Філософська думка на межі ХІХ-ХХ століть

Виникнення цієї філософської течії спричинено тим, що наприкінці ХІХ століття позитивістський напрям, започаткований О. Контом, Дж. С. Міллем і Г.Спенсером, опинився в кризовому становищі, зумовленими насамперед революційними змінами в природознавстві. Треба зважити й зміни в суспільному житті, які вимагали серйозного суспільного осмислення. Нова історична фаза позитивізму відома як емпіріокритицизм. Таку назву запропонував Авенаріус. Якщо перший позитивізм ґрунтувався на епістемології Г'юма, то другий -- переорієнтувався на теорію пізнання Берклі. Звісно, треба брати до уваги, що він зародився в руслі німецької філософської традиції, в якій роль першої скрипки відігравало кантіянство. Його засновники зосередилися на науково-теоретичних і методологічних дослідженнях.

Очільник цього напряму Е.Мах почувався насамперед фізиком, а не філософом у традиційному розумінні слова. Проте як вчений він приділяв чимало уваги теорії пізнання. Сам Мах заявляв про себе: «Не існує... філософії Маха, а тільки, можливо, методологія природознавства і психологія пізнання». Його сучасник М. Планк називав позитивізм Маха «філософським осадком неминучого отверезіння», бо «сміливі очікування, що упродовж кількох попередніх десятиліть тому пов'язувалися зі спеціальним механічним поглядом на природу», не здійснилися.

«Другий» позитивізм утвердився як суб'єктивно-ідеалістична теорія пізнання на висновку про відносність наукового знання, бо йдеться лише про «символи, знаки, відмітки для практики». Безумовно, про створення наукової картини реальності не могло бути мови. Сутність світу прихильники «другого» позитивізму зводили до явищ (відчуттів). Мах і Авенаріус спиралися на нове трактування енергії як динамічної основи світу на противагу інертній матерії. Радіоактивність і електрон, відкриті наприкінці ХІХ століття, а ще більше теорія відносності і здобутки в галузі фізіології та психофізіології не тільки підсилювали релятивізм фізичних властивостей, а й твердження, що «матерія зникла».

Засновники «другого» позитивізму спиралися на вихідну ідею контівського позитивізму, для якого на першому місці стояло питання «як?», а не «чому?». Слід зазначити, що працю Маха «Механіка та її розвиток» високо оцінив А.Айнштайн, наголосивши на «непідкупному скептицизмі й не залежності» її автора. Проте він закидав Маху те, що той «недостатньо підкреслив конструктивний і спекулятивний характер кожного мислення, особливо наукового мислення». Для такої критики були серйозні підстави, адже Мах на засадах радикального філософського емпіризму зводив теоретичні поняття до ролі знаку, що відтворює чуттєві сприйняття в їхній сукупності.

Заперечуючи механіцизм, Мах вважав, що споглядання становить традиційну епістемологічну основу, тому споглядання як принципу треба дотримуватися чітко й послідовно. Вчений виступав за «філософське очищення природничо-наукової методології». На користь такого твердження свідчили відкриття у фізіології зору й слуху Г. фон Гельмгольца, який трактував їх у аґностично-кантівському дусі. Так був створений ґрунт під «філософію чистого досвіду», що утвердила «другий» позитивізм як «методологічний», «радикальний» емпіризм.

Прихильники «другого» позитивізму дотримувалися погляду, що справжнє знання дають лише «позитивні науки». На такій вихідній тезі Авенаріус трактував визначення філософії: «Філософія не більше як забезпечення єдності загальних понять, виявлених і очищених спеціальними дослідженнями, і застосування цього єдиного поняття до сукупності сущого; тоді методом філософії буде, не більше і не менше, ніж той психологічний процес, що забезпечує єдність понять і розуміння. І якщо філософія в цьому вузькому змісті вже не є наука у власному значенні цього слова, то вона все ж залишається науковим мисленням». Аналогічно трактував філософію Мах, який «поставив собі за мету не запроваджувати нову філософію в природознавство, а усунути з нього стару, що закінчила свою службу».

