Зародження філософії в стародавній Індії та Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

РЕФЕРАТ

На тему: «Зародження філософії в стародавній Індії та Китаю»

Виконала: Головченко О.Ю.

Київ - 2017

План

Вступ

1. Характеристики основних шкіл індійської філософії

2. Характеристики основних шкіл китайської філософії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. є.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. є.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Давньокитайська філософія подібно індійській, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, які збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже в VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: “І-цзін” (“Книга перемін”), “Шу-цзін” “Книгаісторії”) “Ші-цзін” (“Книга пісень”), “Лі-Цзін” (“Книга ритуалу”), “Чунь-цю” (“Весна і осінь”) і “Юe-цзін” (“Книга музики”). Остання згодом була втрачена, а перші 5 (“У-цзін” - “П'яти книжжя”) разом з 8-ма іншими пізніше склали конфуціанський канон (“Тринадцяти книжжя”). У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення, зокрема, осмислення проблем єдності й різноманітності речей, дії протилежних сил у єдиній субстанції, природної закономірності, природності людської душі і свідомості.

Так, у “Книзі перемін” розвивається ідея про 5 першоелементів (метал, дерево,вода, огонь,земля), дається тлумачення понять, які стали вихідними для всієї китайської культури і визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю (“інь”, “ян”, “дао”).

Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил. які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і ян пронизують все суте - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається дао (дослівно - “шлях”) - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

1. Характеристика основних шкіл індійської філософії

Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах -- збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією -- кшатріями. Звідси назва ведійської міфології -- брахманізм. Основний мотив ведійської літератури -- панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям -- джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жреці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства [6, c. 18-19].

Релігійно-філософське мислення Індії відображають Веди, Брахмани, Упанішади, які й складають ведичну літературу.

Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою. Веди лежали в основі ведичної релігії (кін. ІІ-І пол. І тис. до н.е.) періоду формування ранньокласового суспільства.

Брахмани -- це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. За їхньою назвою пізньоведична релігія називається брахманізмом.

Упанішади -- це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану, які складають завершальний етап у розвитку Вед. Якщо ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов, то Упанішади були релігійно-філософськими коментарями до цієї літератури і склалися значно пізніше, з тлумачення Вед.

Даршани. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою низки перших філософсько-світоглядних систем Давньої Індії або “даршан” (даршан -- найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “філософія”). Сюди відносяться брахманізмз його численними школами, бхагаватизм, буддизм, джайнізм. Засновники деяких із цих систем залишили після себе сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. При цьому філософські системи й школи Індії характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед.

Астіка. Частина даршан визнавала авторитет Вед, тому їх називали ортодоксальними (тобто такими, що дотримують традиції, правовірними) чи “астіка”. Сюди відносилися філософські школи веданта, міманса, санкх'я, йога, вайшешика, н'яя. Перші дві опиралися на тексти Вед, чотири останні засновувалися на незалежному досвіді й роздумах. Поставши в ранньокласичний період (IV-I ст. до н.е.) як ортодоксальні школи брахманізму, пізніше вони в єдності характеризують ідеологію індуїзму(в який у І тис. н.е. трансформувався брахманізм) в її філософському аспекті.

Настіка. Даршани, які не приймають авторитету Вед, відмовляються від духовного зв'язку з ними і виступають противниками брахманізму (бхагаватизм, аджівака, буддизм, джайнізм, локаята, рання санкх'я), називаються неортодоксальними філософськими системами або “настіка”. Вони склалися в VII-IV ст. до н.е. При цьому слід зауважити, що хоча буддизмі джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень -- сансару, яка породжена кармою -- відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

У VIII-VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята (від "лока" - цей світ). Прибічники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення "Вед", прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровного щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.

Різновидом філософії локаята був досить поширений напрямок чарвака ("чар" - чотири, "вак" - слово). Його прибічники виступали проти ідеалізму і релігії в різні періоди історії Індії. Чарваки вважали, що все у світі складається з чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі. З таких матеріальних часток складаються і живі істоти, в тому числі і людина. Розмаїтий світ речей є багатоманітною комбінацією цих незмінних, вічно існуючих елементів.

