Неототалітаризм як світоглядний феномен: культурологічний дискурс

Більченко Євгенія,

В статье на основе методологии структурного психоанализа и постструктурализма осуществляется философско-семантический анализ феномена неототалитаризма как мировоззренческой установки на негацию Другого (доминирующую идентичность). Диагностирование посттоталитарности предусматривает дифференциацию ее классических и неклассических рис. Классические принципы нового тоталитаризма проявляются через аналитическую психологию, они являются производными от культурных архетипов и опираются на опыт первой (этнический национализм) и второй (империализм) волн: целостность как архетип оргии, бинарность как архетип "Мы-Они", ксенофобия как архетип Чужого, квазирелигиозность как архетип Золотого века, паттернализм как архетип Отца / Матери / власти / государства, романтическая концепция культуры как гештальта. Неклассические черты неототалитаризма проявляются через структурный психоанализ языковых практик ("расшивка") и методики деконструкций, которые формируются в третьей волне на основе информатизации и предусматривают использование постмодернистских механизмов "текучей современности" (глобальное село, виртуальный терроризм, самоцензура, идеологический китч, популистский элитаризм, Синоптикон как общество горизонтального кибер-контроля).

Ключевые слова: неототалитаризм; Другой; деконструкции; "расшивание"; гештальт; глобальное село; виртуальный терроризм; Синоптикон; идеологический китч; квазирелигиозность; популистский элитаризм.

феномен неототалітаризм світоглядний цінності

Doctor of Culturology, Professor,

National Pedagogical Dragomanov University, Kyiv

NEOTOTALITARIANISM AS AN IDEOLOGICAL PHENOMENON: CULTURAL DISCOURSE

Our research is devoted to analysis of neototalitarianism. We base our study on the new non-classic culturological methodology. When we say about "new totalitarianism" we mean radicalization of postmodern society through wars and ideologies. Classic totalitarianism is a phenomenon that is sufficiently studied in classical humanities. The main features of totalitarianism are already defined. These are: cult leader and one-party political system. These features are not inherent in the new totalitarianism. Researchers difficult to diagnose it because of its diffuse nature. The new totalitarianism investigates specific to global culture and processes of informatization. We interpret it as cultural sense that formed the collective unconscious. We refer discourse Real, which is protected under the Symbolic - a system of ideological narratives. We need a new methodology to study the new totalitarianism. This methodology must be differed from classical social philosophy and psychology. This methodology can provide Cultural science. We mean: cultural studies (Birmingham and the Montreal school), structural and cultural psychoanalysis of the pathography of movie by J. Lacan and S. Zizek, post-structuralism, media theory and postindustrial society, known as the "alter-globalization", "glokalizm" "antiglobalization". These concepts help to show: a new totalitarian mentality formed in a conflict of cultures as virtual manipulation strategy.

Ксенофобія - неприязнь до Чужого, заснована на редукційних механізмах судження про Іншого не як про ціле, а за окремими його рисами, що ідентифікуються як відверто негативні. Образ ворога стає міфомотором для консолідації і створення колективної травматичної пам'яті, заснованої на спільних жертвах, що спонукають до нових жертв (реваншизм). В умовах принесення постійних жертв зміцнюється ідея загальної «змови», завдяки якій пошуки зовнішнього ворога переносяться на «внутрішніх ворогів» («ворогів народу»). Звідси - цензура, репресії, гомогенізація культурного середовища та створення одномірних моделей культури Іншого, в основі якої лежить принцип ототожнення цінностей першого порядку (культура, духовна традиція) та цінностей другого порядку (держава, владна структура), що зливаються в тоталітарній свідомості в єдине сакральне (нумінозне, демонічне) тіло і стають предметом емоційного ставлення (жах, відраза, зачарування, огида, помста тощо).