Отож, слід звернути увагу на дві обставини. По-перше, між чільними представниками «другого» позитивізму відчутні відмінності: Мах проявляє більшу радикальність порівняно з Авенаріусом, а по-друге, вони обидва пішли далі в напрямі заперечення філософії, ніж «перший» позитивізм. На противагу Канту Мах і Авенаріус сумніваються в доцільності дослідження відносин між свідомістю й буттям, суб'єктом і об'єктом. Мах заявляє однозначно, що його завдання «не філософське, а чисто методологічне». Фактично йдеться про заперечення права філософії на існування.

Назвавши «другий» позитивізм «емпіріокритицизмом», Авенаріус формально звів його до «критики досвіду». Завдання філософії він убачав у «очищенні» досвіду від визнання об'єктивності, цебто незалежності будь-якої «реальності» від відчуттів, бо Я і середовище, об'єкт і суб'єкт первісно існують разом. Спираючись на філософію Фіхте, Авенаріус запроваджує поняття «потенційного центрального члена» координації, що має підтвердити існування світу досвідом. Щоб вивищитися над ідеалізмом і матеріалізмом, Авенаріус дає його «синтетичне» й «аналітичне» визначення. «Синтетичне» визначення трактує досвід як «вислів, що в усіх його компонентах має передумовою лише складові частини нашого довкілля». «Аналітичне» визначення зводиться до трактування «чистого досвіду», «до якого нічого не привнесено, що само не було б досвідом». Такі привнесення можуть бути оцінювальними й антропоморфічними. Перші, або оцінювальні, привнесення- це етичні й естетичні оцінки для характеристики предмета. Другі, або антропоморфічні, уявлення поділяються на три групи: мітилогічні, антропопатичні й інтелектуально-формальні. Мітологічні уявлення живуть у тілі як бажане й дійсне Я. Порівняно з ними антропопатичні (від гр. апґгоро8людина і раО відчуття, сприйняття) уявлення це тілесні рухи, зумовлені різними «пристрастями душі» (силою волі, любов'ю, гнівом тощо). Вони стосуються своєрідного антропоморфічного трактування природи.

Інтелектуально-формальні уявлення мають джерелом вчення Г'юма й Берклі, але Авенаріус наголошує на своєму пріоритеті. Насамперед, зазначає філософ, треба звільнити наукове мислення від найзагальніших понять, зокрема категорій причинності й субстанції. Картина світу, в якій матеріальні атоми рухаються силою, не підтверджується відчуттями, що не дає підстав тлумачити про причинність. Якщо субстанція підтверджується відчуттями, тоді вона зайва, а існують лише відчуття.

На таких підставах можна стверджувати, що «чистий досвід» Авенаріуса означає свідомість, що «очищена» не лише від реальності, а й від субстанції, причинності, оцінювальних і антропоморфічних уявлень. З цього випливає аналіз «нейтральних елементів досвіду», що можна характеризувати як об'єктивні, так і суб'єктивні. Мах оголошує все, що існує, відчуттями, або елементами, а вони поділяються на фізичні й психічні, які існують у єдно- сті. Він пояснює: «Отак сприйняття, як і уявлення, воля, почування, коротшевесь внутрішній і зовнішній світ, складаються з незначного числа однорідних елементів, що творять то слабший, то міцніший зв'язок. Ці елементи зазвичай називають відчуттями. Через те, що під цією назвою розуміють уже визначену односторонню теорію, ми воліємо коротко говорити про елементи... Усі дослідження зводяться тоді до визначення зв'язку між цими елементами».

Засновники емпіріокритицизму заперечують саме поняття матерії. Як твердить Мах, таке поняття не відповідає дійсності. Авенаріус пояснює: «Річ, тіло, матерія це ніщо поза зв'язками їхніх елементів». Такі елементи «нейтральні», цебто вони ні фізичні, ні психічні. Проте подібні твердження суперечать висновкам природодослідників. Авенаріус намагається визначити взаємовідносини між трьома основними компонентами (середовищем, індивідом і досвідом), що становлять «емпіріокритичну передумову». Щоб нейтралізувати звинувачення в матеріалізмі, філософ піддає критиці концепцію інтроекції (віл лат. Intro внутрішньо i jacio кидаю, вкладаю), яка перешкоджає «очищенню досвіду». Інтроекція трактована як уявлення про «внутрішній світ» індивіда на противагу зовнішньому світові, що переноситься всередину завдяки «проекції» як емпіричний світ чи «світ досвіду». Критика інтроекції, як вважає Авенаріус спрямована проти матеріалізму й ідеалізму, бо означає ліквідацію «проекцій» й «очищення досвіду».

