Теорія лібертарної справедливості Роберта Нозіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

Кафедра політології

Курсова робота

Теорія лібертарної справедливості Роберта Нозіка

Студент-виконавець:

Морозов Андрій Русланович

Науковий керівник:

к.п.н. Теремко Віктор Васильович

Київ 2016

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади дослідження лібертаріанства

РОЗДІЛ 2. Концепція мінімальної держава як основа теорії лібертарної справедливості Роберта Нозіка

РОЗДІЛ 3. Розподільча справедливість і рівність можливостей в лібертарній теорії Роберта Нозіка

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасний світ стикається з загрозами конфліктів та криз, викликаних довільними правилами поведінки в суспільстві, які створюються державою і підтримуються за допомогою сили. Регулювання цін, митна політика, податки, субсидії, преференції та інше затверджуються заради партикулярних цілей і виражають лобізм окремих груп. Звідси бере початок як внутрішня напруга в будь-якому суспільстві, так і протиріччя на міжнародному рівні. Відсутні «правила гри», які можна було б назвати загальними, тими, що відповідають мирному співробітництву та економічній співпраці, довготривалому плануванню в економічній діяльності. В знаки дається і криза демократії, особливо в часи панування інформаційних технологій та зростання екстремістської діяльності. Все це наштовхує на роздуми з приводу типового розуміння держави та її ролі в суспільному житті, думки про переформатування існуючої структури владних відносин.

Актуальність теми полягає в тому, що сьогодні, в епоху зіткнення культурних кодів, які ніколи гостро постає проблема реконструкції універсальних і природних правил, які дозволили б залучити якомога більше людей в рамку єдиної взаємодії.

Метою дослідження є характеристика принципів державного невтручання у політичні та економічні справи суспільства, наведених Робертом Нозіком в його праці «Анархія, держава та утопія», обґрунтування ефективності моделі мінімальної держави та її переваги перед бездержавним станом будь-якої спільноти.

Об'єктом дослідження є проблема соціальної справедливості.

Предметом дослідження виступає теорія лібертарної справедливості Роберта Нозіка.

Завданнями дослідження є:

- простежити головні засади лібертаріанства задля розуміння позиції Роберта Нозіка у сучасному неоліберальному дискурсі;

- розкрити сутність анархічної концепції існування з боку критики лібертаріанської політичної думки та визначити її слабкі сторони перед існуванням держави у її мінімальному варіанті;

- окреслити сучасне розуміння поняття справедливості та його тлумачення з точки зору лібертаріанства.

В роботі були використанні такі методи дослідження: системний метод; структурно-функціональний підхід; порівняльно-історичний метод та інституційний.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІБЕРТАРІАНСТВА

Поняття мінархізму (від лат. minimus - найменший + грец. ?счз - початок, влада) з'являється у той самий час, коли устами Джона Локка були проголошені класичні принципи новоявленої ліберальної ідеології: право на економічну свободу, недоторканість приватної власності, можливість вільного об'єднання у будь-які общини, рівність перед законом тощо. Ліберальна концепція - метаполітична, вона виходить за межі формальної теорії політики, а також у деякому сенсі етики та співпадає с загальним розумінням дійсності. Це система поглядів і концепцій по відношенню до оточуючого світу, тип свідомості і політико-ідеологічних орієнтацій та настанов, який не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями або політичним курсом. Це одночасно теорія, доктрина, програма і політична практика [1, с. 25]. Тому, проголошуючи верховенство індивідуальних прав і свобод в рамках цієї теорії, ми повинні в якості принципового питання приймати не «що повинна держава чи уряд - тобто влада - робити?», а «хто має право на владу?» [2, с. 24] та чи є легітимним поняття держави взагалі.

Роль держави у стабільному суспільстві вільних людей вдало охарактеризував Діпак Лал, який назвав головною проблемою політекономії - визначення способів, які дозволяють державі за рахунок оподаткування забезпечувати «суспільні блага» з найменшими витратами [3, с. 83]. Ця теза була принципово важливою для філософії лібералізму, яка мала на меті суттєво трансформувати усталені погляди на державу та форми правління, сформовані під впливом Античності та християнства. Історично лібералізм мав стати вирішенням політичної, і, як наслідок, військової кризи, яка виникла в кінці XVI - на початку XVIІ ст. у Європі (початок Реформації, Тридцятирічна війна 1618-1648 рр., Англійська революція). Криза виходила саме з тих причин, які і стали об'єктом критики теоретиків природного права, згодом, представників Просвітництва: зосередженість усієї повноти влади в руках монарха, значний вплив державного апарату (так само церкви, яка мала аналогічну структуру) на всі сфери приватного життя, відсутність громадянських свобод. Світ вимагав нової парадигми, прийнятної в рамках єдиної держави для roundheads та роялістів, протестантів та католиків, концепції, дієвої для забезпечення найпершої мети існування держави: захисту миру та добробуту свого народу. І з цим завданням тогочасні імперії аж ніяк не впорались. Мова йшла про пошук певних цінностей, які дозволять громадянам жити разом, незважаючи на різні погляди щодо державного устрою та віросповідання, бо в першу чергу вони - люди (громадяни), а вже потім католики, протестанти та інші. Релігійний аспект є особливим, бо саме релігійні війни були найбільш кривавими. Під егідою боротьби з церковним свавіллям або захисту гідності Папи відбувалися військові зіткнення та конфлікти (релігійні зіткнення між католиками та протестантами - одна з причин Тридцятирічної війни, останньої релігійної війни в Європі).

