Наука як феномен соціокультурного буття та її світоглядні передумови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

На тему: "Наука як феномен соціокультурного буття та її світоглядні передумови"

План

1. Наука сьогодні: загальні характеристики

2. Способи людського світовідношення й освоєння світу за законами істини

3. Філософія і наука: відмінність можливостей і взаємодія

4. Протонаука: архаїчні витоки і античні раціональні прозріння на шляху до мистецтва наукового мислення

Контрольні запитання до теми

Джерела

1. Наука сьогодні: загальні характеристики

Деякі оглядові характеристики науки. Місткість наукових знань подвоюється кожні 10-15 років. Близько 90 % всіх науково-технічних досягнень зроблені в наш час (ХІХ-ХХ ст.). Близько 80 % учених, що будь-коли жили на Землі - наші сучасники (склафдно приєднатися до більшості по смерті). У світі нараховується біля 15000 різних наук зі своєю власною специфікою. Наука сьогодні має надзвичайно розвинуту систему принципів, форм, методів, імперативів пізнання.

Міфи масової свідомості й реальні міркування самих учених про унікальність науки суттєво різняться.. Наука - виключно своєрідний спосіб бачення світу. Пізнання світу в науці й інших формах усвідомлення мають суттєві відмінності. Сучасний світогляд і уявлення про світ навколишніх речей є наслідком розвитку науки, її істотного й динамічного впливу на суспільство. Наука є однією з визначальних особливостей сучасної культури і, можливо, самим динамічним її компонентом. Сьогодні неможливо обговорювати соціальні, культурні, антропологічні проблеми, не приймаючи до уваги розвиток і результати наукової думки.

Феномен науки та тих світоглядних проблем, що вона ставить, знайшов вираз у найзначніших філософських концепціях XX ст. Жодна з найбільших з них не могла обійти феномену науки, не виразити свого відношення до науки в цілому і до тих важливих проблем, що вона ставить. Що таке наука? Яка головна соціальна роль науки? Чи існують межі наукового пізнання та пізнання взагалі? Яке місце заснованої на науці раціональності в системі інших способів відношення до світу? Чи можливе позанаукове пізнання, який його статус і перспективи? Чи можна виключно науковим способом відповісти на принципові питання світогляду: як виник Всесвіт, як з'явилося життя, як здійснилася людина, яке місце займає феномен людини в загальній космічній еволюції?

Обговорення всіх цих і безлічі інших світоглядно-філософських питань супроводжувало становлення і розвиток сучасної науки і було необхідною формою усвідомлення особливостей як самої науки, так і тієї цивілізації, у рамках якої наукове відношення до світу стало можливим. Сьогодні ці питання, як і принципово нові завдання науки ХХІ ст., стоять у новій і дуже гострій площині. Це пов'язано насамперед з тією ситуацією, у якій опинилася сучасна цивілізація. З одного боку, - виявилися небачені перспективи науки і заснованої на ній техніки. Сучасне суспільство вступає в інформаційну стадію розвитку, раціоналізація всього соціального життя стає не тільки можливою, але й життєво необхідною. З іншого боку, - виявилися межі розвитку цивілізації односторонньо технологічного типу: і в зв'язку з глобальною екологічною кризою, і як наслідок неможливості тотального управління не лише природними, а й соціальними процесами.

В останні десятиліття увага до цих питань в Ураїні помітно знизилася. Одна з головних причин цього криється в загальному падінні престижу наукового знання в цілому світі, а ще значніше - у тій майже катастрофі, що переживає наука України зараз. Тим часом зовсім ясно, що без розвинутої науки вона не має майбутнього як цивілізована країна.

Завдання філософії науки. Філософія науки ставить задачу розкрити природу, умови і характер наукових знань. Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності по виробництву наукових знань, узятих у їхньому історичному розвитку і розглянутих в історично мінливому соціокультурному контексті.

