"Христова філософія" Г. Сковороди

1.1 Життєвий шлях Г. Сковороди

Г. Сковорода прийшов у філософію майже у 50 - річному віці, розпочавши мандрівне життя, коли створював свої філософські діалоги, трактати, притчі та проповідувати своє філософське вчення. Усе його життя до цієї мандрівки було лише підготовкою до неї та осмисленням проблем буття.

Формування світогляду філософа разом з придбанням життєвого досвіду ґрунтувалося на його багатосторонній обдарованості, з одного боку, і існуючій соціальній обстановці - з іншої. Біографи зазначають, що Сковорода володів глибоким розумом, феноменальною пам'яттю, мав поетичні здібності та здібності до малювання, виключний музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на кількох музичних інструментах.

Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди, яка відобразилася на характері його філософського вчення та творчості, полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що за його словами грузнув в користолюбстві, він не займався критикою політичних відносин у суспільстві, а переніс боротьбу зі злом у сферу освіти, культури та моралі. Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

Більшість дослідників особистості та творчої спадщини Сковороди вказували на його самобутність, підкреслюючи, що філософ не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань.

М. Редько, автор книги "Світогляд Г.С. Сковороди", вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна стати теоретичним підгрунтям для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов'язана з життям і спрямовуватись на розв'язання суспільно - практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково - філософської думки.

На формування світогляду українського філософа справили вплив мислителі античності, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, тобто нестворюваною і незнищуваною. Це, перш за все, Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, М. Ломоносов, матеріалісти XVІІ і XVІІІ ст.

Найважливішу роль у становленні Сковороди як ученого мала Києво - Могилянська Академія. Студентські роки, проведені в стінах Академії, стали етапом його формування як передового мислителя і продовжувача прогресивної суспільно - історичної і філософської думки найкращих представників Академії. Разом з тим, його світоглядні погляди істотно вiдрiзнялися від позицій наставників. За твердженням українського дослідника В. Горського фiлософiя Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико - гуманiстичнiй проблематиці, в той час як професори Києво - Могилянської академії акцентували увагу на онтології та гносеології.

Світогляд Сковороди як просвітителя - демократа формувався також на літературі XVІІ століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов'язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

У період мандрів по Україні Сковородою були написані основні його філософські твори: "Діалог, або Розмова про давній світ", "Нарцис. Розмова про те: пізнай себе", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті (Дружня бесіда про душевний спокій)", "Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру", "Ізраїльский Змій", "Діалог". Назва його - "Потоп зміїний" та інші. З написаних у різний час віршів він уклав збірник "Сад божественних пісень". Створені частково в 60-ті, частково у 70 - ті роки байки у 1744 році були об'єднані в збірник "Байки Харківські" [9, с. 250].

У своїх творах Григорій Сковорода прославляє людину "малих бажань" і обмежені матеріальні потреби на противагу існуючій моралі, заснованій на багатстві та владі. Ідейний зміст байок Сковороди слугує базою, або ж початковим етапом його філософської творчості.

Необхідність трансформації творчості від складання байок безпосередньо до філософських трактатів відчувається в моралі байки №19: "…Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя - складають світ цей і потрібні одне для одного. Хто пітьма - хай буде пітьмою, а син світла - хай буде світлом. Від плодів їхніх розпізнаєте їх…" [7, с. 477].

У своїй творчості Г. Сковорода широко застосовує метод діалогізму - переважна більшість його творів написана у формі діалогів, розмов, бесід, суперечок. Але діалогізм думки Сковороди означає ще і її постійну спрямованість на пошук істини.

Ще однією характерною особливістю філософії Сковороди є символізм. Проблема символу і символічного є однією з ключових для реконструкції філософських поглядів Сковороди.

За визначенням українських дослідників Русина М.Ю. та Огородник І. В. Сковорода є філософом, який прагне мудрості і знань, а не мудрецем, який ці мудрість і знання вже має.

Саме тому особистість Сковороди та його філософська спадщина викликає величезний інтерес і до цього часу, а його життєве кредо, послідовність у відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність, гармонійне поєднання його способу життя з філософськими істинами, які він пропагував, не можуть не захоплювати. Все життя письменника - філософа було наочним втіленням його філософського вчення, тобто філософія була його життям, а життя - філософією.

2. Основні риси філософії Г. Сковороди

Григорій Сковорода побудував концепцію, яку сам називав "Христовою філософією", оголосивши самостійними світами Біблію, світ і людину, представивши їх у складній взаємодії. В ній виражаються ціннісні значення, а матеріалом для неї є слово. Ідея мови, що творить культуру, пронизує всі його твори [12, с. 143].