Вагоме місце у конструюванні нових цінностей займає і протестантизм, який заклав особливе відношення до праці та підприємництва. В його основу було покладено новий секуляризований етичний комплекс, згідно якому, людина перетворювалися з об'єкта в суб'єкт будь-якої політичної або економічної діяльності. Summum bonum (вище благо) цієї етики перш за все в наживі, у все більшій наживі при повній відмові від насолоди, яка дарується грошима, від усіх евдемоністичних або гедоністичних моментів: ця нажива в такому вимірі існує як самоціль, що стає чимось трансцендентним і навіть чимось ірраціональним по відношенню до «щастя» або «користі» окремої людини. Тепер вже не акт здобуття слугує людині засобом задоволення його матеріальних потреб, а все існування людини направлено на цей акт здобуття, цей акт стає сенсом його життя. Цей, з точки зору безпосереднього сприйняття, позбавлений сенсу поворот в тому, що ми б назвали «природним» порядком речей, так само є необхідним лейтмотивом капіталізму, як є і чужим людям, які не залучені до його впливу [4, с. 37]. Ґрунтовне дослідження з цього приводу здійснив Макс Вебер у своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму». Хоча думка німецького соціолога стосовно капіталізму виглядає здебільшого критично, треба зауважити, що акцент ним був поставлений правильно: нова система цінностей повинна була віднайти себе у економічній сфері, жвавий розвиток якої одночасно впливав на усі сфери суспільного життя. Торгівля та жага матеріального прибутку - ось що може об'єднати людей будь-яких поглядів, ось що змусить їх покласти зброю та почати домовлятись один з одним. Пригадується вислів, наведений тим самим Максом Вебером: «За народною мудрістю: або гарно їсти, або спокійно спати. В даному випадку протестант схильний гарно їсти, тоді як католику до вподоби спокійно спати» [4, с. 45]. Схожу метафору, але вже з булочником, використовує і Адам Сміт, аналізуючи «природу» людини. Отже, якщо економіка - можливий шлях до «вічного миру», то необхідні певні закони і правила, які утворюють собою те, без чого важко уявити жодне товарообмінне явище - договір.

Засновниками договірної теорії держави вважаються англійці Томас Гоббс та Джон Локк. Зазвичай вважається, що Локк у своїх поглядах здебільшого спирався на Гоббса (не відкидаючи той факт, що Локк багато в чому критикував свого британського колегу), але в контексті доцільності ідеї мінархізму як ключової для розуміння лібертаріанства, зручнішим є розглянути їх теорії суспільної угоди паралельно та в порівнянні, акцентуючись саме на відмінності теорії Джона Локка, що дозволить окреслити проблематику природного (додержавного) стану людей, яка є центральною в цьому питанні. Зокрема, Р. Нозік свою політичну теорію розглядав як розвиток саме філософії Локка.

На думку М. Нусбаума, теорія суспільного договору Джона Локка є «неоднорідною», оскільки вона має в собі розрізнені елементи, які дуже важко об'єднати в єдину картину [5, с. 41]. Взагалі ознака «неоднорідності» як характерної риси лібералізму виявиться принциповою, оскільки за її допомоги буде проведена чітка межа між закритим та відкритим суспільством, обґрунтування яких можливо в рамках єдиної ліберальної ідеології. В центрі уваги Локка знаходиться не стільки форми державної влади, скільки відношення людей один з одним. Аналізуючи «Два трактати про врядування», помітно, що головним для англійського філософа є поняття свободи та права (у першій книзі розглядається питання поставлене на початку цього розділу, а саме, хто має право на владу та на яких засадах), на відміну від ґенези влади, розглянутої Гоббсом у «Левіафані». «Справедливість, - пише Локк, - головний закон природи та єднальна основа (bond) всякого суспільства» [6, с. 292]. Головним тут є слово «закон», тобто, Локк пов'язує правовий стан людини з його додержавним станом. Ця антропологічна особливість є наріжним каменем у розумінні природного стану, а також необхідності суспільної угоди, з чим і працює у своїй роботі «Анархія, держава та утопія» Роберт Нозік. Трактування початкової рівності і свободи всіх людей як причини постійної «війни всіх проти всіх» не знаходить своєї підтримки у Локка: для нього рівність і свобода є засадами для мирного співіснування, бо саме існування цієї рівності зобов'язує людину охороняти не тільки свою свободу та власність, а й свободу і власність іншого. Оскільки усі люди рівні і незалежні, постільки жоден з них не повинен завдавати шкоди життю, свободі та здоров'ю іншого. До цього пізніше звернеться і Кант. Звідси виходить, що рівність і свобода - принципи, існування яких можливо і в додержавному стані (який передує укладанню суспільної угоди). Рівність людей від природи - це не рівність талантів чи чеснот, але головне «рівне право на природну свободу, яке має кожна людина» [6, с. 275], а «природна свобода полягає в тому, щоб не бути пов'язаним нічим, окрім закону природи» [6, с. 274]. Британський філософ відрізняє природну свободу від свободи в суспільстві, під якою він розуміє дотримання тільки тієї законодавчої влади, «яка встановлена за згодою в державі» [6, с. 274]. Таким чином, Локк встановлює достатньо чіткі кордони між суспільством та державою.

Людина, за Локком, не тільки вільна, а ще й розумна, з чого витікає її вроджена моральність. «Свобода людини та свобода чинити за його особистою волею базується на тому, що він наділений розумом, який здатний його навчити тому закону, за яким він повинен керувати собою» [6, с. 297]. Мова йде про вроджене в індивіді розуміння, точніше, здібність до розуміння природного закону і тих обов'язків морального та правового характеру, які з нього виходять. Причому ці обов'язки уявляють певну раціональність універсального характеру, оскільки вона очевидна для всіх істот, наділених розумом, тобто таких, які здатні ці обов'язки познати. У Локка моральна згода між людьми, в основу якої покладені універсальні раціональні принципи (справедливість - один з головних), передує громадянському чи політичному договору між ними. В цьому контексті важливим є його розрізнення community (співтовариство) і society (суспільство). Співтовариства людям було б цілком достатньо, аби не їх вроджена конфліктність, яка погіршує умови життя в природному стані, що і змушує їх утворювати державу. Бо пристрасті людини, зазвичай, виявляються сильнішими за її розум. А оскільки всі є такими як і вона, суверенами, оскільки кожен їй рівний, а більша частина людей не дуже суворо дотримується вимог рівності та справедливості, то користування власністю, яку вона має у цьому стані, є вкрай ненадійним та небезпечним. Це схиляє людину до виходу з такого становища, яке, хоч і є становищем свободи, але сповнене жахів і постійних небезпек; і тому людина не без причини розшукує і хоче приєднатися до суспільства з іншими, хто вже об'єднався чи збирається об'єднатися для взаємного збереження свого життя, свобод та маєтностей, що називається загальним іменем власність. Тому першочерговою і головною метою об'єднання людей у державу (common-wealth) та передачі себе під владу уряду є збереження власності. А для цього у природну стані багато чого бракує [7, с. 641]. І якщо різниця (хоча й не така радикальна як у Гоббса) між природним і політичним станом полягає у наявності в останньому механізмів і інститутів забезпечення справедливості (яка є «згідне с законом відношення до особи і власності (goods) іншого» [8, с. 276), то цей стан common-wealth характеризується саме як мінімальна держава, головна функція якої - забезпечення безпеки та недоторканності приватної власності кожного окремого індивіда. Звідси виходить головна теза лібертаріанців (зокрема, Р. Нозіка) про те, що держава обмежується єдиною функцією «нічного сторожа», тобто, охоронця приватної власності, не зазіхаючи на ті проблеми, з якими індивіди на основі самоорганізації та добровільної діяльності здатні впоратись краще, ніж урядовці. Але, як пише Дж. С. Мілль: «Слід додати, що втручання уряду на практиці не завжди зупиняється на межі, яка визначає випадки, що за своєю природою потребують цього втручання» [7, с. 669].

