Проблемне поле фізичної антропології

Размещено на http://www.allbest.ru

ВСТУП

Фізична антропологія вивчає проблему еволюції людини, проте визначити фізичну антропологію як науку, що займається природним вивченням людини, було б не правильно. Адже останні фази еволюції людства, - ті, які диференціювали раси homo sapiens, і навіть етапи, які до цього призвели, - відбувалися в умовах, що значно відрізняються від тих, котрі управляли розвитком інших живих видів. Тільки-но людина оволоділа мовою і дуже складними знаряддями праці, вона сама визначила особливості своєї біологічної еволюціїї, не завжди це усвідомлюючи.

Будь-яке людське суспільство модифікує умови свого фізичного існування через складну сукупність таких правил, як заборона інцесту, ендогамія, екзогамія, переважаючий шлюб між певними типами родичів, полігамі чи моногамія, а то й просто через систематичне застосування моральних, соціальних, економічних і естетичних норм. Залежно від існуючих правил суспільство прихильне до одних типів шлюбних союзів і виключає інші типи. Таким чином, неможливо пояснити еволюцію людських рас чи підрас лише як результат природних обставин.

Отже, сама фізична антропологія, - хоча вона й звертається до знань і методів, що їх запозичено у природничих наук, - підтримує особливо тісний зв"язок із науками соціальними. У якнайширшому плані вона зводиться до вивчення анатомічних і фізіологічних трансформацій, які для певного виду живих істот є наслідком виникнення соціального життя, мови, системи цінностей, або, узагальнено, культури.

Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі [5, с. 60].

ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ФІЗИЧНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ

Проблемне поле фізичної антропології дуже широке. Перш за все, виникає питання у її правомірності. Чи насправді, антролопогія є соціальною наукою. фізичний антропологія людина життя

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

Фізична антропологія є галузь природознавства, що вивчає походження й еволюцію фізичної організації людини і його рас.

Завдання антропології - простежити процес переходу від біологічних закономірностей, яким підкорялося існування тваринного предка людини, до закономірностей соціальним.

Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну антропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології -- розділу знань, який займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняної науки.

Відомо, що для висвітлення окресленої проблематики в фізичній антропології застосовуються суто біологічні методи, основу яких складає фіксація морфофізіологічних ознак живих людей та їхніх кісткових решток. Однак інформація, отримана на підставі антропологічних даних, виходить за межі власне біологічних знань. Так, вона відіграє дуже цінну, а іноді вирішальну роль у вивченні важливих аспектів історичного минулого людства. Серед них: питання про час появи на Землі найдавніших людей і про грань між людиною та твариною; першопочатки трудової діяльності та здатність тих чи інших викопних форм застосовувати певні технологічні прийоми; основні етапи розвитку мислення та мови, тісно пов'язані з вдосконаленням руки, збільшенням маси та ускладненням структури мозку давніх людей; шляхи і напрямки освоєння первісної ойкумени, площа якої невпинно збільшувалась, доки люди сучасного фізичного типу не проникли в найбільш віддалені й важкодоступні куточки земної кулі; чисельність, статевовікова структура і ступінь плинності первісних форм суспільної організації людей -- прагромад, громад, родів і племен; вплив природних чинників на життєдіяльність первісних людей, тривалість життя і рівень їхніх медичних знань; формування найдавніших релігійних уявлень, розвиток первісного мистецтва тощо.

Не менш важливу роль відіграють антропологічні дані й у висвітленні етногенетичної проблематики. Передаючись від покоління до покоління, фізичні риси людей слугують своєрідними біологічними "мітками", які дають змогу відтворити процес формування антропологічного складу давніх та сучасних народів; визначити ступінь спорідненості й намітити напрямки генетичних зв'язків людських колективів; з'ясувати шляхи міграцій племен, що мали місце в минулому; висвітлити роль місцевої та прийшлої людності у формуванні етнічних спільнот тощо. За певних обставин антропологічні дані мають переваги перед іншими категоріями етногенетичних джерел - археологічними, етнографічними, лінгвістичними, оскільки мова та культура доволі часто поширюються шляхом запозичення, а зміна фізичного типу етнічної спільноти є безперечним доказом контактів -- часом вимушених, а часом і добровільних -- з прийшлими колективами. "Мова і культура можуть поширюватись і без переміщення антропологічних типів, -- писав із цього приводу відомий антрополог Я. Рогінський, -- але антропологічні типи ніколи не поширюються, не несучи з собою певної культури й мови".