Від «очищення досвіду» невід'ємна концепція «економії мислення», бо, на думку Авенаріуса, «економія зв'язку й розуміння становить суть науки». Емпіріокритицисти вважають, що першоджерелом «принципа економії» є факт, а сама «економія» ототожнюється з «принципом простоти». «Закон економії мислення» ґрунтується на тому, що на основі повторення певних моментів досвіду творяться мисленні конструкції, названі поняттями, і водночас відкидається все неповторювальне. Йдеться про описання, коли в думці відтворюються «всі властивості факта», цебто «описання є побудова фактів у думці», бо самі факти це прообрази. Мах заявляє: «У природі нема причини, нема наслідку. Природа дається нам лише один раз. Повторення рівних випадків, у яких А завжди було б зв'язано з В, цебто рівні результати при рівних умовах, цебто суть зв'язку між причиною й наслідком, існує тільки в абстракції, що ми застосовуємо задля відтворення фактів».

Виходить, що незалежно від мислення існують факти, випадки, що називаються абстракцією як продукти мисленної операції. Суперечність очевидна! Мах заявляє: «Великі спільні закони фізики для будь -яких систем мас, електричних, магнітних систем і т. ін. нічим істотним не відрізняються від описань... Закон притягання Ньютона це одне лиш описання, і якщо не описання індивідуального випадку, то описання незліченного числа фактів у їхніх елементах». Для фізичного дослідження, на його думку, доцільно встановити «залежність наших чуттєвих переживань одне від одного», а поняття і теорії цієї науки це начебто тимчасові засоби задля економії мислення.

Порівняння тверджень Маха спонукають до серйозних висновків. По- перше, поняття трактовані як описання фактів і їхніх властивостей. По-друге, поняття існують лише в абстракціях, але природа виявляє їх лише один раз. Нарешті, по-третє, поняття фізики трактовані як «тимчасові засоби», що утілюють «залежність наших чуттєвих переживань». Важливе значення має така теза вченого: «Нема різниці між фізичним і психічним, нема нічого внутрішнього і зовнішнього, нема відчуття, якому відповідала б зовнішня, відмінна від цього відчуття річ. Існують лише однорідні елементи, з яких складається те, що вважається внутрішнім і зовнішнім, що бувають внутрішніми і зовнішніми залежно від того чи іншого часового погляду». Емпіріокритицисти відмовилися від епістемологічної основи класичної фізики, тлумачили простір і час як упорядковане, системне відчуття. Зрештою, Мах висловився однозначно: «Не має жодного сенсу, з наукового погляду, часто дискутоване питання, чи існує дійсний світ, або чи він тільки наша ілюзія, всього-на-всього як сон».

Окрім Маха й Авенаріуса, епістемологічними проблемами емпіріокритицизму переймався видатний методолог науки А. Пуанкаре, який заявив, що «прогрес науки загрожує найустійненішим принципам навіть тим принципам, що вважалися за основні». Ще в 1902 році в книзі «Наука і гіпотеза» вчений висловив думку, що закони природи це результат угод, або конвенції (від лат. Сотепїіо договір). Пуанкаре пише: «Ці конвенції твори вільної діяльності нашого духа, який, у певній галузі не знає перешкод. Тут він може стверджувати, бо він же і встановлює...». На цій підставі епістемологічне вчення Пуанкаре названо конвенціоналізмом. Вчений стверджував, що начебто математик «творить факти цієї науки», що залежать від його капризу.

Звісно, вибрані приписи не можуть бути суперечливими, що протидіє сваволі. Вчений зазначає: «Досвід зберігає за нами нашу свободу вибору, але він керує вибором, допомагаючи нам розпізнати кращий шлях». Проте підхід Пуанкаре неодмінно тягне за собою суперечність. По-перше, якщо суб'єкт орієнтується на прагматичну настанову, то очевидно, що про дотримання принципів говорити марно. По-друге, визнання за основу вибору відношень між речами суперечить прагматичному вибору. Слід наголосити, що вчений фактично ототожнює реальність, відношення між речами і зв'язок з розумом у процесі сприймання.