Мета і завдання методологічного дослідження науки і її формувань полягає в розгортанні таких уявлень про науку і наукову діяльність, які б ураховували різні аспекти і характеристики науки, отримані в сформованих напрямках методології, логіки і наукознавства. Розглянемо науку як виробництво знань у різних аспектах цього процесу.

Напрошується думка, що вивчати науку - це значить вивчати вченого за роботою, вивчати технологію його діяльності по виробництву знань. У значній мірі вчений і сам вивчає й описує свою власну діяльність: наукові тексти, наприклад, містять докладний опис пророблених експериментів, методів вирішення задач тощо. Але, описавши поставлений експеримент, учений, за рідкісним винятком, не намагається простежити, як саме він прийшов до ідеї цього експерименту, а якщо і намагається, то результати такої роботи вже не входять органічно в зміст спеціальних наукових праць. Загалом, можна сказати, що вчений, який працює в тій чи іншій спеціальній галузі науки обмежується описом тих боків своєї діяльності, які можна представити і як характеристику досліджуваних явищ. Так, наприклад, коли хімік описує спосіб одержання тих чи інших сполук, то це не тільки опис діяльності, але й опис самих сполук: речовина така-то може бути отримана таким-то шляхом. Та далеко не все в діяльності вченого можна представити подібним чином. Процедури наукового пошуку в різних областях знання мають багато спільного, і вже це виводить їх за межі вузько професійних інтересів тієї чи іншої спеціальної науки.

Насамперед, учений як творча особистість повинен мати такі якості: високий інтелект, незалежність суджень, дотепність, оригінальність без вульгарності, неспішність у винесенні остаточних суджень, життєлюбство, широту інтересів і допитливість, величезну працьовитість, критичність. Образу «ідеального» вченого і ролі вченого в суспільстві приділялося і приділяється досить уваги й у художній літературі. Причому, у різні часи й у різних письменників особистість ученого наділялася різними якостями. Проведені в цій області дослідження дозволяють вивести різні типи особистості вченого. В той же час художня література показувала кожного вченого як неповторну особистість, яка вже виходить за рамки всякої типології, але має все ж певні свої закономірності. Ці загальні типологічні риси дозволяють зрозуміти і деякі загальні закономірності, умови наукової творчості. Отже, одним з аспектів дослідження науки може бути вивчення вченого за роботою. Описуючи діяльність, яка привела до успіху, ми, самі того не бажаючи, пропагуємо позитивний зразок, а опис невдалої діяльності звучить як застереження або попередження.

Всяке об'єктивне знання служить людям двічі - спочатку як пояснення навколишньої реальної дійсності, а потім як засіб, метод чи форма при вирішенні тих чи інших проблем. Фактично будь-яка наукова теорія виконує методологічні функції, коли вона використовується за межами її власного предмету, а наукове знання в цілому відіграє роль методології стосовно сукупної практичної діяльності людини. То ж чи правомірно зводити вивчення науки до опису діяльності окремих людей? Наука це далеко не тільки діяльність. Діяльність завжди персоніфікована, можна говорити про діяльність конкретної людини чи групи людей, а наука виступає як деяке над-індивідуальне, над-особистісне явище. Це не просто діяльність Галілея, Максвелла чи Дарвіна. Праці цих учених уплинули на науку, але кожний з них працював у рамках науки свого часу і підкорявся її вимогам і законам. Якщо ми якось розуміємо зміст виразів: «працювати в науці», «впливати на науку», «підкорятися вимогам науки», то ми тим самим інтуїтивно вже протиставили науку діяльності окремої людини чи групи людей і повинні тепер відповісти на запитання: що собою уявляє це знеособлене ціле, що визирає через спину кожного індивідуального представника?