Квазірелігійність - наявність в основі тоталітарної системи цінностей первинного сакрального ядра, що сходить до традиційної міфопоетичної культури, відображається у фольклоризмі та зазнає численних трансформацій мірою становлення традиціоналізму як ознаки будь-яких правих форм тоталітаризму, що спираються на «базові» цінності й формують «фундаментальну» людину. Religare (сакральний зв'язок), трансцензус, фундаментальне устремління людини до «Чогось Більшого» (В. Джеймс) - це базове почуття, задовольнити яке в секуляризованих суспільствах «розчаклування світу» (М. Вебер) покликана саме ідеологія. Чи не все одно, де зустріти втрачене «цинічним» постмодерном сакральне: під час таїнства причастя, свята вишиванок або першотравневої демонстрації? Так Бог заміняється кумирами. «Мовчазна більшість» жадає видимого на язичницький кшталт емпіричного «дива» богоявлення - від вождя на трибуні до бадьорого загону нових «апостолів» Гітлерюгенду які починають включатися у своєрідну гру на біржі інформаційних технологій, здійснюючи зворотній вплив на владу, яка все ще наївно вважає, що керує ними. «Безневинне щастя» виданого за «відновлення історичної справедливості» насилля нічим не відрізняється від релігійної радості дикуна, окрім того, що в первісних суспільствах тотальність була природним виявом оргіастичної єдності, насилля супроводжувалося священними конотаціями Одкровення і жертви (С. К'єркегор про Авраама), а в сучасних суспільствах насилля і тотальність постають як вияви штучних ідеологем «Ми-об'єкта» (Ж.П. Сартр). Якраз у цьому моменті символічного спустошення й полягає відмінність тоталітарного традиціоналізму від традиційного етнографізму. У тоталітаризмі підігнана під політичний патерн традиція як симулякр сакрального оголошується «єдино правильним» курсом, стосовно якого усі інші нівелюються як «ворожі» («лівацькі»). Умовна синтезована традиція сприймається як апріорна даність та абсолютна метафізична істина, відома заздалегідь: залишається тільки здійснити її тлумачення, еклектично поєднавши різні джерела - навіть якщо в традиційній системі цінностей вони суперечать одне одному (наприклад, язичництво і християнство, арійські культи і космополітизм святих отців, руни і Нагірна Проповідь).

Традиціоналізм провокує негативне ставлення до знання, богеми, гумору та іронії, звідси - заперечення модерну як втілення етико-раціонального і постмодерну як втілення естетико-іронічного, неприйняття космополітичної логіки парадоксів - етнічний романтичний пафос, доведений до фанатизму. Якщо тоталітаризм - це апофеоз серйозності, заснований на синтезі фольклорної архаїки та раннього модерну то йому протипоказаний гумор. Гумор як уміння мислити суперечностями, створювати об'ємну картину світу, деконструювати пропаганду та вислизати із владних структур у простір творчої свободи і складає гуманістичне ядро постмодерну. Постмодерний богемний епатаж (гротеск, клоунада, травесті) як символічна репрезентація архетипу трикстера/юродства є засобом руйнування владного дискурсу через блюзнірську імітацію профанного (подвійний код, декаданс, поп-арт, хіппі, бітники, рок-культура, артхаус).

Релігійний фундаменталізм має багато проявів: месіанство (віра в історичне призначення обраної етнічної/класової групи людей); антеїзм - консерватизм, ретроспективність, ідеалізація минулого як «Золотого віку», до якого приведе майбутнє в результаті завершення циклу; поширення ностальгічних ідентичностей, відповідно до яких будь-яка консервативна форма правління - монархія, імперія, родоплемінна чи релігійна община - сприймається як відтворення хтонічного архетипу Великої матері, символу затишку й ембріонального комфорту); синдром «загальних своїх» (Б. Вальденфельс), відповідно до яких групі об'єднаних під спільним ідеологічним знаменником людей корпоративні цінності правлячої верхівки подаються як «національні», «державні» або «світові». Наслідком дії синдрому є редукційні збіднення самовизначення - злиття воєдино етнічного, мовного, релігійного та цивілізаційного начал у моделюванні ідентичності: належність суб'єкта до певної нації визначається не за громадянськими критеріями (права та обов'язки населення країни), а за метафізичними: мова, етнос, світоглядний вибір уявного етнонаціонального міфонаративу як реальної метафізичної «історичної долі» народу.

