Основи філософії

Охарактеризувати їх можна шляхом посилання на те, що простір -- це загальна форма протяжності й співіснування матеріальних об'єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час -- це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій проходження матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору потрібно зарахувати його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу -- одномірність, односпрямованість та незворотність. Ці поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов'язуючи їх з певними властивостями, матеріальними процесами.

Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безкінечний у просторі й вічний у часі.

Із визнання нерозривного зв'язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, а становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.

Звідси можна зробити висновок, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, тобто не залежних від досвіду уявлень. Реальні простір і час по своїй суті завжди багатші від людських уявлень і понять, які є їх відображенням.

24. Проблема єдності світу

У світі існує безкінечне розмаїття речей та явищ. Людина завжди прагне охопити, зрозуміти світ в цілому, в єдності. Але зробити це було досить важко, тому що людина в своїй повсякденній діяльності має справу не з усім Всесвітом, а з окремими предметами і в своєму чуттєвому пізнанні осягає лише окремі предмети, а не весь світ в цілому. Тому довгий час люди уявляли собі світ у його окремих частинах.

Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах.

По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність.

По-друге, єдність законів, що діють у світі.

По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих в світі форм реальності.

Щодо першого аспекту до XX ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у XX ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша - частинки речовини, що мають масу спокою, друга - частинки поля, що мають лише масу руху.

Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності.

Прагнення використати універсальні закони, об'єднати їх у науковому знанні змушує вчених розробляти концепції, які мають загальнонауковий характер.

Прикладом специфічних законів, що діють лише на деяких якісно різних рівнях реальності може бути закон збереження енергії.

Знання загальних законів дає змогу глибше зрозуміти єдність оточуючого нас світу.

Третій аспект розуміння єдності світу. Вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично.

Розглядаючи світ у розвиткові, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту.

25. Свідомість як особлива здатність людини

СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обовґязку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність.

Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь обґєкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї.

Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними.

Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів (психічних образів) ґрунтується на таких засадах:

по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає;

по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває.

Характерними структурними компонентами свідомості є:

знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;

виокремлення людиною себе в предметному світі як субґєкта пізнання, розрізнення субґєкта - «Я» та обґєкта - «не Я», протиставлення себе як особистості обґєктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;

цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;

ставлення до обґєктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

26. Проблема походження сідомості. Свідомість і мова

Проблема свідомості - одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень.

Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.

Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості.

Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети.

Проблема свідомості була однією з основних у філософській думці із самого початку її виникнення. Методологічною засадою тлумачення походження свідомості завжди було основне питання філософії.

Залежно від того, яка форма філософування була властива тій чи іншій епосі, а також від рівня розвитку філософії взагалі, свідомість отримувала різні тлумачення.

Сучасна філософська думка займається детальним вивченням проблем, пов'язаних з аналізом мови, а також його зв'язком з пізнанням навколишньої дійсності. Свідомість і мова настільки тісно взаємопов'язані між собою, що вивчати ці філософські категорії окремо просто не представляється можливим.

Якщо брати загальні критерії оцінки мови, то найчастіше він визначається як система знаків, яка служить засобом людського мислення, спілкування і самовираження. Завдяки цій системі здійснюється пізнання навколишнього світу, а також відбувається становлення і формування цілісної особистості. Свідомість і мова в філософії настільки переплетені один з одним, що відокремити їх просто неможливо. Більш того, багато медичні дослідження показали, що грамотна і зв'язна мова, яка укладається в рамки логіки і правильного словотворення, є невід'ємною частиною свідомості здорової людини. Мова є не тільки специфічним засобом зберігання і передачі інформації, але і засобом управління людською поведінкою, оскільки він також невіддільний від жестів і міміки людини.

27. Ідеальність свідомості

Ідеальність - найважливіша властивість свідомості. Протягом багатьох століть проблема ідеального залишається однією з найактуальніших і складних у світовій філософії. Саме з протилежного ставлення до природи і ідеального у філософській думці народжується протистояння матеріалізму та ідеалізму, а також різноманітні “прочитання” ідеального і матеріального в різних філософських школах.