Мова йде, перш за все, про наукові традиції, у рамках яких працює вчений. Силу цих традицій усвідомлюють і самі дослідники. Наука - це діяльність, що можлива тільки завдяки традиції, точніше, безлічі традицій, у рамках яких ця діяльність здійснюється. Це не лише наукові, але й донаукові й поза-наукові традиції. Сама наука може бути розглянута як особливий тип традицій, переданих у людській культурі. Жива діяльність і традиції - це два різних, хоча й нерозривно пов'язаних аспекти науки, які вимагають різних підходів і методів дослідження. Будь-яка діяльність здійснюється в традиціях, тобто не існує без них, але й традиції, у свою чергу, не існують поза діяльністю. Вивчаючи традиції, ми наче описуємо деякий об'єктивний процес, у той час як акти діяльності завжди цілеспрямовані.

Аналіз науки як традиції і як діяльності - це два способи аналізу, що доповнюють один одного. Кожний з них виділяє особливий аспект складного цілого, яким є наука. І їхнє сполучення дозволяє виробити більш повне уявлення про науку. Розглядаючи науку як діяльність, спрямовану на виробництво нового знання, і як традицію важливо взяти до уваги історичну мінливість самої наукової діяльності та наукової традиції. Інакше кажучи, філософія науки, аналізуючи закономірності розвитку наукового знання, зобов'язана враховувати історизм науки. Можна сказати, що кожне суспільство в кожну епоху створює «свою» науку. У процесі її розвитку відбувається не тільки нагромадження нового знання і перебудова раніше сформованих уявлень про світ. У цьому процесі змінюються усі компоненти наукової діяльності: досліджувані нею об'єкти, засоби і методи дослідження, особливості наукових комунікацій, форми поділу і кооперації наукової праці тощо.

Змінюються від епохи до епохи і функції науки в житті суспільства, її місце в культурі, її взаємодія з іншими областями культурної творчості. Вже в XVII ст. виникаюче природознавство заявило свої претензії на формування у культурі домінуючих світоглядних образів. Утверджуючи світоглядні функції, наука стала усе активніше впливати на інші сфери соціального життя, у тому числі і на повсякденну свідомість людей. Цінність освіти, що спирається на засвоєння наукових знань, стала сприйматися як щось усталене й звичне.

У другій половині XIX сторіччя наука одержала значне застосування у техніці та технології. Зберігаючи свою культурно-світоглядну функцію, вона знаходить нову соціальну функцію - стає продуктивною силою суспільства. ХХ-ХХІ століття можуть бути охарактеризовані як усе зростаюче використання такої науки у всіляких галузях соціального життя. Наука починає все активніше застосовуватися в різних сферах управління соціальними процесами, виступаючи основою кваліфікованих експертних оцінок і прийняття управлінських рішень. З'єднуючись із владою, вона реально впливає на вибір тих чи інших шляхів соціального розвитку. Цю нову функцію науки іноді характеризують як перетворення її в соціальну силу. При цьому підсилюються світоглядні функції науки і її роль як безпосередньої продуктивної сили.

Виникають нові питання: чи будуть нестримно й далі змінюватися вигляд науки та її функції у житті суспільства? Чи завжди наукова раціональність займала пріоритетне місце в шкалі цінностей, чи це характерно тільки для певного типу культури і певних цивілізацій? Чи можлива повна втрата наукою свого колишнього ціннісного статусу і своїх колишніх соціальних функцій? І нарешті, які зміни можна чекати в системі самої наукової діяльності й у її взаємодії з іншими сферами культури на черговому цивілізаційному переломі, у зв'язку з пошуками людством шляхів виходу із сучасних глобальних криз? Усі ці питання формулюють проблеми, що обговорюються у сучасній філософії науки.

Проблемою є й саме ставлення до самої філософії науки. Стан сучасної вітчизняної освіти можна визначити як перехідний. Іде в минуле радянська парадигма освіти, на її місце висувається нова система ідей, принципів, нормативних моделей. Процес формування нової парадигми освіти є частиною загальнокультурного процесу, що охоплює різні галузі оновлюваного інтелектуального простору. У якості найважливішої тенденції цього процесу можна виділити деідеологізацію, що розуміється як зняття ідеологічної регламентації. Деідеологізація - це, у першу чергу, відмова від спрощення, від готових універсальних схем, унітаризму. Звільнення від ідеологічного диктату здійснюється за допомогою розширення меж знання, зняття різного роду табу на інформацію, прориву інтелектуальної ізоляції через включення у світову інтелектуальну культуру.

