Філософські проблеми соціогуманітарного знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські проблеми соціогуманітарного знання

План

1. Філософська антропологія як світоглядно-філософська основа соціогуманітарного знання

2. Філософія науки про специфіку, завдання, цінності соціогуманітарних наук та їх місце в системі наукового знання

3. Філософія науки про вплив соціогуманітарних наук на формування світогляду та визначення парадигм соціальної активності людини і практики соціуму

4. Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу соціогуманітарного та природничонаукового знання в умовах сучасної інформаційно-технологічної революції

5. Соціогуманітарні науки в контексті глобалізації суспільних процесів

1. Філософська антропологія як світоглядно-філософська основа соціогуманітарного знання

Кожна сфера філософських знань має свій предмет, свою систему категорій, певний характер розгортання її рефлексій про той чи інший обєкт. Отже, щонайперше важливо встановити, чим займається філософська антропологія. філософія соціогуманітарний наука світогляд

Що таке "філософська антропологія"? Чим вона відрізняється від звичайної антропології і від філософії людини? Коли виникла?

Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу.

Можна сказати за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе.

Окрім того, як зауважує український філософ Олександр Кульчицький, у філософській антропології розглядаються різні погляди людини, її релігійні вірування, а також ті знання, які здобуваються завдяки мистецькому відтворенню "людського", скажімо, в таких літературних творах як "божественна комедія", "Фауст" чи "Мойсей".

Як самостійна галузь філософського знання антропологія виникла в 18 ст. Проте міркування про людину аж ніяк не є привілегією цього століття. З того часу як людина почала розмірковувати про будову довколишнього світу, вона почала осягати й саму себе. Хто я й хто ми? Звідки походимо? Куди йдемо у історичному розвитку? Що виокремлює нас із різнобарвного, багатоликго світу живих істот, які населяють Землю, і що споріднює з ними? Чи змінюється людина як біологічний вид з причини свого інтелектуального та морального вдосконалення? Чи може вона змінити довколишнє чи є рабом обставин?

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) - у широкому сенсі - філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому - напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дільтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук - біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності. Нерідко термін "філософська антропологія" тлумачать у ширшому значенні - як філософське вчення про людину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки "спиналася на ноги" у своєму розвитку.

Проблема людини в філософії на різних етапах розвитку філософії

У філософії Давньої Індії, наприклад, душа істоти (джіва-атма) мислилась як частинка БрахмАну (океану свідомості), або як частинка татастха-шакті - ммежової енергії Бога (Параматми, світової душі - Вішну), а людське життя розуміли як певну форму нескінченного череди перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою "Упанішад" - текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний та філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари - карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. "Мірило усіх речей - людина" - основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Аристотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Аристотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини - її розум і мову. "Лише людина з усіх живих істот володіє мовою", - зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім, як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. Августин Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Тома Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Аристотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа - нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Рене Декарт, Ламетрі, Гольбах, Дені Дідро, Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) - це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами Гольбаха, вона "не може - навіть подумки - вийти з природи".

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, Іммануїл Кант вважав питання "що таке людина?" головним питанням філософії, а саму людину - "найголовнішим предметом у світі". Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм - це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого - моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності - людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіду, починається тільки з усвідомлення себе як істоти "нескінченної, загальної і вільної". Попри те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як "духовність", "духовна діяльність", ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їхні антропологічні концепції, як і вся їхня філософія, були пронизані винятково духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Еріха Фромма, був Зигмунд Фрейд. Він показав, що розум - найцінніша і найлюдськіша властивість людини - сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їхнє розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість "перемикати" власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами Миколи Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут - духовність.

Духовність - міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи - її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати "Я", усвідомлювати сама себе як самостійну величину, - зауважував Еріх Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує Макс Шелер, стверджуючи, що тільки людина - оскільки вона особистість - спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли Мартін Гайдеггер, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Семен Франк, Макс Шелер, Жан-Поль Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення - людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

· наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до Канта, від Гегеля до Карла Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

· соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

· цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

· здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності - трудової, соціальної, політичної, духовної);

· духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми "все в усьому" (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять "людина", "індивід", "особа", "індивідуальність", які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найзагальнішим поняттям є "людина".

2. Філософія науки про специфіку, завдання, цінності соціогуманітарних наук та їх місце в системі наукового знання

Визначити галузь гуманітарного знання надзвичайно важко. Важко насамперед тому, що треба провести як мінімум дві границі. Перша - межа, що відокремлює гуманітаристику від природознавства, друга - відокремлює гуманітаристику від творчості, передусім, словесного. Однак, з іншого боку, пошук цих меж є складова частина процесу формування гуманітарного знання як окремої галузі наукового знання, що має свою власну предметну область.

В гол. 5 читачеві пропонується ознайомитися з особливостями об'єкта гуманітарного дослідження, з методами, застосовуваними при вивченні людини, суспільства, культури, зі способами відбору, інтерпретації і класифікації фактів в гуманітарних науках.

