Виховання власної гідності: філософський аспект

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Виховання власної гідності у нинішніх умовах набуває виняткового значення, що зумовлено зміною світоглядно-ціннісних орієнтирів та вимог суспільства до особистості. Такі якості, як самостійність, упевненість у собі, власна гідність стають необхідними для успішного життєздійснення підростаючого покоління. Гідність як безумовна цінність є підґрунтям для утвердження людиною своєї громадянської позиції, відповідального самовизначення, морального вибору у складних життєвих ситуаціях.

Поняття “власна гідність” є предметом вивчення: філософії (як пошук місця людини у світі, сенс буття), психології (як невід'ємний аспект самосвідомості, самоповаги, Я-концепції особистості), педагогіки (як необхідний елемент виховання, без якого неможливо говорити про повноцінну, впевнену, самодостатню, високоморальну особистість). Також окремі аспекти даної проблематики висвітлено у соціології, правознавстві, релігієзнавстві.

Тлумачення змісту людської гідності зазнало впливу різних факторів: позитивних (філософія, релігія, розвиток культури і цивілізації) та негативних (приниження людини, масові вбивства людей, тоталітарні, расистські та нацистські ідеології, а також збудовані на них політичні системи) [6].

У наукових джерелах досліджуваний феномен нерідко використовується у словосполученні з таким поняттям як “честь” (наприклад, “захист честі та гідності”). Через використання цих дефініцій в одному контексті виникає необхідність у їх визначенні.

Як зазначає І. Бех, проведений аналіз традиційної етики честі в історичному ракурсі свідчить про відсутність підстав для прирівнювання до етики гідності, оскільки це духовне утворення визначається як ставлення особистості до себе. Сукупність конкретних позитивних моральних цінностей (у традиційному їх розумінні), які культивуються етикою честі, можуть входити в змістовне підґрунтя сучасної етики гідності. Тобто, традиційна етика честі у межах суспільно значущих цінностей... становить основу теперішнього розуміння процесу виховання гідності, а відповідно й етики гідності як важливої складової людської культури. Поступово поняття гідності як моральне ставлення особистості до світу людей і світу речей трансформується у ставлення особистості до самої себе, тобто перетворюється у самоставлення [4, с.12].

Ю. Зайцева вважає, що гідність, на відміну від близьких за значенням понять честі та репутації, є не просто оцінкою відповідності особистості певним якостям, затребуваними суспільством та відповідність вчинків соціальним нормам, а, перш за все, відчуттям власної цінності як людини загалом (людська цінність), як конкретної особистості (особиста гідність), як представника певної соціальної групи чи спільноти (наприклад, професійна гідність), цінність самої цієї спільноти (наприклад, національна гідність). Власна гідність, відображаючи усвідомлення людиною своєї суспільної та моральної значимості (і її оцінки суспільством), супроводжується позитивним емоційно-ціннісним ставленнями до себе [9, с.13].

На думку В. Рибалки, відмінність цих понять полягає у тому, що у понятті “честі” особистості відображається переважно її суспільна цінність (цінність її ролей, статусів, позицій, авторитету, репутації, іміджу тощо), яка має опосередкований соціально-психологічний характер. Водночас гідність особистості є результатом самоусвідомлення і переживання особистістю власної цінності і має, переважно, безпосередній індивідуально-психологічний характер [13, с.60].

Таким чином, поняття честі і гідності є своєрідною єдністю, оскільки тісно переплітаються і навіть частково співпадають, проте мають свою специфіку.

Зазначене вище дозволяє констатувати, що власна гідність є вираженням безумовної цінності людини і визначає її право на повагу з боку інших, яке базується на принципі рівності всіх людей, незалежно від статусу, віросповідання, статі, віку чи інших відмінностей. Визнання за кожною людиною права на власну гідність є основою моральних відносин у суспільстві.

Витоки проблеми, пов'язані з розумінням гідності, мають глибинну історико-філософську традицію, яка ілюструє, як змінювалися зміст поняття “гідність” протягом століть та ставлення до гідності в ієрархії цінностей особистості та суспільства.

Кожна історична епоха пропонувала своє розуміння феномену власної гідності, гідної поведінки, гідної людини. Слід зазначити, що філософія у більшості випадків розглядає гідність через її окремі аспекти та структурні елементи, оскільки дана проблематика не виокремлюється як самостійна, а розчинена у вченнях про загально-філософські проблеми буття людини і розглядається в контексті різноманітних питань філософії (таких як сенс буття людини, її роль та місце у світі тощо).

Проблема власної гідності була предметом роздумів у вченнях Аристотеля, Демокріта, Сократа, Платона та інших представників давньогрецької філософії. Одним з перших, хто створив символ гідності людини, був Платон, який вважав, що основою гідності має виступати прагнення людини до ідеалу. Інший представник давньогрецької філософії Сократ пов'язував гідність людини із розвитком її самосвідомості і визначав гідність як спроможність людини розумно та гідно розпоряджатися своїм життям, керуючись моральними засадами. Аристотель пов'язував гідність, в першу чергу, з моральним вихованням людини. Власна гідність, на думку філософа, нерозривно пов'язана з “діяльністю душі” людини та виявляється у гідній поведінці: виважених судженнях, правильних, розумних вчинках [1]. Для вчення стоїків (Зенон, Панетій, Сенека), гідність означає “мужність бути, не дивлячись ні на що”. Головний моральний закон для кожної людини - зберегти свою сутність, свою гідність за будь-яких умов [14].

