформації в непроблематизоване знання і т.д.⁴ При цьому проблеми можуть бути як індивідуалізовані, так і соціальні.

Двосекторний підхід може бути плідним для вивчення суспільств на зламних етапах (наприклад, революції, реформи тощо). Окремо, постають проблеми: визначення індивідами сфер проблематизації та шляхи депроблематизації в повсякденному житті, конфлікти між реальностями (наприклад, прихильників та супротивників колективізації сільського господарства в Україні кінця 1920 -- початку 1930-х років) і їх вирішення (прямі репресії, терор голодом).

Повернемося до викладу концепції П. Бергера та Т. Лукмана. Крім ситуації "тут-і-зараз" для повсякденного життя характерна й ситуація "облич- чям-до-обличчям", тобто безпосередній контакт між індивідами, хоча і не виключає опосередкованість комунікації -- при цьому посилюється її анонімність. Акцентування уваги саме на вивченні комунікації "обличчям-до- обличчям" може дати надзвичайно цікаву картину перехідних етапів суспільств, особливо в частині відмінності взаємодії суб'єктів між собою в проблематичних і непроблематичних секторах (так "закляті вороги" в першому секторі можуть бути гарними сусідами в другому). Крім того, ситуація "обличчя-до-обличчя" спонукає до особливої уваги до соціальних ролей, типологізації індивідуумів, функціонування соціальних стереотипів і т.д.

Конструювання повсякденності відбувається через об'єктивізацію життя в речах та символах (насамперед, мові). "Загальні об'єктивації повсякденного життя підтримуються головним чином за допомогою лінгвістичних означень. Крім того, повсякденне життя -- це життя, яке я розділяю з іншими за посередництвом мови"⁵. Дослідники виділяють такі прояви та функції мови:

— підкоряє індивіда, змушуючи його об'єктивізовуватися за певними стандартами;

— надає можливість безперервної об'єктивізації життєвого досвіду;

— дозволяє типізувати переживання та досвід в категоріях, завдяки яким вони стають доступними іншим індивідам;

— сполучає різноманітні зони реальності повсякденного життя та інтегрує їх в єдине смислове ціле;

— є каналом виходу в інші реальності (наприклад, наука, релігія, мистецтво чи-то "світле майбутнє");

— при цьому "мова може не тільки конструювати вкрай абстраговані від повсякденного досвіду символи, але й " перетворювати" їх в об' єктивно існуючи елементи повсякденного життя".

Нарешті, мова є резервуаром запасів соціального знання, який надає людині певну сукупність типізацій інших людей, подій, досвіду, природних та соціальних явищ. При цьому знання індивіда про оточуючий світ розподілені нерівномірно: "Хоча соціальний запас знання представляє повсякденний світ як інтегрований, окремі частини якого розрізняються у відповідності з зонами, які є знайомими і віддаленими, в цілому цей світ залишається непрозорим. Іншими словами, реальність повсякденного життя завжди опиняється добре зрозумілою зоною, за межами якої -- темне тло" .

На основі соціального знання і формується суспільство як об'єктивна та суб'єктивна реальність. В першому випадку, П. Бергер та Т. Лукман акцентують увагу на інституалізації та легітимізації соціальних відносин, в другому -- на соціалізації та ідентифікації (ідентичностях). На їх думку, саме "повсякденне знання, а не "ідеї", мають бути головним фокусом соціології знання. Це саме те "знання", що представляє собою фабрику значень, без якого не може існувати жодне суспільство"⁸.

Хоча соціологи розробляли свою концепцію під завдання дослідження сучасного їм суспільства, вони в повній мірі були свідомі того, що надзвичайно важливим є діалог з історичною наукою, без якого соціологія знання, на їх думку, втратить об'єкт свого дослідження. Однак подальший розвиток показав, що хоча соціологи, а разом з ними філософи і культурологи, й намагалися знаходити точки дотику і налагодити діалог з історіографією, історики, досліджуючи історії повсякденності, надавали перевагу монологу.

3. Соціологічні визначення "історії повсякденності”

Насамперед, згадаю основоположників соціології буденного життя Г. Гарфінкель та А. Сікуреля (1960-ті роки). Її предмет вони визначили як "пошук методів, якими користується людина в суспільстві для здійснення буденних дій". Зокрема, це передбачає дослідження соціальних правил та стереотипів, самого процесу їх формування, трактування символьних систем тощо.

За наступні 20 років у соціології активізувалися дослідження різних аспектів повсякденного життя. Однак досить повільно розроблялося питання природи самої повсякденності. З метою дати узагальнену картину трактувань повсякденності скористуємося доробком німецького соціолога Нор- берта Еліаса. На початку 1980-х років він виокремив вісім значень поняття "повсякденність" разом з протилежними його значеннями (див. Таб. 1).

Таблиця 1

Значення та антизначення поняття "повсякденність" (за Норбертом Еліасом)

Різноплановість тлумачень поняття "повсякденність", а тим більше певна суперечність між ними, з одного боку робить досить важким пошук загального знаменника для цих визначень. Втім, якщо відійди від самої повсякденності і поглянути, яка проблематика в цій царині досліджується соціологами, то можна визначити три головні проблеми.