Специфіка соціально-гуманітарного пізнання

Пізнання являє собою один з видів діяльності людини як розумної істоти. Як і всяка діяльність, пізнання передбачає можливість визначення суб'єкта і об'єкта. Якщо зрозуміти розум як здатність ставити цілі, напрямні волю, і вибирати засоби їх досягнення, то пізнання повинно розумітися як прагнення до певної мети - знання, яке повинне відповідати об'єкту. При цьому очевидно, що необхідно припустити різні типи пізнання, оскільки можуть розрізнятися: 1) об'єкти пізнавальної діяльності, яким повинно відповідати шукане знання (визначеність предмета); 2) шляхи досягнення суб'єктом цього знання (визначеність методу). Зазначені взаємозалежні пункти кожного разу необхідно визначати для того, щоб мати можливість осмислено говорити про те чи іншому реально існуючому вигляді пізнання, у тому числі про тієї чи інший реально існуючої науці.

У найзагальнішому вигляді соціально-гуманітарне пізнання передбачає досягнення знання про закони дії людей, як розумних істот, про ті закони, які вони самі встановлюють собі як розумні істоти, тобто про закони свободи.

Коли ставиться питання про специфіку соціально-гуманітарного типу пізнання, то мається на увазі можливість виділити риси, що відрізняють його від іншого або інших типів пізнання (по перевазі, від природознавства). Можливість такого визначення типових рис не виключає того, що в реальній науковій практиці спостерігається їх поєднання, взаємне доповнення, що дозволяє говорити про єдність наукового знання. У різні історичні періоди існування наук можливі наступні ситуації:

1) риси одного типу визнаються більш значними, ніж риси іншого для досягнення загальних цілей пізнання (наприклад, в Новий час зразком науковості взагалі вважається природничонаукове і математичне пізнання);

2) відбувається підкреслене виділення (до протиставлення іншим) специфічних рис якого-небудь виду пізнання, що пов'язано з формуванням відповідних наук (наприклад, становлення соціогуманітарного знання в якості окремої галузі наукових досліджень в XIX ст.);

3) поєднуються принципи і методи різних видів пізнання; це поєднання не тільки виявляється предметом спеціального інтересу методології наукового пізнання, але й спостерігається в реальній дослідницькій діяльності.

Можна сказати, що сучасний тип наукової раціональності в його некласичної і постнекласичної формах (див. визначення в розділі 2, параграф 2.3) пов'язаний з визнанням характеристик соціально-гуманітарного пізнання не просто як самостійних, але і визначають більш або менш повно окремі види соціальних і гуманітарних наук. Ці характеристики починають виступати в якості зразків наукової раціональності в цілому. Таке зростання значення цього виду пізнання пов'язано, по-перше, з розвитком соціальних і гуманітарних наук і, відповідно, з розробкою та обґрунтуванням власних принципів і методів; по-друге, з визнанням значення цих принципів і універсальності методів в різних областях наук, традиційно протиставляють себе корпусу соціально-гуманітарного знання; і, по-третє, з гострим усвідомленням необхідної відповідальності вченого за результати безпосередньо наукової діяльності. Ця відповідальність можлива за умови осмислення власної соціальної та історичної вкоріненості, тобто при осмисленні необхідності доповнення своєю позитивною наукової діяльності (спрямованості на власний предмет) критичним поглядом на самого себе як на об'єкт соціально-гуманітарного пізнання.

Тепер необхідно докладніше розглянути типові риси соціально-гуманітарного пізнання. В даному розділі буде розглянута перша характеристика соціально-гуманітарного пізнання, а саме визначення його об'єкта. Цей об'єкт - людська діяльність, її форми та результати.

Одним з перших мислителів, що визначають людську діяльність як предмет науки, тобто поставили задачу виявлення законів людської діяльності, був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744), який висунув підстави "нової науки" про світі, який був створений людьми: "В цій густій нічній темряві, що покриває першу, найбільш віддалену від нас Старовину, з'являється вічний, незаходящий світло, світло тієї Істини, яку не можна піддати якого б то не було сумніву, а саме, що перший Світ Громадянськості, безперечно, був зроблений людьми. Тому відповідні підстави можуть бути знайдені (так як вони повинні бути знайдені) в модифікаціях нашого власного людського розуму. Всякого, хто про це подумає, має здивувати, як всі Філософи абсолютно серйозно намагалися вивчати Науку про Світ Природи, який був зроблений Богом і який тому він один може пізнати, і нехтували роздумом Світі Націй, тобто про Світ Громадянськості, який був зроблений людьми, і Наука про яке тому може бути доступна людям"1. Одну з найбільш чітких формулювань специфіки об'єкта соціально-гуманітарного пізнання (у формі протиставлення предмета "наук про природу" і "наук про культуру") можна знайти в працях представники баденської школи неокантианства Р. Риккерта (1863-1936): "Природа є сукупність всього того, що виникло саме собою, саме народилося і надано власного зросту. Протилежністю природі в цьому сенсі є культура як те, що або безпосередньо створене людиною, що діють згідно оціненим їм цілям, або, якщо воно вже існувало раніше, принаймні, свідомо взлелеяно їм заради пов'язаної з ним цінності"2. У зв'язку з цим визначенням можна відзначити, що природознавство, як і будь-яка наука взагалі, відноситься вона до об'єктів природи або до так званим культурним феноменам, представляючи собою діяльність співпрацюють вчених, які діють відповідно до поставлених ними цілей, підлягає можливому прояснення в якості предмета "наук про культуру". Необхідно підкреслити, що у визначенні людської діяльності як предмета соціально-гуманітарного пізнання істотні обидва поняття. По-перше, неприпустимо абстрагуватися від того, що людина є свідоме істота і, відповідно, не враховувати, що його діяльність є доцільною та орієнтованої на цінності. Якщо, наприклад, конкретним об'єктом уваги вченого виступає суспільство, то воно, за словами німецького філософа і соціолога Р. Зіммеля (1858-1918), розглядається як єдність, що реалізується тільки своїми власними елементами, бо вони свідомі". Відповідно, завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити, які передумови повинні діяти для того, щоб окремі конкретні процеси в індивідуальній свідомості були реальними процесами соціалізації; які містяться в них елементів роблять можливим в якості результату, абстрактно кажучи, виробництво індивідів суспільної свідомості".