Дж. С. Мілль у своїй праці «Principles of Political Economy» розмірковує про підстави обмеження державного впливу та принципи невтручання. Він виділяє два типи державного втручання: авторитарний (контроль діяльності індивідів) та другий тип, за яким уряд утворює установи, паралельні сформованим індивідами структурам, не втручаючись у їхню діяльність. Ключовим стає поняття примусу: за яких обставин він може бути легітимізований та яким чином мінімізувати його прояви з боку держави. «Жодна людина, яка бодай трохи поважає людську свободу та гідність, не матиме сумніву, що є або повинен існувати отак захищений з усіх боків певний індивідуальний життєвий простір, недоступний для авторитетного втручання, тож треба тільки відзначити, де саме мають пролягти межі і яку завбільшки сферу людського життя охопить ця царина» [7, с. 653] - це є вихідним положенням Мілля і його першим закидом проти державного втручання, навколо якого наводяться інші аргументи проти розширення сфери урядових дій. Другий загальний закид полягає в тому, що зростання повноважень уряду неминуче призведе до зростання його впливу (прямого або непрямого). Третій спирається на принцип розподілу праці, за яким, відсутність розгалуження функцій центральної та місцевої влади призведе до узурпації влади декількома міністрами, які зажадають повного контролю над усіма сферами життя. Але найпереконливіший аргумент звучить таким чином: «Однаково не втрачає слушності думка, що в усіх розвинених суспільствах переважна більшість завдань, які постають перед ними, буде виконана з допомогою урядового втручання гірше, ніж їх могли б виконати (або принаймні наглядати за їх виконанням) індивіди, найзацікавленіші з них, якби їм ніхто нічого на вказував. Підстави такої думки більш-менш точно сформульовані в поширеному твердженні, що народ краще розуміє свої проблеми та свої інтереси і дбає про них більше, ніж дбає (або можна сподіватись, що дбав би) уряд» [6, с. 656]. Тим самим, Дж. С. Мілль сформулював кредо класичного лібералізму laisser-faire (з фр. «дозвольте робити») - принцип невтручання та в подальшому, економічну доктрину, для якої характерним було мінімальне втручання держави в економіку.

З часом, принцип laisser-faire еволюціонував, окресливши головну відмінність між проблематикою класичного та сучасного лібералізму - розуміння категорії свободи. Класичному лібералізму притаманне осмислення свободи в негативному контексті (свобода від -), коли вважалося, що свобода необхідна індивіду для позбавлення від певних обмежень, щоб людина могла робити те, що їй заманеться. В сучасному лібералізмі концепція негативної свободи доповнена концепцією позитивної свободи (свобода для -): свобода для саморозвитку, для розширення спектру особистих можливостей. Позитивна свобода означає владу людини над собою, над своїми бажаннями, послідовну раціоналізацію власних дій [9, с. 85].

Захист власності, а не розподілення ресурсів - головна мета суспільства, яке влаштовано справедливо. Інакше кажучи, завдання політичної спільноти складається не в тому, щоб, наприклад, забезпечувати майнову рівність (чого прагнули утопісти від Мора до Сен-Сімона), рівно як і не в тому, щоб справедливо розподіляти блага, а в створенні умов користування власністю. В центрі уваги залишається головне - спільне благо (common good, або ще один термін, який використовує Локк - public good), яке виступає критерієм легітимності застосування сили політичною та судовою владою. Але яким чином та за яких обставин мають визначатися кордони та умови цієї легітимності в сучасному лібералізмі - ось головне питання, розглянуте Р. Нозіком у його роботі «Анархія, держава та утопія».

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ МІНІМАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ОСНОВА ТЕОРІЇ ЛІБЕРТАРНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ РОБЕРТА НОЗІКА

На думку Р. Нозіка, початок викладання політичної філософії з теорії природного стану має пояснювальну мету. Дискурс навколо природного стану має в собі фундаментальне питання політичної філософії, яке передує обговоренню того, як повинна бути влаштована держава, - це питання про те, чи є потреба взагалі у будь-якій державі. Чому б не жити в стані анархії? [10, с. 24]

Оскільки, за Нозіком, теорія анархії, якщо вона обґрунтована, відміняє сам предмет політичної філософії, доречно приступити до розробки її головної теоретичної альтернативи. Тому необхідно зосередитися на бездержавній ситуації, в якій люди в цілому дотримуються моральних обмежень і поводяться так, як повинні поводитись. В цьому припущенні немає надмірного локківського оптимізму - не припускається, що всі люди будуть діяти саме так, як слід. Однак, такий природний стан - найкращий варіант анархії, на який можна розраховувати. Тому дослідження його природи і недоліків має ключове значення для вибору між державою і анархією. Якби вдалося показати, що держава перевершує навіть цю, саму сприятливу ситуацію анархії, кращу з тих, на які можна реалістично сподіватися, або що вона виникне в результаті процесу, що не включає морально неприйнятних кроків, то це буде підставою для існування держави, це буде виправданням держави.