Питання про відношення свідомості до матерії чарваки вирішували наївно-матеріалістично. Свідомість вони розуміли як властивість, що належить тілу. Але в елементах, взятих нарізно, свідомості немає - вона виникає в результаті поєднання всіх чотирьох елементів у людському тілі.

У VI-V ст. до н. е. поширюється вчення вайшешика (від "вішеша" - особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.

Згідно із вченням вайшешиків світ складається з якісно різнорідних і найдрібніших часток - ану. Всі об'єкти фізичного світу виникають з цих атомів. Самі ану вічні, нестворювані і незнищувані, але об'єкти, що виникли з них, минущі, мінливі і непостійні. Ану відрізняються один від одного не лише якісно, а й кількісно, своїми розмірами і формою. У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.

На цей період (VI-V ст. до н. е.) припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів - фізичних і психічних дхарм, які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття - це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.

Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення від життя, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства - нірвани, Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.

Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення прихильників ортодоксальних учень. На противагу брахманізму, буддизм декларував рівність людей незалежно від станової та кастової приналежності, а також виступав проти доктрини Атмана - субстанційного Я, Душі, всепроникаючого і постійного духовного початку.

Замість духовного початку буддизм розглядав потік послідовних станів як джерело ілюзії постійної душі. Усі речі підлягають змінам і розкладу, стверджували буддисти. Існування є лише моментом у такому потоці постійності. Не існує і незмінності душі, тому що незмінність лише видимість душі, яка залишалася б незмінною у безперервному потоці перероджень. Життя - безперервний ряд станів, кожен з яких безпосередньо залежить від попереднього і породжує наступний. Душа і людина - лише умовні назви певного поєднання тіла, самосвідомості, подібно до того, як колісниця - сукупність коліс, осей, голобель. Існування людини повністю залежить від такої сукупності. Коли сукупність розпадається, людина припиняє існування. Ланцюг смертей-народжень - це коло сансари, у якій статус живої істоти при кожному народженні визначається співвідносинами позитивної і негативної активності у попередньому існуванні, тобто кармою.

Спасіння мислителя як занурення у нірвану - стан Будди, абсолютного спокою, звільнення від пристрастей і бажань. Буддизм же стверджує, що всі явища світу зумовлені. Хто бачить загальний зв'язок - той бачить і закон (дхамму), «хто бачить закон (дхамму) -той бачить причинний зв'язок» - така думка Будди. Для того, хто осягнув закон (дхамму), стверджує буддизм, відкриються «Чотири благородних істини»: життя у світі повне страждань; існує причина таких страждань; можна припинити страждання; існує шлях, який приведе до припинення страждань[5, c. 24-26].

У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування - школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби "приборкання думки", тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої "очищеної" думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого "я" від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.

Висновок. Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу -- переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя -- це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси [3, c. 32-33].

2. Характеристика основних шкіл китайської філософії

Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії:

1. школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою;

2. школа моїстів (мо цзя);

3. школа даосистів (дао цзя);

4. школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму;

5. школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною;

6. школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя).

Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н. е.), яке отримало назву конфуціанства. Еталоном у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.

"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами[4, c. 56-57].

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.

Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуалам, тобто "жу". Так "жу" стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру - "вень", носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: "Ши цзин" ("Книга пісень"), "Шу цзин" ("Книга історії"), "І цзин" ("Книга змін"), "І Лі" ("Зразкові церемонії і правила благопристойності"), а також "Чжоу Лі" ("Етико-ритуальні норми епохи Чжоу"). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень - носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури[3, c. 39-40].

Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао - шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками-інтелектуалами, трактувався як дві сторони одного сущого - різні прояви Дао[8, c. 23-24].

Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697-598 р. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості (моральної і фізичної) діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.

Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао -- це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії[6, c. 43].