По-друге, що не менш істотно і, без сумніву, пов'язане з першим елементом визначення, неприпустимо розглядати форми і результати людської діяльності в їх самостійному існуванні, у відриві від самої цієї діяльності, тобто натуралістично, а не конкретно історично. Приклад такого спотвореного розуміння предмета дослідження призводить сучасний філософ М.К. Мамардашвілі (1930-1990) у статті "Перетворені форми": "Така, наприклад, капіталізована вартість в системі буржуазної економіки, обнаруживающая "здатність" до самовозрастанию. Це - типовий випадок ірраціональної перетвореної форми, коли річ наділяється властивостями суспільних відносин і ці властивості виступають поза зв'язку з людською діяльністю, тобто цілком натуралістично".

Завдання гуманітарних наук при цьому як раз і може полягати в тому, щоб відновити і простежити, як дійсність цих відносин, так і закономірність появи перетворених продуктів цих відносин.

Крім того, специфіка об'єкта соціально-гуманітарного пізнання полягає в тому, що він не може бути зрозумілий безвідносно до суб'єкта пізнання. Цій характеристиці можна дати кілька пояснень. По-перше, можна сказати, що і як суб'єкт, і як об'єкт виступає людська діяльність (тільки в різних сенсах); по-друге, можна привести в приклад неможливість "чистого" експерименту і необхідність "включеного спостереження" в соціально-гуманітарних науках, підтверджуючи у першому випадку залежність об'єкта від засобів і умов спостереження, а у другому - необхідність подолання різниці дистанцій для досягнення знання про об'єкт. Можна, щоправда, відзначити, що і сучасне природознавство допускає можливість такого розуміння об'єкта дослідження, констатуючи певну залежність ефектів спостереження від його засобів і можливостей. Для соціально-гуманітарного знання потрібно зрозуміти саме необхідність (а не лише допустимість) такого ставлення до об'єкта, причому саме ця потреба і повинна забезпечити визначеність цього виду пізнання. Ось що пише про це пізнавальному взаємодії відомий сучасний філософ М.М. Бахтін (1895-1975): "Точні науки - це монологічна форма знання: інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут тільки один суб'єкт - той, хто пізнає (споглядає) і говорить (висловлюється). Йому протистоїть тільки безгласая річ. Будь-який об'єкт знання (в тому числі людина) може бути сприйнятий і пізнаний як річ. Але суб'єкт як такий не може сприйматися й вивчатися як річ, бо як суб'єкт він не може, залишаючись суб'єктом, стати безгласым, отже, пізнання його може бути тільки диалогическим".

Отже, недостатньо розуміти цю "відносність" як залежність об'єкта від суб'єкта (від його положення, засобів і умов пізнання) або як деяке "подвоєння" суб'єкта (суб'єкт пізнає і суб'єкт, діючий як частина об'єкта пізнання). По-перше, ця залежність повинна бути зрозуміла як взаємна і необхідна.

По-друге, якщо щось (людина діє) протистоїть як об'єкт, то воно вже не є суб'єкт; в соціально-гуманітарному пізнанні ставиться завдання подолання самої об'єктивації (відсторонення, протиставлення, втрати). Чому це необхідно і як це можливо, буде розглянуто в розділі про специфіку суб'єктно-об'єктних відносин і особливості методології в соціально-гуманітарному пізнанні.

