Філософсько-методологічний аспект визрівання національної самосвідомості

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Дніпровський державний технічний університет

Філософсько-методологічний аспект визрівання національної самосвідомості

Бойко М. П.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та історії України

Досліджується проблема становлення філософсько-правових ідей в свідомості українців та формування специфічного наукового підходу, виходячи з аналізу, синтезу та висновків з розробки даної проблематики. Характерний акцент ставиться на вивченні стану українського суспільства та поєднання з проблематикою становлення правової свідомості в українцях та була проведена аналогія з світоглядно-правовими ідеями членів Кирило-Мефодіївського товариства та їх рекомендацій. Було підкреслено, що менталітет українців випробовувався конкретними варіативними історичними умовами та створення нової форми правих відносин, збереження основ традиційної культури та свободи. Вагомий внесок розвитку правосвідомості внесли окремі культурні діячі Кирило-Мефодіївського товариства: М. Гулак, М. Костомаров, Г. Андрузький та інші. Зазначено, що морально-правові норми в українському менталітеті мають витоки з поваги українців до традицій предків та вироблення юридичних правил життя, згідно з вимогами міжнародних правових норм.

Ключові слова: філософське мислення, правова свідомість,

правопорушення, федералізм, автономія, інтелектуальний потенціал.

національний самосвідомість українець

Актуальність теми дослідження полягає у вияві складових домінант та принципових характеристик у становленні правової свідомості українців в контексті використання філософської методології та методично-теоретичних напрацювань з даної тематики. Дана проблема є сучасною та актуальною, зокрема, вивчення питання формування соціально-правових та світоглядно-філософських проблем були присвячені публікації українських мислителів: І. В. Бичка, М. Д. Богачевської-Хомяк, В. В. Винниченка, М. С. Возняка, Г. Ю. Грабовича, С. М. Грабовського, М. Гулака, І. М. Дзюби, Д. І. Донцова, М. П. Драгоманова, О. Є. Забужко, Т. А. Зіньківського, А. М. Катенка, М. В. Кашуби, М. І. Костомарова, В. С. Крисаченка, Ю. І. Липи, Є. М. Луняка, М. М. Розумного М. Шлемкевича. Особливий акцент зазначено на поєднанні сучасних правових проблем нашого суспільства та проводиться аналогія з філософсько-правовими ідеями Кирило-Мефодіївського товариства.