Однією з прикмет цього складного процесу і стала поява нової дисципліни - філософії науки, вивчення якої передбачене для підготовки магістрів і аспірантів усіх спеціальностей. Філософія науки стає дисципліною кандидатського мінімуму, витісняючи загальну філософію. Таким чином, відбувається відмова від концентричної моделі вивчення філософії, що конструює аспірантський курс філософії як поглиблене повторення загальної філософії; перехід до лінійної моделі, що організує процес вивчення філософії у вузі за принципом «від загального до часткового», що припускає включення нових галузей філософського знання.

Такий стратегічний поворот продиктований цілим рядом причин. Головна з них - переоцінка ролі філософії у вихованні молодих учених. Якщо в минулому на першому місці в ряді завдань філософської підготовки аспірантів стояли завдання індоктринації, то сьогодні на перший план висуваються дві взаємозалежні і взаємообумовлені функції філософії - світоглядна і методологічна. Таким чином, мова йде не про заміну однієї дисципліни іншою, але про якісне внутрідисциплінарне зрушення. Суть цієї метаморфози не для всіх сьогодні очевидна, оскільки найчастіше відбувається змішання понять світогляд й ідеологія.

Світогляд - поняття містке: у короткій дефініції - це деякий комплекс уявлень людини про світ і своє місце в ньому. Ідеологія - поняття більш специфічне, звичайно його використовують для позначення деякої системи ідей, що висвітлюють ту або іншу політичну, економічну, соціальну програму. Ідеологія і світогляд не тотожні. На фундаменті деякого загального світогляду можуть базуватися різні ідеології, так само як і в рамках єдиної ідеології можливі світоглядні розбіжності. Ототожнення світогляду й ідеології - прикмета панування ідеології, підпорядковуючої собі всі інші форми культури. Але ж філософія з'явилася задовго до появи політичних партій і рухів, вона безпартійна, як безпартійна і наука. Це усвідомлює світове співтовариство філософів і вчених. Як і необхідність деідеологізації освіти. «Політика не повинна мати місця в навчальній аудиторії», - стверджував Макс Вебер (Вебер М. Наука как призвание и профессия, с. 140).

Уведення філософії науки можна кваліфікувати як частину загальносвітової стратегії відмежування науки від політики, перетворення науки в деяку автономну галузь, у якій вищим авторитетом володіють не політичні лідери, або їхні ставленики, а фахівці-вчені. Звичайно, мова йде не про повний розрив держави і науки, а лише про подолання практики диктату політики у науці.

Одна з причин неприйняття філософії науки базується на уявленні, що загальна філософія охоплює весь спектр проблематики, включаючи і ту його частину, що віддавна умовно іменується метафізикою, тобто «вченням про загальні, відсторонені від конкретного існування речей і людей, принципи, форми, якості буття» (Современный философский словарь, 1996. - С. 282). Філософія науки в такому баченні постає як галузь виключно прагматична, як фізика в широкому сенсі слова, тобто вчення про речовий, фактуальний світ. Перехід від загальної філософії до філософії науки в такій інтерпретації означає елімінацію метафізики, отже, збідніння філософії, філософську убогість. Таке уявлення є продуктом специфічної наукової ментальності, що знаходиться в полоні деяких позитивістських уявлень про науку.