3. Філософія науки про вплив соціогуманітарних наук на формування світогляду та визначення парадигм соціальної активності людини і практики соціуму

Про зв'язок науки і філософії говорили давно. У марксистській філософії часто фігурувало поняття "філософські проблеми природознавства". Часто говорили про "філософії фізики", "філософії біології" і т. д. В останні десятиліття з'явився новий розділ знання, який отримав назву "філософія науки". Зрозуміло, якщо ми говоримо про предмет філософії науки, то спочатку слід розвести ці поняття. Зараз можна констатувати, що існують як окремі конкретні науки типу фізики, хімії, біології, історії і т. д., яких останнім часом налічується кілька тисяч, так і наука, як специфічна форма людської діяльності. Така наука являє собою цілісне утворення, частинами якого виступають окремі конкретні науки. Можна подумати, що саме наука як ціле є предметом філософії науки.

Що стосується філософських проблем науки, то ця область дослідження становить значний інтерес і тут були отримані важливі результати, що знаходять ефективне застосування в практичній діяльності. Вони сприяють розвитку окремих наук і здійснюють позитивний вплив на розробку сучасної наукової методології.

Що стосується власне філософії науки, то тут скоріше мова йде про науку як компоненті культури, специфічній сфері людської діяльності [1]. Сюди можна віднести дослідження процесів формування світоглядних і ціннісних установок членів наукового співтовариства в умовах інтенсивного розвитку науки в рамках тієї чи іншої цивілізації. Навколишній світ, взятий у всьому його різноманітті, є об'єктом вивчення. Цей світ цікавить науку з точки зору осягнення його закономірностей, тобто окремих фрагментів і навіть окремих об'єктів, переважно матеріальних. Скажімо, фізику цікавлять, насамперед, фізичні об'єкти, хімію - хімічні, біологію - біологічні і т. п. Наука спочатку орієнтована на дослідження глибинних закономірностей, сутностей різних порядків в тій чи іншій області з метою перетворення окремих фрагментів дійсності. Зрозуміло, така практично-перетворювальна орієнтація науки вже передбачає глибокий, але все ж односторонній, фрагментарний підхід до дійсності, бо перетворювати можна тільки окремі частини світу, але не світ у цілому.

Що ж до філософії, то її, перш за все, цікавить світ як ціле. Тому для неї найбільш значущими будуть інтегративні характеристики цього світу. Але в останні десятиліття вже не викликає сумнівів, що повноцінні знання про світ можуть бути отримані не тільки в сфері науки, а й в областях, що лежать за її межами (релігія, філософія, мистецтво та ін.)

Різна вихідна орієнтованість науки і філософії зумовлює і їх різну структуру. Оскільки йдеться про філософію науки як про деяку самостійної дисципліни, то в ній повинні бути представлені всі основні розділи філософії, але в дещо трансформованому вигляді. Тут цілком резонно говорити про онтології, гносеології, аксіології і т. п. Чи правомірно поставити питання і про науково-філософському світогляді, в якому представлений узагальнений погляд на світ, на місце окремих явищ у цьому світі і про місце людини серед цих явищ, але вже з точки зору загальнонаукових принципів.

Можна сказати, що це раціоналістичний світогляд, з якого прагнуть по можливості виключити всі ірраціональні (образно-емоційні та ін) елементи. Тим самим знайти явне відміну науково-філософського світогляду від власне філософського, в рамках якого органічно поєднуються як раціональні, так і ірраціональні компоненти. Звідси стають зрозумілими ті труднощі, які виникають при осмисленні духовного світу в рамках науково-філософського світогляду.

У міру формування науково-філософського світогляду все більше починає відчуватися його неповнота і однобічність, відчуженість від духовного, ірраціонального (образно-емоційного), унікального, неповторного. Серед видатних діячів науки завжди існувала тенденція подолання науково-філософського світогляду шляхом включення ірраціональних моментів у наукові картини світу, творчі акти і т. п. В останні десятиліття це почало проявлятися в широкому використанні ірраціональних за своїм суті принципів, таких як краса і гармонія (Піфагор, П. Дірак, С. Ковалевська і т. д.), віра (В. Гейзенберг, П. Флоренський, Тейяр де Шарден та ін), етика (А. Ейнштейн, Р . Оппенгеймер, А. Сахаров і т. п.), почуття міри. При цьому чим інтенсивніше розвивається наука, тим частіше її представники починають звертатися до таких принципів. У цьому контексті вельми показово висловлювання А. Ейнштейна про те, що читання романів Достоєвського дає йому для вирішення суто наукових проблем незрівнянно більше, ніж читання праць математика Гаусса. Подібні висловлювання серед видатних діячів сучасної науки зустрічаються досить часто.

Більше того, багато видатних вчених нерідко висловлюються в тому сенсі, що будь-який матеріальний об'єкт має духовний вимір. Найбільш чітко це висловив Д. І. Менделєєв у твердженні, що всякий матеріальний об'єкт, поряд з такими характеристиками, кг.к речовина і поле, має і духовну координату. Правда, сучасний стан науки ще не дозволяє повністю врахувати останню, що стане можливим тільки у вельми віддаленому майбутньому. Аналогічні висловлювання зустрічаються в роботах В. І. Вернадського та інших великих вчених. Це означає, що всі вони усвідомлюють обмеженості науково-філософського світогляду, що не заважає їм успішно працювати в тих чи інших сферах науки, але одночасно застерігає від абсолютизації одержуваних результатів.