Все ж, природний стан в своєму додержавному становищі (навіть з анархістської точки зору) має цілий перелік небезпек, від яких можна позбутися завдяки громадянському правлінню. Тільки після того, як використані всі ресурси природного стану, тобто всі добровільні заходи і

угоди, яких можуть досягти люди, діючи в межах своїх прав, і тільки після того, як ми оцінюємо результат, можна буде зрозуміти, наскільки значні залишилися незручності, від яких має позбутися держава, і оцінити, чи не є

«ліки гірші за хворобу» [10,с. 30]. Використовуючи метафору «летальних лік», Нозік посилається на перелік незручностей від держави, наведених відомим французьким анархістом П. Прудоном у його «Idйe gйnйrale de la rйvolution au XIXe siиcle». «Коли вами правлять - це значить, що за вами спостерігають, перевіряють, шпіонять, вас направляють, переслідують за законом, перераховують, регулюють, реєструють, вселяють ідеї, повчають, контролюють, обстежують, оцінюють, хвалять, засуджують і командують, не маючи потрібних для цього прав, мудрості і чеснот. Коли вами керують - це значить, що при кожній операції, при кожній угоді вас відзначають, реєструють, перераховують, обкладають податками, штемпелюють, нумерують, штрафують, ліцензують, вказують, застерігають, забороняють, покращують, карають. Це означає під приводом суспільної користі і в ім'я спільних інтересів вдаватися до зборів, муштрі, поборів, експлуатації, монополії, вимагання, утисків, обману, вилучення; а при найменшому опорі, при першому слові протесту вас усмиряють, штрафують, чорнять, виснажують, переслідують, жорстоко звертаються, б'ють, роззброюють, пов'язують, душать, кидають в тюрму, засуджують, виносять вирок, розстрілюють, висилають, приносять в жертву, продають, зраджують і, на довершення до всього, над вами глумляться, знущаються, перетворюють на посміховисько, ображають, ганьблять. Така держава, така його справедливість, такі його моральні правила» [11, с. 293-294]. Приймаючи протилежну від «державної» думку щодо виходу з небезпек природного стану, Нозік відмічає право індивіда самостійно забезпечувати охорону своїх прав, захищати себе, стягувати та карати і для захисту своїх прав, до нього можуть приєднатися і інші люди. Тому, групи індивідів можуть створювати захисні асоціації в цілях взаємного захисту.

Нозік починає з припущення, що кожне захисне агентство в рамках анархізму діє морально і не агресивно, що це «спроба довіряти дії Локівських законів природи людини»[10, с. 32]. Проте, він не обходить стороною і низку інших процесів, які будуть супроводжувати подібну організацію суспільства. Американський філософ передбачає, що кожне захисне агентство зажадає, що кожний його клієнт передав йому право самозахисту від агресії, відмовляючись у такому випадку захищати його від наступного вітка агресії у відповідь на самооборону [10, с. 33-34]. За таких умов, неодмінно проявить себе конкуренція та спори між клієнтами різних захисних агентств. Автор пропонує три сценарію того, як це, можливо, буде відбуватися.

1. Два агентства вступають в силове зіткнення. Одно завжди виходить переможцем. Оскільки клієнти агентства, яке програло, погано захищені у випадку з клієнтами агентства-переможця, вони відмовляються від послуг свого агентства і переходять до переможця.

2. У одного агентства сили зосереджені в одній географічний зоні, у іншого - в іншій. Кожне виграє зіткнення в місцях, які розташовані поблизу його центра сили і встановлюється певний градієнт [12, chap. 12]. Люди, які мають справу з одним агентством, але проживають в зоні переваги іншого, або переїжджають по ближче до свого агентства, або переходять під крило іншого охоронного агентства.

3. Два агентства воюють один з одним часто і на рівних. Вони виграють і програють приблизно порівну, а їх клієнти часто укладають між собою угоди і вступають в конфлікти. Щоб уникнути частих, затратних і руйнівних зіткнень, два агентства, можливо, на рівні керівників, домовляються про мирне врегулювання тих прав, стосовно яких їх думки розходяться. Вони домовляються заснувати третейський суд або суддю (і поважати його рішення) і звертатися до нього у випадку розбіжностей по сутності справи. В результати виникає система апеляційних судів і узгоджених правил про юрисдикцію і конфлікти норм. Хоча діють різні агентства, але існує єдина федеральна судова система, компонентами якої всі вони являються [10, с. 37].

Найбільш цікавим з цього переліку є третій сценарій. Він є дуже суперечливим з деяких причин. Тут одразу згадується відомий подив Блеза Паскаля: «Чи може бути щось безглуздіше того, що людина має право вбити мене, тому що живе на іншому березі річки, і його государь свариться з моїм, хоча я і не гадав з ним сваритися?» [13, с. 68]. По-перше, можуть, і, скоріш за все, будуть існувати сотні, навіть тисячі арбітрів та апеляційних судів, серед яких можна буде обирати, і нема ніяких підстав вважати їх частиною єдиної судової системи. Наприклад, нема необхідності представляти собі чи засновувати один уніфікований Верховний Суд для вирішення спорів. Нозік має рацію, коли вказує, що завжди необхідна третя сторона: суддя або арбітр. Але навіть у США зараз налічується 23 000 професійних арбітрів і вірогідно, з часом стане ще більше, якщо буде скасована державна судова система. Кожен з цих арбітрів буде виконувати апеляційну або арбітражну функцію. Тому ця думка Нозіка, з приводу неодмінного утворення єдиної федеральної судової системи, виглядає слабко аргументованою.

Далі автор стверджує, що з анархії в рамках дії «невидимої руки ринку» неминуче виникає одне домінуюче агентство на кожній території, клієнтами якого будуть майже усі жителі певної області. Доведення цього твердження полягають в тому, що, по-перше, природа наданих послуг вводить агентства в насильницький конфлікт між собою, а не тільки конкуренцію за споживача. По-друге, цінність захисту, меншої, ніж максимальна убуває не пропорційний числу тих, хто придбав максимальний захист, не всі споживачі захочуть постійно отримувати менше благо і конкуруючі компанії попадають в спадну спіраль. Це підкріпляється його твердженнями відносно ринка захисних послуг. На рахунок цього висловлював свою думку Рой Чайлдс, критикуючи це положення Нозіка. «Об'єднувати всі захисні послуги і називати їх уніфікованою монополією не менш абсурдно, ніж об'єднувати всіх сільскогосподарців і тих, хто переробляє продукцію, на ринку і сказати, що вони уявляють з себе колективну монополію на виробництво харчів» [14, с. 25]. Треба зазначити, що ця критика обходить стороною спробу Нозіка дати пояснення держави з позиції «невидимої руки», наведеному наприкінці глави 2.