Потяг українського суспільства до свободного розвитку пов'язаний з вкоріненням принципів демократії та дотримання правових принципів розширення прав людини. Це є принцип побудови майбутнього гуманістичного суспільства, обґрунтування якого спирається на теоретичні напрацювання вчених. Для будь-якої вченої людини міркування є звичайним станом прояву її сутності, бо мислити є постійний процес співставлення тих знань, які знаходяться у пам'яті та намагання використовувати їх при необхідності. Такий процес вираження своїх думок не завжди включає у своєму складі попередніх логічних конструкцій, які б привели до адекватного результату, скоріш за усе, мислення, зокрема філософське, є суб'єктивним процесом інтуїтивної роботи свідомості. Наукова інтуїція є методом пізнання та працює в тих умовах, коли науковий пошук не веде до спланованого результату, тобто до істини, бо істина по суті знаходиться в стані невизначеності для розуміння суб'єктом. Інтуїція має тонку сферу напруження вірогідних пошуків в глибинній структурі вивчаємого об'єкта, який зберігає стихійну та непередбачену ситуацію в той момент, коли він може проявити себе з незвичайної сторони, яка досі була невідомою, але залишається досить суттєвою, може дати принципово логіко-гносеологічний шанс до вияву справжньої природи предмету. Довгий час історичного розвитку людства, мислення було включено в речовий процес пошуку суті природного різнобарв'я та намагання людьми виявити сенс устрою світобудови. У предметно перевтілених комбінаціях, коли одна річ поступово переходить в інший стан, тобто, народжує іншу сутність або змінюється з часом, люди намагалися зафіксувати рух речей та ввели поняття часу. Час, як додаток до усвідомлення буття не має конкретної обумовленості, але він лежить в сутності структурно обумовлених змін та перехідних форм початку становлення речей, як необхідності у прояву суттєвих форм зародження, становлення в розвитку та шляху завершеності. Людина сприймає час як фіксацію у вирішені певних дій, характерних для її вчинків, планування трудової діяльності та узгодження своїх біологічних ритмів до рівня соціальних вимог. Український вчений лікар- кардіолог Микола Амосов стверджував, що емоції для людини грають велику роль та на 50% визначають рівень сенсу її життя. Емоційна сфера у житті людини значить більше ніж її думки, бо відсутність позитивних емоцій впливає на сенс сприйняття буття, бо з обмеженням емоцій, людина приречена на вияв у неї депресивних станів, які можуть привести до втрати радості життя. При зменшенні рівня емоційного напруження, людина вразливіше сприймає стреси, які є супутником деструктивних відносин та визначаються проблемними ситуаціями поведінки, дій, думками в багатовекгорних суспільних відносинах. При соціальних деструкціях відбувається складний перелом у свідомості людей, їм вважається, що вони втрачають внутрішню лінію орієнтації, а суспільні процеси входять в кризовий стан. В. Винниченко вважав, що соціальна і економічна нерівність, яка розвивалася в українських громадських колах вела до національних суперечностей та збуджувала індивідуальне почуття боротьби. Тому людина, завжди, у таких суперечливих обставинах вважала себе егоїстичною та самотньою, бо в людях: «Не тільки інстинкт егоїзму почав гіпертрофуватися, але й усі інші психічні функції почали деформуватися, калічитися. Формуватися мораль людей яка заснована на нових аморальних обставинах життя. Тому такі стани, які не могли бути у первісних людей, наприклад: суперництво, заздрість, ворожнеча, боротьба, жорстокість, підступництво, насильство почали виникати, укорінюватися і ставати немов би, незвичайними, природними, законними» [1, с. 151].

Зразком духовно-соціальної депресії суспільства став крах СРСР та комунізму, бо нової ідеології ще було не розроблено, а демократичний курс українського суспільства й досі не є ідеологічно вивірений. Демократія - це є не тільки ідеологія, а є політичний курс, направлений на перспективний розвиток та на стабільність суспільства. В демократичній системі панує поліформізм ідеологічних партій: правлячих, опозиційних, радикальних, консервативних, але вони, водночас, виступають національним феноменом демократичних змін. Національна ідея в Україні досі не стала домінуючою, бо досі не отримала державної підтримки, влада українським олігархів не є демократичним фактором для країни та не об'єднує регіони України. Так, мова, звичаї, традиції українців західного регіону України, не адекватно сприймалися східними регіонами України, котрі залишилися лояль- нішими до наявності двомовності (російської та української), дружніми відносинами східних регіонів до росіян та їх бажання мати з ними економічні відносини, встановлювати родинно-сімейні зв'язки. Політична одномірність з боку українських «східняків» давала їм можливість духовного життя в двох культурному середовищі, бо українцям Донбасу вплив російського культурного середовища сприймався близько до серця та розуму, бо вони не усвідомлювали переваги європейських нахилів західних регіонів України. У такому рівні «східняки» тривалий час вважали себе «радянськими людьми» та трималися догматичних ленінських заповідей інтернаціоналізму, вірності марксистським ідеалам та не бажали так скоро вступати на шлях національних принципів усієї України, та й «справжніми» українцями (в мовно-культурному, традиційному сенсі) вони себе теж не вважали. Тут є дві причини того, що Україна, як держава досі не ствердилася на духовно-ідейному рівні, бо українці є переважно слов'янською народністю по своєму менталітеті: «Слов'яністи не тільки думали використати освіту, як зброю до повстання, а, навпаки, просвіту вважали запобіжним засобом проти кровопролиття і насильства. Дух простоти і миролюбний християнський стан завжди були головною турботою слов'яністів, і на більшість народних повстань в землях слов'янських вони дивились як на ворожу і шкідливу для слов'ян політику чужоземців» [2, с. 195].