Сучасна філософія відходить від позитивістського принципу абсолютизації логіко-методологічної функції філософії науки, розглядаючи цю дисципліну в усій повноті її змісту: онтологічному, гносеологічному, аксіологічному, історичному, антропологічному, соціальному й інших аспектах. У баченні сучасних філософів науки будь-яка методологічна конструкція ґрунтується на певному онтологічному фундаменті, а також обов'язково містить аксіологічні, деонтологічні, культурологічні елементи. Науковий світогляд є багатошаровою структурою, часткові науки на основі узагальнення емпіричних знань про світ формують теорії «середнього рівня», метафізика виступає як теорія другого порядку, як теорія теорій або метатеорія. Виявляючи найбільш високий абстрактно-теоретичний рівень узагальнення знань про світ, метафізика виконує евристичну функцію в процесі побудови теорій часткових наук, задає загальну схему концептуальних моделей у наукових дослідженнях.

Теорія науки без метафізичних питань короткозора, оскільки саме метафізика покликана розширити обрій дослідження, розкрити його онтологічний сенс, показати вченому місцезнаходження досліджуваної проблеми в системі інших проблем, висвітити її ціннісні аспекти. У результаті такого «світлоносного» впливу метафізики виходять з тіні зовсім нові грані досліджуваної проблеми. Нерозривний зв'язок науки і метафізики відзначали й самі вчені. М. Вартофський, наприклад, утверджує: «Я вважаю, що в кожній області наукової практики самокритичний і вдумливий учений діє як метафізик. У процесі висування і перевірки концептуальних моделей у своїй області вчений найчастіше виявляється метафізиком невільно».

Важливим запереченням проти філософії науки є твердження про тематичну вузькість цієї області філософського знання. Вважають, що філософія науки - це лише одна школа, главою якої є Карл Поппер. Така думка - свідчення вузькості наукового і філософського кругозору, оскільки тривалий час досягнення світової філософії подавалися в дозованій нормі і під рубрикою «критики буржуазної науки». В СРСР не була відсутня філософія науки як наукова дисципліна, однак вона була надбанням досить вузького кола фахівців. Після війни в структурі Інституту філософії АН СРСР з'являється сектор філософії природознавства. У 60-і роки на його базі створений відділ, що об'єднав ряд предметно орієнтованих секторів (філософії фізики, філософії біології, філософії кібернетики тощо).

Нарешті, важливою підставою неприязного відношення до філософії науки є причини ментальної властивості. Довгостроково культивований у радянській науці монологічний тип наукової ментальності, що базується на уявленні про існування деякої єдино вірної наукової теорії, створює бар'єр до сприйняття ідей цієї дисципліни, яка базується на принципі діалогу наукових теорій, еволюції наукового знання як процесі витиснення одних теорій іншими. Науковий ригоризм обертається сакралізацією якоїсь теорії і поступово веде до деформації особистості вченого - перетворення дослідника в борця з інакомисленням. Подібна метаморфоза означає, що людина перестає бути вченим. Філософія науки як дисципліна покликана закласти підстави антидогматичної ментальності, у рамках якої наукова творчість осмислюється як діалог між минулим і майбутнім, теорією й експериментом, учителем і учнем, традицією і новацією, теоретичним знанням і мудрістю.

Отже, що ж це за дисципліна - філософія науки? Який її предмет, метод, які мета, задачі, з яких складових частин і розділів вона складається, нарешті, що вона дає починаючому вченому? Наука як предмет філософської думки - явище багатомірне і багатогранне, тому монокаузальні моделі її вивчення нерезультативні. Багатоликий вигляд науки, що відкривається тільки стереоскопічному баченню, складається з різних іпостасей.

Виділимо основні:

В онтологічній іпостасі наука поряд з релігією, мистецтвом, економікою, політикою є специфічною формою культури, однією зі сфер життя і свідомості суспільства. Онтологічний ракурс розгляду науки припускає постановку цілого ряду проблем буттєвого плану. Одна з них пов'язана з визначенням сутнісних основ науки. Сучасна філософія науки, відмовляючись від плаского редукціонізму, встановлює в якості субстанційної підстави науки не деяку фіксовану сутність (матерію, дух), а перш за все принцип системності й діалогізму. Звідси випливає й вирішення ще одного онтологічного питання, зв'язаного з визначенням єдності і різноманіття науки, - вона єдина і різноманітна водночас.