Філософ пильно вивчає слово, демонструючи його можливості, проникаючи в його природу. Він не бачив слово статичним, раз і назавжди даним. Воно існувало в динаміці змістів. Вчений вів зі словом лінгвістичну гру, воно ж доносило сакральні істини. "Слову, таким чином, - пише Л.А. Софронова, - він надавав не менше увагу, чим трьом світам. Воно утворювало четвертий світ, на якому піднімаються перші три. Біблія, світ, людина виростають зі слова, у ньому організовуються й тільки в ньому існують" [28, с. 77].

Г. Сковорода створив свою власну систему роботи зі словом. Частину її принципів сформулював відповідно до правил поетики свого часу або ґрунтуючись на середньовічних трактатах. Така теорія метафори, символу, емблеми, знакової природи слова, переводячи в семіотичний аспект дослідження, якоюсь мірою їм передбачена. Прагнення визначити всі три світи через ім'я властиве Г. Сковороді, у чому можна бачити й архаїчну міфопоетичну традицію. Філософ дає своїм трьом світам художні дефініції.

Слово концентрує в собі енергію духу, воно є живим організмом, який має свою структуру й енергію. Зовнішню форму слова Г. Сковорода розуміє незмінною, в той час як внутрішня форма знаходиться в постійних змінах.

Вчений вибудовує своєрідні ланцюжки слів, намагаючись так дійти до самої суті, що схована в слові.

Філософ стверджує, що об'єкт при назві на різних мовах не змінюється. Високо оцінюючи переклад, Г. Сковорода щоразу вказує, якій мові зобов'язане своєю появою те або інше слово. Слово "Воскресіння", пояснює філософ, "у грецькій і римській мовах значить, здається, те, якщо пропащого поставити таки на ноги" [25, с. 188].

Він міркує про те, чому елліни назвали блаженство розсудливістю, наводячи грецькі терміни, явно бачить в перекладі шлях до проникнення в суть значення.

Мова Г. Сковороди розвивався в полімовному просторі в той час, коли йшов процес секуляризації культури й мови. Церковнослов'янська й російська літературна мова XVIII ст. утворюють у ньому головну пару. Він знаходиться на тім самому шляху "зведення російської і церковнослов'янської мов воєдино" [9, с. 277], що намітив В. Тредіаковський.

Філософ не просто вживає ці мови, а фіксує своє ставлення до них, розглядаючи їх культурні функції насамперед крізь призму опозиції сакральна/світська. Розвиваючи тему вивчення сакральних мов, Г. Сковорода "не вітає багатомовності" й не вважає за необхідним оволодіти рішуче всіма мовами, тому що вони не можуть призвести до таємного знання.

Так опозиція сакральне/світське впливає на його "лінгвокультурну концепцію" [28, с. 63]. З погляду філософа, церковнослов'янська мова не обмежується лише одною єдиною функцією. На ній можна писати й про не сакральне, про повсякденне: "Таким чином, специфіка вживання церковнослов'янської й російської мов полягає в тому, що вони є взаємодіючими величинами" [28, с. 67].

Вибудовуючи складні риторичні конструкції, метафоричні визначення й широко користуючись символічним принципом опису, філософ прагне усвідомити, що є слово, мова й мовлення. Мова - це потік і безодня, вона "все тіло обертає й всьому голова є", "за цим вождем всяке людське серце піде". "Мовлення є не інше, як ріка, а мова є її джерелом" [26, с.83].

Філософ сприймає слово у всій його повноті й бачить у ньому культурні смисли. Він, мабуть, упевнений у тому, що "слово є не тільки явище природи, але також принцип культури". Слово "є архетип культури" [24, с. 38]. Слово опредмечує його світобачення й у відношенні до нього просвічує сакральний початок.

Філософ оживляє євангельську метафору, називаючи слово зерном. Один зі способів виявлення природи слова складається в його розгляді як ім'я. Розмежовуючи позначуване й означаюче, філософ стверджує, що ім'я - умовний знак, що між бути й називатися знаходиться "не Божа нерозділена істина, а наша неправда. Стосовно мови діє опозиція істина/неправда. Правдивим є свята мова вогненного духу, що протиставляється мові, земній й суєтній" [25, с. 75].

Г. Сковорода бачить світ людини й Біблію крізь призму значеннєвих опозицій, які її складають. Він робить їх аналіз одним з основних своїх принципів опису трьох світів, спираючись на античну філософію, діалектику, релігійну концепцію світу, насичену антитетичністю, коли протиставлення думок, образів посилює дохідливість, переконливість і виразність аргументації.

Філософ віддає перевагу опозиціям універсальним, які закладені в людині й необхідні їй для адекватного сприйняття світу, усвідомлення свого місця в ньому. Вони підпорядковані головній позиції сакральне/світське: внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме, таємне/явне, плоть/дух, життя/смерть, істина/неправда, нове/старе, час/вічність, чисте/брудне, потрібне/непотрібне, язичество/християнство.