З цього витікають два наслідки: а) Україна досі не має національної еліти, яка б мала рівень зрілої культурної самоідентичності, була патріотично налаштована (не тільки в націоналістичному сенсі) та дбала про народні інтереси та добробут громадян. Українську владу очолюють політики, які мають особистий інтерес знаходитися при владі та використовувати службове положення заради особистих інтересів - збільшуючи свої персональні доходи. Для них Україна є «політичним проектом» а не як держава вільних та заможних людей. Представники української влади мають обмежені та націлені на особисте благо інтереси, вони досі не відстоюють загальнонаціональні інтереси, бо вони для них є неосмисленими та непріоритетними, а можливо є й ворожими, як це, зокрема, стосується для колишньої партії регіонів, партії комуністів та партії соціалістів. Кирило-мефодіївці ставили першочерговою задачею, вирішували перспективу створення демократичного союзу слов'янських народів, за це у свій час виступав І. Савич: «...який гаряче доводив необхідність знищення в Росії монархічного образу управління і намагався відродити народне правління з представницькою формою» [6, с. 10]. Сучасна українська держава недостатньо фінансує національні культурні проекти, наукову діяльність, які, по суті, складають духовний капітал нації. Українська номенклатура вважає, що культура та наука можуть розвиватися тільки на основі внутрішнього патріотизму, особистій самовідданості українських діячів. Досвід останніх подій показує, що наукова та культурна сфера в Україні нерозвинута, фінансування майже мізерне, тому й працювати українським діячам на благо України не є принциповим. Щоб ліквідувати такий стан падіння духовності та інтелектуальності українців, слід направити значні кошти для фінансування у цій сфері можливо в розмірі 20-40% держбюджету, тільки тоді буде отримано значний духовний капітал для України. Тоді кадри, на які витрачаються державні кошти для їх навчання, будуть залишатися на батьківщині та принесуть їй духовний прибуток; б) відсутність філософської концепції розвитку країни, бо, якщо французькі філософи- просвітителі підіймали рівень свідомості громадян, це потім визвало конфлікт між дворянсько-королівською елітою та революційно настроєною буржуазією, котра революцією, як методом ліквідації свого антагонізму, знищила королівський абсолютизм та побудувала основи федералізму, автономізму. М. Костомаров розвивав федеративний принцип міжнародних відносин, як внутрішній уклад федерації і принцип функціонування кожної автономії: «У всіх частинах федерації передбачалися однакові основні закони і права, рівність ваги, міри і монет, відсутність митниць і свобода торгівлі, загальне знищення кріпосного права і рабства в будь- якому вигляді, єдина центральна влада, яка б відповідала за зв'язки зовні союзу, військом, флотом. Але повинна бути повна автономія кожної частини по відношенню до внутрішніх установ, внутрішньому управлінню, судочинства і народній освіті» [3, с. 474-475].