Філософська інтерпретація ідеального еволюціонує від питання про співвідношення свідомості, ідеї і матерії, предметів реального світу. Ідеалістична традиція розглядає ідеальне як конструктивно-перетворюючу сутність дійсності, імпульс зміни і розвитку матеріального світу, а світ матеріальних явищ як сферу реалізації, вираження і прояву ідеального. Як справедливо зазначає Е.В. Ільєнко, “об'єктивність” ідеальної форми “не помилка Платона і Гегеля, а безперечний факт тверезої констатації незалежного від волі і свідомості індивідів існування ідеального в просторі людської культури”

28. Нейрофізіологічні основи свідомості

Проблема співвідношення свідомості і мозку знаходиться на стику філософії і конкретно-наукових дисциплін. Філософське вирішення цієї проблеми представлено в 3 варіантах:

Дуалістична концепція розглядає матерію і свідомість як дві незалежні субстанції

Ідеалізм розглядає первинним духовне начало, а матерію - як один з проявів духовної субстанції.

3. Матеріалізм, навпаки, розглядає свідомість як матеріальний процес і вважає її функцією високоорганізованої матерії. Сучасна наука тяжіє саме до цієї точки зору.

Свідомість людини неможлива поза мозком, але її специфіка ним не вичерпується, вона стосується всього багатства життя людини у світі і його таємниць, що особливо проявляється в таких загадкових явищах людської психіки, як сновидіння, телепатія, осяяння, інтуїція, віра, екстрасенсорика, магія і т.ін.

Передусім треба відмітити, що мозок як орган свідомості, повинен розглядатись не просто як фізіологічна система, а як прижиттєво сформований орган. Те, що мозок є у людини від народження ще не означає, що він одразу є органом свідомості - таким він формується під впливом діяльності і життя людини в суспільстві.

Структура мозку:

Перший блок складається з групи апаратів, що містяться в глибині і переважно нижній частині мозку, він відповідає за хімічний обмін в організмі, є джерелом потреб, емоцій, потягів та інстинктів людини і слугує “енергетичним” блоком мозку. Він вважається успадкованим нами від тварин, хоч і трансформованим в суспільстві. Подразнення цих ділянок викликає радість або злість, задоволення або страждання, а їх пошкодження призводить до надмірного збудження чи страждання.

Другий блок мозку - це система певних механізмів задніх відділів великих півкуль кори головного мозку, за допомогою якої здійснюється переробка і збереження інформації (зорової, слухової…), а їх пошкодження тягне затруднення мови і письма.

Третій блок розташований у передній частині мозку, завдяки йому здійснюється програмування, контроль і самоконтроль поведінки людини (наміри, дії, плани).

Неважко зрозуміти, що складні розумові функції передбачають активність всіх трьох блоків.

Характерно, що відображення об`єкта в мозку здійснюється в залежності від того, як він переломлюється через діяльності людини, її мову, у якій формі (усній чи письмовій) інформації він доходить до нас. Цікаво, що у праворуких це відображення відрізняється від ліворуких. Відповідно й формується спеціалізація психічного відображення. Так, у праворуких ліва півкуля кори головного мозку концентрує в собі функції абстрактного мислення, мови, сприйняття часу, а права - емоційне сприйняття явищ, їх просторовість. Цей розподіл відомий як асиметрія у діяльності кори півкуль головного мозку.

Висновок такий: визначення свідомості як функції високоорганізованої матерії, яким є мозок, не досить для з`ясування суті свідомості, хоча свідомість без мозку була б неможливою.

29. Структура свідомості

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

- відчуття - відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

- сприйняття - образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

- уявлення - конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

- різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

- воля - здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

- емоції - ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

- поняття - відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

- судження - форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

- умовивід - форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

- різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

- самосвідомість - це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

- рефлексія - це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).

На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.

30. Характеристика форм суспільної свідомості

Форми суспільної свідомості розмежовуються за способом відображення дійсності. Розрізняють наукову, релігійну, морально-етичну, історичну, політичну, правову, економічну та екологічну форми суспільної свідомості. Особливе місце у цій структурі належить також соціальній міфології та ідеологічній сфері суспільної свідомості. Розглянемо зміст та сутнісні риси основних форм суспільної свідомості.