Бурхливий розвиток науки в XIX-XX століттях не раз породжувало ілюзію, що раціоналістичних (наукових) уявлень цілком достатньо для адекватного розуміння дійсності. Легко замітить, що як тільки в тій чи іншій науці виникає переконання, що вона може пояснити все різноманіття світу виходячи зі своєї власної парадигми, так відразу ж інтерес до філософії різко падав ір і зникав зовсім. Добре відомо, що така ситуація в Свого часу виникла в класичній фізиці. Однак як тільки наука починає осознавати безпідставність своїх претензій на вичерпне осягнення світу як цілого, інтерес до філософії незмінно починав зростати, що можна спостерігати і в даний час.

У рамках філософії науки вирішується також питання про кордони науки, про співвідношення наукового та позанаукового знання, про специфіку взаємозв'язку науки з такими сферами людської діяльності, як мистецтво, релігія, окультизм і пр. Філософія науки дозволяє по-новому подивитися на процес наукової творчості, виявити в ньому динаміку раціональних і ірраціональних компонент. Зрештою філософія науки, розмежовуючи сфери людської діяльності, створює основу для організації діалогу людини і природи. Філософія науки не тільки регулює розвиток окремих наук, але застерігає їх від помилкових шляхів. Наприклад, в контексті науки сформувалося переконання, що матеріальний світ є єдиною реальністю, а духовні процеси є щось похідне від матерії, поступово формується в ході еволюції.

Проте численні спроби вивести духовне з матеріального незмінно виявлялися невдалими і приводили до непотрібних витрат праці і коштів. З точки ж зору філософії слід визнати, що матеріальне і духовне взаємно доповнюють один одного, одне без одного не існують і спочатку утворюють нерозривну єдність. Таке світовідчуття притаманне не тільки філософу і вченому. Ще гостріше необхідність єдності, гармонії матерії і духу притаманна людям мистецтва. Це дуже добре висловив А. Фет словами: Два світу панують від століття. Два рівноправних буття: Один обмолоту людини, Інший - душа і думка моя.

При такому підході формується істотно інша картина світу, в якій людина вже може знайти собі місце. Тут у відомому сенсі допускається натхненність всієї природи, в тому числі і нашої планети, а тому людина може вести з нею плідний діалог. Треба сказати, що проблема матеріально -духовної реальності за останнє сторіччя не раз ставилося як вченими, так і філософами (вчення про ноосферу В. І. Вернадського та ін.)

Зрозуміло, духовна компонента реальності в рамках науки носить підлеглий характер і проявляється тільки в тій мірі, в якій на неї можуть бути поширені деякі закономірності матеріальної дійсності. Взагалі, визнання в рамках науки духовно-матеріальної реальності створює принципово нову ситуацію і відкриває широкі горизонти як в теоретичних, так і в прикладних дослідженнях.

Не слід також забувати, що кожна наукова теорія завжди дає односторонній погляд на дійсність. Більш того, чим здійснено теорія, тим вона більш одностороння. З точки зору науки, пізнавальна процедура розгортається в рамках теорії і замикається на логіко-математичну схему, якщо мова йде про природничих науках. Що ж до знання про об'єкти, які не охоплюються даної наукової концепцією, то вони видобуваються зовсім іншими методами, зокрема за допомогою інтуїції, яка передбачає вихід за рамки пізнавальних традиційних процедур, характерних для науки. Зі сказаного втекти, що філософія науки представлять собою спробу побачити світ як ціле через призму науки. Природно, таке бачення не може бути реалізоване в рамках науки. Філософія науки дозволяє в рамках наукового співтовариства виробити специфічні системи цінностей, в основі яких лежать ідеали науковості, які дозволяють сформувати нові позиції стосовно світу. Такі погляди дають можливість побачити в цьому світі щось нове, що раніше випадало від уваги вченого.

Філософія науки відволікається від окремих конкретних наук, розглядає науку як цілісний єдиний організм, науку як таку. Філософію науки, перш за все, цікавлять інваріанти, властиві всім наук, як природним, так і гуманітарних. Наука як така характеризується такими рисами, як раціональність, орієнтованість на осягнення закономірностей, на перетворення дійсності в інтересах людини, обмеженість рамками переважно матеріальних процесів і т. п.

Природно, в силу матеріалістичної орієнтованості науки і філософія науки зближується з матеріалізмом. Звідси не випадкові і численні спроби матеріалістично витлумачити і так звані "науки про дух". При цьому стає зрозумілим, чому в онтологічному плані світ часто представляється як рухома матерія, а логіка і математика домінують в гносеології, відтісняючи на задній план віру, інтуїцію і пр. В якості наукового ідеалу починає визнаватися виключно емпірична обгрунтованість, і природно, на передній план висувається практична значимість.