По-перше, це звичайна мова, мова, яка використовується людьми в повсякденному житті, її правила та норми.

По-друге, норми оперування з речами, точніше, матеріальним світом, який оточує людину.

По-третє, порядок міжособистісної комунікації -- від звичаїв до офіційно задекларованих норм поведінки та відхилень від них.

Власне, ця "трійця повсякденності" -- мова, речі, стосунки -- і є тим компромісом, який спостерігається в соціології. Зовсім інша справа в історичній науці. Тлумачення, точніше, образи "історії повсякденності" суттєво різняться залежно від часу та "національності" історіографічної школи. В сучасній історичній науці, згадуючи про історію повсякденності насамперед виділяють французький та німецькі підходи.

4. Французькі підходи до "історії повсякденності”: школа "Анналів"

Історіографи, говорячи про становлення і розвиток "історії повсякденності" обов'язкового згадують французьку школу "Анналів". Посилаючись на декларації засновників цього напряму Марка Блока та Люс'єна Февра щодо необхідності антропологізації історичних досліджень, їх автоматично відносять до істориків повсякденності (принаймні родоначальників історії повсякденності¹⁰). А оскільки ця проблема в такому вузькому сенсі не ставала в центрі вказаних дослідників, то така чітка їх ідентифікація тільки ускладнює окреслення царини "історії повсякденності". Тим більше, що більшість напрямів "нової історичної науки", що виникли в 1970-1980-х роках можуть занести М. Блока та Л. Февра в число своїх засновників. Скоріше, варто стверджувати, що видатні вчені добилися парадигмального зсуву в історіографії в цілому -- до гуманістичної історичної науки, і не треба їх зайвий раз згадувати всує.

Дещо простіше ситуація з спадкоємцем М. Блока та Л. Февра -- Фернаном Броделем. Він широко використовував поняття "повсякденності", зокрема воно з'явилося в назві першого тому найвідомішої праці французького історика: "Матеріальна цивілізація. Економіка і капіталізм. ХУ-ХУПІ" -- "Структури повсякденності: можливе і неможливе". Однак, головну увагу зосередив на речовому світі і частково на людських стосунках, тобто лише на двох елементах з обумовленої мною вище "трійці повсякденності" (мова, речі, стосунки). Ф. Бродель зазначав: "Матеріальне життя -- це люди і речі, речі і люди. Дослідити речі -- їжу, житло, одяг, предмети розкошу, засоби, гроші, плани селищ та міст -- словом все, що слугувало людині -- це єдиний спосіб відчути її повсякденне існування"¹¹. В цілому, значення великої роботи Броделя не тільки у власне дослідженнях певних аспектів історії повсякденності, а й у наданні останній історичного забарвлення. З цього приводу Жак Ле Гофф зауважив, що саме "Матеріальна культура і капіталізм" збалансувала матеріальну інертність та соціальну динаміку, підкоривши матеріальну культуру "власне історичному явищу -- капіталізму" .

Більш чітке тлумачення свого розуміння поняття "повсякденність" Бродель дав в невеликій, але надзвичайно важливій в творчості дослідника розвідці "Динаміка капіталізму": "Висхідним моментом для мене була повсякденність -- той бік життя, в якому ми опинилися залученими, навіть не даючи собі ради, -- звичка, або навіть рутина, ці тисячі дій, що протікають і закінчуються начебто самі собою, виконання яких не вимагає ні від кого рішення та які відбуваються, по правді кажучи, майже не торкаючись нашої свідомості. Я вважаю, що людство більш ніж на половину занурене в такого роду повсякденність. Незчисленні дії, які передалися в спадок, накопившись без усього порядку. Вони, повторюючись до безмежності, перед тим, як ми прийшли в цей світ, допомагають нам жити -- і одночасно підкоряють нас, багато вирішуючи за нас протягом нашого існування. Тут ми маємо справу з мотивами, імпульсами, стереотипами, прийомами і способами дії, а також різноманітними типами зобов'язань, що спонукають діяти, які інколи, причому частіше, ніж це можна передбачити, беруть свій початок в найдавніші часи"¹³.

Втім, найбільш вдалим, на мою думку, підходом до висвітлення історії повсякденності в творчості Ф. Броделя стала його праця (на жаль, не закінчена) "Що таке Франція? " (1986). З запланованих чотирьох частин дослідник встиг підготувати лише дві -- "Простір та історія"¹⁴ і "Люди та речі"¹⁵ (за задумом, мали бути ще підготовлені частини "Держава, культура, суспільство" та "Франція поза Францією"). Особлива важливість наукового досвіду цієї праці з огляду сучасних потреб української історіографії є те, що в ній показано можливість застосування методології, виробленої в попередніх працях (насамперед, в "Матеріальній цивілізації"), до вивчення національної історії повсякденності окремо узятої країни.