Науковий світогляд як форма суспільної свідомості відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез і теорій, формуючи у такий спосіб відповідний тип світогляду, носіями якого стає основна частина громадян сучасних суспільств, особливо зважаючи на результати та наслідки науково-технічного прогресу.

Екологічна свідомість є відображенням складної екологічної ситуації в сучасному світі, розумінням необхідності переходу від «панування над природою», яке спричиняє катастрофічні наслідки, до розумного та виваженого ставлення до природного середовища з метою його збереження та відтворення.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість, що становить сукупність знань та поглядів на юридичні права і норми, які регулюють поведінку людей у суспільстві.

Політична свідомість -- це сукупність ідей, поглядів, вчень, політичних настанов та методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів соціальної діяльності.

Поряд із політичною, суттєва роль у суспільному житті належить і економічній свідомості, яка є продуктом усвідомлення людьми економічних умов їхнього життя, діяльності та відносин. Економічна свідомість суспільства розкривається на рівні економічних ідей та поглядів, теорій і концепцій, що відображають міру розуміння та усвідомлення економічної дійсності.

Моральна свідомість охоплює моральнісні погляди й почуття, життєві орієнтації та принципи, цілі й мотиви людських вчинків, саме мораль є сферою визначення межі між добром і злом, честю та безчестям, справедливістю та несправедливістю, нормою та девіацією тощо.

Відповідно, суттєва роль належить історичній свідомості, що є усвідомленням минулого та його впливу на сьогодення і через нього -- на майбутнє. Загалом історична свідомість -- важливий чинник формування самосвідомості народу та людини, патріотизму, національної гідності тощо.

Суспільна ідеологія -- це система оцінних щодо дійсності ідей, теорій та поглядів. Будь-яка суспільна ідеологія орієнтована на реалізацію практичних інтересів суспільства.

31. Творчий характер свідомості

Свідомість людини має творчий характер. Основними компонентами творчого характеру свідомості є можливість створення Людиною у своїй голові таких образів, які, «матеріалізувавшись за допомогою практики, не мають аналога в об'єктивній дійсності; можливість людської свідомості дати відносно вірну картину тих подій, що відбуваються в майбутньому; висунення ідей, для яких ще не визріли об'єктивні умови і передумови.

Матеріалістична філософія завжди розглядала людину як суб'єкт, відкидала релігійні та ідеалістичні аспекти визначення суті людини. Творчість є формою буття людини і спрямована на її розвиток і самоудосконалення. Це ЇЇ родова суть. Виникає питання. Чи доступна творчість для кожної людини, у якої нормальна психіка? Однозначної відповіді немає. Традиційно, особливо на рівні буденної свідомості, прийнято вважати, що творчість - це справа небагатьох вибраних, яких спонукають до творчості сили спадкоємності, природний талант, божественна іскра або крайньою мірою творчі здібності. Справа ж переважної більшості, що обділена талантом - діяти за традиціями, зразками, стандартами, інструкціями тощо. Сучасна філософія виходить з того, що творча активність - це визначальна риса людської свідомості, одна з основних її функцій. Однак у різних людей ступінь новизни і цінності результату творчості далеко не однакові. Це залежить від внутрішньої активності, ступеня соціалізації і характеру діяльності особи, від того, чи повністю володіє людина необхідними для творчості якостями. Справа в тому, що інтелект окремої людини, як і механізм мислення різних людей, -єдиний, але різна підготовка, форми мислення, здібності до вирішення тих чи інших завдань тощо.

Суб'єктами творчості можуть виступати не лише особи, але й різні спільності людей, клас, нація, суспільство. Продуктом творчості є все середовище, що оточує людину, тобто друга природа у всій її багатоманітності.

Руйнування старих систем і створення з їх елементів нових систем, комбінування є фундаментальним моментом творчості, її змістом. В принципі, людина може зробити не лише будь-яку природну річ, але й нескінченну кількість речей, що не існують в природному світі і не можуть виникнути. Отже, творчість - результат діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання і практичної діяльності.

32. Свідомість і духовне життя суспільства

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства. Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження цієї проблеми набуває у наш час. Об'єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного життя суспільства, розробку нових, нетрадиційних підходів до шляхів їхнього вирішення є: всебічне відродження національного в культурі, духовності, його зближення з, загальнолюдським на основі зростаючої інтеграції життя народів; гостра необхідність становлення нової якості духовності людей, їхнього менталітету, культури, мислення, свідомості; утвердження ефективних шляхів формування, виховання духовності, культури, свідомості людей, які б найповніше реалізовували духовний потенціал особистості; переосмислення класичних парадигм розвитку духовного життя суспільства.

