Соціально-біологічні передумови формування суб’єктів громадянського суспільства

Соціально-біологічні передумови формування суб'єктів громадянського суспільства

Костючков С. К.

Мета статті полягає в з'ясуванні соціальнобіологічних передумов формування суб'єктів громадянського суспільства, зважаючи на те, що антропокультурний вимір сучасних філософських парадигм у контексті розбудови вітчизняного громадянського суспільства потребує розгляду людської природи з урахуванням її двоїстої біологічної та соціальної сутності. Автор також поставив за мету дослідити світоглядно-філософські аспекти громадянського суспільства, виявити особливості сучасної концепції громадянського суспільства, перспективи його розбудови в сучасній Україні.

Виклад основного матеріалу. Третє тисячоліття висуває людству нові, актуальні в умовах сьогодення завдання, вирішення яких актуалізує продукування принципово нових концепцій, підходів і стратегій в усіх сферах суспільного життя. Але разом із тим сучасність пропонує й нові можливості, поява яких пов'язується зі вступом людства в новий тип цивілізації, в епоху прогресуючої глобалізації, як закономірного результату природно-історичного процесу, далеко не безпроблемного, ускладненого різного роду непрогнозованими флуктуаціями, протиріччями та контрадикціями. Суспільство стає щодалі людиноцентристським: індивідуальний розвиток особистості в сучасних умовах є, з одного боку, визначальним індикатором соціального прогресу, а з іншого ключовою передумовою подальшого розвитку суспільства.

Слід підкреслити, що XXI століття характеризується стрімкістю, мінливістю та стохастичністю соціальних, політичних та економічних процесів суспільного життя. Сучасна людина, буття котрої обмежується жорстким «прокрустовим ліжком» реального та віртуального, прагне «різноманітними засобами реалізувати віртуальне або віртуалізувати реальне. Як перше, так і друге наслідки не стільки дезадаптації, скільки нездатності людини до адаптації. Причину слід шукати, як бачиться, в певній соціальнобіологічній контамінації людської природи, внаслідок чого суспільно-значущі ідеї, орієнтовані на адаптацію людини, як біосоціальної системи - продукт розумової діяльності окремих індивідів, пасивно долають бар'єр алієнації (відчуження) в індивідуальній свідомості» [4, с.14-15].

У своїх теоретичних побудовах ми виходимо з необхідності обґрунтування того факту, що удосконалення людини вбачається можливим (і необхідним!) за умови апріорної збіжності індивідуальних інтересів та інтенцій суспільства, в просторі якого незалежна, самостійна особистість вільний та відповідальний громадянин, постає ключовим елементом структури та далеко не єдиною, але необхідною умовою функціонування. Таким соціальним утворенням є громадянське суспільство, яке слід розглядати передусім у соціально-політичному та в соціокультурному аспектах. Сучасні дослідники висувають у ряд ключових чинників розвитку громадянського суспільства економічний фактор; зокрема, польський учений А. Пічовський наголошує на тому, що в цьому аспекті громадянське суспільство показує своє «економічне обличчя», «соціальну економіку, тобто, сферу економіки, орієнтовану не на отримання прибутків, але на задоволення потреб соціальності, що виникають із різних причин» [5, с.35].

У даному контексті значної актуальності набуває теза про те, що протягом першої чверті ХХІ ст. в Україні відбуваються кардинальні, без перебільшення доленосні соціально-політичні, економічні, культурні й духовні трансформації. З різним ступенем продуктивності функціонують механізми ринкової економіки, розвиваються інститути демократії та багатопартійна система; українське суспільство, обравши вектор євроінтеграції, стає більш монолітним, патріотично орієнтованим, відкритим. Є підстави стверджувати (особливо в контексті подій 20142017 років), що Україна рухається в напрямі громадянського суспільства, але знаходиться ще на початковій стадії його формування. Громадянське суспільство це сфера вияву ініціатив суверенних особистостей та їх організацій, створених на засадах добровільності, справедливості й солідарності. Активізація руху до громадянського суспільства стала результатом масштабних суспільно-політичних зрушень в Україні сформувались і продовжують утворюватися соціальні групи, для яких суттєво зросли пріоритетність цінності людського життя, усвідомлення особистої гідності й громадянське самовідчуття себе як суб'єкта активного перетворювача суспільної реальності. Показовим є факт, що численні організації громадянського суспільства є достатньо продуктивними в Україні, особливо в результаті суспільно-політичних зрушень, активованих Революцією Гідності.

Вбачається цілком логічним припущення, відповідно до якого антропокультурний вимір сучасних філософських парадигм у контексті розбудови вітчизняного громадянського суспільства, зумовлює розгляд людської природи з урахуванням її двоїстої біологічної та соціальної сутності. Різні образи людини стали підґрунтям певних уявлень про людську природу й особистість, а також основою для формування особистісних концепцій у дослідницькому полі різних наук. Філософське трактування людини, як особливої істоти, дає уявлення про неї, як про уособлену триєдність природного, соціального й духовного. Втім, філософія, рівно як і інші науки та мистецтво не створили універсального пізнавального інструментарію, застосування якого дозволило б розглядати людину в усій її багатовимірності.

