Антропологічні виміри правопорядку за Б. Кістяківським

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНТРОПОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ПРАВОПОРЯДКУ ЗА Б. КІСТЯКІВСЬКИМ

Гоменюк З.П.

Постановка проблеми. Оскільки в юриспруденції держава визначається як особлива форма організації суспільства, а такий її тип, як правова держава пов'язується з пануванням (верховенством) права, зв'язаністю її правом, що виявляється у формі публічної владної сили, то для з'ясування філософської сутності функціонування такої держави, необхідно зосередитися на пошуку адекватних осмислень низки аспектів, пов'язаних з тлумаченням ряду терміно-понять та їх вживанням у цьому контексті.

Стан опрацювання. У час, в який жив і активно працював й творив, обстоював свої наукові концепції Б. Кістяківський, вчення про державу, права людини були не менш актуальними, ніж тепер. У другій половині ХІХ ст. проблеми легітимізації правової держави порушували у своїх філософсько-правових працях такі авторитетні правознавці, як Б. Чичерін, П. Новгородцев, М. Ковалевський, В. Гессен, С. Котляревський та ін.

Як відомо, виникла, а відтак отримала початкову теоретичну інтерпретацію ідея правової держави наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. За сучасним енциклопедичним тлумаченням, поняття цього ідеального типу держави пов'язується з самим терміном, введеним у науковий обіг німецьким юристом, професором Гейдельберзького і Берлінського університетів (у ньому згодом навчався і Б. Кістяківський) Р. Моллем, однак це поняття формувалося й у певний спосіб трактувалося набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (зокрема, обмеження державної влади законом) висловлювалися ще античними мислителями Платоном, Арістотелем, Полібієм та ін., але концептуального вигляду ідея правової держави набула у XVIII - ХІХ ст. Помітний вклад у це зробили Т Гоббс, Дж. Локк, А. Дайсі (Англія), Ж.Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є (Франція), І.Кант, Г.В.Ф. Ґегель, Р. Молль, Г Еллінек (Німеччина). Серед тих, хто підтримував та розвивав ідеї правової держави наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були українські й російські правознавці - В. Гессен, С. Дністрянський, Б. Кістяківський, М. Коркунов, С. Котляревський, О. Малицький, М. Палієнко, Ф. Тарановський та ін. [9, с. 36].

Метою статті є філософсько-правова характеристика антропологічних вимірів правопорядку за Б. Кістяківським.

Виклад основного матеріалу. Станом правової впорядкованості найширшого спектра аспектів суспільного буття, що виявляються у різних площинах суспільної життєдіяльності, заведено вважати національний правовий порядок. Ця базова категорія тісно пов'язана із правовою та інституціональною інфраструктурами конкретного державно організованого суспільства. Як визнаний внутрішньодержавний та інтегративний феномен, в якому відображені історичні й соціальні особливості його правового розвитку, він потребує глибокого й всебічного осмислення природи формування, а відтак і системи забезпечення, оскільки, як справедливо підкреслює А. Крижанівський, «трансформація правового впорядкування суспільного буття в Україні у нинішніх умовах відбувається без серйозно обґрунтованих наукових розробок і прогнозів» [9, с. 692]. А вони значною мірою повинні, як вважається загальновизнаним у науковому середовищі, насамперед орієнтуватися на вивчення, аналітичне осмислення, а на цій основі напрацювання сучасних концепцій правового порядку. У цьому контексті, безумовно, у пригоді можуть стати численні спроби розв'язання теоретичних і прикладних аспектів забезпечення та інституалізації правопорядку у конкретних історичних умовах розвитку суспільства, що знаходимо у досліджуваній спадщині українського правознавця.