Основу духовного життя становить духовний світ людини -- її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя -- це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

33. Проблемне поле епістемології

Епістемологія (грец. ерйуфЮмз -- знання, льгпт -- вчення) -- філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт -- об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт -- знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

34. Поняття об'єкта пізнання

Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність -- об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний об'єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку, реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб'єкт, а й об'єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання -- це не "абстрактна" природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються.

35. Філософське розуміння суб'єкта пізнання

Суб'єкт пізнання - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і здатності до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництвам певний історичний рівень розвитку культури і науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдського, надіндивідуального органу пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але вони формуються як суб'єкти пізнання лише в їх спільній діяльності, яка обумовлена певною системою суспільних відносин, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання.

Коли ми говоримо, що суб'єктом пізнання є людина, то мається на увазі людина не лише як біологічна істота, а насамперед як продукт суспільно-історичної практики. Людина як суб'єкт пізнання формується в процесі практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Отже, суб'єкт пізнання - це людина, включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-виробничі форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні, так і духовні; це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, набуваючи нові суспільно необхідні знання про дійсність.

36. Пізнання як відображення об'єктивної реальності

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях -- чуттєвому (етреігіа -- досвід) й раціональному (theoria -- розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.

За ступенями відображення дійсності пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається споетереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому -- створюються теорії, в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось у міру того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття -- це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. 

Рух пізнання виражається в судженні. Судження -- це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення -- формальна логіка -- розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо.

В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід -- це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях).

37. Комунікативні аспекти пізнання

Процес пізнання реально здійснюється як відношення суб`єкта до: 

1. Об`єкта (бо його властивості і закони є метою пізнання);

2. Інших людей (пізнання неможливе без комунікації і спілкування людей);

3. До самого себе (бо суб`єкт повинен усвідомлювати свої пізнавальні можливості).

Суб'єкт не може діяти на об'єкт інакше, як предметним способом, отже в своєму розпорядженні він повинен мати ряд так званих посередників, до яких належать:

Руки

Знаряддя праці

Експериментальні прилади, установки, вимірювальні інструменти, хім.реактиви

Методи пізнання

Мова загальнолюдська і наукова

Ідеали опису і пояснення 

Стиль мислення

Світогляд

Картина світу тощо.

Зрозуміло, що освоєння посередників є не метою пізнання, а його засобом. Метою пізнання - є відображення об`єкта самого собою, тобто, таким, яким він є по суті. 

Парадокс, одначе, полягає в тому, що об`єктивно-істинне відображення предмета неможливе без активності суб`єкта. Деякі філософи вважали, що така активність є перешкодою у досягненні істини. До них належали агностики, скептики, релятивісти, феноменалісти та інші. У суб`єктивному вони вбачали лише вираження особливостей суб`єкта, його станів, почуттів, емоцій, волі.Між тим, суб`єктивне включає в себе й об`єктивне, і це є основою істинного пізнання світу. 

Отже, суб`єктивність, її активність є необхідною умовою пізнання об`єкта. В більш широкому плані це означає, що у пізнавальному процесі його відображувальні і комунікативні моменти доповнюють один одного, вони взаємопов`язані, але пріоритет тут все-таки належить відображувальному моменту просто тому, що пізнання за своєю природою - це передусім відображення предмета, в той час як спілкування може взагалі не стосуватись пізнання (є його супроводжуючим моментом). 

38. Практика як основа і мета пізнання

1. Практика є джерелом пізнання тому, що всі знання викликані до життя головним чином її потребами. Зокрема, математичні знання виникли з необхідності вимірювати земельні ділянки, обчислювати площі, обсяги, обчислювати час і т.д. Астрономія була викликана до життя потребами торгівлі і мореплавання і т.д. Але, не завжди, звичайно, відкриття в науці (наприклад, періодичний закон Менделєєва) робляться безпосередньо “за замовленням” практики.