У гносеологічній іпостасі наука інтерпретується як одна з форм пізнання. Специфіка цієї форми полягає в актуалізації раціоналізму - лівопівкульної логіко-вербальної, аналітико-синтетичної стратегії обробки інформації; розвитку теоретичної рефлексії - критичного мислення, орієнтованого на формування, звільнених від конкретики узагальнюючих побудов, які спираються на доведення. Філософія науки тому визначена як рефлексія другого порядку, як «самопізнання науки». Прагнення до самопізнання науки викликане далеко не довільним інтересом. Філософія науки - це сфера конструювання методологічного апарата науки, у процесі якого деякі розрізнені методики перетворюються в цілісну логічно аргументовану систему - «дисциплінарну матрицю» (Кун). Це буде розглянуто в темі 5.

В аксіологічній іпостасі наука є сферою побутування певної системи цінностей. Діяльність ученого, у якій би галузі науки вона не протікала, не є механічним винахідництвом чи обмеженою технологією. Ця діяльність завжди ціннісно детермінована. Ціннісне наповнення наукової діяльності може бути досить різним. Так, ціннісні орієнтири античної науки відмінні від ціннісних орієнтирів науки середньовіччя. Кожна епоха вибудовує свою ієрархію ідеалів. Сутнісні відмінності різних історичних форм раціональності лежать саме в ціннісній площині. Специфіка класичного раціоналізму Нового часу є результатом реалізації ціннісної настанови, у якій світ розглядався як «космічний механізм». А народження сучасного раціоналізму пов'язане зі зміною ціннісних орієнтирів, формуванням «організмічного» розуміння навколишньої для людини природи.

Історики науки відзначають і таку закономірність наукової творчості, як її схильність до впливів краси. На переконання Т. Куна тріумф нової теорії відбувається найчастіше завдяки її естетичним даним. Е. Панофський, досліджуючи творчість Галілея, приходить до переконання про вплив естетичних поглядів мислителя на його наукові відкриття.

У деонтологічній іпостасі наука являє собою область функціонування певних моральних норм. Філософія науки у цьому ракурсі, відповідно, є наукова етика - досить розгалужена сфера знання. Її можна розмежувати на деякі частини чи розділи (пізніше ми на них зупинимося добірно). Один їх них - етос наукової творчості. Цей розділ звернений до вивчення проблеми творчої свободи і соціальної відповідальності вченого; у науці склалася традиція іменувати його кодексом наукової чесності. (Дивись тему 2, 4 питання).

Інший розділ наукової етики - етичні норми життя наукового співтовариства. Значимість цього розділу визначається тим, що творчі потенції найкраще розвиваються там, де існує справжня повага до творчості, наявність доброзичливої атмосфери. Забарвлена в агресивні тони конкуренція, заздрість, що народжує тип поводження, названий Гекслі «публічним войовничим танком», завжди деструктивна, несумісна з гідністю науки. Одна з цілей наукової етики пов'язана з подоланням таких рудиментів культури як образи і лайки, інтриги і шельмування. Особливу важливість здобуває виховання культури наукової дискусії. Головна заповідь будь-якої наукової суперечки - виявлення того, що правильно, а не того, хто правий.

І ще важливий розділ наукової етики - екологічна етика. Цей розділ філософії науки, що мислить своїм предметом моральні та духовні аспекти ставлення людини (суспільства) до природи, сьогодні над-актуальний. Основний принцип екологічної етики конкретизований сьогодні як принцип коеволюції людини, суспільства та природи.

Наукова етика - не застигла доктрина, сам спосіб подачі етичних норм повинний бути живим і образним. Прекрасний приклад художньої подачі етичних норм науки дає робота відомого біолога і психолога Г. Сельє «Від мрії до відкриття: Як стати вченим». Автор підносить моральні правила і норми в деякій персоніфікованій формі, виділяючи різні типи наукових діячів. Серед них: діячі (збирачі фактів, удосконалювачі), думателі (книжкові хробаки, класифікатори, аналітики, синтезатори), відчуваючі (великий бос, клопотун, риб'яча кров, висушена лабораторна дама, нарцис, що любується собою, агресивний сперечальник, першорядна акула, святий, святенник, добрячок), ідеальні (Фауст - ідеальний вчитель і керівник, Фамулус - ідеальний учень і співробітник).