Наголосивши на суперечливому розвитку науки, Пуанкаре вважає, що її прогрес пов'язаний з об'єднанням раніше ізольованого знання. У науці проявляються дві протилежні тенденції: прямування до єдності й водночас до простоти протистоїть урізноманітненню й ускладненню. Вчений пропонує вилучити з наукової термінології поняття «справжньої реальності», бо воно не має сенсу як ілюзорне, а ще не може бути розв'язане. Звідси релятивізм, бо розуміння науки зводиться до гіпотези, що стосується відношень між речами, а не самих речей. Філософські концепції Пуанкаре прирівнює до метафор, пояснюючи: «Ученому так само необов'язково уникати їх, як поетові не слід уникати метафор; але він має знати їм ціну. Вони можуть бути корисні, даючи задоволення розуму, і вони не можуть бути шкідливими, оскільки вони залишаються байдужими гіпотезами». Висновок вченого доволі сумнівний, адже філософські концепції можуть не лише сприяти розвитку науки, а й гальмувати його.

У дискусії про «інтуїтивне» обґрунтування математики на початку ХХ століття Пуанкаре проаналізував філософське трактування інтуїції, що формулює невизначені вихідні поняття й аксіоми і водночас зводиться до «синтетичного судження а priori». Саму інтуїцію він аналізує в контексті психології, логіки й епістемології.

Попри те, що «другий» позитивізм можна трактувати як перехідний період від «першого» позитивізму до неопозитивізму, доцільно зазначити, що емпіріокритицизм стимулював на дальші пошуки не лише науку, а й філософію. Мах зазначав: «Уся наука...має, з одного боку, залишатися в сфері досвіду, але, з іншого боку, вона поспішає випередити досвід, постійно потребуючи як підтвердження, так і спростування». Розробляючи емпіріокритицизм, Авенаріус сформулював висновок про «принципову координацію», що передбачає «інтеракцію», або нероз'ємну єдність суб'єкта з об'єктом. Така ідея набула особливого значення в західній філософії ХХ століття.

З емпіріокритицизмом мали змогу ознайомитися в колишньому СРСР не тільки студенти, а й усі, хто вивчав філософію. Хоч ленінська критика не доповнювалася відповідями його опонентів, все-таки можна було збагнути засади цієї філософської течії на противагу діалектичному й історичному матеріалізму, проголошеному єдиною науковою філософією. Безумовно, не варто недооцінювати й того, що емпіріокритицизм дав власне тлумачення важливих філософських категорій, що сприяло філософському мисленню. Окрім того, в науковий обіг запроваджено поняття «принципова координація», «економія мислення» тощо.

Емпіріокритицизм заперечив рекламоване діалектичним та історичним матеріалізмом основне питання філософії, що має ділити філософів на два ворожі табори (ідеалістів і матеріалістів), висунувши концепцію «третьої» лінії в історії світової філософської думки.

5. Феноменологія

філософія брентано ніцше феноменологія

Як філософський напрям феноменологія виникла на межі ХІХХХ століть у Німеччині. Її засновником вважається Едмунд Гуссерль (1859-- 1938 рр.). До розвитку й утвердження цієї філософії чимало спричинився Макс Шелер (1874-1928 рр.). Дослідники наголошують на відмінностях цих двох мислеників. Гуссерль досліджував проблеми теоретичної філософії, мислив абстрактно і раціонально. На противагу йому Шелера цікавила насамперед практична філософія, його мислення конкретне, він був інтуїтивістом, а проблематика його досліджень актуальна. Якщо Гуссерль зазнав впливів лише деяких попередників, то на філософії Шелера позначилися різнорідні філософські вчення. Як наслідок в історії філософської думки утвердилися два типи феноменології.

Витоки феноменології Гуссерля слід шукати ще в філософському вченні Платона, а відтак у представників раціоналізму, особливо новочасного. Мисленик був настільки пов'язаний з філософією Декарта, що його навіть називають неокантіянцем. Погляди Гуссерля зазнали значних змін. Він розпочинав під впливом психологістського трактування логіки, але згодом перейшов до його критики, захоплювався поглядами Гайдеґґера, зокрема зацікавився ідеальними структурами життєсвіту.