2. Практика виступає як основа пізнання, його рушійна сила. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступіні пізнання від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і закінчуючи самими абстрактними теоріями обумовлюється - у кінцевому рахунку - задачами і потребами практики. Вона ставить перед пізнанням визначені проблеми і вимагає їхнього розв'язання. У процесі перетворення світу людина виявляє і досліджує все нові і нові його властивості і сторони й усе глибше проникає в сутність явищ. Практика служить основою пізнання також в тому, що забезпечує його технічними засобами, приладами, оснащенням і т.д., без яких воно не може бути вдалим.

3. Практика являється опосередкованою ціллю пізнання, тому що воно здійснюється не заради простої цікавості, а для того, щоб направити і відповідним чином, тією чи іншою мірою, регулювати діяльність людей. Усі наші знання повертаються в остаточному підсумку назад у практику і роблять активний вплив на її розвиток. Завдання людини полягає не тільки в тому, щоб пізнавати і пояснювати світ, а в тому, щоб використовувати отримані знання в якості “посібника для дії” по його перетворенню, для задоволення матеріальних і духовних потреб людей, для поліпшення й удосконалювання їхнього життя.

4. Практика являє собою вирішальний критерій істини, тобто дозволяє відокремити істинні знання від омани.

39. Чуттєва компонентна пізнання і її форми

Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).

Основні форми чуттєвого пізнання дійсності:

1. Відчуття - суб'єктивний образокремих властивостей об'єкту. За допомогою п`яти органів чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) людина отримує первинну інформацію (про колір, звук, запах, твердість предмета), яка відповідним чином трансформується у її мозку і свідомості у ідеальний образ об`єктивно існуючих речей. 2. Сприйняття - відображення об'єкта уже в сукупності притаманних йому ознак. Перцепція - залежність нашого сприйняття від минулого чуттєвого досвіду. Воно характеризується творчою природою, сталістю, осмисленістю. 3. Уявлення - образи пам'яті і образи уяви. Вибудовується уже за існуючої інформації.

Зрозуміло, що чуттєві дані не можуть бути абсолютно безпомилковими і самодостатніми. Тому наші адекватні знання про дійсність досягаються подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням є раціональне пізнання і мислення

40. Раціональне пізнання і його форми

Раціональне - це вища форма відображення дійсності, і саме вона є власне пізнанням. Воно виростає на основі чуттєвого і проявляється у творчій активності абстрактного мислення, його здатності утворювати і оперувати абстракціями, проникати в сутність речей, відкривати закони, створювати теорії.

При цьому мислення послуговується процедурами аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування, ідеалізації, формалізації та ін.

Форми раціонального пізнання:

1. Поняття. В цій формі відображаються сутнісні ознаки і властивості певного класу предметів. Зміна понять є або зміною дійсності, або зміною наших понять про дійсність.

2. Судження. Фіксується зв'язок об'єкта з його властивостями. Судження бувають істинні та хибні, першочергові та другорядні.

3. Умовивід (умовисновок). В результаті логічного зв'язування різних за змістом суджень (засновки) і без звернень до органів чуття досягається нове знання.

Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого і системного відображення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в формі поняття, судження та умовиводу. Мислення має дві форми: розсудок і розум. 

Висновок: Раціональне і чуттєве - це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, і лише разом можуть давати адекватну картину дійсності.

41. Критичний аналіз сенсуалізму, емпіризму та раціоналізму

Розмежування філософів на сенсуалістів (емпіриків) і раціоналістів відбувся внаслідок різного розуміння ними джерел пізнання: 

1. Сенсуалісти (емпірики) вбачали їх у чуттєвому досвіді (і це вірно), але зводили цей досвід до сукупності чуттєвих даних окремого індивіда (це помилка), і недооцінювали: 

суспільно-історичний практичний досвід пізнання;

роль у пізнанні розуму і логічного мислення.

2. Раціоналісти цілком обгрунтовано підкреслювали роль розуму у пізнанні, але недооцінювали роль чуттєвості у пізнавальному процесі.

В сучасній науці протилежність сенсуалізму і раціоналізму не є гострою і загальновизнана ідея про єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні. Ця єдність грунтується на суспільно-історичній практиці, що поєднує у собі і чуттєве, і раціональне, тобто, в процесі практичної діяльності людина має справу з цілком конкретними речами, які вона чуттєво сприймає, але осмислює їх через призму загальнолюдського досвіду, його схем раціональності і ефективності.

