Філософський аналіз культури як засіб творення колективної дії та конструювання майбутнього

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософський аналіз культури як засіб творення колективної дії та конструювання майбутнього

Розглянуто культуру як соціально-згуртовуючий феномен, що визначає напрям розвитку суспільства. Відмічено, що вона твориться людьми і сама творить людину. Саме в ній і через неї твориться суто людський спосіб буття. Проаналізовано сучасні концепції й встановлено, що це поняття не має єдиного визначення, воно є збірним і в його основі покладений архетип, який відображає матеріал свідомого та підсвідомого функціонування людських цінностей й об'єднує людей, формує духовну свідомість окремої людини. Доведено, що культура є душею нації, вона сприяє її об'єднанню/роз'єднанню, аналогічно відбувається утворення/не утворення колективної дії.

Показано значення культури в процесі цивілізаційної інтеграції в епоху глобалізації. Відмічено, що якщо нація, яка має власну культуру інтегрується у цивілізацію, то культура припинить своє існування, натомість прийдуть правила, норми, стандарти, що не мають метафізичної глибини національної душі, те що діалектично діє у форматі «Виклик-Відповідь», «Свій-Чужий». Звернуто особливу увагу на діалог культур у цивілізаційному світі, як тимчасовому методу при переході від національної культури до цивілізації. Також відмічена роль національної мови, як найвищої цінності й засуджується примусове нав'язування вивчення інших іноземних мов, що нагадує принципи радянської політики у культурному відношенні.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Сучасний етап розвитку суспільства знаменується чималими змінами усіх сфер людського буття. Наслідком їх є становлення культури яка повинна об'єднати індивідів з метою подальшого розвитку. Тобто культура постає тим соціально-згуртовуючим феноменом, що визначає напрям розвитку суспільства. Таке бачення суті культури у суспільстві є невипадковим, адже завдяки їй індивіди як соціальні істоти, не можуть існувати поза суспільством, а відповідно, вся їхня діяльність спрямована на перетворення і вдосконалення буття що можливе лише через культуру. Це в свою чергу вимагає дії індивідів, що за формою є колективною. Вона розкривається у тому контексті, що культура суспільства творилася людьми та творила людину. Саме в ній і через неї формувався суто людський спосіб буття. Такі складові символічного світу культури як мова, наука, ремесло, мистецтво, релігія у своїй сукупності створюють певне середовище - призму, через яку людина сприймала фізичну реальність. Тому розвиток людської думки та досвіду визначає сприйняття навколишнього світу. Римський філософ і оратор Цицерон (106-43 рр. до н.е.) використовував його, говорячи про формування людської душі. Вергілій (70-19 рр. до н.е.) в «Енеїді» позначає цим словом освоєння світу як головну справу людей, сенс та основу їх буття, те, чим відрізняється людина від тварин.

Отже, культура постає соціальним феноменом який сприяє утворенню колективної дії з метою урізноманітнення та удосконалення буття людини. Культура - це явище, яке здатне як згуртувати суспільство так і дезорганізувати його.

Аналіз останніх досліджень і публікацій в яких започатковано розв'язання цієї проблеми. Варто відмітити, що питаннями культури цікавилися в усі періоди розвитку суспільства. Особливим був погляд епохи Просвітництва: Ф. Бекон, Т Гоббс, Ж.-Ж. Руссо розглядали культуру як специфічну, автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Інший підхід до культури запропонував І. Кант, який поділив її на культуру уміння і культуру дисципліни. Практично дослідник обмежив поняття культури межами науки і мистецтва.

З розвитком науки, техніки та самої людини змінюються і підходи до розуміння суті культури, з'являються нові елементи. Зокрема Е. Сепір та К. Леві-Строс запропонували комунікативний погляд на культуру у якому провідна роль відводилася мові.