Хоч про свою причетність до феноменології заявляли, окрім Шелера, інші філософи, Гуссерль не створив своєї школи. Причина в тому, що вони розуміли феноменологію далеко не однозначно. Водночас треба зазначити, що після смерті філософа почало діяти Міжнародне феноменологічне товариство в США. У Німеччині працюють Ґеттінґенська і Мюнхенська школи феноменологічної філософії. Видається багатотомове зібрання творів Гуссерля, більшість з яких була залишена в рукописах.

Теоретик феноменології Шелер на засадах феноменології досліджував філософську антропологію, соціологію, психологію, етику, релігієзнавство та інші галузі наукового знання. Порушені філософом проблеми розробляються в різних напрямах філософської антропології (біологічному, релігійному, культурному тощо).

Обґрунтовувати феноменологію як філософський напрям Гуссерль розпочав у несприятливий час, коли перші місця в філософській думці належали кантіянству й позитивізму. Своїм учителем він називав Ф. Брентано. Як відомо, названий філософ використовував метод дослідження під назвою інтенція (від лат. Іпґепґіо прагнення), що характеризує «ставлення до змісту» чи спрямування свідомості на певний предмет. Окрім того, мисленик повернувся до призабутого вчення Б. Больцано, чеського філософа, теолога, математика і логіка, автора чотиритомового фундаментального дослідження «Наукоучення» (1837 р.). Від нього Гуссерль перейняв концепції й поняття апріорної науки, «уявлення в собі», «істина в собі»), без чого про феноменологію не могло бути й мови.

Інтенційність як феномен зустрічається ще в античній філософії, зокрема у вченні Аристотеля про ентелехію (від гр. епґеїесНеіазавершення, здійснення) як приховану внутрішню мету руху, а також у вченні стоїцизму про розумний вогнелогос, в уявленні неоплатонізму про суще. У схоластичній філософії цей феномен позначав відмінність «інтенціального» об'єкту психічного складу від «матеріального». В епістемологічному розумінні інтенція характеризує розумовий «образ», ідею або якесь значення, а також чуттєвий образ ідеї якогось об'єкта. Схоласти розрізняли першу й другу інтенцію. Перша інтенція (intentio prima) позначала поняття, що первісно сформульоване розумом, а його об'єктом визнавали реальність в людському розумі. Порівняно з нею друга інтенція (intentio secunda) твориться через звернення до першої інтенції за допомогою її порівняння чи вивчення, її об'єкт міститься в самому розумі як логічний закон чи якась думка.

Характерна особливість інтенціального об'єкту в тому, що він «сприймається свідомістю», може не відповідати матеріальній дійсності, але завжди залежить від психічного стану. Як логічний тип цей об'єкт може бути твердженням, ідеєю чи індивідом, що позначають відповідно об'єкти віри, мислення, любові чи ненависті. Нарешті, інтенціальні об'єкти бувають визначені (конкретний ворог) чи невизначені (ворог взагалі). Інтенційність становить ознаку психіки. Феномен інтенційності посідає центральне місце в сучасній феноменологію.

Уже в перших своїх працях Гуссерль проголосив філософський напрям під назвою «чиста феноменологія» й схарактеризував метод феноменологічної редукції (від лат. Reductio повернення, відновлення). Згідно з ним мислення спирається на дві основні засади: 1) визнання безпосереднього знання за єдине джерело розумових виявів при умові відокремлення внутрішнього вияву від усього зовнішнього; 2) суттєвість для розумового акту інтенціальної свідомості. Саме метод феноменологічної дедукції дає змогу відокремити чисті вияви свідомості від перешкод на шляху до її розуміння, що пов'язано із сумнівами чи опосередкованими міркуваннями.

Обґрунтовуючи метод феноменології, Гуссерль з порогу відкидає психологізм. Як твердить мисленик, витвори розуму в математиці й логіці не можна підпорядкувати психологічним законам, а логічні закони відрізняються від законів психологічних, бо їхні істини виходять поза межі психічного процесу й емпіричних тверджень, стосуються ідеальних предметів і не можуть бути гіпотезами. Водночас філософ підтримав висновок Брентано, що треба розрізняти психічний акт від предмету акту.