Чуттєве і раціональне у пізнанні розвивається і удосконалюється в міру розвитку практичної діяльності людини. Водночас вони мають творчий характер, похідний від творчого характеру свідомості людини і її практики.

42. Особливості емпіричного рівня пізнання та його методи

1. Обєкт відображається на рівні явищ: загальні звязки і відношення між ними.

2. Найбільш ефективними є методи:

-спостереження (сукупність спрямованих дій з бажанням пізнати обєкт, що дослідується), - експермент (метод дослідження, за допомогою якого наперед запланованим чином проводяться зміни в досліджуваному обєкті з метою виявлення змінених його загальних ознак),

- опис (використовується для фіксації методів есперменту і спостереження).

3. Знання оформлені у вигляді емпіричних фактів, емпіричних висловлювань і мають переважно ймовірнісний, гіпотетичний характер.

4. Емпіричні зання дуже цінні, адже не замінні у нашому буденному досвіді.

43. Особливості теоретичного рівня пізнання та його методи

1. Обєкт розглядається з точки зору сутності: того, без чого він існувати не може.

2. Найбільш ефективними є методи:

- індукція (висновок про загальне робиться на основі одиничних фактів. Результат індукції є правдоподібний, але не завжди достовірний),

- дедукція (метод, де висновок про одиничне здійснюється виходячи із загального. Дедукція дає нам достовірне знання, але не сприяє суттєвому проросту знань.)

3. Знання оформлені у вигляді парадигми закону, теорії, що підпорядковується метіне лише достовірного пояснення явищ, але й їх передбаченням.

4. Теоретичні зання дуже цінні, адже з ними повязують кардинальні зрушення у технологіях розвитку продуктивних сил у суспільстві.

44. Специфіка наукового пізнання

Квазінаукове знання існує як самостійне культурне явище. Воно поєднує у собі всі інші види знань. Представлене воно у магії, містиці, астрологічних прогнозах, азотеричних (прихованих) знань, нетрадиційній народній медицині. Функцією квазінаукового знання є компенсаційна.

Наукове знання. На сьогожні наука розглядається у тьох значеннях: 1) як діяльність, 2) як соц. Інститут, 3)як повне знання. Наука, як знання, характеризується такими ознаками: раціональність, об*єктивність, пояснювальність, доказовість, еврестичність.

Проблема критеріїв в науковості знань була сформульована в філософії неопозитивізму в 20-х р. ХХ ст.. Критерії науки: предмет, методи, проблемність, системна організованість, обгрунтованість, істинність знань.

45. Принцип пізнаваності світу

Реальність можливо пізнати такою, як вона є, хоча на кожному історичному етапі пізнання обмежені різним рівнем розвитку практичної діяльності людини.

Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.

46. Принцип об'єктивності в структурі пізнання

Обєкт пізнання існує незалежно від субєкта, його свідомості. В отриманні результату людина не повинна вносити щось від себе.

Теорія пізнання ґрунтується на визнанні того, що речі, явища, пізнаються як частини об'єктивної реальності, незалежної від людини, її свідомості. Слід вивчати не суб'єктивістські переживання відносно речі, а саму річ, що в своєму існуванні не залежить від свідомості. Необхідно визнавати існування об'єктивної істини, тобто наявності в істині такого змісту, що не залежить ні від людини, ні від людства. Такою істиною буде реальне, неспотворене відображення у свідомості дійсних предметів, явищ та процесів, їх сторін та властивостей.

47.Пізнавальне значення принципу творчої активності суб'єкта

Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб'єктом об'єктів для вивчення, здібностей і вмінь мислити перспективно, використовувати оптимальні методи і методики, керувати пізнавальним процесом.

Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

48. Принцип розвитку і його пізнавальне значення

Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямі (це ж стосується і духовного життя). Принцип розвитку перебуває у тісному звязку з принципом взаємозв'язку. Останній, у свою чергу, вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку.

Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, у свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше виражений статичний момент, а у взаємодії - динамічний. Взаємодія призводить до руйнування, а в кінцевому підсумку - до перетворення чогось у щось. Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес само перетворення предмета. Ключ до розуміння зв'язків, якими характеризується будь-яка система, лежить в основі того процесу розвитку, результатом якого вона е. В свою чергу, зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою ЇЇ подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи - "тотожності", - з якої починається розвиток, супроводжується і доповнюється інтеграцією (відтворенням цілісності на вищих рівнях).

Загалом можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового. Вони відрізняються від еволюціоністського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того ж. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток - як саморозвиток.

49. Єдність теорії та практики як принцип пізнання

Принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теоретико-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика є нерозривно пов'язаними і взаємозумовленими гранями життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики в процесі пізнання, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Відповідно теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною, а практика, яка не спрямовується теорією, -- стихійною, не має необхідної цілеспрямованості та доцільності. Саме в цьому полягає єдність теорії і практики. 

50. Істина та її критерії

В історії філософії існувало існувало 2 підходи щодо розуміння істини:

1) онтологічний (всі ідеалістичні погляди). Згідно онтологічного підходу істина - частина буття або буття в своїй повноті, тобто незалежна від субєкта реальність.

2) гносеологічний. Істина - характеристика знання, яка не існує в відриві від нього, а отже і від субєкта, який цими знаннями володіє.

Класична (кориспондентська) концепція, яку започаткував ще Арістотель, визначала: істина - це відповідність наших знань дійсності.

Критерії істини:

1)обєктивність - незалежність змісту істинного знання від людини, 2)абсолютність - вичерпність, повнота, безумовність та остаточність знання,

3) відносність - включає моменти, які з розвитком пізнання і практичної діяльності будуть змінюватися, поглиблюватися, уточнюватися, замінюватись іншими,

4) процесуальність - істина існує як сам процес пізнання від менш досконалого до більш досконалого. Гегелю належать слова: «Істина - це процес»,

5) конкретність - абстрактних істин не буває. Кожне положення проектується на ті історичні умови, за яких вони отримані,

6) практична діяльність - це основний критерій.

Некласичні контрацепції :D істини:

1) конвенціональна. З лат. «convenzions» - домовленість. Трактує істину як результат домовленості між членами наукового співтовариства.

2) прагматистська. Прагматизм, як напрям філософії, виник у 70-х р. ХІХ ст. в США. Його засновник Чарльз Пірс звинуватив попередню філософію у відірваності від життя. Прагматистська філософія зазначає, що істина - це корисність. 3) когерентна (системна). Істинне те знання, яке вписується у вже існуючу систему наукового знання. 4) екзестенціалістська. Істинне є знання, яке сприяє творчій самоорганізації і стимулюють духовний ріст особистості.

Некласичні концепції дають істині такі характеристики:

1) простота. З двої теорій вважається істинна та, що пояснюється простіше,

2) краса. Гарна, внутрішньо узгоджена теорія не може бути хибною,

3) корисність.

Напротивагу знанню істинному може існувати знання омани, хиби або заблудження. Омана - такий зміст людських знань, в якому дійсність відтворена неадекватно. Це ненавмисне спотворення знань в уявленнях суб'єкта.

51. Особливості соціального пізнання

Соціальне пізнання - це пізнання людьми суспільства, інших об'єктів соціальної реальності, а також самих себе, своїх потреб і інтересів, цілей і бажань. Як таке, соціальне пізнання є одним із структуроутворюючих елементів процесу пізнання, характеризуючись наявністю не лише загальних, спільних з ним ознак, але й притаманних йому особливостей:

1) має об'єктивний характер і не залежить від волі і свідомості не лише окремої людини, але й всього людства. Воно є необхідною умовою адаптації людини до світу людей, соціального буття, соціальної реальності, у якій вона з'являється на світ і в умовах якої відбувається її життєдіяльність.

Як і пізнання в цілому, соціальне пізнання постає у якості процесу взаємодії суб'єкта і об'єкта для одержання знань про об'єкт, Внаслідок цього в ньому можна виділити три компонента: суб'єкт соціального пізнання, об'єкт соціального пізнання і соціальне знання як результат взаємодії суб'єкта і об'єкта соціального пізнання. 

2) носить суспільно історичний характер.