Що ж стосується сучасної України, та які постають перед нею проблеми? Вона має потужній потенціал щоб стати стабільною країною, але в неї досі нереалізований потенціал, зокрема, у владних структурах знаходяться незмінні керівники, які не генерують реформаторських проектів, а намагаються модернізувати малоперспективні проекти: побороти корупцію, провести люстрацію, підняти соціальні стандарти, тощо. Ці правові проекти є актуальні, але ніхто не знає, як їх реалізувати, хто їх буде здійснювати, і кому вони взагалі потрібні. Українці намагалися використовувати законодавчі основи управління та формували свою формулу правової державності, як писав М. Костомаров: «Слов'янщина хоч і терпить неволю, та не її сотворила, бо цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер в Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, так і урядники у нього німці; отого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перевернуться або в німців, або у французів, а істинний слов'янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам'ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею» [4, с. 29]. Але українці звикли покладатися на владу та чекають від неї розумної ініціативи, але державні чиновники не мають рівня державно- менеджерських здібностей, бо реалізують власні цілі: матеріально-фінансового збагачення та утримання владного положення, вони порушують юридичні норми, і цим не виконують державних обов'язків. Тому влада живе своїми інтересами, зокрема, займається створенням своїх стандартів, способу життя, а народ завжди чекає, доки ним будуть управляти розумні та чесні управлінці. Зарплата таких чесних чиновників повинна бути гідною, але й відповідальність за розумне ведення справ та сумлінне виконання своїх обов'язків повинно контролюватись суспільством з боку дії правових норм. Повинні проводитися в межах кварталу опитування населення думку про конкретного управлінця, його звітування перед виборцями та необхідно складати їх менеджерський рейтинг кожний рік. Якщо його рейтинг низький та продовжує падати, його повинні переобрати на конкурсній основі в найближчий термін. В українській ментальності відсутні принципи цивілізованої державності, бо досі держава, як організуюче начало, є неавторитетною для внутрішньої організованої натури українців. Жити та працювати заради державних інтересів означає для українців задаром витрачати свою енергію, краще справу управління слід довірити владолюбцям. Поняття само організованості є зазначене в українській психології, і є необхідністю працювати на своє благо, принаймні, це приносить конкретний результат. Українцям складно приймати державні справи як свої особисті, бо влада представляє форму бюрократичної структури, український чиновник намагається виділиться своїм іміджем над своїм народом і дбає про свій державний статут та збільшує матеріальне положення, не споглядаючи на те, що тим самим концентрує на себе соціальний тиск невдоволення населення. Населенням можуть вважати себе ті соціальні групи, які зайняті в сфері матеріального виробництва і обслуговування, але для роботи такого складного механізму як суспільне буття, тут потрібно мати інформаційно-менеджерське управління, тобто, активне та професійне корегування діяльності суспільного механізму. В такому механізмі стоїть проблема забезпечення елементарних потреб виробника, щоб він мав можливість працювати як механізм в системі функціональних повноважень та ефективно віддавав свій час (особисте життя) на служіння колективному інтересу. Коефіцієнт успішного управління має окреме значення, є функцією успіху в юридичному та соціальному сенсі для благополуччя кожної людини. На думку М. Гулака, правознавці повинні створити такі закони, які б займалися проблемою знищення соціального рабства, тому слід: «Присвятити себе до вивчення вітчизняних законів, я не міг не впевнятися в тому, що тільки ґрунтове вивчення законів і побуту усіх гілок великого слов'янського племені доведуть до бажаних результатів» [5, с. 131]. Це є закон соціальної конкуренції, - де існує ствердження різноманітних можливостей досягнення правових, соціальних, фінансових стандартів, закладених у природних здібностях людей - займати місце серед конкретно налаштованих людей на творчу працю. Соціальна конкуренція має межі в між людських відносинах, коли між колегами відбувається певна інтелектуальна інфантильність за станом близькістю службовця до керівництва, щоб доказати свою прихильність, і цим свідомо зменшувати свою інтелектуальну потенційну енергію та нести користь