На думку Гуссерля, психологізм має наслідком скептицизм, що унеможливлює визнання об'єктивних логічних законів і водночас пов'язаних з ними важливих понять (предмет, істина, теорія). Він зазначає, що психологізм зумовлює релятивізм, бо при ньому істина узалежнена від людини. З відносності істини випливає висновок про відносність світу, бо в такому разі його існування залежало б від спроможності обґрунтовувати відповідні висновки. Проте на противагу смертним людським індивідам істини вічні, бо вони ідеальні і не залежать від часу чи певних умов. Нарешті, логічні предмети становлять третій вид поряд з матеріальними і психічними предметами. У цьому очевидний вплив платонізму.

Розглядаючи феноменологію як науку, що має стати підставою для всіх наук, Гуссерль шукав для неї науковий фундамент. Як перша наука, вона має стверджувати очевидне, а не шукати засновків. Окрім того, вона має досліджувати сутність, а не конкретні явища. Завдання феноменології він убачав у тому, що вона має не лише досліджувати предмети, а й акти їхнього сприйняття. Порівняно з психологією феноменологія, як зазначалося, досліджує акти не конкретно, а їхні сутності. На її позначення Гуссерль використовує грецьке слово ейдос (від гр. аїйо звид, образ) і відповідно обґрунтовує ейдетичну редукцію (від лат. reductioповернення).

Як вважає Гуссерль, знання у власному значенні слова остаточне і досконале, тому існує раціоналістичний ідеал пізнання, що ґрунтується на розрізненні мислення, або акту пізнання, і помисленого, або змісту пізнання. З раціоналістичним ідеалом пізнання пов'язаний раціоналістичний ідеал науки, цебто замкнена система. Ідея наукової філософії неодмінно передбачає «чисте й абсолютне пізнання» (Геґель), що має наслідком однозначну істину. Інакше вона стає заручником релятивізму або скептицизму. Гуссерль виступає проти натуралізму й історицизму.

Утвердження філософії як ідеалу строгої науки передбачає дотримання особливих вимог. Насамперед треба відділити очевидне, цебто сприйняте безпосередньо, від різних конструкцій інтелекту. На противагу емпіристам і кантіянцям феноменологи стверджували, що чуттєво сприймаються не відчуття, а речі й насамперед «стани речей», що бувають не лише реальні, а й ідеальні, разові й сталі. Щоб встановити безпосереднє й очевидне, не знадобиться дедукція чи індукція, опосередковане встановлення істини. Таку здатність Декарт називав інтуїцією, хоч вкладав у неї інший зміст, ніж Брентано, бо розумів під нею безпосереднє осягнення очевидного. На противагу кантіянцям, для яких пізнання передбачає активну дію інтелекту, феноменологи підходять до пізнання як до пасивного, твердять, що дійсність можна осягти лише в інтуїтивних актах.

Проте феноменологія аналізує інтуїцію диференційовано, хоч зазначає, що завдяки їй висловлюються апріорні судження. Інтуїція поділяється на раціональну й ірраціональну, розрізняється на засадах конкретності й сутності. Інтуїтивно осягаються зв'язки між феноменами, що ґрунтуються на апріорній основі. Такі закони мають бути слушними інакше філософські теорії руйнуються. Отже, позиція феноменологів протилежна тій, яку визначали натуралісти й емпіристи.

Попри близькість феноменології до кантіянства різниця між ними очевидна: феноменологи розширили число апріорних істин й дали їм інше трактування, розглядаючи апріорні судження як об'єктивні, а не суб'єктивні відчуття, вважали, що інтелект у своїх актах скерований на предмети поза ним. Вони визнавали реальними предмети, які сприймаються, а також «ідеальні предмети», що стосуються загальних понять. Гуссерль твердив, що творить «філософію як точну науку». Щоправда, з часом він змушений визнати: «Філософія як наука, як серйозна, строга і навіть аподиктично (від гр. аро- deiktikos доказувальний, переконливий) строга наука ця мрія не здійснилася».