Патерналізм як система відносин між суб'єктом і владним дискурсом передбачає добровільну відмову від громадянських свобод заради режиму, який сприймається як уніфікований гарант порядку й заміняє втрачені права соціальним пакетом захисту. Будь-які опозиційні сили та альтернативні моделі ідентичності сприймаються в умовах патерналізму як потенційне джерело хаосу. При цьому сама влада набуває сексуального характеру й постає як предмет сублімації лібідозного потягу або проекції архетипу Тіні із подальшою ідентифікацією з останньою. Комплекс Едипа знаходить своє опосередковане відображення в образі родини-батьківщини-держави-Матері. В умовах патерналізму колективна (приписана) ідентичність заміщає індивідуальну і служить ілюзорно-компенсаційним механізмом подолання особистих комплексів. Хтонічні рудименти поєднуються тут із фалологоцентризмом Батька - культом патріархальної чоловічої сексуальності, вираженої в стильовій експлуатації образів зброї як символу пеніса, розвитку агітаційної естетики та неприйнятті гомосексуалізму.

Б. Некласичні риси нового тоталітаризму. Виокремивши основні риси тоталітарної свідомості класичного типу, які, безсумнівно, реанімуються в різних комбінаціях у неототалітаризмі, пропонуємо перейти безпосередньо до аналізу тоталітарних установок у неомодерні. Перша з них ідентифікується нами як нова модель владних стосунків, відмінна від садомазо-хістичної, виокремленої в класичному тоталітаризмі. Відбувається перехід від дисциплінарного суспільства (Паноптикон), де меншість контролювала публічне життя більшості через бюрократичні апарати (зверху вниз), - до «суспільства контролю» (Синоп- тикон, термін З. Баумана), де більшість контролює меншість (знизу вверх), а меншість - більшість (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій (за Ж. Бодрійяром, «прозорість зла»). У «суспільствах контролю» немає домінанти здійснення контролю: усі контролюють усіх, модерн набуває неомодерних «плинних» (Liquid) форм [1], бажання спостерігати зливається з бажанням бути предметом спостереження («Дивіться на мене, який дивиться на...»). Подібна інверсія в здійсненні нагляду суголосна з інверсією передачі досвіду в освіті від постфігуративної до конфігуративної та префігуративної освіти (культурна антропологія М. Мід).

На відміну від патерналізму, у новому тоталітаризмі не йдеться про зміцнення влади окремих національних урядів як «батьків» народу через просту сублімацію. Влада виходить за межі окремих політик, розсіюється у віртуальному просторі і стає глобальною. Переймаючи на себе драйви розпорошеної сексуальності (транссексуальності), вона постає як біовлада (влада- видовище за С. Жижеком, ««машина бажань» за Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі) - продукт багатовекторної проекції спустошеного лібідо на інститути брендингу, політичної реклами та піару включаючи піар на війні. Влада-видовище контролює не лише public, але й private life, перетворюючись на предмет плітки, бажання, відрази й розваги. За таких умов її репресивним органам залишається тільки роль індикаторів і трансляторів у загальному бажанні спостерігати й цікавитися: громадськість бере на себе функції контролю, створюючи локальні спільноти в мережі й задовольняючи, таким чином, свою потребу в солідарності через віртуальні кліше.

Тому другою ознакою нового тоталітаризму, що є механізмом реалізації «суспільства контролю», постає неомодерне «повстання мас» у формі віртуального тероризму «глобального села» (М. Маклюен). Саме віртуальний тероризм допомагає нам зрозуміти, що в суспільствах Синоптикону цензура знизу носить часто характер не наказу а «внутрішнього темника» (самоцензури), коли людина бреше не тому, що їй наказали брехати, а тому, що вона боїться зізнатися в правді самій собі. Не забуваймо, що неототалітаризм переживає своє становлення за законами глобальної культури, а не класичної модерної. Маси, що намагаються впливати на суспільство через інтернет-технології, представляють собою скупчення індивідів у стані глибокої фрустрації, спричиненої трагічною для динаміки глобального світу диференціацією жителів планети. Притаманний для глобалізму розрив «шлюбу» між капіталом і працею (мобільність та екстериторіальність капіталу) супроводжується радикальною поляризацією світу: люди починають поділятися на ««людей часу» (власників капіталу, що глобалізується) та «людей простору» (робочої сили, що залишається локальною, статичною, «територіально ув'язненою»). Вищі класи можуть дозволити собі перетнути не лише просторові, але й часові кордони: подолати постмодерн і перейти до неомодерну у той час як бідні прошарки населення ледве-ледве втримуються на межі премодерну й модерну в конкретно взятому місці. Владу отримує той, хто мобільніший, тому люди часу творять реальність для людей простору, а люди простору відчуваючи абсурдний жах перед місцем прописки, що з «дому» перетворилося на «тюрму», активно компенсують своє територіальне ув'язнення через мережу Інтернет. Останній стає ескапічним хуторянським притулком для фрустрованого середнього класу «селом» у його буквальному сенсі, слугуючи місцем для опосередкованого задоволення бажань «мовчазної більшості» (за З. Бауманом, «символічне поховання локальної громади») [4, с. 31].