Мається на увазі методологія розподілення цілісного тла історії на три рівні -- подієвий, соціально-економічний та природний. В тій же "Матеріальній цивілізації" через великі хронологічні рамки (чотири століття) та географічне охоплення (фактично, вся ойкумена ) історія повсякденності була представлена, як мозаїчне панно. Тоді як в праці "Що таке Франція?", самий національний контекст створював органічну основу для історичного синтезу. Бродель писав, що нація -- "складне переплетіння реальності та живих істот, переплетіння, про яке хронологічна історія, що розповідає про те, що відбувалося день за днем, тиждень за тижнем, рік за роком, дає лише віддалене уявлення... Між тим, дорослим людям необхідна інша історія, яка оперує відрізками значно більшої протяжності і яка відкриває погляду найбільш неймовірні комбінації і сплави, найбільш вражаючі повторення подій, що вже були, пласти часу, наповнені величезного змісту, фантастичну масу, яка містить вічно живий і за великим рахунком не зрозумілий свідомості спадок, який глибинна історія оголяє подібно тому, як в недалекому минулому психоаналіз оголив нам потоки людського підсвідомого". Фактично, в цій праці між поняттям Франція і історією повсякденності ставився знак рівняння.

Втім, варто відмітити, що у вказаній праці теоретизування зведене до мінімуму, точніше теоретичний доробок автора інсталюється в розуміння читача по факту ознайомлення з текстом. Крім того, успішність цього проекту обумовлена й тим, що Бродель виступив не тільки як історик, який має певну дистанцію з досліджуваним об'єктом, але й як соціолог та географ -- сучасник. Фактично, він описує історію тієї повсякденності, в якій він живе сам. З іншого боку, дослідник синхронізував свій час і час своїх предків -- в тексті автор-історик та, скажімо, французькі селяни Лангедоку 17 чи 19 століття, живуть в одному часово-просторовому континуумі, є сучасниками.

В "Що таке Франція?" дослідник зводить історію повсякденності головним чином до висвітлення еволюції (чи, навпаки, висвітлює незмінність) порядку речей (хай, наприклад, це тип черепиці на дахах будинків в різних французьких регіонах). Крім того, для Броделя історія повсякденності й те, як люди змінюють (чи знову ж таки не змінюють) порядок поводження з цими речами. Судячи з назв тих частин, що не побачили світ, Бродель також планував розкрити повсякденність соціальних відносин та діяльності суспільних і державних інститутів. В той же час, звертає на себе увагу, що він, як і у попередніх роботах, майже не торкався проблематики символічного (передусім, мовного) простору повсякденності.

Більш уважними для цієї проблематики були представники молодшої генерації школи "Анналів", один з найбільш помітних з них Жак Ле Гофф. Його дослідницька програма була спрямована на зближення історії та етнології (принаймні в 1970-1980-х роках). Остання, на думку французького вченого, має "звільнити" історію від "події" і допомагає реалізувати ідеал "не-подієвої історії". Відповідно, "в зверненні до повсякденної людини історична етнологія природно приводить до вивчення ментальностей, що розглядуються як "те, що змінюється в найменшій мірі" в ході історичної еволюції. Таким чином, як тільки прощупуєш суспільну психологію і колективну поведінку, в серцевині індустріальних суспільств знаходиш архаїку. Ментальні "ножиці" примушують історика ставати етнологом"¹⁷. Відповідно, на думку Ж. Ле Гоффа, в фокусі історика центральне місце замість класів, груп, категорій і т. д. мають зайняти інші соціальні структури:

— сім'я та інші близькі до неї інститути;

— стать;

— вікові групи;

— сільські спільноти.

Крім того, союз етнології та історії відкриває, на думку французького вченого, нові перспективи дослідженням повсякденності. Особливо цікавими він вважає:

— акцент на технічних аспектах, і не тільки в контексті історії техніки, але й історії матеріалів (особливо, недорогоцінних);

— виявлення тілесності в історії (в тому числі, продовольча історія);

— житло та одяг;

— традиції¹⁸.

В цілому, необхідно зауважити, що дослідження історії повсякденності в школі "Анналів" органічно витікали з установок її отців-засновників. При цьому, історія повсякденності не виступала як окрема теорія, радше її реконструкція ставала стратегічною метою дослідження.

5. Німецькі підходи до "історії повсякденності”

Кардинально відмінним від школи "Анналів" є місце історії повсякденності в німецькій історіографічній традиції. Втім, варто було б сказати, що праці окремих німецьких істориків в повній мірі відповідали духові їх французьких колег, а деяких можна було б віднести й до попередників історії повсякденності, наприклад, Карла Лампрехта. Однак, в якості окремого напряму досліджень "історія повсякденності" виникає в Німеччині в 1970-х роках (при цьому, деякі дослідники вважають, що самий термін "історія повсякденності" -- Alltagsgeschichte -- був виокремлений саме німецькими вченими). В цьому випадку, особливо показовим є те, що увага до повсякденності спостерігалася не у медієвістів та істориків ранньомодерного періоду (як це було в школі "Анналів"), а, насамперед, у дослідників ХХ століття -- точніше, періоду становлення та володарювання націонал-соціалістичного режиму.