З. Фройд розглядав культуру з позиції сублімації. Серед вітчизняних дослідників варто відзначити: В. Андрущенка, М. Бойченка, Л. Губерського, М. Михальченка, М. Поповича та ін. У їх працях культура розглядається як ідеологія, рівень освіти тощо.

Поза увагою дослідників залишилися питання пов'язані з об'єднавчою силою культури та роллю її у формуванні колективної дії й конструюванні буття.

Завдання статті: розглянути існуючі концепції культури і з'ясувати суть останнього; розкрити культуро-творчий потенціал культури у формуванні колективної дії та конструюванні майбутнього.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Сьогодні існує чимало концепцій культури. Однак варто пам'ятати, що до першої половини ХІХ ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення. У другій половині ХІХ ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури. У зв'язку з цим в наш час накопичилося чимало концепцій розгляду культури: філософія Г. В. Ф. Гегеля як теорія культури (розглядав культуру у співвідношенні з людським розумом. У філософській системі мислителя культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесвітнього); філософія культури О. Шпенглера (розвинув учення про культуру як безліч замкнених «організмів», що виражали «колективну душу народу», яка проходить певний цикл життя, який проходить у продовж тисячоліть); людина, творчість та культура у філософії М. Бердяєва (людина є вільним творцем, вона стоїть вище культури, а тому її творчість обмежують сталі культурні форми); культура й несвідоме начало у філософії З. Фройда (розглядав культуру як результат сублімації. Саме вона є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва, високого ідеалу); культура й колективне несвідоме у концепції К. Юнга (культура є наслідком колективного несвідомого, що відображене в архетипах колективного несвідомого); «Виклик та Відповідь» як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі (вважав, що існує велика кількість культур у яких закладена істина. Рушійною силою розвитку культур є боротьба двох протилежних начал закладених у людині «божественне» й «диявольське». Розвиток культури здійснюється шляхом «Відповідей» творчого людського духу на «Виклик» що закладає йому природа); цінність як головний принцип культури у концепції П. Сорокіна (визнавав прогресивний розвиток західної культури, але, визнаючи її як кризовий, оцінював не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об'єднає все людство); культура як сукупність законних систем: структуралізм К. Леві-Строса (розглядає культуру як сукупність знакових систем); М. Фуко (розглядав культуру, як концептуальну основу для історико-наукового та історико-культурного дослідження); концепція гри Й. Хейзинга, Х. Ортега-і-Гассета, Е. Фінка (розвиток культури відбувається у процесі гри. Культурна творчість - це гра: поезія музика, художня творчість); лінгвістична концепція М. Грушевського та І. Огієнка (визначають мову як фактор, що здатний консолідувати людей не лише в державі, а й за її межами); релігійна концепція А. Шептицького (розглядав інкорпорацію української культури у західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану).

Проаналізовані нами концепції свідчать, що культура напряму взаємопов'язана з людиною, суспільством. Вона є віддзеркаленням усіх суспільних процесів у певну історичну епоху. Шляхом виявлення культурних установок у праці, навчанні, політичній боротьбі, змаганні ідеологічних і наукових напрямків можна встановити не лише ступінь живучості старих стереотипів, норм поведінки, тобто міру тяжіння до звичних способів самореалізації особи в рамках уже віджилих суспільних форм, але й моральну готовність людей подолати існуючі кризові явища, позбутися вад, що спонукають поступ.

Наявність такої кількості концепцій дає відповідь на питання, чому немає єдиного уніфікованого поняття культури. Враховуючи це, ми замислюємося над тим, що воно є збірним і в основі його покладений архетип, який відображає матеріал свідомого та підсвідомого функціонування людських цінностей й об'єднує людей, формує духовну свідомість окремої особи. Через це культура по відношенню до людини, суспільства є все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність, спілкування тощо. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою - культурою їжі, пиття, кохання; фізичною культурою і, безумовно, вихованістю, розуму, волі, почуттів, тактовністю, ввічливістю, делікатністю, повагою до інших і почуттям власної гідності.