Будучи прихильником інтегративного праворо- зуміння, Б. Кістяківський розрізняв право як соціальний факт і право як сукупність правових норм. Він переконував, що ці два феномени необов'язково повинні збігатися у своєму змістовному і сутнісному вираженні, а певною мірою мають бути відмінними. «То ж маса обставин свідчить про те, - підкреслював учений, - що правопорядок, який існує у житті, переважно не тотожний правопорядку, що виражений у правових нормах... Звідси і виникає необхідність вивчати правовий порядок, що є у житті, як щось самостійне; це і призводить до соціально-наукового дослідження права або до дослідження права як соціального явища» [6, с. 107]. Саме у цьому сенсі право, на його думку, стає єдино ефективною нормативною системою, що дисциплінує суспільство, впорядковує і регулює відносини між його членами, а отже, сприяє розвитку і зміцненню правопорядку. Виходячи з цих міркувань, А. Крижановський робить висновок: «Тому дисципліноване суспільство і суспільство з розвиненим правовим порядком для нього (Кістяківського) були тотожними явищами». І далі пише: «Право виступає як своєрідна технологія соціального життя, покликана впорядкувати його і втілити у соціальному світі ідеали належного» [9, с. 697], одній з основних нормативно-ціннісних категорій, яка означає, по-перше, «те, що об'єктивно необхідне, продиктоване універсальними моральними вимогами, суспільною необхідністю, інтересами держави, нормами права; по-друге, суб'єктивно мотивовані, особистісно забарвлені імперативи у вигляді почуття обов'язку, усвідомлення відповідальності» [3, с. 211]. І хоча Б. Кістяківський, як встановили дослідники його наукової спадщини, «ніколи не ідеалізував можливості права у встановленні розумного, вільного та справедливого суспільного ладу» [9, с. 697], бо визнавав за правом, як соціально-культурним явищем, значно вище, так би мовити, місійне призначення, однак допускав існування специфіки належного у праві, котра полягала «у тому, що, якою б піднесеною не була цінність, позначена цим поняттям, а норма важкою для практичної реалізації, воно завжди у принципі досяжне», адже «у сфері права не формулюються недосяжні цілі і не ставляться нерозв'язані завдання» [3, с. 211]. На таких засадах базувалося твердження українського правознавця, «що усяка громадська організація потребує правових норм, тобто правил, які регулюють не внутрішню поведінку людей, що є завданням етики, а їх поведінку зовнішню». І далі: «Визначаючи зовнішню поведінку, правові норми, однак, самі не є чимось зовнішнім, тому що живуть насамперед у нашій свідомості і є такими ж внутрішніми елементами нашого духу, як і етичні норми. Тільки будучи вираженими у статтях законів або застосованими у житті, вони набувають і зовнішнього існування» [7, с. 371], насамперед у формі встановлюваного правом порядку. Таким чином, цей правопорядок, за словами вченого, «у тому або іншому відношенні є розумним, справедливим і таким, що гарантує свободу» [6, с. 103].

Стабільність правового порядку, на переконання Б. Кістяківського, навіть за демократичного державного устрою узалежнена великою мірою від певного рівня правосвідомості суспільства, тобто від сукупності індивідуальних духовних якостей, заснованих на глибоко осмислених і свідомо сприйнятих цивілізаційних цінностях як усією спільнотою, так і кожним її членом. Це знаходить свій вияв передовсім у політичній і правовій культурі народу, в його активних домаганнях за утвердження законності як засадничого принципу правопорядку, при здійсненні якого кожному громадянину гарантована його особиста недоторканність, можливість реалізації свого правового статусу, але водночас застосована невідворотність справедливої юридичної відповідальності за будь-яке вчинене ним правопорушення. Тому у такому суспільному середовищі серед усіх культурних цінностей право завжди повинно перебувати на одному з чільних місць. Виходячи з цього, як зазначає А. Крижановський, «ідеал правопорядку для Кістяківського мав персоналістський характер, він пов'язується з правовою людиною» [9, с. 697], або у нашому контексті - правовою особистістю. Підкреслюючи персоналістський характер цього ідеалу, сучасний науковець вказує на дві сторони його - «особистість, дисципліновану правом та сталим правопорядком, і особистість, наділену усіма правами, якими вона вільно користується» [9, с. 697], таким чином наголошується на актуалізації обґрунтованої у праці «На захист права (завдання нашої інтелігенції)» Б. Кістяківським такого положення: «Основу міцного правопорядку становить свобода особистості та її недоторканність» [7, с. 364], що чітко й однозначно орієнтує на антропологічні виміри такої соціальної даності, як правовий порядок, чим визначаються його стабільність, наступництво, еволюційна поступовість.