Імпульсом до таких досліджень стало жагуче бажання істориків (в першу чергу, західнонімецьких) зрозуміти, з одного боку, як німецьке суспільство кінця 1920-1930-х років підтримало націонал-соціалістів, а з іншого, показати спротив, хай внутрішній, владі Третього Рейху. Це не означає, що досліджувалася виключно вказана тематика, але саме вона давала етичний поштовх і відповідала суспільному запиту на дослідження подібного ґатунку. Втім, деякі дослідники трактують мотивацію німецьких дослідників до вивчення історії повсякденності в більш широкому контексті. Зокрема, український дослідник О. Удод зауважує: "Були, звичайно, не тільки академічні, а й соціально-політичні причини, що сприяли бурхливому розвитку історії повсякденності, наприклад, у Німеччині. Саме в цей час наступила зневіра в надіях на швидкі й корінні зміни в економіці та суспільному житті, стали очевидними сумніви в безмежне процвітання "індустріального суспільства". Виникли сумніви і в творчій силі глобальних рухів, починає зароджуватися антиглобалізм. Розробку стратегічних планів зміни суспільства витіснили пошуки "малих альтернатив", нових ціннісних орієнтацій, нових можливостей і перспектив для кожної окремої людини. На цій основі й виникла "історія повсякденності", що трактується інколи як новий, "альтернативний" культурний рух, подібний до екологічного чи, наприклад, жіночого й інколи називається "альтернативною історіографією""¹⁹.

Фактично, в Німеччині історія повсякденності виступала як необхідна складова політичної, військової, соціально-економічної історії, які закономірно змушували істориків досліджувати політику гітлерівського режиму, так би мовити "історію зверху". До речі, ще однією особливістю німецького тлумачення "історії повсякденності" -- про це принаймні стверджують Н. Вамбольдт та М. Шубіна²⁰, є її ототожнення з "історією знизу" (Geschichte von unte). Щодо проблеми співвідношення цих двох понять, то до неї звернемося дещо нижче.

Позитивно на розвиток напряму "історія повсякденності" вплинула традиційна для німецької історіографії увага до теоретичних аспектів і постійний діалог з соціологічною наукою. Вже на рубежі 1970-1980-х років з'явилося декілька серйозних теоретико-методологічних розвідок, а в 1984 році відбулася теоретична дискусія з історії повсякденності.

Подальший розвиток даного напряму зіткнувся з суттєвими проблемами. В найбільш загальному основний зміст труднощів добре сформулював російський дослідник С. Кім: "Безмірне розширення предмета дослідження та методів його аналізу вилилося в "постмодерністський хаос" історіописання"²¹. Були проблеми й іншого порядку -- в методологічній та методичній площині. Наприклад, проблема репрезентативності результатів мікроісторичних досліджень.

Крім того, історикам повсякденності в Німеччині прийшлося також захищати свій предмет дослідження в методологічних дискусіях, зокрема, з так званими структурними істориками (розподіл на структурну та повсякденні складові відбувся в результаті подальшого розвитку нової соціальної історії). Нарешті, можна була почути й сумніви щодо пізнавального потенціалу історії повсякденності. Ось як оцінював істориків повсякденності німецький дослідник Юрген Кокка: "Їх схильність до мікроісторичних деталей, їх, як правило, теоретично бідна, але забарвлена симпатією до простих людей, пристрасть до реконструкції минулого (коли за допомогою споминів, якщо вони досяжні, відкриваються і розкриваються темні ніші), безперечно, важливі, але часто непродуктивні, збивають з толку і створюють перешкоди для пізнання історичного процесу" .

6. Історія повсякденності в контексті дискусій про кризу історичної науки

Безперечно, французька та німецька історіографії зробили великий внесок в історію повсякденності, однак за найбільш поширеною версією її виокремлення в окремий напрям наукових досліджень пов'язане з пошуками виходу з кризи історичної науки. Відповідні дискусії відбувалися в більшості західних національних історіографіях. При цьому можна виділити два етапи відношення до вивчення повсякденності -- максималістський та стриманий.

Етап максималізму, навіть, ейфорії щодо дослідницьких можливостей даного підходу розпочинається в 1970-х років. Тогочасну історіографічну ситуацію французький дослідник П'єр Нора описував так: "Ми живемо в добу вибуху зацікавленості в Історії. Постановка нових проблем, запліднених залученням ідей з суміжних дисциплін, а також розповсюдження по всьому світові історичної свідомості, тривалий час обмеженої межами Європи, неймовірно збагатили перелік питань, які історики адресують минулому. Присвячені до недавнього часу розповіді про події, які вражали сучасників, біографіям великих людей, політичним долям народів, історія як дисципліна змінила свої методи, структури і цілі... Аналіз економіки і суспільства сьогодні розширився за рахунок дослідження матеріальної культури, цивілізацій і менталітету. Політична історія впритул підійшла до вивчення механізмів влади. Використання кількісних методів передбачає більш надійну основу для розвитку демографічних, економічних і культурологічних досліджень. Текст як такий вже не править бал: ненаписані свідоцтва -- археологічні знахідки, образні уявлення, усні традиції -- розширюють межі історії. Людина як ціле -- її тіло, її їжа, її мова, її уявлення, її технічні знаряддя і способи мислення, що змінюються більш менш швидко, -- увесь цей раніше невикористаний матеріал хлібом історика. В той же час прискорення історичного процесу привернуло увагу до протилежного явища, обумовивши більш глибоке вивчення постійного і незмінного в історії суспільства".