У соціальній іпостасі наука є сукупністю ієрархізованих установ, інститутів, які відповідні соціальній структурі суспільства. Інституціональна структура науки формується в ході розвитку й ускладнення системи освіти, виникнення академічних професій, становлення академічно-університетської структури, інституту публікацій, бібліотек. До найбільш істотних передумов цього процесу Т. Парсонс відносить виникнення спеціалізованого, що піддається кодификації і збереженню в письмовій формі, корпусу знань; диференціацію сакрального і світського знання, інтелектуальна свобода від релігійного контролю. Аналіз соціальних механізмів інтеграції автономної системи освіти доповнюється у Т. Парсонса вивченням процесів внутрішньої диференціації академічних організацій, появи різного роду підрозділів (факультетів). Ключова подія соціальної історії науки - відділення наукової діяльності від викладацької, народження професії вченого.

Особливий аспект соціології науки - дослідження ролі інтелектуальної еліти як соціальної сили. Тут існують протилежні точки зору. К. Мангейм розглядає інтелігенцію як творчу силу суспільства, покликану «створювати інтерпретації світу». Е. Гулднер характеризує інтелектуалів як новий експлуататорський клас, що викликає до життя нову деспотичну форму панування - меритократію (меритос - здатність). Панування над-здібних.

2. Способи людського світовідношення й освоєння світу за законами істини

Від унікальності способу буття людини у світі залежать основні способи людського відношення до світу і його освоєння та осягнення. Надзвичайний духовний феномен людини - її світоглядна культура. Єдність істини, добра і краси, як підвалин духовності, забезпечує можливості гармонійної цілісності людської культури, повноти сенсових життєвих потенцій особи. Народження інтелектуальної культури відбувалося в контексті духовно-практичного осягнення світу. Інформованість ставала знаряддям поступової і поступальної автономізації раціонально-мисленого аспекту від універсально-світоглядної синкретичності духу. Поставала необхідність до дієво-практичних засобів долучати теоретичні. Людині спочатку практично знадобились раціональні теорії. Це легко зрозуміти порівнявши форму теоретичного осягнення з формами духовно-практичного та практичного освоєння дійсності.

Найпростіший попередній порівняльний розгляд такий: практичне освоєння - це предметно-чуттєве перетворення речовини, енергії та інформації; теоретичне - це створення людиною ідеальних моделей об'єктивних явищ світу; духовно-практичне - це світоглядне, людиномірне, оцінне; відношення людини до світу - центр єдності буття і наповнення його сенсом. Філософія та наука є вищим якісним рівнем теоретичного осягнення світу.

Той факт, що в науці, особливо експериментальній, настанова на об'єкт як такий забезпечує незначний вплив суб'єкта на кінцевий результат дослідження, не свідчить про елімінацію суб'єкта як посередника між об'єктом і знанням про нього. Пізнавальне відношення автономне, але не надто незалежне від ціннісного відношення. Відсторонення від соціокультурних, історичних чинників - лише прийом «об'єктивації» суб'єктивного відношення, яким є й відношення гносеологічне. Для стабільності бачення світу «самого по собі» сьогодні також треба вся різноманітність духовно-практичного його осягнення.

Ціннісне ставлення - не довільна випадковість для людини у світі. І без нього не може існувати цілісне гносеологічне відношення. В одному зрізі ціннісне ставлення - момент, бік гносеологічного, в іншому - воно більш широке відношення, в якому гносеологічне - лише момент, бік ціннісного. Не стаючи цінністю, об'єктивний світ не пізнається і як сутність. Пізнаний як сутність - він поглиблює й ціннісне відношення.