Деякі автори справедливо вказують, що наука виникла у зв'язку зі специфічними властивостями національного характеру стародавніх греків, такими як внутрішня активність людей, спрямована зовні, підприємливість, орієнтованість переважно на зовнішній світ, свобода самовираження і т. д. Все це знайшло своє вираження в раціоналістичному стилі мислення, антропоцентризме, прагненні до стійкості і стабільності. В таких умовах формувалися жорстка система цінностей і цілком визначене раціоналістичне світогляд, яке потім отримало назву "наукового світогляду" [2].

У цьому контексті стає зрозумілим, чому наука концентрує увагу на законах і закономірності, насамперед на законах матеріальної дійсності, тобто на сукупностях загальних, необхідних, стійких і повторюваних зв'язків і відносин. Все, що лежить за їх межами, тобто явища неповторні, унікальні, що не відтворювані цікавлять вчених в набагато меншому ступені. У цьому полягає і сила і слабкість науки. При цьому треба віддавати собі звіт, що це хоча і дуже важливий, але все ж односторонній підхід до реальності.

Ми добре знаємо, що Нараду з наукою існують і інші форми освоєння світу, які будуються на істотно інших принципах, але дають знання настільки ж адекватне, як і наука, але що лежить за її межами [3]. Скажімо, мистецтво дозволяє проникати в глибинні сутності людини через образно-емоційні феномени, які не допускають раціонального виразу, а релігія, зокрема релігія християнська, будується на базі унікальних подій, які в принципі не можуть бути відтворені у нашому світі. Адже християнський Символ віри кладе в основу унікальність Ісуса Христа, зокрема акт Його Воскресіння, Вознесіння.

Навіть коли мова йде про гуманітарних науках, які мають справу з реальністю нематеріальної, таких, як історія, психологія, соціологія та деякі інші, то в них знову-таки мова йде, перш за все, про закони і закономірності.

Якщо ми виходимо з того, що світ єдиний, то це передбачає нерозривний зв'язок різних компонент цього світу, зокрема таких максимально віддалених один від одного, як духовної та матеріальної. Наявність такої єдності дозволяє говорити про додатковості методів їх осягнення. Тому методи науки, орієнтовані переважно на дослідження матеріальної компоненти, повинні знаходити застосування в процесі оволодіння духовною сферою. Однак у цій області не слід переоцінювати їх значення, на що не раз вказували видатні мислителі (І. Кант, І. Павлов, П. Флоренський та інші).

Культура сучасного суспільства являє собою складне цілісне динамічне утворення, в якому органічно поєднуються різні компоненти, як матеріальні, так і духовні. Синтез таких компонент дозволяє отримати цілісне уявлення про природу, суспільство і людину. Домінування однієї з них чи групи таких, будь то наука, мистецтво, релігія або що-небудь інше, порушує цілісність культури і породжує одностороннє уявлення про світ.

У такій ситуації особливої ??актуальності набуває проблема відновлення цілісності культури і гармонії її компонент. І, перш за все, тут слід тверезо оцінити науку, її можливості та перспективи. Філософський аналіз науки природно висувається на перший план.

Характерною рисою наукового знання є його раціоналістичний, систематизований характер і цим воно кардинально відрізняється від усіх видів позанаукового знання. Але систематизоване - знання є у відомому сенсі знання відчужене, безособове. Таке знеособлене знання стає об'єктом маніпуляцій, що часто призводить до негативних наслідків (генна інженерія, комп'ютерна віртуальна реальність, створення засобів масового ураження і пр.

У процесі своєї діяльності вчений отримує і систематизує знання і тим самим втрачає над ним контроль.

Направляючи свою внутрішню активність на дослідження і перетворення матеріального світу, вчений намагається оволодіти ним, проникнути в його сутність. Але реальний об'єкт по суті своїй нескінченний і, щоб осягнути його, він повинен буть кінцевим, а отже, обмеженим і деформованим. І не дивно, що на вищих стадіях свого розвитку наука має справу не з реальними, а ідеалізованими об'єктами, в яких утримуються тільки ті властивості, які необхідні для формування тих чи інших законів. Наука працює не з реальністю як такою, а з трансформованої реальністю, що утримує одну або кілька граней дійсності.

Зрозуміло, прагнення виробити більш адекватне уявлення про дійсність передбачає врахування та інших її граней, від яких раніше вигідно було відволікатися. Але це вже вимагає переходу до нових теоретичним уявленням. Тому наука змушена постійно змінювати свої уявлення про світ, створювати нові картини світу.

Виходить, що в ході розвитку науки постійно змінюються онтологічні уявлення про дійсність. На різних етапах її розвитку ці уявлення можуть значно відрізнятися один від одного, що фіксується в картинах світу, постійно змінюють один одного в часі. Досить зіставити картини світу античного атомізму, ньютоніанского фізику, теорію відносності і квантову фізику.