Як бачимо, до культури належить не лише сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними. А це в свою чергу вимагає колективної форми.

Отже, культура постає органічною системою духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю, зазначав О. Шпенглер. Вона унікальна та неповторна лише у випадку локальності, має свою національну самобутність. Саме це визначає присутність у ній душі. Душа, на думку дослідника - це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа реалізовує себе і проявляє [8]. Іншими слова, культура є середовищем у якому реалізовується душа людини - розвивається творчість.

Звертаючись до душі культури ми розуміємо її як національну. Адже в національному знаходиться дух нації, людини, народу. Тому саме національна культура є чимось особливим, яке закладене у людському сакральному.

Міркуючи про культуру як особливе буття людини, на думку Н. Хамітова, необхідно визнати, що творення культури виступає продовженням еволюції світу. Тому культуротворчість виступає творчістю нового буття [7, с. 114]. Практично, культура є тим елементом соціального буття, що сприяє формуванню та розвитку нації - вона творить буття людини виходячи з її побуту.

Таким чином, культура, особливо національна, є характеристикою суспільства яка у своєму історичному розвиткові пройшла кілька етапів, але завжди зберігала самобутність і консолідувала суспільство у протистоянні Іншим. Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави України. Саме з проголошенням незалежності, у розвитку культури, зазначає Т. Кузьменко, намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи - практично відбулося узаконення національного духу. Конституція України (1996) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена у розвитку національної культури. Адже на культуру покладається вирішення таких проблем, як його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення [5, с. 76-78]. Це ті тенденції що були актуальними процесу становлення Української національної держави.

Однак сьогодні, зважаючи на соціально-політичні та економічні процеси тенденція розвитку змінюється, що зумовлюється впливом глобалізаційних процесів. Це той період коли починають діяти такі фактори, як спосіб виробництва, політичний режим, соціальна структура, становище індивіда в соціальній групі, яка характеризує міру його індивідуальної свободи або залежність від колективних форм співжиття, ступінь сакралізації свідомості - культура перестає існувати і в дію вступає цивілізаційний підхід в результаті якого творчість відходить на другий план й провідна роль належить механізмам. Саме механізм є ключовим у цивілізаційному відношенні, він характеризує динамічність руху своєрідність якого є «Виклик - Відповідь». Тобто «Виклик» цивілізації створює умови для утворення відповідної «Відповіді», і в цей момент не враховуються національні інтереси, а лише інтереси окремих осіб - інтереси Виклику. Це говорить про те, що колективна дія утворюється на основі сформованих правил, які не відображають внутрішній світ, душі, а лише - вигоду. Тому така дія, відзначає М. Олсон, нагадує ситуацію зайця-безбілетника [9]. Така ситуація порушує питання національної ідентифікації, в якій втрачаються біфуркаційні основи. А це призводить до деструктуризації суспільства і руйнування й переформатування колективної дії, і в результаті діалектики відносин «Свій» (властиве лише певній нації) - «Чужий» (не властиве нації).

Наслідком цього є порушення культуротворчого потенціалу у формуванні колективної дії, і як наслідок, відбувається дестабілізація цілісної системи ціннісних орієнтацій, форм і норм соціальної організації й регуляції, каналів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, стратифікованих засобів життя, ідеології, моралі, механізмів соціалізації та інкультурації особистості, нормативних параметрів її соціальної й культурної адекватності спільності.

