Державно-правова проблематика в філософії скептиків

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Державно-правова проблематика в філософії скептиків

Меленко Сергій Гаврилович

доктор юридичних наук, доцент

Анотація

елліністичний філософський скептицизм соціум

У статті на основі аналізу філософських ідей представників елліністичної філософської школи скептицизму, дається коротка характеристика філософсько-правових констант, що були властиві послідовникам зазначеного філософського напряму пізнання, крізь призму індивідуалізму, духовності та всепоглинаючого скептичного заперечення, які були притаманні окремо узятому представнику грецького соціуму періоду еллінізму.

Ключові слова: скептицизм, Піррон, Секст Емпірик, заперечення, індивідуалізм, державно-правова традиція, соціум, сфера людського буття.

Аннотация

В статье на основании анализа философских идей представителей эллинистической философской школы скептицизма, подана краткая характеристика философско-правовых констант, которые были присущи последователям указанного философского направления познания, сквозь призму индивидуализма, духовности и всеобъемлющего скептического отрицания, которые были присущи отдельно взятому представителю греческого социума периода эллинизма.

Ключевые слова: скептицизм, Пиррон, Секст Эмпирик, отрицание, индивидуализм, государственно-правовая традиция, социум, сфера человеческого бытия.

Annotation

Melenko S.G. State-Law Issues of the Philosophy of Skepticism

The article, based on analysis of philosophical ideas of skepticism ellinistic philosophical school representatives, deals with characteristic of philosophical-legal constants. These ideas belonged to the follower of that philosophical cognition direction through the prism of individualism, spiritual and total skeptical objection of representatives of Greek society of ellinism period.

In the process of investigating and learning certain law disciplines, the problem of determining the basic ideological sources of contemporary law acquires greater importance. Taking into account the concept by academician M.V. Kostytskyi, according to which the ideological sources ofEuropean Law (and correspondently Ukrainian Law) contain Hellenic Philosophy of Law, Roman Law, and Christian Ethics, particular emphasis should be laid today upon the problem of determining the axiological essence of the Ancient Greek Philosophy of Law. Furthermore, such a philosophical-ideological trend as Skepticism occupies one of the leading places in the structure of the Hellenic Philosophy of Law, the latter being mostly investigated only from the philosophical- ideological point of view, whereas the law constituent of the above mentioned ideas always lacked thorough research. That is why, the investigation of the state-law constituent of the ideas of the Skepticism School representatives has been selected as the objective of the article under discussion.

The peculiarities of investigating the state-law issues in the Philosophy of Skepticism are stipulated by the fact, that mostly philosophical-ideological aspects of the ideas of this school representatives, but not state- law ones, have been the object of various scientific interpretations. Notwithstanding the fact, that the state-law issues have been investigated in the works by such scholars as T.V. Honcharova, O.F.Losiev, B.Russel, V.V.Sokolov, Y.M.Trubetskoi, K.Vorlender, and many others, they have always been of minor importance. Thus, these issues enable us to determine the range of problems for the investigation of the state-law peculiarities of the ancient Greek Philosophy of Skepticism, that lack sufficient research at present.

Keywords: skepticism, Piron, Sekst Empiryk, objection, individualism, state-legal tradition, socium, human being.