Втім, модель приватних захисних агентств відрізняється від моделі мінімальної держави. Як зазначає Нозік, що найменше, в двох аспектах: 1) модель приватних захисних агентств дозволяє деяким людям самостійно забезпечувати примушення до дотримання своїх прав; 2) вона, можливо, захищає не всіх, хто проживає на певній території. За Максом Вебером, державна влада - єдиний соціальний інститут, який може легально використовувати насильство [15, с. 124]. Отже, ключовий признак існування держави - це наявність монополії на використання сили на певній території, монополії, несумісної з приватним примусовим наглядом за дотриманням прав. Маршал Коен, наприклад, відмічав, що держава може існувати і без реальної монополії на використання сили та заборону її використання іншим [16, с. 45], проголошення монополії недостатньо так самого як і не обов'язково, щоб кожний визнавав легітимність цієї монополії. З цього виходить, що формулювання достатніх умов для існування держави постає дуже розмитим завданням.

Нозік пише, що положення домінуючого охоронного агентства, яке спостерігає, як незалежні агентства за допомогою сумнівних з його точки зору процедур захищаються від його власних клієнтів наштовхує на декілька питань. Чи повинно домінуюче агентство мати право захищати своїх клієнтів від таких дій? Автор стверджує, що домінуюче агентство має право забороняти застосування імовірно ризикованих процедур проти своїх клієнтів і ця заборона, таким чином, встановлює ультра-мінімальну державу, в якому одне агентство насильницьким шляхом забороняє іншим агентствам захищати права індивідів. Буде при цьому справедливим для домінуючого агентства оголошувати конкурентів поза законом? Звичайно, ні, навіть якщо воно не прагне вступати в пряме зіткнення. По якому праву домінуюче агентство може проголошувати поза законом мирне врегулювання спорів між клієнтами незалежних агентств, які не стосуються його клієнтів? Відповідь буде категорично негативною, так як в такому випадку домінуюче агентство порушує права конкурентів і права діючих і потенційних клієнтів.

Домінуюче агентство, стверджує Нозік, має право перешкоджати «імовірно ризикованим» рішенням незалежних агентств. Конкуруючі агентства, незалежно від того, являється конкуренція реальною чи потенціальною, не тільки забезпечує захист більш високої якості за менші ціни, ніж примусова монополія, але також забезпечує систему ринкового контролю і протидії можливим спробам будь-якого агентства вийти за рамки закону, тобто агресії проти особистості і власності своїх або чужих клієнтів. Якщо одне з багатьох агентств виходить за рамки закону, багато хто об'єднується за для унеможливлення можливим спробам будь-якого агентства вийти за рамки закону. Оскільки, якщо буде дозволено виходити за межі самооборони від агресії, якщо хтось зможе використовувати сили проти іншого з-за його «сумнівних» дій, тоді межі агресії втрачають чіткі кордони, фактично, обмеження агресії проти чужих прав взагалі зникають. Саме так виправдовується мінімальна держава, яка корегує та встановлює чіткі межі можливої агресії при порушенні закону того чи іншого індивіду. Компенсуючий фактор у вигляді колективного центризму є достатній для того, щоб стримати весь спектр тоталітарних проявів. І, щоб усіх людей можна було втримати від посягання на права інших та завдання шкоди одне одному, щоб дотримувався закон природи, який вимагає миру і збереження всього людства, виконання закону природи в цьому стані вкладено в руки кожній людині, через що кожен має право карати порушників цього закону такою мірою, аби це могло не допустити порушення цього закону [7, с. 640]. Цей засновок гарно знайомий усім лібертаріанцям, які вірують у невід'ємні права особистості, засновок, суть якого в тому, що ніхто не має права наражати насиллю нікого, крім тих, хто прямо бере участь в агресії проти чужих прав. Будь-яке послаблення цього критерію навіть до дозволу на насилля у відношенні видалених «ризиків» - це дозвіл необмеженої агресії проти чужих прав. Будь-яка держава, заснована на цих принципах (на відміну від охоронного агентства) - «непорочно зачата» (тобто, без порушення чужих прав), а не за допомогою варварства чи насилля.

Говорячи про «ризики», на які вказує і Нозік, доречно звернутися до корисної концепції «належного прийняття ризику» Вільямсона Еверса. Ми живемо в світі неминучих і нелічених невизначеностей і ризику. В вільному суспільстві, де дотримуються індивідуальні права, кожний індивід належним образом приймає ризики, які відносяться до його особистості і справедливо набутої власності. Ніхто не має права перекладати свої ризики на інших; таке насильницьке перекладення буде агресією і повинно бути належним чином зупинено і покарано легальної системою (мінімальною державою, в даному випадку). Звичайно ж, у вільному суспільстві кожен має право робити шаги до зниження своїх ризиків, які не торкаються чужих прав власності; наприклад, придбавши страховку, проводячи операції хеджування, викуповуючи свої облігації і т.д. Але всі ці дії є добровільними і не включають в себе ані оподаткування, ані примусової монополії [17, с. 21]. І, доповнюючи думкою Роя Чайлдса, будь-яке насильницьке втручання в ринкове розподілення ризиків зміщує суспільне розподілення ризиків з оптимального, і, таким чином, збільшує сукупний ризик для суспільства [14, с. 43]. лібертаріанство нозік політичний

Мова йде про мінімізацію можливості порушення прав індивіда, на яке повинна впливати держава, ініціюючи покарання за порушення цих прав, але не втручаючись у сам процес утворення та укладення цих прав, чим повинні займатися індивіди на рівні взаємної самоорганізації. Наприклад, порушення чиїхось прав може вплинути на інших так, що вони відмовляться від своїх намірів скоїти серйозні противоправні дії, або може позбавити їх зацікавленості в цьому, або відволікти їх уваги і т.д. Розлючений натовп, який спалює дома та вбиває людей, обов'язково порушить права жителів міста. Тому хтось міг би спробувати виправдати своє рішення покарати невинного в злочині, який визвав ярість натовпу, тим, що це допомогло б уникнути набагато більших правопорушень і забезпечило б мінімізацію зваженої кількості порушень прав в суспільстві [10, с. 52].