Згодом Гуссерль доповнює феноменологічну редукцію, переходить до трансцендентальної редукції. Спочатку суб'єкт трактовано як протилежність об'єктивного, а згодом стверджується, що конституювання предмета залежить під структури переживань про нього суб'єкта. Мисленик намагається синтезувати вчення про «ідеацію», цебто спостереження сутностей, і припущення про залежність предметів від суб'єкта. Такими предметами він визнає не лише речі, а й числа. Предмети залежать від свідомості, що є дійсною без жодних застережень. Водночас філософ застерігає від ототожнення «чистої свідомості» до свідомості з погляду психології. Феноменологічне трактування «чистого Я» доволі суперечливе. З одного боку, Гуссерль заперечує саму можливість його описати, а з іншого, трактує його як переживальне Я, що підлягає описанню. Особливі складності трансцендентної феноменології у поясненні зовнішнього світу, адже філософ визнає першість свідомості перед предметом, хоч картезіанський підхід прагне довести до послідовності. Феноменологія, як твердить Гуссерль, це «дескриптивне (від лат. descriptivus-- описовий) вчення про сутність трансцендентально чистих переживань».

У тридцятих роках минулого століття Гуссерль модифікував своє вчення під впливом філософії Г айдеґґера. Мисленик наголосив, що людина не розуміє ролі науки для свого життя. Панування природничо-наукового об'єктивізму заважає розумінню того, що світ науки конституює своїми актами суб'єкт. Конституювання просторовості й часовості Гуссерль трактує лише як розширене уявлення про них, спираючись на «пасивну синтезу». Його вчення суперечить філософській тенденції ХІХ і ХХ століть, що позначила перехід від теорії дійсності до теорії пізнання дійсності.

Роздуми про часово-просторовий світ призвели Гуссерля до висновку, що «абсолютна реальність має точнісінько такий самий сенс, як круглий квадрат». По-перше, про реальність предметів можна судити лише на основі досвіду, а незалежно від свідомості вони не мають сенсу. По-друге, феноменологічний метод «трансцендентальної редукції» доводить, що про предмети можна судити лише як про відповідники свідомості. По-третє, сприйняття предметів не виходить поза їхніх фрагментів і окремих властивостей, бо осягнення цілісності становить його кінцеву мету. Згодом філософ почав вважати предмети витворами свідомості. Аналогічно він потрактував світ як витвір інтрасуб'єктивного процесу багатьох Я, що наближало гуссерлівську феноменологію до ляйбніціянської монадології.

До найвідоміших представників феноменології належав М. Шелер, ін.тереси якого охоплюють епістемологію, метафізику, етику, психологію, антропологію, соціологію, філософію релігії, що органічно доповнювало гуссерліанську феноменологію. Як і Гуссерль, він наголошував на пізнавальному значенні чуття, що безпосередньо схоплює цінності, чому присвячена його праця «Про занепад цінностей». Треба зауважити, що Шелер трактував цінності як об'єктивні, незалежні від суб'єкта реальні речі, властиві світові. Цінність визначена природою, а не суб'єктом, що підтверджують, зокрема, справедливість і краса. Пізнати цінності можна лише інтуїцією, нема жодної потреби зіставляти їх чи вдаватися до індукції. Шелер спирається на етичний апріоризм, який ще трактується як емоціональний.

До впливових філософських напрямів Шелер ставився критично, маючи на меті створити філософію, що обґрунтовує переваги буття перед пізнанням і спростовує не лише суб'єктивізм і релятивізм, а й емпіризм, наголошує на однобічності прагматизму, негативно ставиться до неокантіянства й неогеґеліанства, позитивізму й марксизму. Чільний представник етики цінностей Шелер тлумачив їх як змісти чуття і водночас протиставляв своє вчення про мораль етиці Канта, критикував його моральний імператив. Спираючись на вчення про інтенційність Ф. Брентано, він стверджував, що цінності об'єктивні, а чуття мають апріорний зміст. Водночас Шелер обґрунтовував первинність досвіду цінностей перед досвідом речей. Побудована ним ієрархія цінностей, що ґрунтувалася на об'єктивних засадах, на найвищий рівень ставила релігійні й духовні цінності, нижче вітальні (від лат.уіїаШ життєвий), а відтак цінності гедоністичні. Така ієрархізація не залежить від волі людей, бо тут не може бути мови про релятивізм. Проте Шелер не претендував на творення якоїсь новою моралі, бо йдеться лише про утвердження чеснот кАтолицької моралі. Його аксіологічна етика зацікавила згодом дослідників моралі.