«Мовчазна більшість» (Ж. Бодрійяр) вступає у власну інформаційну гру в блогах новин, «фейках», демотиваторах, групах за інтересами, чатах, механізмах тролингу ботівських атаках тощо, які відтворюють традиційні міфологічні архетипи у віртуальному просторі. «Глобальне село» спирається на сакральні сенси мережевої свідомості й апелює до ерзаців фольклорної архаїки, традиції якої освячують правоту «пошуку коренів» та викликають до життя нечуваний провінціалізм, пригнічуючи розвиток високої професійної міської культури. «Народ» тут постає як феномен декоративно-театральний, коли емоційна реакція спеціальної групи людей видається за «народну волю» [5]. Відтак, формується феномен «четвертої влади» (симулякр громадськості), а глобалізація переростає в масову локальність, містечковість, традиціоналізм та новосередньовічне «хуторянство».

Агресію/розгубленість, яка надходить від представників «глобального села» за умов критики панівної в суспільстві ідеології і/або владного дискурсу що, зрештою, втілюється у віртуальному тероризмі, можна пояснити з точки зору структурного психоаналізу Ж. Лакана, зокрема його концепції психіки як єдності трьох регістрів (Реального, Уявного і Символічного). Типовим персонажем «глобального села» (мається на увазі активний користувач, що провадить політичну агітацію) є, як правило, середньостатистичний індивід. Він постає як «розколотий» («кастрований») суб'єкт - особа, позбавлена есенціалістських характеристик цілісності, сутності, походження і безперервності. Цей суб'єкт перебуває в стані відчуження, що переживається як онтологічна нестача - брак самості, «зяяння», порожнеча. Нестача компенсується за рахунок Уявного (міфо-наративу), що «лікує» пустоти за допомогою Символічного (ідеологій). Іншими словами, людина яка витісняє позасвідоме, щоб не бачити жахів власного Реального (Тіні), вибудовує собі уявну історію - наратив (марення) шляхом процедури «зшивання» («suture» англ. - у медицині одночасно і сам шов, і процедура накладання його на рану). «Зшивання» означає прив'язку розколотого суб'єкта до його мовних практик або входження в культуру (мову, структуру, символічне), яка заміщує відсутній елемент відповідним знаком, утворюючи баланс, де всі складові відповідають наративу й посилаються одна на одну На цьому заснована універсальна пояснювальна сила ідеологій. Колективна ідентичність компенсує індивідуальну суб'єкт прагне бути «позначеним» певним «бейджиком» від загальної ідеї, між собою зшиваються Уявне (Я) та Символічне (культура), заслоняючи від Реального. Звідси походить і посилена самоцензура - «внутрішній темник», що накладається на Реальне, маркуючи дозволені символічні кордони уявної історії.

Зшивання не дає суб'єкту впасти в безодню позасвідомого й захищає від неврозів. Позасвідоме ілюструється через ефект стрічки Мьобіуса, чий один бік складає ілюзію двох (лицевий бік приховує виворіт, милосердя - насилля, ніжність - агресію, блондинка - брюнетку помада - кров). Нерідко те, що є насправді, «проривається» через кордон ілюзій через так звані «короткі замикання семіотичного» - збої в дискурсі через розходження знаків і значень, «обмовки», випадкові епізоди. Зворотна процедура - розшивання - викликає стан істерії, розгубленості та відчаю. Тим, хто «розшиває» позначник і позначуване, є психоаналітик, у ролі якого нерідко постає митець як діагност індивідуальних і суспільних хвороб, чим і можна пояснити неприязнь радикалізованої маси до «богеми» в тоталітарних суспільствах (прикладом може послужити неприязнь громадськості до З. Фрейда в гітлерівському суспільстві, переслідування ісламськими фундаменталі- стами С. Рушді, розгром кінопоказів Д. Мехти в Індії та виставок Д. Чичкана в Україні).