суспільству. Лідер колективу підбирає собі такі кадри, які б допомогли йому робити спільну справу та на яких він міг би спиратися. Керувати колективом, з боку менеджера, вимагає дії принципу прямих наказів і доведення їх до свідомості цих певних представників структурних підрозділів, які повинні наказ, як волю керівника (шефа), виконувати з такою директивою, яку побудував у своїй свідомості вищий керівник. Підлеглі, завжди знаходяться на межі та бажають: а) доказати особисту вірність керівнику та безумовного виконання його наказів; б) боротьба та витиснення своїх конкурентів, яким благоволить шеф, бо для утримання свого посадового місця необхідно плести інтриги та доводити, що суб'єкт функціонує з певною користю. Професійна конкуренція виявляє кращі здібності людей задля ефективної роботи системи, вона вижимає інтелектуальні та психологічні сили з працівників, а тому, при жорсткій системі управління фізичний та психологічний ресурс людський швидко вичерпається. Міжперсональна конфронтації показує рівень напруги в людських відносинах, бо ця конфронтація концентрується в суперечностях самого суб'єкта. Суб'єктивні суперечності є принциповим імперативом вийти за межі незадоволеності своїм економічним, психологічним становищем, бо жити як усі люди - це є рівень буття, який є встановлений соціальними стандартами. Для перспективної людини є можливість стати на вищий щабель, завдяки своєму інтелекту та використання нею матеріального ресурсу для покращення своїх інтелектуальних здібностей (якщо займатися теоретичною наукою), або збільшувати фінансові накопичення (якщо займатися перспективною науковою роботою, бізнесом). Суспільство, яке надає можливості розвиватися інтелектуальним здібностям людей, буде мати перспективу прогресувати. Так прогрес американського та європейського суспільства полягає в тому, що вони високо цінять теоретичний рівень інтелекту і використовують потенціал в нано- технологіях і від цього отримують інтелектуальний результат. Мало позитивного у цьому сенсі можна сказати про Україну, де існує некомфортна атмосфера для роботи інтелектуальних працівників: відсутність фінансування наукових проектів, низька заробітна плата, обмеженість проведення якісних показників наукових конференцій, що принципово знижують прибуток інтелектуального внеску українців в світовий розвиток. Це залежить від того, що матеріально-фінансовий потенціал в Україні знаходиться в руках невеликої групи людей, які гроші прокручують заради особистих інтересів (цим накопичують персональний фінансовий капітал), бо не фінансують загальнонаціональні проекти в сфері культури, науки, освіти. У психології українських бізнесменів закладені несвідомі ознаки, стосовно фінансування національних технічних проектів, які стосуються виробництва інтелектуальної продукції, вони міркують суб'єктивно, згідно формулі, якщо ми вклали гроші в новий проект, то що з цього будемо мати на даний час а не в перспективі для усієї України. Існує невіра до власного національного виробника інтелектуальної продукції, тому в Україні не існує власних автомобілів, але є безліч іномарок, немає власного радіо і телепродукції, але майже крізь продаються телевізори, автомобілі, побутова техніка з іноземними брендами. Це означає, що імпортування технічної продукції із-за кордону не дає можливостей розвитку вітчизняної продукції, а тому й та інтелігенція, котра формується в Україні від'їжджає за кордон та збільшує прибутковість закордонних фірм, корпорацій.

Роблячи висновок, слід визначити такі перспективні проблеми: а) створення деполітизованого суспільства; б) перевага права над політикою та бізнесом; в) підняття інтелектуального рівня населення з допомогою багатовекторності в освіті та практично-державною спрямованістю освіти; г) демократизацію в управлінні владою на конкурентній основі, де професіоналізм, справедливість, комунікабельність повинні мати перевагу.

Список використаних джерел

Винниченко В. К. Відродження нації / В. К. Винниченко. - К.: 1990. - T.l. - 348 с.

Гуревич 3. «Молода Україна» до 80-х роковин Кирило- Мефодіївського братства / 3. Гуревич. - К.: Держвидав України, 1928. - 146 с.

Костомаров Н. И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Н. И. Костомаров. - К.: Наукова думка, 1992. - 512 с.

Костомаров М. I. «Закон Божий» Книга буття українського народу / М. I. Костомаров. - К.: Либідь, 1990. - 39 с.

Семевський В. И. Микола Гулак / В. И. Семевський. - Санкт-Петербург, 1907.

ЦГИАМ. - Ф. III. - Отд. 109. - 1 экз. 81. Гл. 9. - 30-35.

Размещено на Allbest.ru