Філософський аналіз представників Київської духовно-академічної філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософський аналіз представників Київської духовно-академічної філософії

На відміну від сучасної системи отримання філософської освіти, філософія того часу викладалася виключно у вищих навчальних закладах, опановування дисциплін у духовній школі починалося вже з семінарських класів. Підпорядковуючись загальноосвітнім цілям, вивчення основ філософської пропедевтики, основ з курсу філософії історії, логіки і психології вводило тодішніх семінаристів у коло філософських дисциплін, знайомило з відповідною термінологією, сприяло формуванню світоглядних цінностей.

Філософська спадщина Київської Духовної Академії неможлива без славетних імен тих, хто закладав і розвивав традиції філософської культури та освіти на східнослов'янських теренах. Зокрема, Василь Карпов, відомий не тільки першим російськомовним перекладом корпусу діалогів Платона, а й розбудовою власної філософської системи - «синтетизму», що доводить єдність духовного і матеріального начал у дусі конкретного ідеалізму. Петро Авсенєв, постать якого стоїть біля витоків вітчизняної традиції християнської антропології та психології. Сильвестр Гогоць - кий - один із фундаторів вітчизняної історико-філософської науки, філософії та психології освіти, автор перших на теренах Російської імперії філософської енциклопедії і філософського словника. Памфіл Юркевич - видатний філософ і педагог, релігіознавець, на долю якого випало відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом. Орест Новицький - один із тих, хто закладав традицію критичного осмислення здобутків західноєвропейської філософії та її включення у вітчизняний історико-культурний контекст, хто здійснив перші вагомі кроки у формуванні теоретичного і методологічного підґрунтя вітчизняної історико-філософської науки та залишив перший на східнослов'янських теренах досвід систематичного осмислення історії давньої філософії. Петро Ліницький - один із найзначніших представників православної духовно-академічної думки, що залишив по собі незамінну творчу спадщину в різних філософських галузях і богослов'ї, ділом доводячи те, що віра і знання, релігія і наука, попри різну ідентичність, є не антагоністами, а довічними, дуальними союзниками на шляху до Істини. Професори Петро Кудрявцев і Василь Екземплярський, з якими пов'язані найважливіші віхи релігійно-філософського відродження у Києві [3, с. 65].

Товариство видавництва і журналу «Християнська думка», що творчо збагачувало суспільство того часу, чия діяльність надихала вітчизняну філософську культуру таким сузір'ям імен, що з'явилися на філософському небосхилі впродовж одного століття, може похвалитися далеко не кожна освітня інституція. Видатні мислителі радянської доби сьогодні посіли належне місце на сторінках наукових статей, підручників, і це «повернення» - важливий результат дослідницьких зусиль передусім українських істориків філософії, філософії освіти та антропології. Навіть належачи до різних поколінь, вони виявляли цілковиту суголосність у розумінні генетичної й історичної єдності філософії.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. обсяг викладання філософських дисциплін неухильно збільшувався, сягаючи від десяти до п'ятнадцяти годин на тиждень упродовж двох років навчання і відповідаючи рівню філософських факультетів сучасних університетів. Особливої уваги надавалося вивченню давньої історії і новочасної філософії, логіки, метафізики (в передреволюційні роки - «систематичної філософії»), психології. Кожна з дисциплін читалася не менше двох разів на рік. Загальновідомо, що історико-філо - софський вишкіл відбувався завдяки високій вимогливості з боку викладачів, звертаючи особливу увагу на роботу над першоджерелами та новітньою філософською літературою. Викладачі духовної академії створювали для наукового розвитку слухачів особливі курси філософії. Навички перекладацької роботи й написання філософських текстів - усі ці, без сумніву, позитивні й варті наслідування ознаки філософської освіти, що її надавали в навчальному закладі, власне й були тими чинниками, які зумовили появу в духовному середовищі філософів-фахівців, спроможних забезпечувати кадрові потреби не лише духовно-академічних, а й університетських кафедр філософії [7, с. 356].