Найбільш ефективно функцію «розшивання», яка одночасно є функцією деідеологізації та дефашизації, виконують представники літератури й кіно (про це говорять Ж. Дельоз, Ж. Лакан, К. Метц, Д. Лінч), що сприяють вийманню суб'єкта з безперервного процесу роботи «машини бажань» і, за позитивного завершення процедури, - просвітленню й катарсису. Зриваючи шви зі спайки Символічного та Уявного, лікар оголює приховане під нею Реальне та позбавляє героя погодженої ілюзії самопояснень та самовиправдань, змушуючи його подивитися у вічі власній безодні, відчути метафізичну провину й очиститися, тобто повернути собі самість [6].

Третій симптом нового тоталітаризму безпосередньо випливає з перших двох та ідентифікується нами як «ідеологічний кіч» - феномен поп-культури, виражений в особливого роду пропаганді - сентиментальній презентації радикальних мілітаристських ідей під офіційною державною моралізаторською риторикою. Кіч виявляється в масовому комерційному виробництві агітаційних світоглядних, промислових, побутових і художніх текстів (від кричалок і плакатів до літературних й архітектурних творів), що стають елементом індустрії розваг і покликані формувати свідомість обивателя. Ідеться про реконструкцію патетичного синдрому позначеного у свій час у соціологічному контексті Х. Ортега-і-Гассетом як «повстання мас». М. Кундера ідентифікував це явище як «імперію тоталітарного кічу»: «... Все, що порушує кіч, викидається із життя:... будь-який вияв індивідуалізму (бо усяка відмінність - плювок, заліплений в обличчя усміхненого братства).» [3, с. 279]. Останній можна розглядати як результат консервації стихійного революційного духу: гомогенізація життєсвіту, гегемонія провладної партії, етнорелігійні чистки, цензура, бюрократичний апарат, пропаганда мілітаризму масовість, редукційні стереотипи, відсутність дистинкцій, репресування Іншого як Чужого тощо.

Природу ідеологічного кічу можна розкрити на стику естетичної (поп-культура), релігійної (міфологія) та соціальної (влада) категорій. Квазірелігійна ностальгія (від туги за власною юністю - до туги за юністю людства) у суспільствах неомодерної масовості дає нам нечуваний сплеск естетичної пропаганди, головним героєм якого є представник середнього класу міщанин, селянин, пролетарій або класовий маргінал, суб'єкт соціальної фрустрації, якого виховують як «героя», але по суті перетворюють на фанатика. Одним із засобів виховання обивателя як уявного пасіонарія є трансформована відповідно до потреб тоталітарності сакральна традиція, що перетворюється на еклектичну сукупність різного роду міфологічних, езотеричних та власне релігійних концептів, покликаних задовольняти потреби соціальної мегамашини війни.

Ідеологічний кіч існував також і в суспільствах модерну, але мав там принципово інший характер. Якщо ядром модерного кічу була колективістська модель конвеєра (механічної масовізації), то ядро ідеологічного кічу в постмодерні утворює тенденція до хибних форм індивідуальності у вигляді популістського елітаризму - елітаризації маси, яка під впливом політичної пропаганди героїзує саму себе. Елітаризація масовості є зворотною стороною масовізації елітарного концепту героїчного, обидва вектори дифузії елітарного й масового відповідають постмодерним механізмам «подвійного кодування» (У. Еко). У межах останнього зникає диференціація масового та елітарного, а знеособлена дифузна масовість стає визначальною характеристикою особистості.

До героя ім'ям «померлих предків» прирівнюється будь-який обиватель, який за рахунок Великий Ідеї компенсує недолік власних здібностей та отримує вихід для особистої агресії. Харизма перестає бути монопольною якістю вождя, перетворюючись на узагальнену характеристику спільноти. Героїзм стає міщанською нормою. У контексті ініціації героя смерть інтерпретується як гідне завершення героїчного шляху. Якщо навіяти людині, що вмирати - легко, то вбивати вона буде з особливою легкістю. При цьому кожен із тих, хто вбиває, не відчуває себе катом, а відчуває себе таким, що обороняється від катів, що автоматично постійно ставить його в роль пригнобленого, навіть якщо він давно вже гнобитель, і освячує його «боротьбу». Кожен герой виховується так, щоб він відчував, що він не служить структурі своєї країни, а бореться зі структурою іншої країни: за таких умов навіть відданий жандарм перманентно відчуває себе непокірним революціонером. Неомодерна масовість, адаптуючи високі наративи до сприйняття звичайних людей, дозволяє поєднати модерний феномен «людини-маси» з постмодерною естетизованою сингулярністю. Завдяки опосередкованості елітаризмом така масовість перетворює кожного обивателя на виняткову особистість - сталкера, месію, пророка, деміурга - на особистість, що є предметом нумінозного зачарування. Нова тотальність, отже, спирається на героїзацію маси, яка переходить від кічевої сентиментальності - до войовничого мілітаризму.