Результатом такого зрушення стало виникнення цілого кластеру напрямів, які в тій чи іншій мірі відштовхувалися від думки, що центральне місце в історичних дослідженнях має зайняти висвітлення буденності. Це і мікроісторія, і історія знизу, і тотальна історія, і історія приватного життя тощо. На думку дослідників, особливо позитивним має бути залучення дослідницьких методів з інших наукових дисциплін.

Однак з середини 1980-х років на місце оптимізму приходить стриманість, а подекуди й розчарування "новими історичними науками". Тогочасну ситуації французькі історики школи "Анналів" оцінювали як "загальну кризу соціальних наук, що зачіпає й історію. Корені кризи... -- в утраті довіри до деяких методологічних підходів, які ще недавно були широко визнаними в соціальних дослідженнях. Серед таких підходів... марксизм, структуралізм і кліометрія. Всі вони... перестали нині виконувати свою структуруючу та інтегруючу роль. Це штовхнуло соціальні науки -- і насамперед соціологію, економіку, антропологію -- в стан кризи. Історія... зачеплена цією кризою в найменшій мірі і лише настільки, наскільки вона позначився на суміжних науках... Мову слід вести лише про певний "критичний поворот", "перелом", "переломний етап""²⁴.

Вже через декілька років, на початку 1990-х, історики заговорили про глибоку і системну кризу саме історичної науки. Знову головним предметом обговорення стала проблема історичного синтезу, іншими словами, як органічно змалювати минуле, без перекосів в жодну з ділянок людського життя (політику, економіку, культуру, повсякденність), в жодну з соціальних страт (еліти, "мовчазна більшість", маргінальні групи), в жоден географічний регіон (запобігання європоцентризму) тощо. Втім, на матеріалах дискусій 1990-х років чітко видно, що проблематика "історії повсякденності" міцно зайняла своє місце в історичній науці. Адже проблема історичного синтезу в першу чергу формулюється як необхідність інтеграції макро- і мікропоглядів на минуле. В цьому плані, симптоматичним був красномовний заголовок статті відомого мікро- історика Чарльза Тіллі "Мікро, Макро чи Мігрень?" .

7. Історіографічні погляди на "історію повсякденності”

Аналіз наявної наукової літератури, присвяченої "історії повсякденності", свідчить: мало того, що дослідники мають великі проблеми з визначенням предмету цього напряму, так для них досить важко окреслити його межі. Тут має місце ситуація -- скільки дослідників, стільки й суджень -- в гіршому розумінні цієї тези.

Одні історики максимально розширяють межі історії повсякденності, представляючи її фактично замінником історії як такої. Другі намагаються звести її до мікроісторії -- опису унікальних, не уніфікованих аспектів минулого. Інші історики вбачають лише в тій чи іншій мірі спільність між історією повсякденності та мікроісторією. Так російська дослідниця Л. Рєпіна пише: "В останні десятиліття минулого століття методологічні пошуки світової історіографії все більше концентрувалися в напрямі мікроісторії..." При цьому ключовою методологічною проблемою історичних досліджень, на її думку є співвідношення і сумісність мікро- та макроісторії²⁶. Фактично, в цій історіографічній оцінці історія повсякденності виступає як один з напрямів мікроісторії.

Відкритим залишається питання співвідношення між історією повсякденності та історією побуту, історії приватного життя, історії знизу та історії низу. Цей різнобій посилюється, коли прихильники вказаних напрямів намагаються сформувати свою дослідницьку ідентичність відштовхуючись від історії повсякденності.

В українській історіографії (та й в суміжних дисциплінах -- соціології чи філософії) "повсякденність" не постає як певний методологічний напрям досліджень. Огляди історичної літератури з історії української повсякденності рясніють насамперед назвами робіт, підготовлених закордонними істориками. Найбільш поширеними сюжетами є буденність селян та радянська історія 1920-1930-х років²⁷.

Щодо власне українських вчених, то необхідно зауважити, що є окремі роботи, де автори чітко усвідомлюють цей напрям і рефлектують над ним, фактично, тільки розпочинається мова про більші амбіції, комплексні узагальнення тощо.

Одним з найбільш повних і цікавих роздумів щодо методологічних, світоглядних і, навіть, методичних аспектів історії повсякденності є доробок, на якому варто зупинитися детальніше, історіографа Олександра Удода. На його думку, активізація досліджень в даному напряму актуальна, принаймні в трьох аспектах.