Воно, за переконанням П. Гречанівської, зумовлене дертадиціоналізацією й фрагментацією національного, культурного контексту; дистанціюванням індивідуальних виборів від колективних життєвих зразків, порушенням традиційних типів зв'язку між соціальними спільнотами, типів соціальної ідентифікації в суспільстві, плюралізація форм життя й життєвого середовища; виникненням віртуальних світів зі своїми цінностями, формами комунікації, дискурсивними практиками [1, с. 46-48]. Причиною цих негараздів у розвитку національної культури є панівне становище на українському ринку культурних товарів і послуг імпортних продуктів масової культури - фільми, книги, музика, оскільки не сформовано сприятливі умови внутрішнього ринку культурних індустрій для вітчизняних виробників. Експорт послуг приватним особам, культурних та рекреаційних послуг та експорт роялті та інших послуг, пов'язаних з використанням інтелектуальної власності в 2014 р. становив близько 7,7 % всього імпорту послуг, в той час, як експорт - 1,1% [2]. Подібне явище є загрозою, оскільки при повній відсутності протекціоністських заходів по відношенню до національного культурного продукту держава не має змоги розвивати власне кіновиробництво, телебачення та музичний ринок [6, с. 56-60].

Це сприяє тому, що елементи культури, такі як: колишні ціннісні настанови, патерни поведінки перестають діяти, а вступають в силу зазначені нами правила і механізми, що складають основу цивілізації, в яку намагаються інтегрувати українську національну культуру.

Досліджуючи інтеграційні процеси сучасності, В. Євтух наголошує на діалозі культур. Він зазначає, що у становленні об'єднаної Європи та інтеграції до європейського співтовариства важливим є узгодження зусиль для вирішення проблем сучасної соціокультурної ситуації, наслідування загальнокультурних традицій, збереження багатоманітності культурного простору. У цивілізаційному відношенні це важко зробити, адже в процесі інтеграції глобалізація встановить власні правила і механізми. І якщо національна культура не впишеться в ці рамки - вона зникне. Тому відшуковуючи адекватне визначення феномена міжкультурного діалогу, науковці враховували щонайменше дві важливі обставини: а) старі підходи до менеджменту культурного розмаїття сьогодні не завжди виявляються адекватними (до речі, у цьому контексті ставиться під сумнів валідність політики багато-культурності, яка до недавнього часу вважалася чи не найефективнішою в системі етнокультурного менеджменту); б) спільне життя у різноманітному суспільстві може бути безконфліктним за умови, якщо усі його члени живуть рівними й однаково гідно з розумінням сприймають та з повагою ставляться до інших культур, звичаїв, одне до одного [4, с. 7].

Погоджуючись з думкою дослідника, ми впевнені в тому, що діалог культур у полікультурному середовищі це тимчасове, проміжне явище, яке з часом призведе до того, що культура нації зникне, як унікальний феномен, виконавши свою інтегральну функцію у цивілізаційному масштабі. Адже в матеріальному, структурованому світі питання рівності має утопічне забарвлення.

А тому, доцільним у цьому контексті є звернення до цінностей - вони є головним елементом у культурі, регулюють поведінку груп і спільнот, сприяють формуванню колективної дії. Суспільний характер цінностей виявляється в тому, що культура кожного суспільства має свою ієрархію цінностей, найбільш важливих та значущих цілей визначених у певному суспільстві, мають глибинний сенс для людей. Невипадково, М. Бойченко говорить про те, що цінності у культурі є вираженням духовного життя й виступають одним із факторів її розвитку, вони є чимось більшим ніж просто зацікавленість, вони є тим, що об'єднує людей у межах культури [3, с. 51]. Зважаючи на такий підхід ми можемо вважати цінності організаційним ядром культури, у яких важливе місце відводиться саме національній мові у якій закодований дух нації, його історія, буття тощо. Позбувшись її, чи не надаючи їй належної уваги, ми можемо позбутися самого сокровенного, а цього допустити не можна.