Важливо мати на увазі, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Це пояснюється консервативністю спадкових рис фізичної подоби людей, які мало змінюються в часі. Так, у невеликих популяціях людей -- демах, де через ізоляцію часто спостерігається перерозподіл морфофізіологічних ознак, більш-менш помітні зміни генофонду відбуваються протягом життя близько 50 поколінь людей, або 1250 років (М. Чебоксаров, І. Чебоксарова). Ще повільніше перебігає цей процес за наявності ширшого кола шлюбних зв'язків. Аналіз епохальної динаміки антропологічних типів дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадкоємності можна реконструювати навіть тоді, коли окремі історичні епохи не представлені кістковими рештками давніх людей.

Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порівняти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь. Це -- складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим винищенням поколінь, народів та культур. Завдання антрополога -- з'ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти їхні витоки.

Вихідним і основним рівнем вивчення антропологів є індивід. Застосування популяційних підходів і методів варіаційної статистики до дослідження антропологічних ознак надає можливість опису й наступних в ієрархії рівнів організації людини - популяцій і їхніх об'єднань.

У своєму складі фізична антропологія має кілька основних розділів - напрямків дослідження біології.

Згадаємо останній раз визначення нашої науки - це опис людського різноманіття в просторі (насамперед , географії) і в часі (часу життя людини, часу існування популяції, історії).

Таким чином, завдання фізичної антропології - виявлення й науковий опис мінливості (поліморфізму) біологічних ознак людини і їхніх систем - вирішуються у двох основних площинах:

його історії й праісторії;

його географічної варіабельності.

Можна сказати, що існує антропологія історична й антропологія географічна. Хоча обидва ці терміни не занадто точно описують предмет свого вивчення, адже навіть ці самі загальні розділи завжди мають безліч крапок перетинання.

Для того щоб прийняти або відкинути яке-небудь наукове положення, необхідно мати фактичні дані й уміти виводити з них логічні висновки. При цьому варто користуватися прийнятими в науковій свідомості термінами.

Антропологія (від грецького anthropos - людина й logos - слово, навчання, наука) у найбільш широкому розумінні являє собою область знання, предметом дослідження якої є людина.

В науці встановилося двояке розуміння антропології - як науки про людську душу (загальна антропологія), з одного боку, і науки про людське тіло, його будові й різноманітті - з іншої (біологічна антропологія).

Предметом вивчення біологічної (або фізичної) антропології є різноманіття біологічних ознак людини в часі й просторі.

Завдання фізичної антропології - виявлення й науковий опис мінливості (поліморфізму) ряду біологічних ознак людини й систем цих (т.зв. антропологічних) ознак, а також виявлення причин, що спричиняються це різноманіття.

Вихідним рівнем вивчення фізичної антропології є індивід. Застосування популяційно-статистичних методів і комплексний підхід до дослідження надають можливість опису й інших рівнів організації людини - популяцій і їх об'єднань.

У своєму складі фізична антропологія має кілька основних розділів - напрямків дослідження біології людини. З великою часткою умовності ми можемо говорити про існування антропології історичної (досліджує історію й праісторію різноманіття людини) і антропології географічної (досліджує географічної варіабельності людини).

В якості самостійної наукової дисципліни фізична антропологія оформилася в другій половині ХІХ ст. Практично одночасно в країнах Західної Європи й у Росії були засновані перші наукові антропологічні суспільства й стали видаватися перші спеціальні антропологічні роботи. Серед основоположників наукової антропології - сузір'я видатних учених свого часу: П. Брока, П. Топінар, Р. Мартін, И. Деникер, К.М. Бер, А.П. Богданов, Д.Н.Анучин і інші.

До періоду становлення фізичної антропології ставиться розробка загальних і приватних антропологічних методик, формується специфічна термінологія й самі принципи досліджень, відбувається нагромадження й систематизація матеріалів, що стосуються питань походження, етнічної історії, расового різноманіття людини як біологічного виду.

Російська антропологічна наука вже до початку XX в. являла собою самостійну дисципліну й мала у своїй підставі безперервну наукову традицію, пов'язану з комплексним підходом до дослідження людини.