Враховуючи той факт, що процес людського буття в світі характеризується неоднозначністю, стохастичністю й евентуальністю, вбачається можливим припустити: буття визначає сутність людини, її природу як універсальну й водночас партикулярну субстанцію. Цей процес визначається і як дисипативний, у якому конкретно-емпіричний досвід набувається в пізнанні людської сутності. Людина з її внутрішнім світом культурою, ціннісними установками, духовними інтенціями, моральними імперативами інтегрована в процес становлення й розвитку громадянського суспільства посередництвом механізму ідеально-реальної та суб'єктивно-об'єктивної інтеракції. Іншими словами, відбувається конверсія суб'єктивності в особистісну сферу громадянського суспільства через солідаризацію суспільно-преферентних цінностей та активізацію механізмів суб'єктивації. Людина стає суб'єктом громадянського суспільства громадянською особистістю; вона стає повноправним, відповідальним та автономним суб'єктом власного життя [6].

Як влучно зауважує вітчизняний філософ В. Воронкова «суб'єкт розвиненого громадянського суспільства це джерело цілеспрямованої активності, носій практично-предметної діяльності, оцінки й пізнання; це людина на вищому рівні активності, котра відкриває буття й самореалізує свою самосвідомість; це носій усіх атрибутів людини природних, соціальних, суспільних, індивідуальних. Основною характеристикою суб'єкта розвиненого громадянського суспільства є переживання самого себе як суверенного джерела активності, здатного в певних межах здійснювати свою діяльність та реалізовуватись в діяльності та бутті кожного конкретного індивіда, визначати своє ставлення до іншої людини, представляючи своє «Я» як єдине, всезагальне, колективне» [7, с.207-208].

З позиції впливу «природних» і «штучних» факторів, формування суб'єктів громадянського суспільства пов'язано з антропосоціогенезом, у процесі якого відбувається коеволюція громадянської особистості, громадянської соціальності та культури. Ключовим поняттям, що об'єднує біологічні, особистісні, культурні та соціальні характеристики, є поняття соціальний суб'єкт, або суб'єкт громадянського суспільства. Існує вельми фундована наукова позиція, відповідно до якої соціальна наука виходить апріорно з ідеї множинності суб'єктів суспільного життя; до соціальних суб'єктів відносяться індивіди або індивідуальні суб'єкти та спільноти або групи колективні суб'єкти. Вони утворюють суспільство як сукупний суб'єкт спільного життя та діяльності. «Розглядати суспільство підкреслював К. Маркс, як єдиний суб'єкт, означає розглядати його невірно, умоглядно» [8, с.30].

Даний контекст обумовлює можливість твердження, у відповідності до якого соціокультурне розуміння людської природи актуалізує підхід до неї, як до такої, що сформувалася у людини на основі найпростіших моделей спілкування в соціальних групах. Подібна природа зумовлена первинними інтенціями, почуттями й установками, такими як відчуття когерентності зі своєю соціальною групою, прагнення спільної згоди, альтруїзм, відчуття справедливості й несправедливості, стандартизованих у соціальному середовищі. В цьому контексті природа людини постає як комплекс індивідуальних якостей, беззаперечну соціальну цінність серед яких мають ті, що сприяють духовній діяльності людини. Людина, особистість, громадянин є структурним і функціональним підґрунтям формування й розвитку громадянського суспільства, але для цього людина, як біосоціальна істота, повинна мати надійне підґрунтя для соціалізації, розвивати індивідуальний когнітивний, культурний і духовний потенціал.

Аналізуючи будь-яку соціальну реальність, необхідно враховувати той факт, що базовим пунктом такого аналізу є положення та якість людини в суспільстві. Під якістю ми розуміємо рівень, зумовлений синергетикою самої людини та факторів її оточення; особистість стає однією з визначальних проекцій суспільної реальності й, одночасно одним із головних принципів її існування. Такою соціальною реальністю є громадянське суспільство, яке слід розглядати як соціальну інституцію загального системного соціокультурного простору, яка, безумовно, впливає на корінні перетворення в державі загалом.

Ми визначаємо громадянське суспільство як заснований на принципах автономності, плюралізму та субсидіарності комплекс індивідуальних і групових інтеракцій громадян, здійснюваних для оформлення та реалізації різноманітних свобод, прав та інтересів громадян у складі інститутів і самоорганізованих груп, функціонування яких забезпечує єдність цінностей і пріоритетів особистості, суспільства й держави. Громадянське суспільство це система самостійних і автономних від держави громадських інститутів і відносин, які покликані сприяти реалізації інтересів індивідів і їх колективів. Ці інтереси й потреби виражаються й здійснюються через такі інститути громадянського суспільства, як сім'я, система освіти, наукові та професійні об'єднання, організації, асоціації.

