Проблема людини у філософії С. Гогоцького

Постановка завдання.

І в працях з історії філософії С. Гогоцький постає, перш за все, як автор «Філософського лексикону», історик філософії, послідовник Г. Гегеля і поширювач його ідей в українській філософії. В той же час відмічається, що філософ критично підходив до надбань німецької класичної філософії. Праці С. Гогоцького - це школа філософського осмислення досягнень філософів минулого. Високо цінуючи І. Канта і Г. Гегеля, він не сприймає некритично їхнього вчення загалом, а оцінює, розглядає зі своїх філософських позицій, виділяючи найбільш значимі, з його точки зору, аспекти. «Основні, позитивні думки Гегеля - визнання, що весь світ є повний одним розумом і виявляє в усіх частинах один верховний план, ніби маючи одну мету, одну ціль: визнання усіх окремих предметів зв'язаними між собою, як ступені одного розвитку; ці твердження про гармонійність та внутрішній розпорядок речей у світі зв'язані з визнанням у світі Божественної сили, що творить і впорядковує світ. Ці три думки є, гадає Гогоцький, єдиним предметом філософського знання від самих початків філософії» [10, C. 107]

Мислитель оцінює досягнення філософії, способи рішення тих чи інших проблем перш за все як метод філософствування. І користується ним для пошуку відповідей на питання, які він вважає основними для філософії. І серед цих проблем чи не провідне місце займає проблема людини, її сутності і призначення. На основі дослідження історії філософії, особливо німецької класичної філософії, С. Гогоцький розробив власну систему поглядів на світ, людину, межі, можливості і цілі пізнання світу людиною; суспільство і виклав їх у своїх історико-філософських працях . І, найбільше - у головній праці свого життя - «Філософському лексиконі» у 4-х томах. Це був перший філософський енциклопедичний твір на теренах Російської імперії. Д. Чижевский у «Нарисах з історії філософії на Україні» відмічав, що і в його час праці С. Гогоцького зберегли своє значення. А на час виходу по глибині змісту, самостійності, оригінальності погляду на історико-філософський процес «Філософський лексикон» не мав собі рівних. Завданням статті є розкриття деяких аспектів антропологічних поглядів С. Гогоцького.

Основна частина

Сильвестр Гогоцький (1813-1889) (інколи його прізвище писали Гоготський) - видатний представник київської школи філософського теїзму. Коріння її сягають ще часів Відродження. З ХУІІ ст. повідним осередком філософської думки України стала Києво-Могилянська академія. Для її представників, зокрема Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Ф. Прокоповича, С. Яворського та ін., притаманним було прагнення до синтезу патристики неоплатонізму, філософських ідей українських мислителів Київської Русі і Відродження з досягненнями філософії Нового часу. До проблем пізнання, сутності і призначення людини, її місця в світі вони в основному підходили з позицій теїзму. Розвиток філософського теїзму продовжився в Київській духовній академії, створеній у 1819 році замість закритої Києво-Могилянської академії. Саме у ній в 1833-1837 році навчався С. Гогоцький, що здійснило вирішальний вплив на формування його філософських поглядів.

У цей час в академії викладали І.Скворцов та П. Авсєнєв, які в основу викладання поклали ідеї представників німецької класичної філософії, зокрема І. Канта і Ф. Шеллінга. Київська духовна академія, як раніше Києво-Могилянська, стала центром київської релігійної філософії. Як відмічає В. Горський, представники цієї школи прагнули до синтезу ідей представників німецької класичної філософії з українською духовною традицією, в якій провідне місце займали неоплатонізм і патристика[5, C.156]