В. Класичні та некласичні неототалітарні риси в націоналістичних ідеологіях. Наостанок продемонструємо, яким чином класичні та некласичні риси нового тоталітаризму виявляються у своїй радикальній правій версії (ідеологія етнічного націоналізму). Основна теза етнічного націоналізму зводиться до квазіесенціа- лістського судження на зразок «У Франції живуть лише французи» («У Німеччині живуть лише німці», «Україна для українців»), що ігнорує притаманні для мобільного постколоніального світу гібридні етнокультурні форми («чорні євреї», «грецькі німці» тощо) або сприймає їх як потенційну загрозу Подібне ставлення - стереотип, пов'язаний із домінуванням у свідомості традиційної системи цінностей та, відповідно, класичної романтичної концепції культури як замкнутої статичної субстанції (гештальту), що знаходиться в межах чітко визначеного хронотопу і передається тільки локально через вертикальну естафету поколінь (Й. Гердер, О. Шпенглер,Ф. Боас). Показово, що в основі сучасного націоналізму лежать не лише типові для нього романтичні та неоромантичні вчення (А. Шопенгауер, Ф. Ніц- ше, Д. Донцов), але й теорії культурних антропологів США, що першопочатково мали антиглобальний, антиімперіалістичний, антиколоніальний характер і були спрямовані на вироблення толерантності до аборигенних народів через релятивізм.

За таких умов геополітична трагедія етнічного націоналізму - це неможливість входження в парадоксальний глобалізаційний простір уніфікації та диверсифікації, що переплітаються між собою. З точки зору уніфікації, яка знімає цінність національного на користь глобального, етноцентричні пріоритети націоналізму виглядають як домодерний анахронізм, внутрішньоет- нічний «сепаратизм» та реваншизм. З точки зору диверсифікації, яка знімає цінність глобального на користь локального, ідеологія націоналізму постає як суто модерна, уніфікаційна стосовно регіонів, часткові ідентичності яких реанімуються постмодерном та мультикультуралізмом через рух до децентралізації та федералізації, до якого не готове націоналістичне суспільство з його риторикою унітарної держави.

Справді, у сучасному глоб(к)альному світі діє лавиноподібний механізм взаємодії між макрорегіонами та мікрорегіонами, унаслідок якого кожен субрегіон може вимагати собі економічної допомоги від транснаціональної спільноти чи інституції на світовому рівні (поза національною державою та її рішеннями) для зміцнення політичної стабільності, не кажучи вже про культурну ідентичність (Р У. Кокс, У. Бек, Р Робертсон, досвід Глокального Форуму міжміської кооперації). Для України це означає, що в ідеалі Донбас має міжнародне право вимагати підтримки від Євросоюзу поза ставленням до нього українського уряду

Ідеологи націоналізму, що акцентують на етнічній чистоті мови та культури в якості аргументу використовують тезу про те, що світ пережив як етап модерну так і етап постмодерну і вступає в добу неомодерну ідентифіковану як «нове середньовіччя»/«нове кочівництво» (У. Еко), що характеризується універсальними процесами радикалізації та відродження правого традиціоналізму до якого будь-яка нова етноцентрична унітарна держава, народжена після революції й у процесі війни, виявилася неочікувано «пристосованою», такою, що не потребує мультикультурного досвіду з якого «виходить» Захід. І тут відбувається навмисне чи підсвідоме змішування категорій домодерну та неомодерну Справді: неомодерн, виражений у тенденції до відродження місцевих традицій (етнофутуризм, транскультура, глобальна локалізація), - це явище, абсолютно не тотожне фундаменталізму, провінціалізму та «містечковості» (У. Бек).