Загалом для античної філософії характерні такі критерії гідності, як незалежність, згода з законом, мужність залишатися собою перед обличчям труднощів та ставлення до інших як до цінності [9].

Для епохи Відродження є характерним культивування людини, зростає значення індивіда просто в силу його існування. Категорія гідності розглядається у роботах філософів Піко д. Мірандолли, Руссо, Фіхте, Шиллера. Саме епоха Відродження прокладає шлях до того, що, в порівнянні з попередніми епохами, все більша кількість людей отримує право на повагу людської гідності, незалежно від соціального статусу чи статків.

Духовною основою епохи став гуманізм. Розуміння самостійності з'єднувалося з ідеєю громадянськості як складової гідності людини, посилювало гуманістичні течії в католицизмі, а згодом і в протестантизмі.

Характерною особливістю розуміння ідеї гідності в епоху Нового часу була моральна реабілітація людини, обґрунтування її суверенності як морального суб'єкта і утвердження її права на задоволення своїх потреб. Епоха характеризувалася також зростанням самосвідомості націй, антистановими та революційними проявами. З' явилась нова політична сила - буржуазія, котра активно відстоювала ідеї свободи, рівності, братства, цінність нації та республіки. Посилювалися прагнення створити умови, коли б людина меншою мірою залежала від визнання станової або родової повноцінності. Мірилом цінності людини все більш ставали не стільки місце народження, скільки сама приналежність до людського роду [6].

Характерна самоцінність людини у епоху Ренесансу знаходить своє відображення і в українській філософії.

Українська історико-філософська традиція являє собою багатий та обширний досвід осмислення даного феномену.

Це відображено у працях Григорія Сковороди, Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Івана Вишенського, які проповідували ідеї гуманізму, звеличували силу людини та її розуму [17; 8; 15; 5].

У системі цієї традиції помітне місце посідає вчення про людину Г. С. Сковороди. Як зазначає Г. Панков, пізнати істинну людину й стати істинною людиною - ось головна мета виховання благочестя, відповідно до глибокого переконання українського мислителя. “Піклування про людину” найтісніше пов'язане із піклуванням про її духовність та благочестя. Таке піклування містить у собі як складовий компонент ультимативну вимогу вивільнення людини від несправжніх цінностей, які перешкоджають їй у ствердженні справжньої людської гідності.

Вчення Григорія Сковороди про гідну людину можна охарактеризувати як специфічний різновид персоналістичної антропології, що утверджує цінність особистості в її трансцендуванні. Звернення українського філософа до людей із закликом “стати людиною” вказує на завдання духовного самовдосконалення як духовної трансформації людської особистості, що прославляє її над повсякденним емпіричним світом.У вченні Г. С. Сковороди “стати людиною” - це ультимативна вимога звернути серце до Бога. Названа ультимативність пояснює позицію жорсткого опозиціонування мислителем духовного й тілесного, небесного й земного. Заклик Г. С. Сковороди “стати людиною”, “впоратися з самим собою”, “змінити самого себе” покликаний мобілізувати людину до практичного втілення християнських цінностей. Таким чином, актуального значення в ученні українського філософа набуває аскетика як напружена духовна праця [11].

Проблематика людської гідності відображена і в класичній німецькій філософії. Значний внесок у розвиток поняття людської гідності цієї епохи вніс Еммануїл Кант. Філософ розумів гідність людини трансцедентально, безвідносно до досвіду. Він перший здійснив спробу розкрити людську гідність через внутрішню свободу людини як таку, що витікає з гуманітарно-родової рівності людей. Саме тому людську гідність можна розглядати, як результат еволюції людини. Ідея людської гідності знайшла відображення й у творах Гегеля, який вважав, що право торкається свободи - самого цінного і самого гідного в людині, і вона сама повинна знати право, оскільки воно для неї обов'язкове. Цінність людини визначається її внутрішньою діяльністю, і з точки зору моралі є, таким чином, свободою, що існує для себе [7].

Датський філософ С. К' єркегор вважав, що гідність людини втілюється у виборі нею самої себе, свого унікального та неповторного “Я”. Ця ідея отримала розвиток й у інших філософів (А. Камю, Г. Марселя, Ж. П. Сартра, К. Ясперса та ін.). Зокрема, А. Камю, вважав, що гідність є необхідною умовою для “здійснення” людини у житті.