Постановка проблеми. В процесі дослідження та вивчення юридичних дисциплін актуалізується проблематика визначення світоглядних джерел сучасного права. Виходячи із концепції сформульованої академіком М.В.Костицьким, згідно якої до світоглядних джерел європейського, а значить й українського права належать еллінська філософія права, римське право та християнська етика, актуальною на сьогоднішній день постає проблематика визначення аксіологічної сутності давньогрецької філософії права. У свою чергу така філософсько-світоглядна течія, як скептицизм займає одне із провідних місць в структурі еллінської філософії права, яка, слід зазначити, досліджувалася науковцями переважно з філософсько-світоглядних позицій, правова ж складова ідей належних відомим представникам цієї школи залишалася, на жаль, переважно на позиціях другорядності. Саме тому дослідження державно-правової складової ідей представників давньогрецької філософської школи скептицизму й було обрано у якості мети в процесі написання даної статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Специфіка дослідження державно-правової проблематики в філософії скептиків зумовлюється тим, що об'єктом наукових розвідок у цій сфері ставали в основному не державно-правові, а філософсько-світоглядні особливості ідей представників цієї філософської школи. Державно-правова проблематика цих досліджень носила, в основному, характер другорядності, й саме тому фактично не виступала у ролі основного об'єкту дослідження науковців-правознавців. Та, все ж таки, прояви зазначеної проблематики можна прослідкувати у творах таких вчених, як Т.В. Гончарової, О.Ф. Лосєва, І.М. Нахова, Б. Рассела, В.В. Соколова, Є.М. Трубецького, К. Форлендера та багатьох інших. Але саме державно-правова проблематика філософії скептицизму у працях зазначених вчених, перебувала, переважно на позиціях другорядності. Й саме у зазначеній специфіці вказаних досліджень й яскраво проявляється коло не втілених ще на даний час проблем дослідження державно-правових особливостей давньогрецької філософії скептицизму.

Виклад основного матеріалу. У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступив у період поступового зростаючої кризи. Хронологічно це збігалося з добою так званого еллінізму. Остання була тісно пов'язана із військовим підкоренням Олександром Македонським майже усього відомого грекам світу, внаслідок чого еллінська культура та філософія поширилися на теренах досить значного регіону Середземномор'я, Близького Сходу, Персії та Середньої Азії, Західної Індії та ін.[9, С. 51].

Послаблення давньогрецьких полісів, з одного боку, та зростаюча роль великих монархічних держав з іншого, у поєднанні з вельми посиленою динамікою економічного життя, яке тісно перепліталося з військовим, а також значне послаблення національних зв'язків, - все це повною мірою супроводжувалось зростанням індивідуалістичних настроїв. Так вже відомий на той час кінік Діоген Афінський, на зорі формування елліністичної епохи, відображаючи прогресуюче ослаблення життєвої та духовної привабливості полісу як соціальної організації, проголосив себе космополітом, тобто «громадянином світу» [7, С. 182]. Саме тому така форма світосприйняття та світорозуміння як кінізм виникає на межі двох епох - на зміну класичному еллінському полісові приходить більш висока форма організації античного суспільства, яка була покликана хоча б тимчасово вирішити тогочасні суспільно-політичні протиріччя, що набували властивих їм зовнішніх проявів завдяки специфічно-притаманним ідентифікуючим особливостям, які були властиві суспільному ладові побудованому та системі рабовласництва. Зазначимо, що кініки вважали наскрізь фальшивим та соціально неприйнятним абсолютно все - державу, закони, мораль, саме тому, що вони, на переконання послідовників цієї філософсько-світоглядної течії, служили виключно інтересам заможних верств населення та були чужими, й навіть абсолютно неприйнятними для людей праці, а також для тих вкрай знедолених невдах, для яких не знаходилося навіть будь-якого законного заняття, яке здатне було б забезпечити мінімально необхідні засоби для існування [2, С. 40]. У свою чергу еллінізм не здатен був нейтралізувати корінних антагоністичних настроїв цієї соціальної формації, а заганяв їх у «глиб», готуючи тим самим основи для формування та прояву іще більш нищівного соціального вибуху. У свою чергу загроза македонського завоювання, як зазначав І.М.Нахов, могла лише частково відволікти народні маси від прояву активного соціального протесту, сконцентрувавши загальну увагу на організації опору завойовникам, але придушити постійне «бродіння» умів, непереборне прагнення «маленької людини» вистояти та заявити про власні знехтувані права [5, С. 30-31], на той час практично вже було не можливо. Так, на думку В.В.Соколова, соціальне наповнення особистості, настільки інтенсивне в сократівсько-аристотелівську епоху, зменшувалося, а точніше індивідуалістично трансформувалося в епоху елліністичну. Індивідуалізація людини, можна вважати, була прямопропорційною тій «колективності» до якої вона найбільш інтенсивно включалася [7, С. 182].