Неомодерна релокалізація відбувається в принципово інших соціально-економічних та культурних умовах. Якщо містечковість передбачає фундаменталістську ізоляцію та націоналістичне протиставлення регіону етносу чи країни світу з одночасним нав'язуванням штучного етнографізму, то релокалізація передбачає зростання значення локальностей, які вже пройшли процес делокалізації (утрати територіальних кордонів) і набули особливої динамічної відкритості, притаманної для дифузної та рихлої «рідинної сучасності» (З. Бауман). Е. Гіденс говорить про неприпустимість відродження традицій традиціоналістськими засобами, тобто про відновлення локального без опори на традиції - у діалозі, конфлікті, взаємообміні, у глобальному контексті: «Перекладаючи сказане на мову баварської іронії, якщо вже мова зайде про телячу ковбасу то може виявитися, що зроблена вона не в Баварії, а на Гавайях» [7]. Те саме, наприклад, стосується трагікомічного культурного випадку вживання львівської кави в донецькому кафе. С. Жижек чітко розрізняє фундаменталізм із його прагненням до створення уявного простору абсолютної свободи, джерелом якої є екстремістська сила волюнтаризму у межах системи та сучасний антиглобальний утопізм із його прагненням узагалі вийти за межі будь-яких символічних порядків і систем [2].

Вище ми говорили, що специфікою правого тоталітарного мислення є доведений до гротеску пафос романтизму, який із неминучою логікою історії починає культивувати геноцид через суїцид. До таких суїцидальних рис романтичного націоналізму ми відносимо свідоме збіднення ідентичності, нездатність сприймати відмінності та містечковість. Ідентичність суб'єкта в межах ультраправого дискурсу відштовхується від класичної (метафізичної) концепції нації як етносу що йде за голосом «долі», звідси - ототожнення мови, походження та індивідуального цивілізаційного вибору в ідентифікації: українець має говорити українською та орієнтуватися винятково на українські цінності тощо.

Романтичний націоналізм свідомо ігнорує новітні форми кроскультурної та номадичної ідентичностей як «лівацькі» та «постмодерні», подібно до того, як ним заперечуються нетрадиційні форми сім'ї, шлюбу й гендеру Невміння бачити дистинкції вводить праве тоталітарне мислення в безкінечну естафету редукцій і проекцій у пошуках внутрішніх ворогів: від конкретних політичних осіб - до носіїв мови і культури «ворожого» етносу. Звідси - установка на містечковий ізоляціонізм, ксенофобія (включаючи гомофобію) та чистка етнічного середовища за політичними, мовними та етнічними критеріями.

Висновки. У статті нами було обґрунтовано термін «неототалітаризм» («новий тоталітаризм»), що позначає сучасні процеси радикалізації суспільств у бік ідеологій та війн. Дифузний характер нового тоталітаризму ускладнює діагностування його походження і змістових ознак. У нашому дослідженні неототалітаризм постає феноменологічно як культурний смисл свідомого й позасвідомого, що дозволяє утриматися від протилежних позицій щодо його вродженої (чистий психоаналіз) або набутої (чиста соціологія) природи. Для вивчення нового тоталітаризму потрібна нова методологія, відмінна від класичної соціальної філософії і психології, які розглядають тоталітаризм у поняттях харизми, вождізму та однопартійності. Таку методологію може надати саме культурологічна наука. Ідеться про cultural studies (Бірмінгемська та Монреальська школи), структурний психоаналіз і культурну патографію кіно Ж. Лакана та С. Жижека, постструктуралізм, теорії медіа та концепції постіндустріального суспільства, відомі як «альтергло балізм», «глокалізм», «антиглобалізм». На підставі синтезу цих концепцій нами було розкрито традиційні та новітні світоглядні риси неототалітаризму як вияви прагнення до домінації. Традиційні риси: цілісність, бінарність, ксенофобія, квазірелігійність, негація гумору/знання та патерналізм. Новітні риси: фетишизація влади як видовища в межах абсолютної прозорості приватного життя (Синоптикон);віртуальний тероризм глобального села, самоцензура і «внутрішні темники»; ідеологічний кіч та елітарний популізм. Яскравим виявом неототалітаризму є праворадикальний націоналізм, що ґрунтується на романтичній концепції гештальту. Притаманні йому редукції ідентичності, гомогенізація та ізоляціонізм суперечать семіосфері глобального суспільства.