Духовний та академічний тип філософування постає досить своєрідним феноменом на межі спекулятивної філософії та ортодоксального богослов'я. Філософія намагалася осягнути буття людини і світу, а богослов'я прагнуло розбудувати вчення про Бога на підставі закарбованого у Св. Письмі Слова Божого. Духовно-академічна філософія розуміла сам філософський шлях чистого мислення як піднесення до невичерпної скарбниці Одкровення, знаходячи в ньому ключ до «таємниць про Бога, світ і людину, до яких не лише не доходив людський розум у світі поганському, ні в релігії, ані в філософії, але до яких ніколи не може дійти власними силами» [7, с. 425]. Вона виходила з настанов християнського теїзму, з розуміння Абсолюту як «живого» Бога, Творця і Промислителя, вільної і свідомої особистості. Духовно-академічне філософування постає з релігійного джерела і робить перші свідомі кроки в справі розбудови православної філософії та культури - справі, що її пов'язують, зазвичай, із творчістю славетних слов'янофілів Івана Киреєвського та Олексія Хом'якова. Розповсюджуючи філософське вчення істинами Одкровення, духовно-академічні філософи одними з перших серед теоретиків окреслили вектор розвитку православної філософської традиції як поміркований шлях, на якому долається однобокість ірраціоналізму.

Рівень володіння філософами Київської Духовної Академії грецькою, французькою, польською, латинською, німецькою мовами дозволяв їм суміщати викладання філософських і мовних дисциплін. Приклади такого сумісництва залишили майже всі викладачі філософських дисциплін. Філософська спадщина Київської Духовної Академії стверджується розумом, дозріває до християнської свободи духу, свободи «за благодаттю». Розглядаючи пізнання істини як справу не власне мислення, а особистості в її цілісності, живій єдності пізнання, волі, почуттів, сумління тощо, шукаючи універсального світогляду, злагоди віри і розуму, філософи - викладачі духовних академій окреслили шлях, на якому в подальшому розгортатиметься релігійна філософія на вітчизняних теренах.

Саме з духовними академіями слід пов'язувати і звернення до витоків православної традиції - до спадщини, яка не лише стала предметом численних перекладів та дискусій, а без сумніву, збагатила східнослов'янські культури ХІХ - початку ХХ ст. Такого роду знання увійшли в спадщину релігійно-філософського дискурсу цієї доби. Крім того, разом із тими ж духовними академіями пов'язаний перший досвід глибокого фахового осмислення новочасного німецького ідеалізму. Шеллінг і Баадер, Кант і Геґель, Якобі та Шопенгауер, Лотце і Бенеке-цими прізвищами рясніють сторінки духовно-академічних журналів і праць, що вийшли з духовно-освітнього середовища [3, с. 124].

Філософів Німеччини перечитують - у них навчаються, з ними дискутують, постійно підтримують жвавий і плідний діалог, в якому виростають, зароджуються власні думка й слово, міцніє філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, пропущеного через горнило православного з погляду розуму - того самого «конкретного ідеалізму», що, на відміну від ідеалізму абстрактного, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому, як його началі. Навчаючи про Дух як про щось більше, ніж пізнавальна діяльність, ніж свідомість, розглядаючи його як реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленнєву категорію, а конкретну онтологічну сутність, духовно-академічні філософи закладають підвалини «онтологічної гносеології», що згодом стане однією з принципових ознак метафізичних учень, розгорнутих у річищі православної релігійно-філософської традиції.

Особлива роль духовно-академічної філософії - зокрема, Київської - в спробах утвердження в суспільній свідомості розуміння значущості філософського знання та філософської освіти. Такі знання не обмежувалися лише повсякденною викладацькою роботою. Активну участь філософи Київської Духовної Академії брали в діяльності різноманітних освітянських курсів та товариств, у дискусіях на шпальтах газет і журналів, їх численних публічних заходах просвітницького характеру, тобто в реальній практиці.

В.П. Бех, Ю.В. Бех пишуть: «Під сутністю соціального світу необхідно розуміти його внутрішній зміст, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття. Тому під змістом соціального світу розуміється не самий по собі субстрат соціального, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують взаємодію утворюючих соціальний світ елементів, між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі самий зміст соціального виступає як процес» [2, с. 6].