Істотні зміни назрівали і у змісті традиційно-філософської парадигми античного суспільства, а саме - цілісне, предметно-речове бачення світу ніби «подвоювалося»: поряд із звичайним предметним світом речей мовби виростав новий - духовно-ідеальний (вже не предметний), «внутрішній», «індивідний» світ. У елліністичній (післяаристотелівській) філософії зазначені зміни виявляли себе, насамперед, не просто поворотом від космосу до людини (такий поворот здійснив ще Сократ), а винятковим проявом зацікавленості до вирішення проблем морально-етичного характеру, до тематики суб'єктивізму. Цей поворот був притаманний усім трьом провідним філософським напрямкам елліністичної філософії - епікуреїзмові, стоїцизмові та скептицизмові [9, С. 51-52], та проявлявся у тому, що чуттєво-матеріальний космос у процесі пізнання, набував пріоритетного значення. Але у даному випадку він поставав лише у своїй об'єктивній данності, на нього також переносилися й усі суб'єктивні людські переживання, так що він опинявся вже не лише об'єктом, але й також колосальним світовим суб'єктом [3, С. 35]. Саме тому визначаючими особливостями ранньо- елліністичних філософських шкіл можна назвати індивідуалізацію, суб'єктивізм особистості та використання у процесі пізнання навколишнього світу, тобто космосу, індивідуалістичних людських особливостей, а саме спостерігаються спроби пізнання навколишнього світу за допомогою індивідуалістично-особистісного «інструментарію». Для дослідження даної проблематики у філософсько-правовому руслі, перейдемо до детальної характеристики світоглядних позицій найбільш яскравих представників школи скептицизму.

Засновником скептицизму (від грец. «скептикос» - той, що розглядає, досліджує) був Піррон з Еліди (бл. 360-270 до н.е.), який, за переказами, «нічого не називав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим і взагалі вважав, що істинно нічого не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм, - бо ніщо не є більшою мірою одне, ніж друге». Він, так само як і Сократ, викладав власні ідеї лише в усній формі та не залишив по собі жодного письмового твору. Саме тому відомості про його ідеї до нас дійшли у творчості Тімона [10, С. 154] та Секста Емпірика [1, С. 525].

Виходячи із тези Демокріта про недосконалість наших чуттів, Піррон оголошував неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. А тому єдино правильною позицією щодо цього світу скептики вважали утримання від будь-яких категоричних тверджень про нього. На рахунок державно-правових поглядів послідовників скептицизму зазначимо, що стосовно вказаної проблематики у науковому світі не існує однозначної думки. Вчені юристи в процесі власного наукового пошуку навіть приходили до діаметрально протилежних категоричних суджень, які взагалі виносили світоглядно- філософські принципи скептицизму поза правову сферу. Як приклад можна навести позицію, якої притримувався Є.М.Трубецький, який зазначав, що немає потреби вивчати цей останній період розвитку елліністичної філософії, тому що його філософські системи, зокрема неопіфагорійські та неоплатонічні, взагалі не стосуються політичних інтересів, та не містять у собі жодного нового вчення про державу та суспільство. Занурені у споглядання надчуттєвого світу, ці системи далекі від інтересів земної діяльності, та лише мимохідь торкаються земних людських відносин. Саме тому в історії філософії права ці системи, що не відіграють жодної ролі та не являють собою для нас найближчого інтересу, можуть залишитися поза нашою увагою [8, С. 127-128]. Але на нашу думку, у рамках розглядуваної проблематики слід вказати на те, що прихильники скептицизму фактично та безпосередньо не виявляли власне бачення державно-правової проблематики, а торкалися її опосередковано, у межах розкриття притаманних їм філософських ідей та переконань. Саме тому державно-правові погляди послідовників даного філософського напрямку можна розглядати лише опосередковано, через призму сформульованих ними догматико-скептичних ідей.