Російська традиція дослідження категорії гідності пов'язується з іменами В. Соловйова, Н. Бердяєва та ін. Так, В. Соловйов підкреслює апріорне “володіння” гідністю: гідність кожної людини не залежить ні від її природних якостей чи її корисності. Цими якостями може визначатися зовнішнє положення людини у суспільстві, але не її власне значення та людські права [16]. На думку Н. Бердяєва, вся гідність людини базується на почутті вільної відповідальності за свою долю, “усвідомленню винуватості у власній долі” [3]. філософський гідність моральний

У радянські часи категорія гідності співвідносилася з моральним розвитком особистості. На думку О. Асмолова, розвиток пострадянського суспільства охарактеризувався переглядом ідеологічної системи та переходом від культури корисності до культури гідності, у якій основною цінністю є особистість людини, незалежно від того, чи можна вимагати від цієї особистості виконання тих чи інших завдань [2].

Таким чином, така різноманітність поглядів на досліджуваний феномен не дає можливості сформулювати однозначне визначення, оскільки у різні історичні епохи по-різному визначалась сутність феномену, роль та місце гідності в житті людини. Разом з тим, простежується певна динаміка у розумінні даного феномену: з розвитком моральної самосвідомості суспільства зростає значимість моральних критеріїв гідності та апріорного ставлення до кожної людини як до безумовної цінності.

Власна гідність є духовною цінністю людства, яка взаємопов'язана з такими цінностями як гуманізм, свобода, справедливість, рівність. Повага до людської гідності є віддзеркаленням базових цінностей соціуму та виступає вектором його розвитку на загальнолюдських гуманістичних засадах.

Література

1. Аристотель. Большая этика / Аристотель. - М., 1983. - С. 324-332. - (Сочинения в 4 т. / Аристотель; т.4).

2. Асмолов А.Г. Непройденный путь: от культуры полезности к культуре достоинства / А.Г. Асмолов // Культурноисторическая психология и конструирование миров; Акад. пед. и соц. наук, Моск. психол.-соц. ин-т. - М.: Издательство “Институт практической психологи”, Воронеж: НПО “МОДЭК”, 1996. - Разд.5. - Гл.3. - С. 587-599. - (Психологи Отечества).

3. Бердяєв Н.А. Философия свободы. - Москва: Издательство “Правда”, 1989.

4. Бех І.Д. Почуття гідності у духовному розвитку особистості / І.Д. Бех // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: зб. наук. праць. - К., 2008. - Вип. 12. - Ін-т проблем виховання. - 481 с.

5. Вільчинський Ю.М. та ін. Розвиток філософської думки в Україні (XIX-XX ст.) / Ю.М. Вільчинкський. - Львів, 1992.

6. Грищук О. Розвиток ідеї людської гідності у концепції Імануіла Канта // Життя і право. Львівський правничий часопис. - 2005. - №5 (17). - С. 21-28.

7. Грищук О. Взаємозв'язок людини і права: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. - Львів, 2007. - Вип. 3. - С. 3-12.

8. Євдокименко В. Філософська думка на Україні / В. Євдокименко. - К., 1972.

9. Зайцева Юлия Евгеньевна. Чувство собственного достоинства как психологический феномен: дис. ... канд. психол. наук: 19.00.01. / Зайцева Юлия Евгеньевна. - Санкт-Петербург, 2003. - 180 с.

10. Матвєєв В.О. Проблема самореалізації особистості в творчості Григорія Сковороди в аспекті синтезу філософсько-релігійних традицій Сходу і Заходу / В.О. Матвєєв // Г.С. Сковорода та проблеми формування особистості: Матеріали науково-практичної конференції в межах Великого проекту “Григорій Сковорода - 300”. - Х., 2007. - С. 133-143.

11. Панков Г.Д. Про людську гідність у вченні Г.С. Сковороди // Культура України. - ХДАК, 2011. -Вип.34. - С. 6877.

12. Джованни Пико делла Мирандола “Речь о достоинстве человека” // Эстетика Ренессанса. - Москва, 1981.- Т.1.

13. Рибалка В.В. Почуття честі та гідності особистості: культорологічні та аксіологічні аспекти: наук.-метод. посіб. / В.В. Рибалка; НАПН України, Ін-т пед. освіти і освіти дорослих; Ін-т обдарованої дитини; МОН України, Укр. наук.-метод. центр практ. психології і соц. роботи. - Київ-Вінниця: ТОВ фірма “Планер”, 2010. - 382 с.

14. Сенека Л.А. О счастливой жизни / Л. А. Сенека // Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. -М. : Республика, 1995.

15. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. - К., 1973.

16. Соловьев В.С. Оправдание добра. Нравственная философия / В.С. Соловьев. - Москва: Издательство “Мысль”, 1988.- Т.1.

17. Шевченко-Савчинська Л. Тлумачення поняття здорової душі Григорієм Сковородою (на матеріалі латиномовних листів до М. Ковалинського) // Збірник праць конференції “XIV-і Сковородинівські читання у Переяславі-Хмельницькому”. - ПХДПУ, 2007.

18. Шиллер И.Х.Ф. О грации и достоинстве (1793) // Статьи по эстетике. - Собр. соч. в 8 тт. - М., Л., 1950. - Т.6.

Размещено на Allbest.ru