У процесі філософського вивчення наук потужним засобом формування ціннісних орієнтацій особистості є виховання її здатності до культурного мислення, наголошуючи роль освіти особливо гуманітарної, здійснення людинотворчого потенціалу й призначення. Зрештою, науковці-філософи не втомлюються попереджати про те, що утвердження утилітарних пріоритетів у системі освіти, яка не дбає про виховання культури особистості, про культивування ціннісних орієнтацій, почуттів і волі людини, має наслідок морально занедбаного суспільства.

У контексті нашого дослідження філософської спадщини Київської Духовної Академії слід відзначити, що вперше постала предметом спеціальної історико-філософської тематики. Філософська спадщина розглядається не тільки з точки зору дослідження філософії та релігієзнавства, а ы з розвитком біблеїстики. Вона підіймає проблеми, які стосуються перевидання тих пам'яток, що репрезентують філософський доробок вихованців академії і викладачів. Співвідношення філософії та релігії вирішують із позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори ґрунтуються на вірі, надії та любові, особливо відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілковито присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самому душевному житті і в законах мислення.

Сутність окресленої вище проблеми філософсько-антропологічної концепції доноситься оригінальним і нетиповим для епохи з погляду на людину як на конкретну індивідуальність. У відповідності з названими критеріями Дух - це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр душевного та духовного життя індивіда, всіх пізнавальних дій. Темп сучасного людського життя доводить, що мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного людського життя, так само як мисленнєву досконалість не може визначити всіх досконалостей людського духу. Думки та слова індивіда - це образи зовнішніх предметів, а образи - це вияви загального почуття душі, усвідомлення самого себе, породження людського сердечного настрою [6, с. 65].

Розуміння філософії відбувається через закони, що має засвоїти людина для душевної діяльності. Позиція людини не покладатися на силу розуму, а на установлений порядок морально-духовного життя. Філософсько-антропологічна концепція особливо обговорюється в працях мислителів, яку розпочали задовго до ХІХ ст. Істинна сутність предмета - ідея, що пізнається та усвідомлюється не в спогляданні, не в понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага надається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід, тобто для чого існує предмет [3, с. 76].

У межах однієї статті неможливо охопити чи проаналізувати філософію, яка прагне пояснити явища навколишньої дійсності. З ідеї та за допомогою ідеї, якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом пізнання світу, основою, законом і типом явищ дійсності - в цьому разі з'ясовується й обґрунтовується те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі і яке з необхідністю допускається релігійним і моральним життям людства. Без допущення ідеї неможливо розкрити сутність самої людини, осягнути сенс її буття. Виникнення філософської думки пов'язана з активністю свідомості. Вона перебуває в стані розвитку і пізнання, якому притаманні поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя, відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя істоти свідомої, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові [3, с. 192].

Абисова М.А. вказує, що філософи Нового часу продовжують розглядати сенси як об'єктивні феномени, які існують поза людським розумом. Однак в їхніх філософських системах володіння сенсами не є прерогативою Бога, сенси існують у природі [1, с. 41].

Висновки. Як слідує з проведеного дослідження, філософи ХІХ ст. вважали, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток освіти, культури, науки. Із часом його траєкторія поділила філософію на періоди: перший - від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий - з XVII ст. до ідеалізму, перехідною ланкою називають філософію Канта. Ми вважаємо, що основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних діях: русі вперед, що призводить до змін у житті, руйнуванні та сталості, незмінності, стані спокою. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинними, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя та можливості руху вперед для розвитку духовного світу людини. У духовному світі знаходиться царство Бога, а Царство Бога знаходиться в людині, як сказав Ісус Христос.

Література

1. Абисова М.А. Проблема сенсу у класичній філософській традиції: соціокультурний аспект / М.А. Абисова. - К.: Вісник НАУ. Серія: Філософія. Культурологія. - 2016. - №1 (23). - С. 38-42.