СЕНС ТА ЦІННОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призначення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на-справді ми нічого певного не можемо сказати ані про те, що таке наше мислення і свідомість, ані про те, що таке наше тіло і які його елементи і функції. Щоб показати всю незначність і у той же час велич людини перед могутністю стихій світу й обличчям Бога французький філософ Блез Паскаль писав: «Так що ж таке, нарешті, людина в при-роді? Ніщо в порівнянні з нескінченним, усе в порівнянні з незначністю, середина між нічим і всім. Від неї, як нескінченно далекої від збагнення крайностей, кінець речей і їх початок безперечно сховані в непроникній таємниці; він однаково нездатний бачити і незначність, з якої витягнутий, і нескінченність, що його поглинає» (Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. -- С. 68).

Учені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку -- походження від однієї першої людини (варіант панспермії або божественний), з другого -- еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.

Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження світу, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина в сучасному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період становлення життя пов'язаний зі схованим процесом переходу хімічної еволюції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбувалося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа -- мавполюдина -- рамапітек -- гомінід (перший предок). У XIX ст. Пастер ускладнив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохімік А. І. Опарін. Відповідно до його гіпотези, у результаті абіотичних синтезів вуглецевих поєднань і їх наступної предбіологічної (хімічної) еволюції на землі склалися необхідні умови для появи життя.

Інший підхід, запропонований С. Арреніусом, заснований на гіпотезі панспермії, припустив, що зародки земного життя були занесені з інших космічних об'єктів метеорами.

Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про генотип всіх рас і народів, заклали всі ці відомості в сучасні обчислювальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встановили, що є великою ймовірність того, що все людство відбулося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).

У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духовного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком років. Зокрема, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі про-йшла дуже довгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істоти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, перебуваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при температурі приблизно 0-4°С (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), живуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно з Мулдашевим, у таких печерах зберігається генофонд усього живо-го. Відому легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов'язує саме з мешканцями цих печер.

Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філософській енциклопедії пишеться: «людина -- істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уловимою у своїй сутності. Способи буття людини у Всесвіті настільки унікальні, а її структура складена з настільки однорідних і суперечливих підстав, що це служить майже непереборною перешкодою на шляху вироблення якого-небудь короткого, нетривіального і у той же час загальноприйнятого поділу таких понять, як «людина», «природа людини», «сутність людини» і тощо. Можна розмежувати щонайменше чотири підходи у визначенні того, що таке людина; 1) людина у природної систематиці тварин; 2) людина як суще, яке виходить за рамки живого світу і у деякій мірі протистоїть йому; 3) людина у сенсі «людський рід» і, нарешті, 4) людина як індивід, особистість. Як показує багатовіковий досвід, точно відомо не меньш ніж три відповіді на питання про те, що таке людина...: 1) дескриптивне (описове), 2) атрибутивне (як характеристика її властивостей) і 3) сутнісне». Тут треба зазначити що «наукам про дух» (гуманітарним наукам) властиві особливі методи, такі як розуміння та описовість, на відміну від «наук про природу» (природничих наук), де панують такі методи, як пояснення і доказ. У зв'язку з тим, що «науки про дух» насамперед пов'язані з життєдіяльністю самої людини (її буттям в собі, у природі, у суспільстві та у богові), стає зрозумілим, що її проблемами займаються такі науки, як антропологія (наука про людину як таку), природознавство (у сенсі дослідження властивостей людини в природі), соціологія, теологія, а також метафізика, філософія і релігієзнавство (у приватних аспектах). У сучасній білоруській енциклопедії відповіді на указані вище питання по суті також немає: «Людина -- фундаментальна категорія філософії, що є значеннєвим центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини полягає в неможливості однозначного підведення її під будь-яке широке родове поняття (наприклад, природа, Бог або суспільство), оскільки людина завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розвертається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, суспільстві, де «людина -- це у відомому сенсі все» (М. Шелер). Отже, ми бачимо, що практично всі науки займаються в загальному або частковому планах проблемою буття самої людини, але незважаючи на їх спільні зусилля поняття «людина» так і залишилося загадковим і невловимим.

Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походження, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття людини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов'язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясне-ним, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити традиційні картини і уявлення. У своїй відомій роботі «Положення людини в космосі» М.Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомості європейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько-християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість людини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень -- вже також традиційне -- коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрічаються і у нижчій в порівнянні з людською природою. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, філософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла (Шелер М. Избранные произведения. -- М.: Гнозис, 1994. -- С. 133).

Уся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписати її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх ступенях розвитку суспільства не виділяла себе із природи. Ця якість знаходить своє вираження в антропоморфізмі стародавніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» -- пурушу (в індійській ведичній традиції) і тощо. У християнстві ситуація змінилася: міфологічний світ будувався за образом і подобою людини, християнський світ вибудовує людину і світ за образом і подобою Бога. Завершенням останньої традиції є розробка ідеалів гуманізму в епоху Відродження, коли людина постає вищою цінністю. Як затверджував Піко делла Мірандола, людина є чудо із чудес. Характеризуючи трагізм буття людини між двома нескінченними величинами (незначністю і божественним абсолютом), французький філософ Нового часу Б. Паскаль назвав людину «мислячим очеретом». У роботі німецького філософа І. Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» дана перша філософська розробка антропології. В XIX ст. людина розглядалася вже не стільки як мисляча істота, скільки, з одного боку, як начало, що воліє (має волю), з іншого -- суспільно-історична істота. А. Шопенгауер, С. Кьеркегор, Ф. Ніцше уявляли людину як екзистенціальну істоту, наділену «во-лею до влади». Маркс, який розробив на противагу ідеалізму і стихій-ному екзистенціалізму матеріалізм, розкриває людину як працюючу, сутність котрої формує її праця (саме праця людини визначає еволюцію і характер еволюції суспільства). Уже у ХХ ст. представники Франкфуртської школи на основі вчення Маркса показали, що в історичному розвитку людини здійснюється процес все більшого відчуження її від умов власного існування, вона постає бранцем створених нею інститутів (у тому числі і держави) все в більшому ступені.

Нарешті, наприкінці XIX -- початку ХХ ст. представники психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.

На початку ХХ ст. німецький філософ Е. Гуссерль, який розробив новий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укладанню в дужки), крім людської свідомості. Також, як з'ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку. Французький філософ-структураліст М. Фуко у другій половині ХХ ст. підвів риску історичних пошуків рішення цієї проблеми: «Людина -- це відкриття недавнє».

У XIX -- ХХ ст. виділилося два підходи до проблеми буття людини: об'єктивістський і суб'єктивістський. У першому -- людина та її буття розглядаються на основі об'єктивного існування світу, а людина гармонійно вписується в загальну структуру світу і космосу; у другому -- буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб'єктивності. Претензії на подолання крайностей цих підходів висловили представники філософської антропології і діалектичного матеріалізму. Антропологія -- наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX -- початку ХХ ст., -- з одного боку, стає розділом філософського знання, а з іншого -- сучасною філософською школою, основними представниками якої були М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер, Е. Ротхакер, Г. Херстенберг та ін.

Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уявлень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з'явилася на початку ХХ ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, за М. Шелером, -- є наука про сутність людини, про її відношення до різних сфер природи, про основні напрямки її біологічного, психологічного, духовно-історичного і соціального розвитку. Відповідно, М. Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis -- людина натуральна, homo sapiens -- люди-на розумна, homo decadensus -- людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ М. Бердяєв додає шосту сутність homo faber -- людина (діюча) творча, а німецький філософ Е. Кассірер сьому -- homo symbolicus -- людина символічна.

Однак, ще в античності теза про зведення людини до однієї сутності викликала законні заперечення. Так, Арістотель намагался показати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (на-приклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «двоноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її пер-винну якість). Арістотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого -- як політичну тварину. У Новий час людину розглядали як істоту розумну і вільну.

Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може її характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складається погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч. Дарвіна).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. -- Луганськ : Альма-матер, 2007. -- 328с.

2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Зоя Борисюк (пер.з фр.). -- 2.вид. -- К. : Основи, 2000. -- 391с.

3. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. -- К. : Либідь, 2001. -- 335с.

4. Шмалєй С. В. Антропологія: Для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. -- Херсон, 2006. -- 46с.

5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. -- К. : Дакор, 2008. -- 421с.

Размещено на Allbest.ru