У релігії даосів виділялось два аспекти: удосконалення тіла (гімнастичні і дихальні вправи) і вдосконалення духу (релігійне споглядання). Даоська алхімія підкріплювала дослідами теоретичну модель - відому систему гуа з «Книги змін», що демонструє єдність Людини і Всесвіту, людського і світового організму. Алхімічні експерименти, що часто приводили до отруєння важкими металами, дозволили накопичити надзвичайно багатий матеріал у хімії та медицині. Даоси розглядали практику набуття безсмертя як стратегію крадійського походу на Небо: даос ніби крав природні сили, використовуючи їх для досягнення мети. Ідея крадіжки поширилась у даосизмі. Ще в лаоському трактаті «Канон таємних знаків» (перша згадка про нього належить до II ст. до н. є.) розповідалося, що все існує у світі взаємозв'язано, і тому кожна річ може існувати тільки за рахунок цілого, ніби обкрадаючи його. Так, п'ять елементів, що виникають у поступовому русі світобудови - вода, вогонь, метал, дерево, ґрунт - називаються п'ятьма крадіями. З ними порівнюється і лаоський мудрець, який осягає взаємозв'язок усього в світі і використовує для реалізації своєї мети, удосконалюючись і стаючи безсмертним[11, c. 19-20].

Моїзм -- вчення, яке набуло поширення в Китаїу V--III ст. до н.е. Автор його -- Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючись до традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти агресивних війн, проти аристократичних розколів. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що ґрунтується на позитивному досвіді минулого, корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили свою логіку і гносеологію[9, c. 36-37].

Легізм - етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI-- III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. "Закони-батько і мати народу", - учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. "Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка ґрунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

У цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей і впевненістю, що за допомоги насильних заходів (або жорстоких законів) їх можна підпорядкувати бажаному порядку. Причому, під «порядком» малася на увазі повна безвольність підданих, що дозволяло деспотичній центральній владі цілковито, без перешкод маніпулювати ними як завгодно у справах внутрішньої та зовнішньої політики.

Цьому ідеалу «законницької» держави зовсім чужим було уявлення про будь-які права підданих за законом, про обов'язковість закону для всіх (зокрема й тих, хто їх видає), про відповідність покарання тяжкості скоєного, про відповідальність лише за вину і т. д. Насправді закон виступав тут лише як гола приказна форма, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією. Причому законодавець, за вченням Шан Яна, не тільки не зв'язаний законами (старими чи новими, своїми), але навіть вихвалявся цим: «Мудрець творить закони, а дурень обмежений ними».

Легізм, або "школа закону", є тим теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотичного управляння державою і суспільством, що сформувалося в 4-3 ст. до н.е., яке першим в китайській теорії добилося статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь. Легістське вчення виражено в автентичних трактатах 4-3 ст. до н.е. Гуань-цзи, Шан цзюнь шу, Шень-цзи, Хань Фей-цзи, а також менш значущих через сумніви в автентичності і змістовній недиференційованій щодо "школи імен" і даосизму Ден Си-цзи і Шень-цзи[4, c. 21-22].

Висновок. Найвпливовішими з усіх філософських вчень в Китаї стали конфуціанство (З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.) і даосизм(Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". "Дао" -- це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини.) - два протилежні полюси світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою , як iнь і янь. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даоськими.

Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Висновки

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї[7, c. 34-36].

Основним методом, що переважно використовує східна філософія в осягненні сутності буття є ірраціоналізм - філософія, осягаючи позамежні сутності світу, користується надраціональними методами пізнання: одкровення, інтуїція, медитація.

Основною філософською проблемою стала етична проблематика. Філософія звертається до внутрішнього світу людини і її головне завдання відкрити закони керування душею.

Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя -- це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси[3, c. 32-33].

У культурі Китаю філософські вчення конфуціанство(з точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.) і даосизм(життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". "Дао" -- це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини.) нерозривно пов'язані між собою , як iнь і янь. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даоськими.

Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

упанішади буддизм локаята конфуціанство

Список використаних джерел

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). -- 2.вид., перероб. та доп. -- Х. : Консум, 2000. -- 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. -- 2-е вид.,перероб.і доп. -- К. : КНЕУ, 2001. -- 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). -- 3.вид., перероб. та доп. -- Х.: Прапор, 2004. -- 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. -- 2. вид., стер. -- К. : Либідь, 2002. -- 408с.

6. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). -- К., 2002. -- 315с.

7. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

8. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). -- 5. вид., стер. -- К. : Вікар, 2005. -- 516с.

9. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

10. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

11. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503с.

12. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

Размещено на Allbest.ru