Результатом процесу соціального пізнання, як і пізнання в цілому, є знання - суб'єктивний образ соціальної дійсності і, до того ж, не копія, а ідеальний образ, що є діалектичною єдністю суб'єктивного і об'єктивного.

Соціальна реальність, як один з елементів об'єктивної дійсності, підпорядкована всім загальним законам і закономірностям розвитку останньої. Але, з іншого боку, як особлива, специфічна частина об'єктивної дійсності, буття, соціальна реальність, соціальне буття характеризується своїми, притаманними лише йому закономірностями. Цим обумовлюються особливості його пізнання.

Про що йдеться? Перш за все про те, що соціальні явища являють собою вищу форму руху матерії, значно складнішу за природні. До того ж закони розвитку суспільства проявляють себе не так явно, як закони природи.

Особливість соціального пізнання полягає також у тому, що при його здійсненні треба враховувати специфіку соціальних зв'язків, які виражають взаємовідносини поміж мислячими істотами, що здійснюють не лише матеріальну, а й духовну діяльність.

Далі. Говорячи про соціальне пізнання, не можна не враховувати і те, що в процесі його соціальна реальність «осмислюється як єдність протилежностей: з одного боку,розвиток суспільства як єдиного соціального організму, а з іншого - розвиток особистостей, людей, що різняться за своїм соціальним станом, походженням, культурою, рівнем освіченості, діють у певних культурних традиціях, мають свою історію і психологію»1.

Важливою особливістю соціального пізнання є і та обставина, що суспільство виступає одночасно і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання: люди своєю діяльністю самі творять свою історію, вони ж і пізнають її. «Така тотожність об'єкта і суб'єкта, - як справедливо зазначає С.Крапивенський, - не може бути оцінена однозначно. З одного боку, вона має позитивне значення, оскільки процеси, що протікають у суспільстві, найбільш близькі суб'єкту, який пізнає, за його безпосереднім та опосередкованим життєвим досвідом, що сприяє глибокому осмисленню і правильному пізнанню цих процесів. Але, з іншого боку, у сукупному суб'єкті пізнання представлені різні, іноді діаметрально протилежні, волі, інтереси,цілі. В результаті і в самі історичні процеси, і в їх пізнання додається вагомий елемент суб'єктивізму»2.

Соціальне пізнання завжди зв'язане з соціально-класовими інтересами, з ціннісно-особистісним відношенням суб'єкта до досліджуваної ним проблеми.

І ще про одну особливість соціального пізнання. Вона знаходить свій вираз у особливому зв'язку його з практикою: соціально-гуманітарні науки не тільки використовують практику в процесі пізнання, а й розкривають сутність практики як соціального явища, зміст поняття, що його позначає, форми його прояву, закономірності розвитку.

52. Натуралістичний підхід у дослідження суспільства

Натуралістичний підхід оголошує суспільство продовженням природних і космічних явищ. Воно залежно або від ритмів Космосу, сонячної активності, або від особливостей природнокліматичного середовища, або від еволюції природної організації людини (концепції О. Чижевського, Л. Гумілєва, Л. Мечникова та інших).

Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Натуралістичний філософський принцип вимагає роз'яснення соціальних явищ винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної та ін. Французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є, наприклад, намагався створити соціальну науку, виходячи із законів всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Завдання свого життя він бачив у формуванні соціальної теорії як частини теорії всесвітньої єдності, що ґрунтується на принципі тяжіння за пристрастю, всезагальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до якого-небудь виду колективної праці. Найвищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Так, людину зводив до рівня суто природної істоти. Такий підхід притаманний всім формам метафізичного матеріалізму. Основна помилка полягала у приниженні людської активності і заперечення людської свободи. Справді, якщо суб'єкт розглядається тільки як природне явище, розчиняється у природі, позбавляється якісної визначеності, це неминуче приводить до жорсткого включення людської поведінки у ланцюг природних причин та наслідків. Тут вільній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення. Заперечуючи свободу і принижуючи духовну суть людини, матеріалізм стає антигуманним, ворожим людині. Так, у системі Томаса Гоббса свободі відводиться надто скромне місце. Свобода розглядається лише модифікацією необхідної причини. У праці «О свободе и необходимости» Томас Гоббс саме так й висловлює думку: «Кожна добровільна дія є вимушеною», а «всі дії необхідні».

...