Як пояснити появу мінімальної держави з ультра-мінімальної? Домінуюча захисна асоціація з елементом монополії морально зобов'язана компенсувати несприятливі умови тим, хто в результаті заборони не може самостійно встановлювати справедливість у відносинах з її клієнтами. Однак, на практиці вона може не надавати таку компенсацію. Ті, хто управляє ультра-мінімальної державою, морально зобов'язані перетворити її в мінімальну державу, але вони могли б надавати перевагу не робити цього. Отже, пояснення Нозіка відкидає принципові заперечення анархістів. Необхідно визначити, що навіть якщо ми найдемо позаморальні мотиви чи причини, достатні для переходу від ультра-мінімальної держави до мінімальної, і якщо пояснення як і раніше буде виходити виключно з моральних спонукань людей, тим не менш воно не приписує людям спеціальну мету, яка формулюється як створення держави. Замість цього люди гадають, що вони представляють деяким людям компенсацію за певні заборони, які вони на тих наклали. Це пояснення і буде поясненням з позиції «невидимої руки».

РОЗДІЛ 3. РОЗПОДІЛЬЧА СПРАВЕДЛИВІСТЬ І РІВНІСТЬ МОЖЛИВОСТЕЙ В ЛІБЕРТАРНІЙ ТЕОРІЇ РОБЕРТА НОЗІКА

Більшій людей завжди асоціюють державу з насильством, з несправедливістю, з незаконним втручанням у приватне життя. Всі ці асоціації з'являються завдяки поняттю «розподілення» (ресурсів і т.д.), яке сприймається як збір благ у одних та передання їх іншим, і, зазвичай, цей збір здається не справедливим для першої чи другої сторони. Чи існує справедливе розподілення? До цього питання відносяться точки зору з приводу того, яким чином нічийні речі можуть перейти у володарювання когось; процес або процеси, за допомогою яких речі можуть перейти у володарювання; речі, які можуть стати власністю в результаті цих процесів; масштаб того, що може перейти у власність в результаті конкретного процесу. Важкий принцип, регулюючий ці питання, який поки що тут не сформульований, ми будемо називати принципом справедливості привласнення [principle of justice in acquisition] [10, с. 194].

Поняття «справедливість» в такому первісному його значенні застосовується в основному в контексті людських відносин. Його застосування позбавлене сенсу для оцінки, скажімо, наслідків стихійних лих, навіть якщо вони забирають багато життів. Традиційна позиція вчених полягає в тому, що тут не проглядається цілеспрямована людська воля, діяльність якої піддавалася етичній оцінці. Знаним дослідником справедливості ліберального напряму є Джон Ролз - американський філософ, автор фундаментальної праці «Теорія справедливості» та завзятий візаві Нозіка (незважаючи на це, Нозік відмічав масштабність праці Ролза, підсумувавши його роботу такими словами: «Відтепер політичні філософи зобов'язані працювати в рамках теорії Ролза, або поясняти, чому вони цього не роблять»). Взагалі, друга частина книги Нозіка «За межами мінімальної держави?» майже повністю присвячена полеміці з теорією Ролза, тому доречним буде спочатку розглянути теорію розподільчої справедливості Ролза і потім перейти до контраргументів Нозіка, які відображають його погляди на цю важливу для сучасної держави проблеми.

Ролз поділяє точку зору тих філософів, які вважають, що будь-яке твердження про суспільство можна вважати справедливою, якщо з ним згодні всі ті (або можливо, переважна більшість тих), до кого воно має пряме відношення, кого воно безпосередньо стосується. Сформований характер розподілу благ у суспільстві стосується всіх його членів. Тому твердження про його аргументованість тільки тоді набуває чинності критерію справедливості, коли щодо нього досягається суспільний консенсус. Але оскільки в суспільстві, заснованому на поділі праці і суспільної кооперації, неминучий конфлікт інтересів, то виявити в розідраному протиріччями соціальному середовищі прийнятний критерій розподільчої справедливості,

швидше за все, неможливо. У цих умовах Дж. Ролз вирішив піти (подумки) по шляху трансформації самого середовища. Він пропонує уявити групу людей, які адекватно представляють всі основні прошарки суспільства, і для початку вирівняти розподіл благ між ними. У такій вихідній ситуації будь-який принцип, що знаходить загальну підтримку, буде справедливим. Досягнення такої ситуації допустимо, якщо вдасться нейтралізувати відмінності між людьми в усіх особистих аспектах їхнього життя: фізіологічних, психологічних, економічних, соціальних, які ставлять їх у нерівне становище по відношенню один до одного і орієнтують кожного з них до використання вигод, які утворюють таке становище у власних інтересах. З цієї метою Дж. Ролз ввів поняття «завіси незнання», що грає роль асиметричного фільтра, тобто, коли людина переміщується зі свого звичайного, повсякденного світу в область вихідної ситуації, «завіса» утримує всю конкретну інформацію, що характеризує його особистість (матеріальне становище, смаки, пристрасті, здібності і таланти, звичаї і т. п.). «Завіса», таким чином, - це інструмент, що створює умови для неупереджених суджень. У вихідній ситуації кожній людині пропонується відповісти на питання, які, на його погляд, повинні бути правилами організації справедливого суспільства, за яких йому і його нащадкам доведеться жити. Якщо відповіді різних людей не збігаються, то для зближення позицій (в ідеалі, аж до повного їх збігу) передбачена дискусія. Коли ж індивід «проходить» крізь «завісу незнання» [18, с. 32] в зворотньому напрямку, до нього повертається раніше вилучена інформація, і його особистість знову набуває всі властиві їй початкові властивості.