По-перше, в науковій площині актуальність історії повсякденності обумовлена тим, що її можна використати в якості засобу подолання відставання вітчизняної історіографії від закордонної, а з іншого боку, і ця думка заслуговує на особливу увагу, інструментом інкорпорації в сучасну історичну науку доробку істориків України 19 -- початку 20 століття, тобто так звану народознавчу школу української історіографії. Дійсно, таке переформатування потенційно здатне представити вітчизняну дорадянську історіографічну традицію в доволі модерному світлі (однак, це тільки більше підкреслює проблему з інкорпорацією радянського історіографічного спадку). До речі, дослідник досить чутко прислухається до традиції, намагаючись максимально використати її в сучасності. На приклад, слушним є його підхід шукати історію повсякденності в тих роботах вітчизняних істориків, де не використовується самий цей термін, але витримана дослідницька спрямованість на буденне життя.

По-друге, в гносеологічній площині, і це є логічним продовженням останньої тези, актуальність історії повсякденності, на думку О. Удода, пов'язана з необхідністю деполітизації та гуманізації історії, в тому числі у царині історичної освіти. Дослідник доводить це досить показовими прикладами сучасної навчальної літератури .

По-третє, практична цінність історії повсякденності полягає в тому, що відповідна наукова переорієнтація неодмінно, за твердженням дослідника, приведе у перспективі до зміни ціннісних орієнтирів філософії політики, а врешті решт і суспільних політичних практик.

О. Удод підсумовує свої теоретичні викладки таким чином: "використання в сучасній методології історії України такого актуального підходу, як історія повсякденності, допоможе швидше вивести науку зі стану методологічної кризи, перетворити історію на цікаву, справді людинознавчу дисципліну".

Аналізуючи саму природу "історії повсякденності" вказаний дослідник особливу увагу акцентує на тому, що ця ділянка історичного знання концентрується на суб'єктивній стороні історії. При цьому він вводить суб'єктивність і в дослідницькій процес: об'єкт дослідження виступає співавтором -- має місце "діалог дослідника і досліджуваного не тільки в сенсі прямого діалогу з людиною, що дає інтерв'ю, а й діалогу з документами".

В той же час, О. Удод відмовляється, як це не дивно, сформулювати чітке визначення предмету історії повсякденності. Тут він йде від зворотної логіки: оскільки історик не може охопити в своєму дослідженні всю цілісність соціального буття, відповідно він сам конструює об'єкт дослідження. Далі дослідник несподівано дає наступне формулювання: "позаекономічну і позаполітичну історію можна вважати історією повсякденності". Однак наступне твердження вносить ще більший дисонанс: "Але постійні зв'язки повсякденного життя з іншими сферами унеможливлюють окреслити чіткі межі предмета дослідження. Очевидно, що, зважаючи на суб'єктивізм творчості історика, мабуть і не варто прагнути до певних рамок у галузі дослідження повсякденності" . Отже, читач разом з дослідником опиняється в досить невизначеному просторі.

До цього сюжету звернемося докладно нижче. Поки ж відмітимо, що фактично, історик зафіксував нездатність історичної науки окреслити гносеологічне поле історії повсякденності.

В той же час спостерігається цікаве, втім, досить природне для сучасного гуманітарного українського простору, явище. З одного боку, майже немає продуктивного діалогу по проблемам повсякденності між українськими істориками та їх колегами з царини соціології чи то філософії. Скоріше, імпульси виникають внаслідок ознайомлення з дослідженнями закордонних істориків. З іншого боку, до українських соціології та філософії проблематика повсякденності потрапляє з історіографії (знову ж таки закордонної).

Візьмемо, для прикладу, одну з небагатьох філософських розвідок щодо проблематики буденності статтю Сергія Пролеєва "Повсякденність і денонсація ідеї культури". Тут в поглядах на повсякденність проглядається і вплив броделівських ідей дослідження соціальних структур (тривалостей): "Саме повсякденне існування становить альтернативу буттю в обширі людської сутності, буттю-досягненню. Його сенс -- у відтворенні буття, що раніше вже було; у здійсненні можливостей наявного стану"; і відгомін ейфорії щодо синтезуючого потенціалу концепту "повсякденність" та критики надмірної уваги до "високої культури" в 1970-х роках: "повсякденність виявляється реальністю, яка поєднує всезагальне і унікальне, універсальний та екзистенційний вимір буття. І саме через це відбувається денонсація культури як універсального пояснювального засобу гуманітарної свідомості"; і дискусії 1990-х років щодо "реабілітації" подієвої історії: " повсякденність, за своїм сенсом, є подією, яка повинна невпинно та безперервно подовжуватися. Тобто вона повсякчас вимагає живого життя, тут-і-тепер-існування, щоб взагалі бути".