Загалом можна сказати, що в ході свого розвитку наука підходить до вироблення такої картини світу, в якій більш адекватно відображаються онтологічні уявлення про світ. Але при цьому основний акцент все ж робиться не на матеріальній стороні світу. Духовний аспект, зрозуміло, також знаходить своє вираження, але однобічно, тільки в тій своїй частині, де можуть бути використані наукові уявлення. Скажімо, наука може дати детальний аналіз людського тіла і дещо сказати з приводу духовних процесів (психічних, ментальних і т. п.), але вона не в змозі осягнути їх глибинні сутності. Численні спроби використання традиційної науки д ля аналізу духовних процесів не дали очікуваних результатів.

У контексті науки картина світу завжди залишається неповною, бо в неї дуже погано вписується людина з її різноманітним духовним світом. У ході розвитку науки постійно відбувається зміна поглядів на її онтологічні підстави, що знаходить своє вираження в зміні картин світу. Тут природно виникає потреба у синтезі таких картин світу, що здійснюється в рамках міждисциплінарних підходів.

У наші дні наука змушена визнати наявність знань, отриманих за її межами. Але при цьому передбачається, що на більш високих щаблях розвитку науки ці знання будуть формалізовані. Знання ж, яке принципово не може бути отримано в рамках раціоналістичних уявлень, не визнається наукою і відноситься до області віри і одкровення. Такий підхід фактично виключає діалог між наукою та іншими видами духовної діяльності (релігією, мистецтвом і інш.), Що в кінцевому рахунку веде до її ізоляції.

Слід, однак, мати на увазі, що коли ми говоримо про гносеологічних аспектах науки, то в наші дні вкладаємо в це поняття дещо інший зміст, ніж це було, скажімо, в епоху Відродження або навіть в минулому столітті. Сучасний вчений, особливо представник природничих наук, явно переоцінює значення логіки і математики в пізнавальному процесі. Його ідеалом є побудова такої концепції, яка цілком базується на логіці і математиці. Такий учений фактично продовжує лінію Г. Галілея, який був глибоко переконаний, що природа говорить мовою математики. Але ж "мовою математики" говорить, наприклад, та ж астрологія, яку вчені ніяк не погоджуються вважати повноправною наукою.

Сучасний біолог з подивом відзначає, що для його колег в середні століття і епоху Відродження абсолютно фантастичні, з нашої точки зору, образи типу зодіакальних тварин, химер, драконів і т. п. були настільки ж реальні, як і самі звичайні змії, ящірки, риби та тритони. І, треба сказати, це не завадило їм робити видатні відкриття, які увійшли до "золотого фонду" сучасної науки. У наш час як для неосвічених людей, так і для відомих вчених такі феномени як HJIO (непізнані літаючі об'єкти), лісовики, русалки, домовики, біополя і т. п., мають таку ж ступенем реальності, як корови, коні, літаки і планети. Тому настільки часто ми спостерігаємо спроби поширити гносеологічні процедури науки і на ці об'єкти (фотографування примар, аналіз матеріальних слідів, залишених HJIO, використання особливостей ліній людської руки для діагностики психічних і соматичних захворювань і т. д.). Всі численні спроби проведення чітких розмежувальних ліній між реальними і фантастичними об'єктами не дали очікуваних результатів. Цікаво, що в міру проникнення в глибинні сутності звичайних матеріальних об'єктів класична наука експериментально фіксує такі їх особливості, які явно виходять за межі традиційних наукових уявлень. Скажімо, Ф. Капра приходить до висновку, що емпіричний матеріал сучасної квантової фізики краще вкладається в схеми, характерні для буддійської традиції, яка вважається фантастичною з точки зору класичної науки [4]. Проникнення в сутність процесів, що протікають на нашій планеті, приводить до висновку, що Земля являє собою живий суперорганізм. Цей висновок також ніяк не вкладається в схему традиційних навчань про Землю.

З усього сказаного випливає, що в гносеологічному плані наука орієнтується на раціоналізм і прагне виключити всі моменти ірраціонального (образно-емоційного), суб'єктивного і т. п. Це, звичайно, надає їй логічну стрункість і монументальність, але різко звужує горизонти свідомості вченого, обмежує сферу її застосовності.

У зв'язку з цим дещо іншого звучання набуває і аксіологічний аспект науки. Відомо, що справжньою цінністю наука є тільки в контексті духовного життя європейського суспільства. Зрозуміло, мова йде про процес освоєння і перетворення матеріальної дійсності, а не про результати такого процесу. Результати ж наукової і технічної діяльності, сучасні технології і т. п. представляють відому цінність для будь-якого суспільства і для кожної нормальної людини. Але це зовсім не означає, що в якості цінностей усіма визнаватимуться процеси, установки та орієнтації, які породжують такі результати. Дійсно, основи, на яких будується наука, часто знаходяться в явному протиріччі з фундаментальними установками (моральними, релігійними, правовими та ін) тих чи інших цивілізацій.

Зазвичай цінності визначають як специфічно соціальні характеристики об'єктів, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства. Зрозуміло, що результати наукової діяльності можна розглядати як цінності.

4. Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу соціогуманітарного та природничонаукового знання в умовах сучасної інформаційно-технологічної революції

В наш час виділяють три великі групи наук - соціально-гуманітарні, природничі та інженерно-технічні. До першої групи відносяться: психологія, історія, соціологія, педагогіка, філологія, мовознавство, етика, естетика тощо. До другої - математика, фізика, біологія, хімія тощо. До третьої - механіка, технологія виробництва, машинобудування тощо.

На перший погляд все просто: природничі науки вивчають природу, інженерно-технічні - засоби виробництва та виробничі відносини, а соціально-гуманітарні - суспільство. Однак ще з ХІХ століття триває дискусія з приводу співвідношення природничо-наукового і соціально-гуманітарного пізнання. У рамках ідейної боротьби з питання про місце і статус соціально-гуманітарних наук сформувалися дві крайні позиції: натуралізм і антинатуралізм. Прибічники першої намагалися довести, що між соціально-гуманітарною і природничо-науковою формами пізнання не існує жодного протиріччя, і проблеми, що стосуються, наприклад, історичного пізнання, стосуються всякого пізнання. Антинатуралізм, навпаки, протиставляє гуманітарне пізнання природничо-науковому, не знаходячи в них нічого спільного.

Дійсно, соціогуманітарні науки помітно відрізняються від природничх наук. Якщо природничі науки вивчають природу, яка існувала і може існувати незалежно від людини, то науки соціогуманітарні не можуть пізнавати суспільство, не вивчаючи діяльність людей, що живуть в нім, їх думки і прагнення. Природничі науки вивчають об'єктивні зв'язки між природними явищами, а для соціогуманітарних важливо виявити не лише об'єктивні взаємозалежності між різними соціальними процесами, але і мотиви людей.

Соціогуманітарні науки вивчають не лише загальні ознаки однорідних суспільних явищ, але і межі окремої, неповторної події, особливості одиничного соціально значимої дії, політику конкретного державного діяча. Звідси - специфічна особливість апарату гуманітарних наук: у поняттях природничих наук зі всього різноманіття даності вибираються моменти, що лише повторюються, відображають загальне. У гуманітарних - при утворенні понятійного апарату відбираються моменти, що відображають індивідуальність, неповторність, одиничне даного явища за певних умов в процесі розвитку.

Проте, на наш погляд, абсолютне зіставлення соціогуманітарного пізнання точним наукам сьогодні є неправомірним. У зв'язку з посиленням інтеграційних тенденцій в розвитку сучасної науки, взаємопроникненням методів природничих і соціально-гуманітарних наук, демаркаційна лінія між ними розмивається. Наприклад, в міждисциплінарних науках, таких, як соціальна екологія, інформатика, біоетика, деонтология і ін., природно-наукові і соціально-гуманітарні компоненти знання знаходяться в єдності, утворюючи певний сплав. Існують науки, які займають проміжне положення між природничими і суспільствознавчими науками. Прикладом є географія - фізична географія вивчає природу, а економічна - суспільство. Таке ж положення займає екологія.

Як зазначив російський дослідник В.В. Ільїн, природознавство і соціогуманітарні науки - гілки однієї науки як цілого, "вони їдять одне блюдо, хоча з різних кінців і різними ложками" [3, 22-30]. Насправді, при всій їх специфіці, соціогуманітарні науки - це невід'ємна частина великої науки, в якій вони взаємодіють з іншими природничими та технічними галузями.

Підкреслимо, що для соціально-гуманітарного пізнання характерно все, що властиве пізнанню як такому: опис і узагальнення фактів (емпіричний досвід), теоретичний і логічний аналіз з виявленням законів і причин явищ, побудова моделей, що ідеалізуються, адаптованих до фактів, пояснення і передбачення явищ тощо. Подібно до інших областей наукових досліджень, соціальні науки мають на меті збагнення істини, виявлення об'єктивних законів функціонування суспільства, тенденцій його розвитку.

Існують різні класифікації соціогіманітарних наук. Згідно однієї з них, суспільні науки поділяються на фундаментальні та прикладні. Перші з'ясовують об'єктивні закони навколишнього світу, а другі вирішують проблеми вживання цих законів для вирішення практичних завдань у виробничій і соціальній областях. Але кордон між цими групами наук умовний і рухливий.

Загальноприйнятою є класифікація, підставою якої є предмет дослідження. З цієї точки зору можна виділити наступні групи соціогуманітарних наук: історичні науки (вітчизняна історія, загальна історія, археологія, етнографія, історіографія); економічні науки (економічна теорія, економіка і управління народним господарством, бухгалтерський облік, статистика); філософські науки (історія філософії, логіка, етика, естетика); філологічні науки (літературознавство, мовознавство, журналістика); юридичні науки (теорія і історія держави і права, історія правових учень, конституційне право); педагогічні науки (загальна педагогіка, історія педагогіки і освіти, теорія і методика вчення і виховання); психологічні науки (загальна психологія, психологія особи, соціальна і політична психологія); соціологічні науки (теорія, методологія і історія соціології, економічна соціологія і демографія); політичні науки (теорія політики, історія і методологія політичної науки, політична конфліктологія, політичні технології); культурологія (теорія і історія культури, музеєзнавство).