Антропологізм Б. Кістяківського як його філософсько-правова концепція, згідно з якою поняття «людина» було наскрізною категорією для чітко обґрунтованих уявлень про таку реальність, як правовий порядок, полягав у з'ясуванні відносин з правом. Однак сучасний погляд на цю концепцію очевидно слід формувати з урахуванням слушного застереження М. Козюбри. Аналізуючи філософські та загальнотеоретичні засади праворозуміння, що цілком, на наш погляд, стосується й засад правопорядку, учений зазначає: «Антропологічний «переворот» у науці, який відбувся у 60-ті роки XX ст., актуалізував антропологічний підхід до праворозуміння, в якому, у свою чергу, можна умовно виокремити два аспекти - біоантропологічний або біосоціальний і етнографічний або етнологічний. Перший з них акцентує на тому, що право, як й інші соціальні інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної (біосоціальної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов'язків між людьми та дотримання принципу «людина вільна у тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права. Це зрештою сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європоцентризму, який тривалий час домінував у теорії права. Саме завдяки такому підходу, відбулася інституалізація антропології» [8, с. 11]. А відтак все звелося до того, що, виділившись у самостійну дисципліну, що використовує філософські, юридичні, психологічні, історичні, соціологічні, лінгвістичні та інші знання, правова антропологія як наукова галузь була спрямована на виявлення антропологічних основ усієї правової сфери.

Розглядаючи модус антропологічного як домінанти онтології правової дійсності і як нової теоретико-методологічної практики, найбільш адекватної парадигмальному дискурсу осмислення потреб дослідження найрізноманітніших трансформаційних процесів, пов'язаних зі становленням, розвитком й удосконаленням національних правових систем, на наш погляд, необхідно вести пошук модерних (насамперед відповідних конкретним історико-правовим умовам) антропологічно орієнтованих напрямів дослідження, передусім правознавчої антропології, антропології культури у широкому контексті філософської антропології, що створює можливість поглиблено підійти до напрацювання нових правових ідей, заснованих на аналітичному сприйнятті та належній регенерації відповідних аспектів теоретичної спадщини Б. Кістяківського у частині його інтерпретаційного пояснення ролі людини у творенні правової реальності, буття людини у середині правової реальності, і навпаки, буття правової реальності всередині людини, а також з'ясування появи деструктивних форм людської активності, що руйнують правову реальність поза нею і у ній самій.

Цей антропологізм українського правознавця концентровано змістовно викладено у запропонованому ним доктринальному визначенні поняття «правопорядок», обґрунтованому ним у невеликій за обсягом статті, опублікованій у популярному московському правознавчому часописі: «Правовий порядок - це система відносин, за якої всі особи певного суспільства мають найбільшу свободу діяльності і самовизначення» [5, с. 10].

Поставивши перед собою завдання висловитися з цього питання і виходячи з того, що однією з основних ознак правопорядку є верховенство права і панування правового закону, Б. Кістяківський давав спочатку юридичне тлумачення принципового ставлення до зв'язаності правом держави, від чого й залежить режим упорядкованості, організованості суспільних відносин у державі. Він, зокрема, підкреслював: «Сучасним правопорядком визнається, що з усіх майново-цивільних справ держава може бути позивачем і відповідачем, як і приватні особи; питання про право і неправо вирішується на основі чинних правових норм цілком незалежно від того, що держава може зазнати матеріальних збитків, якщо суд вирішить не на користь держави, то держава повинна підкоритися судовому рішенню так само, як і приватна особа» [4, с. 449].