Дж. Ролз вважає, що уявні індивіди в початковому положенні одностайно вибрали б поєднання двох різних принципів розподілу, кожен з яких додається до своєї групи благ. Відповідно до першого принципу, такі блага, як політичні права і свободи, повинні бути розподілені в суспільстві порівну, або, іншими словами, люди, які є членами суспільства, повинні бути наділені однаковими правами і свободами. Другий принцип допускає, що соціальна та економічна нерівність, наприклад в багатстві і владі, може бути визнаною справедливою тільки в тому випадку, якщо вона пов'язана з поліпшенням становища всіх інших членів суспільства, включаючи насамперед найменш процвітаючих. Очевидно, що, з одного боку, таке рішення повністю знімає питання про виправданість обмеження прав однієї частини населення в ім'я вищого рівня життя решти його частини. З іншого - Дж. Ролз впевнений, що немає ніякої несправедливості в високому добробуті, заробленому небагатьма, при умові, що і менш щасливі тим самим покращують своє становище: так як добробут кожного залежить від системи співробітництва, без якого ніхто б не міг мати задовільного життя, розподіл благ повинне бути таким, щоб викликати бажання до співпраці у кожного, включаючи тих, чий добробут менший [18, с. 40].

Важливий висновок дослідження Дж. Ролза полягає в тому, що з усіх доступних розподілів рівня життя найсправедливішим є той, в якому добробут самого неблагополучного члена суспільства максимально збільшений.

Р. Нозік виступає проти будь-яких спроб судити про справедливість будь-якого даного розподілу, виходячи з його конфігурації (профілю) в даний момент часу, ігноруючи його передісторію. Він наполягає на тому, що справедливість розподілу повністю визначається тим, як воно виникло історично. Вводячи визначення справедливих правил присвоєння та обміну власності і доходу, він стверджує, що справедливим є такий розподіл, історія виникнення якого не містить будь-яких порушень зазначених правил (або якщо і містила, то допущена несправедливість була виправлена) [10, с. 201].

Теоретично принцип Нозіка знаходиться у протиріччі з принципом Ролза, бо використання метода тимчасового обмеження доступності інформації сприяло зосередженню їх уваги на пошуку профілю результуючого справедливого розподілу, рух до якого від фактичного сформованого в суспільстві несправедливого розподілу мислиться як здійснення соціальної політики, що має на увазі перерозподіл доходів з допомогою оподаткування, в той час як Нозік і його послідовники впевнені в тому, що розмір їх поточних доходів не є результат допущенного колись порушення справедливих правил привласнення і обміну власності, і при визначених умовах можуть виступити проти такої політики. Звідси Нозік робить висновок про потенційну нестабільність будь-якого розподілу, що ігнорує його передісторію. Іншими словами, виявлена в суспільстві, що прагне до розгляду розподілення благ відповідно до будь-яких з перших чотирьох принципів, нестабільність, пов'язана з розчаруванням і невдоволенням, скажімо, тим, що частка тієї чи іншої соціальної групи в загальному доході країни невиправдано низька, означає, швидше за все, що обраний принцип неадекватний.

Розглядаючи далі коріння теорії Ролза, Нозік вдається до алгебраїчного схематизму (що є властивим для аналітичної філософії, представником якої він являвся), аби навести позитивні та негативні аргументи щодо його теорії і вийти до свого розуміння справедливості як рівності можливостей. Уявімо n індивідів, які не співпрацюють між собою і покладаються кожен тільки на свої власні зусилля. Кожен індивід i отримує винагороду, прибуток, дохід і т.п. в розмірі S .; сума всього того, що отримує кожен з них, дорівнює

Співпрацюючи, вони можуть отримати велику загальну суму Т. Проблема розподільчої соціальної справедливості, згідно Ролзу, полягає в тому, як правильно розподілити вигоду від співпраці. Існує два підходи до цієї проблеми: як розподілити загальну суму Т або як розподілити приріст, створений суспільної співпрацею, тобто вигоду від суспільного співробітництва, яка дорівнює Т - S. Останнє формулювання припускає, що кожен індивід i отримує з проміжної суми S свою долю S_{i? .} Ці два підходи відрізняються. У поєднанні з некооперативним розподіленням S (кожний і отримує S_i ), що «виглядає чесно» до розподілення Т (перший варіант). І навпаки, розподілення Т, яке виглядає чесно, може дати якомусь індивіду і менше, ніж його доля S_і (таку можливість виключило б обмеження для першого варіанту Т_і ? S_і де Т_і - доля і-го індивіду). Ролз не проводить відмінності між цими двома варіантами, міркує так, як ніби його цікавить тільки перший, тобто як розподілити загальну суму Т. Можна було б сказати, що увага зосереджена на першому варіанті тому, що завдяки величезним вигодам громадської співпраці некооперативного частки S _i настільки малі по порівняно з будь-якими кооперативними частками Т, що при вирішенні проблеми соціальної справедливості ними можна знехтувати. У зв'язку з цим необхідно зауважити, що люди, котрі вступають в співробітництво один з одним, безумовно не погодилися б з таким розумінням проблеми розподілу вигод від співпраці [10, с. 234].

Звідси з'являється головне питання справедливості Нозіка - «титулу власності». Воно виникає в результаті справедливого первинного привласнення власності і передається разом зі згідним законом переходом цієї власності іншому власникові. Несправедливості, що виникають в ході цих операцій, вимагають заходів щодо їх виправлення. Мінімальна держава контролює ці процеси і не втручається в інші. Будь-яка спроба вигадати ідеальний розподіл власності, утопічну ситуацію кінцевої «рівності» і спроби досягти цього положення державними засобами призведе до порушення принципу свободи. Свобода зберігається, коли справедливість розуміється не як цільовий кінцевий стан суспільства, а як набір процедур поводження з власністю. Найвідоміша ілюстрація до цієї тези Нозіка - його аргумент «від Уолта Чемберлена», покликаний показати, що здійснення державою перерозподілу з метою домогтися більшої рівності буде порушенням базової цінності свободи. Припустимо, що ми маємо розподіл благ А, яке ми визнаємо справедливим, і талановитого баскетболіста Уолта Чемберлена, який публічно уклав контракт з клубом, згідно з яким чверть вартості кожного квитка стає його власністю. До кінця сезону Уолт стає помітно багатший за середнього громадянина, проте держава не має права нав'язувати Уолту будь-які перерозподільні схеми з тим, щоб підвищити добробут інших громадян, тому що новий розподіл багатства в суспільстві виникло з гіпотетичним справедливим станом на підставі справедливої ??угоди.