Нажаль, в силу певних історичних процесів, в нашому суспільстві домінуючою, за винятком національної - української мови, є російська, що возвеличилася завдяки радянській системі, метою якої було знищення національного питання й утворення нової народності - радянської, а відповідно і створення радянської культури, у якій російській мові відводилося важливе значення як засобу комунікації культурного середовища, який сприяє формуванню буття людини, що відповідало критеріям радянської системи. Сьогодні ця система перестала існувати, а мова залишилася. На часі, у зв'язку із зміною політичної ситуації, постала інша проблема - масове запровадження вивчення англійської мови (або інших іноземних мов), доводячи це до абсурдного вільного володіння, і це в той час коли кожен третій випускник загальноосвітньої школи не може подолати знаннєвого бар'єру зовнішнього незалежного оцінювання. Мотивом цього є домогтися визнання українства у світі. Однак варто відмітити, що про нас і так знають, і розробки наших науковців й без цього відомі в Європі. Тому такий підхід держави засвідчує відмову від свого власного, національного, те, що характеризує людину як українця, патріота й пришвидшує глобалізацію. Лише вона виправдовує дії влади. Прикро, що сьогодні ніхто не говорить про пагубність цього явища для народу який століттями намагався згуртуватися для протистояння Іншому й розвивати Своє.

Глобалізація веде до цивілізаційної нової структуризації українського суспільства в основі якої знаходиться не архетип, а правило, яке може лише формально організовувати осіб і яке не дасть тієї духовної глибини властивої екзистенції людини у процесі пізнання нею свого минулого з метою конструювання майбутнього.

Тобто нічого не змінюється, українське суспільство у мовному питанні живе за крайнощами геополітики. Ми постійно шукаємо собі того, хто буде над нами, перекреслюючи ідеї національні або спекулюємо ними.

Висновок з цього дослідження. Отже, вищевикладене свідчить, що виходячи з сучасних реалій в національній культурі особливих змін не відбулося - вона як і раніше живе за законами геополітики, перетворюється на продукт цивілізаційного ринку. У державницькому підході - нація, яка не цінує Свого, шукає Іншого, що стане вище над Своїм. Українське суспільство, нація здобувши можливість, нарешті створити Своє, через політичні і економічні фактори втрачає її. Сьогодення більше відображає деструктивність колективної дії й поглиблює невизначеність українського суспільства у світі.

суспільство соціальний культура

Бібліографічні посилання

1.Герчанівська П. Криза ідентифікації : українські реалії // Українська культура : перспективи євроінтеграції. Інноваційні процеси в сучасній культурі : зб. Матеріалів Всеукр. Наук. - практич. конф., м. Київ, 7-8 квітня 2016 р. - Київ : КнУКіМ, 2016. - Ч. 1. - 46-48 с.

2.Державна служба статистики України, - URL: http://www.ukrstat.gov.ua (Дата звернення 28.03.2017)

3.Духовне життя українського суспільства: теоретико-методологічні та онтологічні проблеми розвитку : монографія у 3 кн. Кн. 1 / [Михальченко М., Скотний В., Бичко А. та ін.] ; за заг. ред. чл.-кор. НАН України М. Михальченка, проф. В. Скотного. - Київ; Дрогобич : Інформаційно-редакційний відділ ДДПУ ім. Івана Франка, 2009. - 244 с.

4.Євтух В. Б. Міжкультурний діалог : ефективний конструкт інтерактивного розвитку поліетнічних суспільств // Політичний менеджмент, 2009, № 3, С. 3-13.

5.Кузьменко Т Формування цілісної національної ідеології у контексті розвитку сучасної української культури // Українська культура : перспективи євроінтеграції. Інноваційні процеси в сучасній культурі : зб. матеріалів Всеукр. наук. - практик. конф., м. Київ, 7-8 квітня 2016 р. - Київ: КНУКіМ, 2016. - Ч. 1. - 76-78 с.

6.Проскуріна М. О. Креативні індустрії, як фактор економічної безпеки України // Вісник Одеського національного університету. Т 22, Вип. 6, 2015, С. 56-60.

7.Хамітов Н. Філософський словник. Людина і світ. - Київ : КНТ, центр навчальної літератури, 2007. - 264 с.

8.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологи мировой истории. - Т 1. Образ и действительность: пер. с нем. Н. Ф. Гарелин. - Минск : ООО «Попурры», 1998. - 688 с.

Размещено на Allbest.ru