Питання, чи можливо втілити цей ідеал в історичних дослідженнях, залишається відкритим. В той же час, періоди радикальних соціальних трансформацій, якими багата історія України, наприклад, 20 століття. Саме переходові стани дають можливість одночасно поєднати і подієві, і статичні аспекти минулого, точніше, подією тут стає часткові зрушення в сталих, буденних соціальних структурах під тиском революційних, модернізаційних і т.д. процесів. З цією думкою, в принципі, погоджується більшість з небагатьох істориків, які в своїй творчості торкаються питань історії повсякденності, особливо ті, хто розглядають конкретно-історичні проблеми.

Цікавими в цьому плані є роздуми української дослідниці Н. Гогохії щодо проблем вивчення радянської повсякденності 1930-х років. Вона свідома того, що "історія повсякденності" за своєю суттю є спробою істориків відмовитись від засилля політики та ідеології в дослідженнях минулого. За цією логікою, необхідно відмовитися від розгляду 1930-х років виключно в рамках тоталітарного підходу. Дослідниця виступає за поєднання політичного історії та історії буденності, аргументуючи це тим, що "вивчення масових настроїв, безперечно відтворює певну картину схвалення дій влади суспільством та їх відповідності його потребам, але необхідно розуміти й те, як активно, цілеспрямовано, неухильно влада формувала і виховувала це суспільство, підтримуючи саме ті його якості, які були потрібні"³³. Іншими словами, історію буденності варто розглядати в контексті історії повсякденності влади, і тільки такий підхід дасть на виході цілісну історію повсякденності суспільства.

Різнобарв'я визначень і поглядів на природу історії повсякденності на тлі майже єдиної думки науковців про важливість і необхідність дослідження даної проблематики дещо ставить під сумнів притомність наукової спільноти по відношенню до цієї ділянки минулого. Для того, щоб прояснити ситуацію, спробуємо відштовхнутися від завдання, яке вважається одним з найбільш актуальним для історіографії -- синтез історичного знання. Досить випукло цю проблему описав Чарльз Тіллі: "Дійсно серйозні мікро-макро проблеми... лежать всюди. Вони беруть свій початок від логічної та онтологічної відповідності між елементами, які аналізує дослідник соціального життя, що має справу з процесами малого і великого масштабу... До якої міри соціальний досвід складається виключно з індивідуальних ментальних подій, і до якої -- з колективних процесів, які в своєму найбільш повному виразі підіймаються до змін в колективній свідомості індивідів. Тій мірі, в якій відповідні ментальні події складаються з внутрішніх монологів, що відображаються в буденній мові, де колективні процеси ілюзорні, а надія розкрити їх зв'язки або загальний зміст при зверненні до великих популяцій є ілюзорною ще в більшій мірі. У кращому випадку ми могли б ідентифікувати способи публічних мовних практик, які мають відношення правдоподібності до внутрішнього стану людей і зіштовхуються потім в різноманітності реальних ситуацій. Всередині такого світобачення мікро-макро несумісність виводить будь-яку історію за ті межі, де досвід окремих індивідів здається або неможливим, або тривіальним".

Фактично, мова йде про те, наскільки історія повсякденності (точніше, ті численні підходи, що виникли на її пізнавальному полі), може забезпечити дослідника, як фактографічним матеріалом, так і методологічним інструментарієм, і виступити в якості однієї з головних складових історичного синтезу. При цьому сучасність висуває перед подібною складовою досить жорсткі стандарти -- зокрема, в результаті дослідницького аналізу має бути максимально збережений історичний контекст, без втрати динаміки соціальних процесів. Тут історія повсякденності як окремий напрям досліджень має виступати, якщо перефразувати формулювання російського соціолога Наталі Козлової, "теорією, що не руйнує історію"³⁵.

Справа в тому, що історія повсякденності як певна теорія або теоретичній принцип дослідження є плоть від плоті історичної науки. Тобто вона виступає як органічний результат розвитку історіографії в її сучасній гуманістичній парадигмі. Недосяжним ідеалом цієї парадигми є вивчення минулого кожної людини, яка жила на Землі. Оскільки це неможливо, то виникає необхідність впровадження узагальнюючих категорій -- починаючи від соціальних груп, структур або, принаймні, типових особистостей. Певними спалахами в бік ідеалу є мікроісторичні (в вузькому сенсі, коли беруться окремі люди або сім'ї) дослідження, які можуть цікавими, однак мало чого дають для розуміння цілісної картини історії.

Історія повсякденності є спробою максимально наблизитися до вказаного ідеалу. А беручи до уваги, що за 30 років історики не наблизились до чіткості в розмінні її природи можна стверджувати, що даний проект як певний дороговказ, фактично, зазнає краху. Іншими словами, історики підійшли до крайньої межі своєї професії і змушені були зупинитися. Це свідчить про обмеженість історичної науки у формуванні власними силами своїх же теоретичних засад.

У даному місці необхідно зробити декілька пояснюючих зауважень. Зазначу, що крах гуманістичної парадигми історії не означає краху історичної науки. Навпаки, це означає, що історіографія стоїть перед відкриттям нових дослідницьких горизонтів, шляхом посилення взаємодії, як це не банально звучить, з суміжними суспільствознавчими дисциплінами. Таким чином, з новою актуальністю постає проблема формування нової науки про людину.