Філософія є теоретичним ядром духовно-практичного освоєння світу людиною, що принципово відрізняє її від окремих наук. Філософія є наукою лише в теоретичному відношенні, але не в емпіричному. «Буття» - центральна категорія для філософії, але для наук - це навіть не робоче поняття.

Форми осягнення буття людиною:

Практичне - цілеспрямоване й цілевідповідне суспільно-історичне предметно-чуттєве перетворення речовини, енергії та інформації для задоволення потреб життя.

Теоретичне - створення людиною ідеальних моделей об'єктивних явищ чи подій світу на засадах знання його внутрішніх зв'язків, відтворення самодостатності світу.

Духовно-практичне - світоглядне, людиномірне, оцінне. Хто й навіщо займається наукою? Якщо для суспільства, людського роду - це корисно, то для окремої людини (індивіда) - це цікаво. Академік Арцимович висловився так: наука - спосіб задоволення власного інтересу за рахунок держави. Дійсно, існує момент самодостатньої цінності знання: наука не лише для чогось, але й заради самої себе.

Якщо вчений буде думати про корисність, а не про розуміння світу речей, енергій, ідей, він нічого не досягне значного. Але й без орієнтацій на створення нових цінностей, тлумачень, безпристрасна „безкорисливість ерудиції” дасть жалюгідний результат. І. Кант і В. Соловйов набагато „корисніші” від більшості „виготовлених на конвеєрі” професорів. Ці люди орієнтовані на два різних піки світової мудрості: Кант - Що є людина (що я можу знати, що я мушу робити, на що я можу сподіватися); Соловйов - Навіщо я живу. Перший пік - феноменологічний, другий - морально-риторичний. Обидва можуть бути надзвичайно продуктивними завдяки ціннісній настанові на духовне подолання смерті: цінності духу - то дихання Вічності, Абсолюту.

Таблиця 1. Типологія Буття. Види буття.

Діалектика синхронності (одночасності) та діахронності (становлення в різному часі) буття забезпечує зв'язок, «діалог» живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Особливість цінності істини серед духовно-практичних цінностей правди, любові, краси, добра, віри є головним акцентом теоретичного міркування. Пізнавальний момент завжди присутній у духовно-практичних формах освоєння світу. Він найповніше забезпечує практичну дієвість будь-яких інших форм культури. Безсила буде «логіка серця» без логіки навченого розуму, без його методів. Але й неможливе справжнє людське життя лише за науковими засадами. Наука як виробництво знань - це не лише пояснення навколишньої реальної дійсності й засіб, метод при вирішенні певних проблем, це й орієнтир сенсів буття.

3. Філософія і наука: відмінність можливостей і взаємодія

Через взаємозв'язок практичного, теоретичного й духовно-практичного освоєння світу людиною найповніше розкривається ланцюг понять: культура - світогляд - філософія - наука. Наука в системі культури представляє вищу якість теоретично-раціонального осягнення світу.

Порівняльна характеристика філософії і науки:

Як і наука, філософія вищою цінністю визнає істину, та все ж вона не є: універсальною наукою, наукою наук (царицею їх), наукою про науки (науковченням), не є вона й уже зайвою сьогодні “колискою” наук. З дерева філософії вибрунькувались не лише плідні гілки наук, само воно обросло ліанами, омелою, під ним бур'яни, кущики, трава.

Специфічним є сам предмет філософії. Її цікавить людино-сумірний сенс всезагальних зв'язків світу. Тобто - закони буття ! Адже поза людиною буття не знаходить виразу, не здійснюється промовисто (німа загальність природи самої по собі взятої). Ізольовані від людини “об'єкти” не цікавлять філософію. Вони - “річ у собі, а не для нас”.

Філософія не накопичує фактів, а лише ідеї, досвід мислення. Не шукає експериментальних підтверджень кожному висловлюванню, покладаючись на логіку системних зв'язків. Не користується вона й суворими (однозначними, вимірюваними кількісно, точними) методами.