Дослідники філософії С. Гогоцького відмічають, що його філософські погляди склалися під сильним впливом Г. Гегеля. Проте С. Гогоцький переосмислює філософію Г. Гегеля з позицій теїзму і гуманізму, притаманних українській філософській думці. Надаючи великого значення ідеї історизму Г. Гегеля, його трактовці Абсолютної ідеї як творчої сили, що проявляє себе у фізичному і моральному світі, С. Гогоцький не приймає його крайнього раціоналізму, заміни індивідуального загальним. І в трактовці людини, її духовного світ, у для нього ближчими є погляди І. Канта. А. Абрамов відмічає, що: «Гогоцький постійно декларував своє теїстичне світорозуміння, намагаючись по мірі можливості не виходити за межі ортодоксального православ'я. Його думка постійно спрямовувалась у напрямку такого споглядання світу, яке бачило ідею Бога у вседосконалому розумі, який був надихаючим джерелом і для філософських побудов Шеллінга і Гегеля, які продовжили і поширили кантівське вчення ще й у тому відношенні, що у них ідея Найвищої Істоти встановлюється вже не тільки на основі вимог моральної природи, але й значно ширше і глобальніше.»[6, C.293] Не буде перебільшенням, якщо сказати, що теїзм С. Гогоцького має виразно антропологічне спрямування. Як і інші українські філософи, починаючи з часів Київської Русі, С. Гогоцький шукає відповідь на сенсожиттєві питання. Вплив української культури з її прагненням до незалежності, повагою до гідності і свободи особи зумовив антропологічну спрямованність його філософії. С. Кримський пише, що українській філософії властиве «...розуміння в контексті екзистенції» [7, с.98]. Найбільш повно ця риса проявилась власне у підході Г. Сковороди до проблеми Бога, релігії, людини. Шлях людини до Бога виступає як розкриття таємниці сенсу життя особистості, а розгадування цієї таємниці наближає людину до Бога. Людина, пізнавши Божественну істину серцем і розумом, стає її свідомим виконавцем. В. Стеценко і Р. Галуйко окреслюють «.таку традицію української релігійної «філософії людини», яка на перший план висунула проблему людини, її внутрішнє, духовне життя, зв'язок з Богом, зокрема пошуки Бога у собі, у своїй душі».[9, с.70].

С. Гогоцький основу морального життя людини, його вдосконалення бачить у гармонії віри і знання. Особливе місце у його філософії займає проблема морального самовдосконалення людини, її розвитку. Усвідомлення «відмінності природи від морального життя» філософ вважає одним з основних питань, що постають перед людиною. «З визнанням природи людини і при тому, як вищої мети життя, всіх її процесів і їхнього розвитку в часі, ми отримуємо початок для правильного теїзму, тобто для визначення такої вищої істоти, яке мало би всі моральні якості, потрібні для здійснення моральних цілей світу. Кант і показує, до яких якостей Божественної Істоти приводить це розуміння моральної телеології. Якщо мета всієї течії життя є людина умомислима, як моральна істота, і торжество моральних ідеалів, то істота Божа має бути всеведущою і премудрою, всеблагою і правосудною; тому що тільки при таких моральних якостях вища або божественна істота може не тільки володіти всіма силами природи, але й спрямовувати їх до премудрої мети, до здійснення вищого морального призначення світу і розміряти відплату з діяннями кожного або з вільним використанням сил кожної людини » [3, C.166]

Опорою для С. Гогоцького у розвитку його концепції філософського теїзму стала філософія І. Канта. Мислитель, зокрема у «Філософському лексиконі», цитата з якого наведена вище, визнає філософію І. Канта основою для правильного теїзму. Особливе значення він надавав «Критиці здатності судження», в якій І. Кант обґрунтовує свободу розвитку духу відповідно до цілей, що вільно покладаються, а не до причинних зв'язків. С. Гогоцький писав: «Нарешті, в третій критиці, тобто в критиці здатності судження, Кант показує, який чином ті вищі істини, які складають тільки предмет вимог нашої моральної природи здатність судження намагається привести у зв'язок з світом явищ природи і історії і з поєднання обох сторін утворити дещо ціле, в якому видно було б відношення безумовного, як предмету розуму до світу явищ, як предмету розсудку і спостережень» [3, C. 45]

Він підкреслює, що І. Кант ставить і захищає, відстоює теїстичну ідею Бога. Найціннішим у кантівській філософії С. Гогоцький вважав його етичне вчення. Особливою заслугою І. Канта він вважав його поняття про моральну природу людини, глибоку увагу до істин понадчуттєвих. «Поняття Канта про моральну природу, про велич морального закону являє собою одне з найбільш шляхетних і втішних явищ в історії філософії ї, особливо, в ХУІІІ ст., в епоху переваги чуттєвих і егоїстичних початків в моральному навчанні» [3, C 86].