Однак повернемося, власне, до історії повсякденності. Вона є однією з небагатьох ділянок сучасної історичної науки, яка органічно вписується в новий науковий проект. Втім, це неблизька перспектива. Адже, дійшовши до своїх (а також і до загальнонаукових) меж, їй залишається інтенсивне освоєння простору минулого. Фактично, від протиставлення себе "традиційним" історіям, їй необхідно перейти до їх колонізації -- тобто повсякденність має не замінити, а збагатити традиційний ланцюжок -- політична, економічна, культурна історія. Таким же чином, вона не повинна підміняти\заперечувати історії елітних верств суспільства або державних інституцій, а перейти до дослідження їх повсякденного виміру, точніше, не окремо їх, а в контексті суспільного буття. Тим більше, що тут є потужний синтезуючий потенціал історії зверху та історії знизу, оскільки в буденному житті соціальна верхівка щоденно і невід'ємно співіснувала з соціальними низами.

Підсумовуючи, можна сказати, що історія повсякденності досі знаходиться в пошуках власної ідентичності. Це також підтверджує, що вона має досить великий простір для подальшого простору. Однак тут провідним напрямом має стати інтеграція певних категорій, в тому числі тих, що вже використовувалися в традиційних історичних підходах. Наприклад, досить плідним, могло бути б дослідження модернізаційних процесів або формування соціальних ідентичностей.

Нарешті, оскільки для української історіографії це відносно нова проблематика, то вона є досить перспективної для входження в світову історіографії в якості сучасного наукового доробку.

Література

1 Гатаева Б. Концепции повседневности в зарубежной культурологии// Россия -- Запад -- Восток: компаративные проблемы современной философии. Сайт "Философская антропология", 2004.

2 Шюц А. Структура повседневного мышления// Социологические исследования. -- 1988 -- № 2 -- С. 131.

3 Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. -- Москва, 1995. -- С. 40-41.

4 Вамбольдт Н., Шубина М. Повседневность в истории // Электронный научный журнал "Вестник Омского государственного педагогического университета". -- Выпуск 2006. -- www.omsk.edu -- С. 5-6.

5 Див. напр. Вамбольдт Н., Шубина М. Цит. праця. -- С. 2.

6 Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV-XVIII вв. Т. 1. Структуры повседневности: возможное и невозможное. -- Москва, 1986. -- С. 41.

7 Ле Гофф Ж. Другое Средневековье: Время, труд и культура Запада. -- Екатеринбург, 2000. -- С. 207.

8 Бродель Ф. Динамика капитализма. -- Смоленск, 1993. -- С. 13.

9 Бродель Ф. Что такое Франция? Т. 1. Пространство и история. -- Москва, 1994.

10 Бродель Ф. Что такое Франция? Т. 2. Люди и Вещи. -- Москва, 1997.

11 Бродель Ф. Что такое Франция? Т. 1. Пространство и история. -- Москва, 1994. -- С. 8.

12 Ле Гофф Ж. Другое Средневековье: Время, труд и культура Запада. -- Екатеринбург, 2000. -- С. 204.

13 Удод О. Історія повсякденності: питання методології, історіографії та джерелознавства// Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. Збірник наукових праць, присвячений пам'яті акад. НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х тт. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2004. -- Т. 2. -- С. 291-292.

14 Ким С. В поисках интегральной версии историописания (по материалам немецкой науки 1990-х годов) // Диалог со временем. -- Москва, 2001. -- С. 30.

15 Кокка Ю. Социальная история между структурной и эмпирической историей// THESIS. -- 1993. -- Вып. 2. -- С. 186.

16 Стоун Л. Будущее истории// THESIS. -- Вип. 4. -- С. 158.

17 Бессмертный Ю. "Анналы": переломный этап?// Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. 1991. -- Москва, 1991. -- С. 8-9.

18 Тилли Ч. Микро, Макро или Мигрень?// Социальная история. Ежегодник. 2000. -- Москва, 2000. -- С. 7.

19 Репина Л. Историческая биография и "новая биографическая история"// Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. 5. Специальный выпуск: историческая биография и персональная история. -- Москва, 2001. -- С. 7.

20 Див. наприклад, Удод О. Історія: досягнення духовності. -- К., 2001. -- С. 32-33.

21 Пролеєв С. Повсякденність і денонсація ідеї культури // Генеза. Філософія. Історія. Політологія. -- К., 1997. -- С. 13.

22 Гогохія Н. Проблема вивчення радянської повсякденності 1930-х років// Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Наука: теорія та практика" (20 липня -- 5 серпня 2005). -- Прага-Дніпропетровськ-Білгород. -- Ч. 11. Історія. -- С. 16.

23 Тилли Ч. Микро, Макро или Мигрень? // Социальная история. Ежегодник. 2000. -- Москва, 2000. -- С. 9.

Размещено на Allbest.ru