Однак, на думку вченого, у принципі зв'язаності держави правом або у самозобов'язуванні її слід розглядати й філософсько-правову сторону, ту сторону, яка нерозв'язана у межах юридичних принципів і юридичних понять. Насамперед це стосується невіддільних і недоторканних прав особистості, які держава не може порушувати. «Сучасна держава, - зазначав Б. Кістяківський, - повинна провести межу для своєї діяльності і визнати за особистістю відому сферу прав, яких вона жодним чином не може порушувати», тобто шляхом вдосконалення правопорядку повинна сприяти реалізації прав і обов'язків усіх суб'єктів правовідносин, створенню належних умов для здійснення суб'єктивних прав, а це можливе при існуванні правопорядку у системі детермінант, які визначають цілісну картину людського буття, важливим компонентом якого виступає його правова впорядкованість, заснована, як випливає з концептуальних положень українського правознавця, на пануванні права.

Очевидно, необхідно насамперед зважати на те, що домінанта антропологічного підходу будь-якої наукової галузі сучасної юриспруденції зумовлює врахування людського чинника у теорії права і філософії права, бачення особистості як суперпарадигми, адже саме людина є творцем і носієм права, основною рушійною силою в його історичному розвитку, саме від людини - її соціально-правового статусу, психологічних особливостей, належності до конкретного етносоціуму залежать не тільки еволюційні трансформації правової системи, а й удосконалення форм і методів регулювання суспільних відносин [10, с. 72].

Орієнтуючись на вказані Г Радбрухом спонукання (вольові, ментальні, традиційні і т.п.), маємо достатні підстави віднести правопорядок до явищ, які мають вітальне значення для людини та суспільства, і у цьому певною мірою проявляється його антропологізм у певних статичних і динамічних вимірах. І хоч цей аспект означеної проблематики лише фрагментарно можна вважати наближеним до рівня людинорозуміння епохи Б. Кістяківського, проте вже з позицій сучасності наважуємося стверджувати, що правопорядок пов'язаний з вітальністю людини, впливає на природні процеси, які протікають в організмі і свідомості людини. Зазначимо, що у цьому сенсі під вітальністю людини слід розуміти відповідно до, на наш погляд, чітко обґрунтованого визначення В. Бачиніна, сукупність природжених якостей і здібностей, які забезпечують життя людини у природі. Взята у вітальному вимірі людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що перебуває під владою природних законів, підпорядкований механізмам біологічної детермінації. Як індивідуум (неподільна частка природи) людина не володіє свободою у соціально-етичному розумінні, а цілком залежить від вимог природної необхідності [2, с. 250].

Водночас взята у вітальному вимірі, людина хоч і виступає невіддільною частиною космосу, а проте значною мірою опосередковується суспільною формою існування. Тому правопорядок стає одним із засобів трансляції соціальності на людину, і навпаки, природних властивостей людини на стан безпеки, організованості і впорядкованості суспільного життя, таким чином «правопорядок як потреба і творіння людини в її суспільному бутті» стає одним із могутніх факторів правової соціалізації особи, нагромадження соціального потенціалу правового прогресу [1, с. 118].

Отже, розглянуті нами філософсько-правові аспекти спадщини українського правознавця, що стосуються гуманістичної природи права, його антропологічних основ мають чимале науково- теоретичне значення не тільки тому, що знаходили втілення у вітчизняній систематизованій концепції реальності правових явищ, а й тому, що висунуті вченим ідеї не втратили своєї актуальності і стимулюють сучасну правову думку до пошуку адекватних відповідей на нові соціально-правові виклики.

філософський антропологічний правовий кістяківський

Список використаних джерел