Необхідно підкреслити: особистість, культура та соціальна організація інтегровані в процес інституціоналізації громадянського суспільства опосередковано, через механізми ідеальнореальної та суб'єктивно-об'єктивної взаємодії; при цьому суб'єктивність трансформується в особистісну сферу громадянського суспільства посередництвом інтерналізації громадянських цінностей. Людина в умовах громадянського суспільства суттєво збільшує власні можливості, напрями й обсяги діяльності, корегуючи та модифікуючи власну життєву траєкторію, співпадаючу з напрямом і змістом розвитку сучасного суспільства, яке апріорно базується на людиноцентризмі. Сутність і зміст громадянського суспільства заперечують будь-які замахи на особисті свободи людини, мінімізуючи водночас деструктивний вплив на всі сфери суспільного життя.

Серед сучасних філософів сформувалась позиція стосовно того, що суб'єкт громадянського суспільства, як і саме громадянське суспільство в цілому, має певні специфічні характеристики, такі як: універсальність або можливість бути представником усього людського роду; автономність здатність самостійно визначати траєкторію власної поведінки; конвенціональність орієнтацію на досягнення різних культурних програм діяльності. Ніяка фізична (біологічна) еволюція не зробила такого перевороту в розвитку людської природи, який реалізувала культура, що розглядається як специфічний спосіб існування й розвитку людини та уособлює її родову специфіку, формує її родову свідомість та самосвідомість, родове «Я», яке диференціюється в подальшому процесі на тілесне «Я», виникаюче в процесі його біосоціального розвитку, а також на культурне або особистісне «Я» [9].

Як бачиться, фокус уваги необхідно зосереджувати саме на особистісних, соціокультурно обумовлених якостях людини, а не її біологічних, детермінованих видовою приналежністю, ознаках. Особистісні якості виявляються у людини тільки в культурі або посередництвом культури, яку слід розглядати специфічним способом взаємодії людини та світу, в процесі якого відбувається «олюднення» її природної сутності. Культура передбачає функціональну єдність людини з оточуючим світом, вона охоплює різноманітні аспекти діяльності, забезпечуючи людину відповідними цілями, орієнтирами та інтенціями. В такому контексті людина виступає не тільки функціональною одиницею соціальної системи, персоніфікацією загальнолюдської культури, але й специфічною частиною родової культури громадянської.

Необхідно враховувати, що соціальна система включає в себе сукупність об'єктивно сформованих спільностей людей і встановлених між ними комунікативних зв'язків. Це основний, базовий компонент громадянського суспільства, який справляє визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем. Передусім, це інститути сім'ї та відносини, зумовлені її існуванням. Потім розглядаються відносини, що безпосередньо відображають соціальну сутність людини. Це конкретні відносини індивідів як між собою, так і в громадських колективах об'єднаннях, асоціаціях, союзах, спілках тощо. Й, нарешті, відносини, що виникають між великими соціальними спільнотами людей націями, класами, державами. Соціальна система, як стверджує Т. Парсонс, інтегрує в себе економіку, політику, соцієтальне (від англ. «society» суспільство) співтовариство та інститути соціалізації. «Ядро ж самої системи утворює соцієтальна спільнота, що являє собою структурований нормативний порядок, посередництвом якого організується колективне життя населення» [10, с.102].

У розумінні Парсонса соцієтальне співтовариство «являє собою складну мережу взаємопроникаючих колективів та колективних лояльностей, систему, для якої характерними є диференціація та сегментація» [11, с.26].

Розглядаючи соцієтальну організацію, необхідно враховувати її бівалентність, двоїстий характер діяльнісний та інтерактивний: соцієтальна організація є одночасно способом впорядкування суспільної діяльності та формою міжособистісних інтеракцій. У широкому розумінні, соцієтальна організація включає в себе систему соціальних інститутів, як стандартизованих моделей соціальної діяльності, які детермінують поведінкові прояви в конкретних ситуаціях, а крім цього соціальну структуру, як стабілізовану, самовідновлювану, саморегульовану сукупність імплікованих ролей і статусів.

В Україні становлення громадянського суспільства відбувається в особливих соціальнополітичних та економічних умовах. Воно формується, коли проблема розбудови громадянського суспільства, в традиційному його розумінні, вже не є актуальною для розвинених держав світу. Цей факт лише підкреслює необхідність виходу за межі наявного досвіду щодо становлення соціальної державності, це передбачає вдосконалення механізму раціонального, продуктивного поєднання існуючого досвіду з особливостями розвитку країн, які знаходяться в процесі демократичного транзиту. Тому ці країни в сучасних умовах виходять на інший рівень функціонування соціальної системи, пов'язаної зі становленням соціальної державності, що передбачає розширення прерогатив держави щодо активного впливу на суспільні відносини, проведення нею активної, цілеспрямованої соціальної політики.