Система концептів служить провідником основних значень, підтримуючи значеннєві опозиції, стосовно яких вони необов'язково випробовують пряму залежність і можуть переміщатися від однієї опозиції до іншої. Концепт тіні, наприклад, може належати до опозиції зовнішнє/внутрішнє й до опозиції видиме/невидиме. Концепти варіюються за рахунок метонімії, наприклад, коли з'являється тінь руки, а не тільки тінь людини.

Різновид опозицій внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме свідчить про те, що теми Бога, душі, досконалого світу послідовно протипоставлені темам низького, плотського, бездуховного [15, с. 101].

Їх значення в Г. Сковороди прямо пов'язане з концепцією знака: "видиме відіграє роль знака, невидиме - значення. Невидиме вбирає в себе всі позитивні ціннісні характеристики, залишаючи видимому тільки функцію оболонки, завжди оцінюваної негативно. Невидиме, як пише Г. Сковорода, сильніше видимого, і видиме залежить від нього" [25, с. 31].

Творчість Г. Сковороди - це синтез релігійної філософії й риторики. Його філософія, іменована ним самим Христовою, є по суті справи розгорнутою інтерпретацією християнського навчання. Він не стільки бажає викликати в читача раціональне сприйняття вічних істин, скільки націлений на їх емоційну передачу й сприйняття.

Ускладненості текстів Г. Сковороди сприяють його ставлення до того "будівельному матеріалу", з якого він створює свої умоглядні конструкції, до тих явищ реального світу, які в нього стрімко символізуються, перетворюючись у значеннєві опозиції, концепти, метафори, коди.

Вчений невпинно експериментує з лінгвістичним матеріалом і принципово з'єднує непоєднуване, віддаючи перевагу образам "несхожі" - "подібним". Але саме ця ускладненість, на думку Г. Сковороди, сприяє сприйняттю вищих смислів. Особливе значення в культурно - мовному аспекті здобуває його концепція перекладу. Сковорода проти буквального перекладу, він ратує за тлумачення, піклуватися про те, щоб передати дух твору.

Таким чином, розгляд деяких аспектів мови філософії Григорія Сковороди як спадщини слов'янської культури дозволяє зробити висновок про її лінгводидактичний характер.

2.2 Ідея трьох світів

Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в існуванні:

1) великого або макрокосмосу (Всесвіт);

2) малого або мікрокосмосу (людина);

3) символічного (Біблія, міфологія тощо).

Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки через неї можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією [20, с. 524].

Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне здоров'я людини.

За твердженням Сковороди, всі речі у великому світі постійно рухаються і складаються з протилежностей, тобто його вчення насичене діалектикою. Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, в цілому його погляди дослідники визначають як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі, специфіка якого полягає в тому, що він є перехідною формою від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.

Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті "Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе" Сковорода від імені одного з дійових осіб "Друга" задає питання "…А що ж таке людина?", на що далі слідує відповідь: "Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. …" [7, с. 298].

У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в собі всі особливості Всесвіту - макрокосмосу. Тобто людина, по суті, є моделлю великого світу або його зменшеною копією.

Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі, а можливості пізнання світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав саму природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність світу, тобто агностицизм. [17, с. 22].

Разом з тим, важливим аспектом теорії пізнання Сковороди є те, що він не пов'язує зростання людиною своїх пізнань із досягненням матеріальних потреб, що розуміється як людське щастя. Його філософія містить протилежний постулат: чим глибше людина пізнає оточуючий світ і саму себе, тим скромніші повинні бути її матеріальні потреби.

Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":

"…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,

Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.

Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,

На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.

Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,

Шістсот плачуть у хворобах - дуже були ласі. …" [7, с. 345].

У творах Сковороди людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе. Саме у пізнанні самого себе він вбачав щастя, яке розцінював як душевний світ і вважав найважливішим для людини.

Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, але вони мають таємниче значення та містять повчальне знання.

Але твори Сковороди свідчать, що у розумінні символічного світу, окрім Біблії, він надає чималого значення також язичницькій міфології. Таким чином, Сковорода урівнює Біблію з міфологією, розглядаючи біблійні сюжети як притчі, що узагальнюють пізнавальний та моральний досвід людства.

Сковорода і сам писав притчі з вигаданими образами, які мали глибоке внутрішнє значення. Тому і Біблію він розглядав як засіб пізнання істини, а збагнення внутрішньої натури він позв'язує з пізнанням краси, вважаючи, що зовнішня форма - це випадкове явище, натомість внутрішня натура є істинним джерелом краси. За допомогою Біблії філософ прагнув змалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя. А саме існування третього світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв'язку двох інших світів, тобто, людини з Богом [22, с. 179].

Своєю концепцією про три світи Сковорода розвинув вчення ще античних філософів, поставивши в центр своєї філософської системи людину.

Висновки