Ідея «самовласності», без сумнівів, приваблива, але що вона дає? Стане неможливо використовувати людей як засоби. Але в той же час, додає Нозік, «людина має право вирішити (або надати можливість іншому) зробити з собою все що завгодно» [10, с. 86]. Виходить, що дотримання прав «самовласності» індивіда автоматично не тягне за собою визнання його «метою, а не засобом»: людину цілком можна використовувати як засіб, якщо він дав на це свою згоду. В такому випадку, наприклад, ми не можемо засуджувати проституцію - згідно з правом людини робити зі своїм тілом все що заманеться. Більш того, і добровільне рабство виявиться морально виправданим.

ВИСНОВКИ

Якщо ми згодні, що люди мають право власності щодо самих себе і своєї праці і мають право самостійно вирішувати, що з ними стане і що вони будуть робити, а також мають право пожинати плоди своїх дій?. Згодні, що люди мають права, і тому є дії, які не може зробити по відношенню до індивіда ні окрема людина, ні група осіб (без порушення цих прав), тоді доведеться визнати, що звичне для нас державне оподаткування доходів, зароблених працею, еквівалентно примусової праці. Адже як надходить держава? Вона змушує людину працювати на деякий час (припустимо, х годин) більше, ніж він міг би працювати для отримання певної суми, якби податків не існувало. Але якщо замість сплати податків вам запропонують, наприклад, раз на тиждень безкоштовно читати лекції з філософії або вести прийом в міській лікарні для бідних, це викличе вибух обурення. Однак різниця лише в формі, і, по суті, відбувається одне й те саме: вас змушують працювати на інших. І якщо люди примушують вас робити певну роботу або працювати безоплатно протягом певного часу, то саме вони вирішують, що ви повинні робити і яким цілям повинна служити ваша робота. Цей процес, в ході якого вони відбирають у вас право приймати рішення, перетворює їх в часткових власників вас як індивіда; це дає їм право власності на вас.

Не дивно, що явлене в його результаті питання про легітимність претензій держави на монополістичну владу в рамках деякої території викликає труднощі: людина, не побоюється агресії і не хоче позбавлятися природної свободи, хто охочий всупереч раціональному розрахунку користуватися послугами сторонньої охоронної асоціації, не може бути обґрунтовано примушений до підпорядкування державі.. Звичайно, в такій - навіть гоббсіанській, а не локківській - системі координат обґрунтувати верховенство прав індивіда неможливо. Подоланню цих труднощів присвячена глава книги Нозіка, в який він намагається показати, що мінімальна держава, яка встановлює жорсткі обмеження, не тільки не порушує, але має на меті здійснення прав індивіда. І з цією метою американський філософ звертається до Канта: жорсткі обмеження, що накладаються на дії, відображають основний кантіанський принцип: людина - це мета, а не просто засіб; людьми не можна жертвувати або використовувати для досягнення яких-небудь цілей без їх згоди. Індивід недоторканний.

З цього випливає цілком логічний висновок: «Виправдане існування тільки мінімального держави, функції якого обмежені вузькими рамками - захист від насильства, злодійства, шахрайства, забезпечення дотримання договорів і т. п. А будь-яка держава з більш широкими повноваженнями порушує право людини на особисту свободу від примусу до тих чи інших дій і тому не має виправдання. Всі соціальні програми, покликані згладити існуючу нерівність, припускають право одних людей на час і працю інших, тобто, по суті, часткове рабство. І коли нам кажуть, що нерівність несправедлива, можна відповісти: обмежувати мою свободу, порушити мої права власності на себе і змушувати працювати на інших теж несправедливо. Таким чином, Нозік реабілітує стару ліберальну ідею «держави - нічного сторожа».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Кроче Б. Антология сочинений по философии / Бенедетто Кроче; [Пер., сост. и коммент. С. Мальцевой] -- Москва: Пневма, 1999 - 475 с.

2. Кукатас Ч. Либеральный архипелаг / Чандран Кукатос - Москва: Мысль, 2011 - 482 с.

3. Лал Д. Возвращение невидимой руки: актуальность классического либерализма в XXI веке / Дипак Лал - Москва: Новое издательство, 2009 - 426 с.

4. Вебер М. Избранные произведения / Макс Вебер - Москва: Прогресс, 1990 - 808 с.

5. Nussbaum M. C. Frontiers of Justice. Disability, Nationality, Species Membership. Cambridge: The Belknap Press of Harvard University Press, 2006

6. Локк Дж. Два трактата о правлении / Джон Локк - Москва : Мысль, 1988. Т. 3 - 669 c.

7. Лібералізм: Антологія, 2-ге вид - Київ: ВД «Простір», «Смолоскип», 2009. - 788 с.

8. Локк Дж. Сочинения: В 3-х т. / Джон Локк - Москва: Мысль, 1985. Т. 1. - 621 с.

9. Берлін І. Чотири есе про свободу / Ісайя Берлін [пер. з англ. О. Коваленка] -Київ: Основи, 1994 - 272 с.

10. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Роберт Нозик [; пер. с англ. Б. Пинскера под ред. Ю. Кузнецова и А. Куряева] - Москва: ИРИСЭН, 2008 - 424 с.

11. P. J. Proudhon, General Idea o f the Revolution in the Nineteenth Century, trans. John Beverly Robinson (London: Freedom Press, 1923)

12. Kenneth R. Boulding, Conflict and Defense (New York: Harper, 1962

13. Паскаль Б. Мысли. М.: REFL-book, 1994

14. Roy Childs, Invisible Hand. ed. Liberty Against Power. San Francisco: Fox and Wilkes

15. Вебер М. Политические работы / Макс Вебер [Пер. с нем. Б. М. Скуратова; послесл. Т. А. Дмитриевой] -- Москва: Праксис, 2003 - 487 с.

16. Cohen M. Law, Morality and Purpose. The Morality of the Law - A Symposium. Villanova Law Review

17. Williamson M. Evers. Toward a Reformulation of the Law of Contracts Hoover Institution Press, 2002

18. Ролз Дж. / Джон Ролз [Пер. с англ. В. В. Целищева при уч. В. Н. Карповича и А. А. Шевченко] - Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995 - 51119. Теория справедливости. Н.: Издательство Новосибирского университета, 1995 - 511 с.