Спираючись на погляди І. Канта, філософ у вірі, моральності, свободо взятому на себе обов'язкові бачить основу гідності і свободи людини як неповторної особистості. В статті «Філософського словника» «Природа» С. Гогоцький пише: «Природа складає той світ, в якому, незважаючи на все розмаїття його творінь, починаючи від зціплення молекул до живого організму - підкоряється тільки сліпому та несвідомому закону причинного зв'язку явищ і визначається тільки дією чогось іншого і взаємною дією одного на друге: тоді як в сфері свідомої істоти - в розвитку її свідомого психічного життя, в проявах права, моралі, мистецтва та ін., причинна течія явищ одушевляється притаманною їй метою - її ж власною самосвідомістю і вдосконаленням свого виразу «І на кінець треба відмітити, що точне і ґрунтовне усвідомлення відмінності природи від морального життя і складає найглибший і постійний предмет не тільки науки в загальному сенсі слова, але й всього життя. В правильному рішенні цього питання знанням, переконанням і життям, власне, і міститься гідність людини. » [ 4,C.82-83]. Для С. Гогоцького важливим є не просто пізнання світу як такого, пізнання заради пізнання. У праці «Несколько мыслей по поводу сочинения «Немецкая психология в текущем столетии, историческое и критическое исследование с предварительным очерком успехов Психологии со времен Бэкона и Локка» філософ пише щодо дослідження психічного життя людини: «Психічні явищами вивчаємо...щоб розвинути в людині притаманні їй внутрішній природі самосвідомість і самообладання»[1, с.83] Важливою складовою пізнання С. Гогоцький вважав самопізнання. Пізнання світу має увінчуватись пізнанням людини, розкривати людині її саму, багатство її внутрішнього світу.

Сенс пізнання - у спрямованості до вищих цілей. Головною метою пізнання мислитель вважає моральність. Через пізнання розмаїття світу з його механічними причинними зв'язками людина, за допомогою філософії піднімається до пізнання безумовного початку речей - Духу, живого Початку, що вносить життя в світ. Людина пізнає себе як істоту духовну, моральну. Пізнання у С. Гогоцького виступає в контексті становлення людини моральної. Пізнання веде до усвідомлення глибинної гармонії світу. Ідеї виступають основою цілеспрямованого розвитку духу. Дух розвивається відповідно до цілей, що свободо покладаються, а не визначаються причинними зв'язками. С. Гогоцький наголошує, що свідомості людини притаманні пізнавальна і морально вільна діяльність. «В тієї і в іншій свідоме душевне життя вже не обмежується, як у спонуканні, одним безпосереднім відношенням до даної йому сукупності фізичних сил і творів природи: під впливом свідомості вона, теоретично, з властивою собі самостійністю, визначає дійсність і значення предметного світу і відповідно виробленій свідомістю, так само самостійно ставить себе і в практичне відношення до нього, змінюючи його силою волі.» [3, C.3] Пізнавальна і морально-етична діяльність у свідомості людини виступають як протилежності, суперечність між якими і виступає джерелом розвитку свідомості. С. Гогоцький розуміє свідомість як вільну і розумну самодіяльність духу в людині. Діяльність Божественного початку в людській волі відображається у діалектиці. Саме діалектика, діалектичний метод, розроблений Г. Гегелем веде людину в її пізнанні до усвідомлення єдності світу. Світ постає у пізнанні, що керується діалектичним методом, як гармонійний, живий організм, що включає в себе все розмаїття форм, які знаходяться у розвитку і становленні. С. Гогоцький, слідом за Г. Гегелем, розуміє людський дух як такий, що перебуває у русі і розвитку. Віра і знання піднімають людину до висот духовності. Розвиток духу проводить її до Бога.