Згідно філософських уявлень Секста Емпірика, скептична здатність є такою, що протиставляє будь-яким можливим способом існуюче явище, мислимому, а тому, в наслідок рівносильності в протилежних речах та промовах, людина приходить спочатку до утримання від судження а потім до незворушності (атараксії). Під явищем скептики розуміли «відчутне», а тому протиставляли йому «мислеме» [1, С. 528]. У світлі цих ідей слід зазначити, що під протилежними положеннями скептики розуміли не будь-яке твердження чи заперечення, а лише ті, що знаходилися на діаметрально протилежних антагоністичних позиціях. У разі ж виникнення вказаного протистояння представники даного

філософського напрямку вважали за доцільне не вступати в полеміку доводячи істинність чи хибність того чи іншого твердження, а утримуватися від формулювання власних суджень нічого не стверджуючи та не відкидаючи - називаючи незворушність спокоєм та безтурботністю. Фактично скептицизм ставив під сумнів все, що видавалось за істину, вказуючи на те, що дана категорія не лише недосяжна для людського розуміння, але й висловлюючи сумніви щодо існування її абсолютної форми взагалі. У той же час, це не означало беззастережно-агностичної оцінки скептиками можливостей людського знання. Вони заперечували проти прийняття за істинні, твердження зразка «цей предмет білий», та вважали, у свою чергу, безперечно істинним твердження «цей предмет здається мені білим». Звідси й позиція «незворушності» (атараксії) щодо світу, про який ми не можемо знати, який він насправді [9, С. 54-55], саме тому скепсис визначається не методичними настановами щодо неможливості подальшого пізнання, а відмовою від можливості дійти до істини і ця відмова фактично стає програмою їхньої пізнавально-наукової діяльності.

Скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість та залежність від різноманітних умов, тому скептицизм так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує «розчинення» індивіда в суспільно-природному порядку буття. Проте це «розчинення» (на відміну від класики і особливо сократівської традиції) тлумачиться тепер як суто «тілесне», тобто лише тією мірою, якою людина продовжує залишатися природною істотою і тому мусить їсти, спати і, з рештою, вмирати. Фактично у вирі суспільного життя, згідно уявлень скептиків, розчиняється фізичне єство індивіда, водночас кожний із напрямів еллінської філософії вказував на наявність певної сфери (внутрішнього - духовного - світу особистості), в якій людина (хай і обмежено) виявляє притаманну їй непідвладність зовнішній необхідності. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності та «втечі» від нього в глибини власного «внутрішнього» (духовного) світу - атараксія (епікурейці та скептики), апатія (стоїки) [8, С. 129; 9, С. 55]. Саме тому новизна Піррона, на відміну від його попередників та сучасників, полягала саме в переконанні, що можливо жити вправно та доволі щасливо навіть за відсутності істини та цінностей, у крайньому разі таких, як в минулому [4, С. 275]. Екстраполюючи вказане твердження засновника скептицизму на сферу державно-правового буття, можна припустити, що Піррон пропагував бінарність структури людської сутності - фізичну та духовну. Стосовно фізичної - він проголошував відмову від будь-якого опору зовнішнім проявам впливу, у тому числі й державного. Зокрема він стверджував, що ніколи не може існувати раціональних підстав для того, щоб надавати перевагу одному порядку дій над іншим. На практиці це означало, що потрібно підкоритися звичаям якої б то не було країни, в якій живеш. Зокрема давні скептики дотримувалися усього релігійного ритуалу, навіть, у деяких випадках, виконували функції священнослужителів; як переконував їх скептицизм, неможна доводити, що така поведінка неправильна, а здоровий глузд переконував у тому, що це зручно [6, С. 292-293]. Ще одним цікавим прикладом скептичного розуміння місця людини в суспільстві та її участі в державно-правових процесах було те, що представники даного філософського напрямку вважали не вірним твердження про те, що у результаті утримання від судження моральна дія індивіда стає неможливою. Згадаємо, що й стоїки, пояснюючи загальноприйняті дії, вели мову про «обов'язок», який має власне обґрунтування. Скептики ж вказували на те, що виконання обов'язку цілком доречно й без абсолютної впевненості в істині. Більше того, хто здатний розумно діяти, той і є щасливим, а щастя є приватним випадком мудрості [4, С. 278]. Тобто скептики вважали, що виконання покладених на індивіда суспільних обов'язків зовсім не суперечить проявові його «скептичних нахилів». Абсолютна відчуженість (атараксія) у фізичному розумінні цієї філософської категорії - не можлива, адже людина, яка сприймає за істину цінності, що пропагувалися скептиками повинна ще й сповідувати принцип «не протидії», тобто приймати участь у суспільних процесах та виконувати покладені на неї обов'язки, чи то перед державою, чи то перед іншими членами суспільства.