Аналогічно підходив Шелер до філософських проблем релігії. Слід наголосили, що при цьому філософ не порушував наукових проблем. Він лише встановоював суть релігійних актів. Критично-реалістична позиція Шелера в теорії пізнання ґрунтується на тому, що йому підлягає лише форма речей, бо існування пізнати неможливо. Своєрідно він трактував сам процес пізнання, розуміючи під ним участь суб'єкта в об'єкті.

Як філософ Шелер висловив цікаві ідеї в різних галузях філософії. На його думку, треба розрізняти знання панування або дії, що ґрунтується на застосуванні здобутків природничих наук, знання сутності, яке ще називається освітнім чи теоретичним, і знання священне, побудоване на релігії. Особливі надії він покладав на філософську еліту, спроможну з'єднати названі види знання, що забезпечить подолання суспільних суперечностей і утвердження ідеалу «вселюдини». У галузі антропології філософ трактував людину як духовну істоту, а дух як чисту актуальність, що пізнає, любить, воліє в діяльності індивіда, становить органічну єдність самоусвідомлення, усвідомлення світу й Бога. Хоч дух є принципом життя людини, він перебуває поза самим життям у найширшому його розумінні. Проте силу духа треба шукати в дораціональних глибинах, бо його енергія спричинена потягами. У цьому Шелер спирався на висновки глибинної психології З. Фройда. Дух єднається з Абсолютом завдяки духовному осягненню й переживанню. Жодних арґументів мисленик не подає, обмежується припущенням суб'єктивного характеру.

Філософ стверджував, що безпосередньо споглядати можливо навіть Бога, якщо мати на увазі становлення в скінчених істотах, до яких належать і люди. Бог проявляється в людському мисленні. Філософське і релігійне пізнання Бога комплементарне (від лат. Сотріетєпїнт доповнення, довершення). Шелер розрізняв феноменологію релігії й метафізику релігії. Якщо перша встановлює достовірні істини, то другалише гіпотетичні. Філософ наголошував, що святість це реальність поза людиною, а не якась її вигадка.

Попри відмінності між феноменологами їх об'єднував висновок про об'єктивність «ідеальних предметів» і трактування апріорних істин. Вони відрізняли філософію від теології і від науки. Феноменологи не погоджувалися з емпіристами, натуралістами, а солідаризувалися з реїстами (від лат. res(rei)річ, предмет) як різновидності номіналізму. Водночас проти них виступали представники найрізноманітніших течій, зокрема марксисти, неопозитивісти і неосхоластики, закидаючи їм зведення філософії до фіктивних проблем, суб'єктивізм, крайні прояви абстрактності, публіцистичність і вербалізм.

Висновки

1. Аналіз філософських течій на межі ХІХХХ століть спростовує погляд про їх занепадницький характер, бо насправді цей час був періодом переоцінок духовної спадщини, зокрема й філософської думки, в чому переконує її багатство й різноманітність.

2. Інтелектуалізм Ф. Бретано намагався забезпечити в нових умовах статус філософії як науки, поставив перед собою мету змінити тодішні філософські спрямування, спираючись на вчення Аристотеля, середньовічних схоластів і погляди раціоналістів Нового часу.

3. Не традиційні за формою й змістом погляди Ф. Ніцше, який протиставив «світові для нас», як світ скінчених предметів, правдивий, «справжній» світ, що виступає як цілість і позначається як життя, якому властиве вічне становлення.

4. Прагнення розкрити суть буття властиве А. Берґсону, філософська концепція якого має ядром метафізику й відрізняється психологічно -поетичною образністю. Мисленик виходить з того, що теоретично реконструювати життя не можливо, бо воно сприймається безпосередньо, через інтуїцію.

5. Як суб'єктивно-ідеалістична теорія пізнання «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм, обґрунтовував висновок про відносність наукового знання, звівши його до «символів, знаків, відміток для практики».

6. «Другий» позитивізм висунув концепцію «третьої» лінії в історії світової філософської думки. Хоч його можна трактувати як перехідну версію від «першого» позитивізму до неопозитивізму, не варто недооцінювати впливу цієї філософської течії на розвиток науки й філософії.

Феноменологія як філософський напрям має давні джерела, що сягають ще вчення Платона. На межі ХІХХХ століть виникли два типи феноменалізму, що попри відмінності ґрунтуються на спільних засадах.

Размещено на Allbest.ru