Стосовно духовної складової людської сутності, Піррон тісно пов'язував її із фізичною. Зокрема його твердження про те, що здатність розумно діяти є ні чим іншим, як щастям, яке, в свою чергу, є приватним випадком мудрості [4, С. 278], вказує на те, що індивід, який здатен вміло та розумно діяти є не лише щасливою людиною, але й проявляє себе, як приватний носій мудрості. Тобто кожна розумно-вправна людина є мудрою, а значить і щасливою, у свою чергу щастя, як духовна категорія, є ознакою душевного спокою, а саме - атараксії, як вищого ступеню досягнення психологічної рівноваги та духовної досконалості індивіда. Тому можна припустити, що скептицизм, пропагуючи досягнення найвищого ступеню духовного спокою та досконалості через стриманість та незворушність, закликав до обов'язкової участі індивіда у суспільно-правових та інших процесах, які відбувалися на теренах держави його проживання, тим самим мінімізуючи вплив на них окремо-владної людини, задля досягнення найвищих духовних благ - атараксії.

Виходячи з принципу «нічого не стверджувати», скептики не сприймали будь-які спроби пізнання причин тих чи інших явищ та не брали до уваги будь-які спроби доказів. Спокій та незворушність, згідно вчення Піррона, є досягненням атараксії, а значить щастя. Дане твердження є результатом відповіді на три основні питання сформульовані, за посиланням на учня Піррона Тімона, перипатетиком Аристоклом [4, С. 275]. Перше - який склад речей? На нього неможливо відповісти, через те, що жодна річ не суть «це більше, ніж інше». З даного положення випливає і відповідь на друге питання - як ми повинні ставитися до цих речей? Виходячи з відповіді на попереднє запитання єдиним достойним ставленням до речей вважалося «утримання від будь-яких суджень». Однак це не означає заперечення сутності їх істинності чи правоти, на наш погляд у даному випадку присутні елементи банального ігнорування будь-яких якостей того чи іншого предмета. Третє питання - яку користь можна отримати за такого ставлення до речей? Відповідь Піррона випливає з попередніх положень та тісно пов'язується із етичними наслідками цієї проблематики - якщо ми утримуємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягаємо стійкого та незворушного спокою. Саме у цьому скептики і вбачали вищу ступінь можливого блаженства. Зазначимо, що представники скептицизму переважно критично ставилися до реальної проблематики складності процесу пізнання, основними рисами їхньої діяльності у цій сфері були безнадійність та відмова, які фактично вели до відчаю та агностицизму.

Скептицизм фактично зводив нанівець значення для людини фізичної, матеріальної складової її буття, відводячи головну роль духовності. Річ - це ніщо, істина - недосяжна, духовний спокій, незворушність - атараксія - ось основне призначення людини до якого слід прагнути нехтуючи матеріальним. Але духовність пізнається через матеріальне - тому індивід повинен виконувати свої обов'язки, і лише той, хто зуміє удосконалити власні уміння на цій ниві стане щасливим, здобуде мудрість - досягне атараксії.

Зважаючи на специфіку соціальних відносин, які панували у тогочасному суспільстві зазначимо, що скептицизм так само як і будь-яка концептуальна доктрина елліністичного періоду, позиціонував себе як протидію будь-яким тривогам. Для чого піклуватися про майбутнє? Воно зовсім не визначене. Ви з успіхом можете насолоджуватися сьогоденням; «що буде в майбутньому, ще не відомо». Саме тому скептицизм і користувався значним успіхом серед народних мас [6, С. 293]. Такі «практичні рекомендації», по суті, замикали дух в «бездушній гармонії» зовнішнього світу. Тут і зароджується поширений (уже в межах середньовічної свідомості) мотив тіла як «темниці душі». І з «темниці» цієї немає виходу (принаймні, раціонального), адже цей світ, по суті, непідвладний розумній (раціональній) критиці. Не можна ж всерйоз критикувати закони природи, а суспільний порядок здається таким само «природним», як і порядок самої природи. Здоровий глузд, принаймні, не може порадити нічого, крім примирення з гнітючою «гармонією» буття [9, С. 55].

Дуалізм стоїчних світоглядних державно-правових та соціальних позицій, у яких держава фактично займала провідне, домінуюче становище у порівнянні з окремим індивідом, та діаметрально-протилежні стоїцизмові світоглядні державно-правові орієнтації епікурейців, які за онову власного вчення узяли принцип антропоцентризму, фактично, на наш погляд, створили сприятливі умови для виникнення такого філософсько-пізнавального напрямку, як скептицизм. Світоглядні орієнтації прихильників цього вчення до сфери державноправового буття можна віднести лише опосередковано, що, у свою чергу, навіть призводило до того, що частина відомих вчених-юристів узагалі не розглядали скептицизм через призму державно-правової проблематики.

Узагальнюючи світоглядні позиції, що були притаманні стоїкам та епікурейцям, скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість та залежність від різнопланових умов, а саме - відбувалася констатація фізичного «розчинення» індивіда у суспільно-природній сфері буття, але духовна сутність індивідуалістичного характеру прагнула відмежуватися від проявів суспільно-політичного буття, отримати власну «автономність». Зокрема такий стан внутрішньо-духовної незворушності епікурейці та скептики називали атараксією, а стоїки - апатією.

Висновки

Скептики, пропагуючи домінантність духовної людської сутності, фактично виступали прихильниками «філософії не спротиву», концептуальні основи якої також безпосередньо належали до сфери державно-правового буття соціуму. Так соціально-політичну сутність даного типу світосприйняття можна побачити у проголошенні відмови прихильників скептицизму від будь-якої форми опору зовнішнім проявам впливу, у тому числі й державного; у визначенні та сприйнятті факту відсутності раціональних основ у процесі надання переваг тому чи іншому порядку дій, тощо. Фактично усі філософсько-правові погляди послідовників скептицизму наскрізь просякнуті духом фаталізму, безнадійності та відчаю. Скептик фактично «утікав» зі сфери світу фізичного, у якому він змушений був підкорятися різноманітним життєвим обставинам, керуючись принципом не спротиву, - до світу духовного, у якому він отримував змогу власного вираження, уникаючи будь-яких впливів зовнішнього характеру, у чому і полягала, на думку скептиків, найвища сутність, призначення та зміст існування людини - досягнення щастя, найвищим проявом якого прихильники даного філософського напрямку вважали незворушність - атараксію.

Список використаних джерел

1. Антология мировой философии. В 4-х томах / под ред. В.В.Соколова. - Т.1. - Ч.1 и 2. - М. : «Мысль», 1969. - 936 с.

2. Гончарова Т. В. Эпикур / Т. В. Гончарова. - Москва : Молодая гвардия, 1988. - 303 с.

3. Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении / А. Ф. Лосев. - Москва : ЧеРо, 1998. - 192 с.

4. Мальцева С. А. Западная философия от истоков до наших дней. Античность и средневековье, 1-2 / С. А. Мальцева, Д. Антисери, Дж. Реале. - Санкт-Петербург : «Пневма», 2008. - 704 с.

5. Нахов И. М. Философия киников / И. М. Нахов. - Москва : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. - 226 с.

6. Рассел Б. История западной философии и ее связи с политическими и социальными условиями от Античности до наших дней: В трех книгах / Б. Рассел. - Издание 7-е, стереотипное. - Москва : Академический Проект, 2009 - 1008 с.

7. Соколов В. В. Философия как история философии / В. В. Соколов. - Москва : Академический Проект, 2010. - 843 с.

8. Трубецкой Е. Н. История философии права / Е. Н. Трубецкой // Філософія та енциклопедія права в Університеті Святого Володимира : у 2 кн. - К. : Либідь, 2011. - Кн. 2 / уклад. І. С. Гриценко. - 448 с.

9. Філософія як історія філософії. : підручник / за заг. ред. В. І. Ярошовця. - К. : Центр учбової літератури, 2010. - 648с.

10. Форлендер К. История философии: Античность. Средние века / К. Форлендер : пер. с нем.

11. В. А. Савальского. - 2-е изд., испр. - М. : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2011. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru