Совість в моральних традиціях особистості і суспільства: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова

Совість в моральних традиціях особистості і суспільства: соціально-філософський аналіз

Шаповалова І. В.,

кандидат філософських наук, доцент

Здійснюється соціально-філософський аналіз поняття «совість», яке відображає всезагальні зв'язки і взаємодії соціальної дійсності, представляє собою систему принципів, основу моральних традицій та культури особистості і суспільства. Представлена історико--філософська експозиція поглядів на сутність і механізми совісті. З'ясовано, що совість є невід'ємним елементом саморегуляції і самоорганізації життєдіяльностілюдини і суспільства.

Ключові слова: совість, виховання, самовиховання, моральна традиція, особистість, культура. совість суспільство особистість моральний

Совість - це провідна категорія соціальної філософії, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості, інструмент суспільної оцінки і моральної самооцінки особистості.

Совість за походженням і призначенням має всезагальне значення, охоплюючи усіх людей, вона закріплюється в моральних традиціях та основах культури особистості, які створювались у тривалому процесі історичного розвитку суспільства.

Результатом інтеріоризації особистістю моральних вимог суспільства в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість. Щодо цього досить влучне міркування висловив сучасний латвійський філософ Август Мілтс: «Чим складніший внутрішній світ особистості, чим багатоманітніші відносини людини з навколишнім світом, тим сильніша потреба врівноважити свій духовний світ і бути автономною особистістю. І людина починає сама вершити над собою суд, віддавати собі похвалу, оцінювати вчинки, давати поради, наводити порядок у внутрішньому «господарстві», виховувати себе. І вона переконується, що там, усередині, є якась могутня і таємнича сила, що є сама собі законом. Є совість» [6, с. 211].

По суті високий авторитет совісті в суспільній думці ґрунтується на принциповій збіжності суб'єктивного знання й волі з істинним добром. Утім цей вексель не завжди виявляється сплаченим, оскільки зміст совісті може й не відповідати об'єктивному, усвідомленому, значущому й розумному змістові.

Теоретичне пояснення категорії «совість» нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів різних часів. Релігійно- ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону.

В грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти єриній, які переслідували злочинця, позбавляючи його розуму, совість нещадно переслідує людину, яка ігнорує моральний обов'язок. В цю ж епоху а давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Мислителі Середньовіччя тлумачать совість як «глас Божий», внутрішнє джерело моральних приписів, які часто схожі із зовнішніми вказівками (Августин Блаженний, Фома Аквінський, Ансельм Кентерберійський).

Починаючи з епохи Відродження та Нового часу, філософи намагаються довести визначальну роль розуму у функціонуванні совісті (Е. Роттердамський, Дж. Бруно, Дж. Локк, Б. Спіноза). Також показати, що совість відчуває вплив виховання та багато у чому залежить від досвіду людини (Ж. Ламетрі).

Філософи-ідеалісти, прибічники положення про первинність духа, розглядали совість «як щось природжене чи дане Богом і відмовилися шукати пояснення совісті в дійсному житті, реальних потребах» [1, с. 6]. Найбільш відомі філософсько-етичні вчення німецьких філософів XVIII-XIX ст. Іммануїла Канта і Георга Гегеля. Совість у І. Канта виступає як здатність оцінювати нас самих відповідно до моральних законів, він порівнював її із внутрішнім суддею, який може покарати або виправдати людину [3, с. 129, 131].

Внутрішній характер механізму совісті, його самодостатність і самовірогідність не підлягають сумніву. Та от чи є зміст совісті певної особистості добрим? Відповідь на дане питання може бути одержана тільки шляхом аналізу змісту совісті. На думку Г. Гегеля, посилання совісті «тільки на саму себе перебуває в безпосередній суперечності з тим, чим вона хоче бути, з правилом розумного в собі і для себе значущого загального способу дій» [2, с. 179].

Філософи-матеріалісти тлумачили поняття «совість» через призму умов людського життя. На думку І. Фейербаха совість є «alter ego, друге Я в Я», тобто совість виступає як голос внутрішнього Я людини і утримує її від поганих вчинків.

Марксисти обгрунтовують виникнення совісті лише на певному етапі розвитку суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а в наслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Пов'язуючи природу совісті із соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту [4, с. 216-217].

Німецький мислитель XX ст., соціолог і психолог Еріх Фромм присвятив дослідженню совісті свою працю «Людина для себе. Дослідження психологічних проблем етики». Він розмежував совість на «авторитарну» і «гуманітарну» [8]. На думку Е. Фромма, кожна людина володіє обома видами совісті, вони є не подільними та не взаємовиключними. Проблема у тому, щоб розпізнати силу кожної з них та їх взаємовідношення. Відповідно до цього розподілу, авторитарна совість - голос інтеріоризованого зовнішнього авторитету, авторитету батьків, держави або будь-кого, хто виявиться авторитетом в тій або іншій культурі. Гуманістична совість - це не інтеріоризований голос авторитету, це наш власний голос, даний кожній людській істоті і не залежний від зовнішніх санкцій та заохочувань.

В процесі розвитку морально-творчого потенціалу внутрішнього світу совість виступає як його найбагатша форма, щоправда, за умови, що людина має здатність до постійної внутрішньої роботи й до відкриттів нового, заглиблення в себе, внутрішня замкненість для зовнішнього світу досить часто трапляються в культурному розвитку. Самоізоляція совісті, що обмежує свободу людини внутрішнім світом і виключає претензії на вільне самоствердження у світі зовнішньому, може мати пояснення і виправдання на деяких стадіях суспільного розвитку або в культурах статичних, у яких виробниче життя переважно пов'язане з процесами відтворення стійких моделей буття, а не з виробленням нового.

Джерелом саморозвитку людини як особистості є боротьба протилежностей у її внутрішньому, духовному світі. В її свідомості представлене минуле (власний життєвий досвід) і майбутнє (ідеал). Ці чинники впливають на кожну мить буття людини. Здійснюючи вибір, зокрема й моральний, вона орієнтується або на минуле, відповідні цінності і звички, або на майбутнє, на ідеал, уявлення про який Грунтується на вічних, абсолютних вселюдських цінностях. Совість є представником ідеалу.

За австрійським психоаналітиком Зігмундом Фрейдом, вона становить собою «ідеальне Я», яке протистоїть «реальному Я». Муки совісті свідчать про поразку ідеалу, переживання цієї поразки, що сталася в акті морального вибору чи відповідного вчинку, а спокійна совість і відповідне моральне вдоволення - про перемогу ідеалу.

Кожна така перемога позитивно впливає на життєвий досвід людини, який виявляється в актах вибору та вчинках. Совість вважають і своєрідним суддею в людині, який часто знає те, що недоступне громадській думці, насамперед суперечність між помислами, намірами, переконаннями людини і її безпосередньою реальною діяльністю [7, с. 58].

Як категорія етики «совість» виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Людину, яка має розвинуте почуття совісті, називають совісною. Совісна людина відповідальна, наділена глибоким почуттям морального обов'язку. Вона ставить перед собою високі моральні вимоги, уважна і чуйна, здатна долати ниці пристрасті. Наявність совісті свідчить про укорінення моралі в духовно-емоційному світі особистості. Тому совісна людина поводиться пристойно й за відсутності зовнішнього контролю, тобто діє не свавільно, а справді свобідною. Для неї неприйнятна вседозволеність.

Безсовісній людині потрібний зовнішній контролер, оскільки моральні вимоги не стали її самовимогами, залишившись зовнішньою, чужою силою. Така людина заслуговує осуду, адже безсовісність нічим не відрізняється від аморальності. Та, мабуть, і вона потребує співчуття, хоча б тому, що формування совісті є процесом. Очевидно, не всі люди однаково морально обдаровані, тобто наділені чутливою совістю. Тому піддавати беззастережному осуду людину за недосконалу совість все одно, що засуджувати її за відсутність здібностей чи таланту. А зрозуміти людину означає певною мірою простити їй. Такі міркування ґрунтуються на принципі толерантності (терпимості).

Поширена думка, що совість є абсолютом, який існує незалежно від світогляду, віри. Людство зазнало б непоправної біди, якби совість руйнувалася разом з вірою, а людина підміняла голос власної совісті чужим голосом.

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість - великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть - від «ведать», «знать» - спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребують її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім'я інших. Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб'єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в розумінні іншої людини як мети суб'єкт моральнішого відношення утверджує свій органічний зв'язок із людством. Феномен совісті коригує стосунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини моральний закон як про вищу цінність. Г. Гегель характеризує совість як вияв «моральної геніальності» і ставить совість вище від закону та морального обов'язку [5,с. 358].

У феномені совісті відображене явище індивідуалізації ставлення особи до самої себе з огляду відповідності себе як індивідуальної життєвості всезагальному - поняттю «людини». Тут має місце діалектика «я - буття» і «я - сутність». Конфлікт особи з собою зумовлюється розходженням між вчинком і уявленням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учинок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.

Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов'язану з оглядом минулих подій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулися. Найінтенсивніше й найвиразніше совість виявляє себе в негативних переживаннях особистості - душевному дискомфорті, неспокої, тривозі, докорах сумління. З огляду на це англійський економіст Адам Сміт називав докори совісті найжахливішим почуттям у серці людини.

Якщо людина здійснює високоморальний вибір та відповідний вчинок, то совість залишається вдоволеною, що є неодмінною умовою душевного комфорту особистості й стимулом майбутнього високоморального буття. Правда, акт перемоги совісті виявляється не в могутньому переможному та оптимістичному її голосі, а в її заспокоєності, мовчанні. Морально перемагають інші душевні сили особистості, які за моральної поразки залишають совість терзатися на самоті.

Виконуючи запобіжну функцію, совість наполягає на дотриманні моральних заборон, змушує людину уникати певних дій, якими б принадними і навіть раціональними вони не здавалися. Вона сигналізує про загрозу зла, що часто чатує на людину під час морального вибору і вчинків, які заплановано здійснити чи відмовитися від них. Голос совісті спонукає людину утриматись від кроку, який би призвів до сорому, жалкування, каяття.

При виконанні запобіжної функції совість виявляється не так виразно, її голос зливається з іншими позитивними душевними силами особистості. Про спокуси, які загрожують людині, попереджує не тільки совість, а й почуття добра, морального обов'язку, відповідальності, часто й розум. При виконанні ж ретроспективної функції в ситуації моральної поразки особистості голос совісті глушить усі інші (добрі й лихі) голоси.

Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі; сором - переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми; вина - переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім «Я» або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних вчинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

Таким чином, можна зробити висновок, що особистість керуючись моральними традиціями і цінностями суспільства, почуттям справедливості та спираючись на совість, спроможна розібратись у будь-якій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення, протистояти аморальним спокусам і не здійснювати дії, що знаходяться під моральною забороною суспільства. Голос совісті загострює моральну інтуїцію людини у розпізнанні добра і зла. Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, посилює її внутрішній самоконтроль і почуття морального обов'язку та відповідальності за свої вчинки. В результаті така людина постає як особистість, що досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку - моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою та виступає потужною силою вдосконалення моральних традицій суспільства.

Список використаних джерел

Бербешкина 3. А. Совесть как этическая категория / 3. А. Бербешкина. -М.: Высш. шк., 1986. - 104 с.

Гегель Г. В. Ф. Философия духа / Г. В. Ф. Гегель / Энциклопедия философских наук: в 3 х тт. - М.: Мысль, 1977. - Т.З. -471 с.

Кант И. Лекции по этике / И. Кант. - М.: Республика, 2000.- 431 с.

Малахов В. А. Етика: Курс лекцій [навч. посібник] / В. А. Малахов. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

Мовчан В. С. Етика [навч. посібник] / В. С. Мовчан. - К.: «Знання», 2007. - 323 с.

Современная книга по эстетике [Текст]: антология / Пер. с англ. Э. Н. Глаголева, В. М. Закладная, Ю. С. Иванов; Общ. ред., вступ, ст. А. Егоров. - М.: Иностранная литература, 1957. - 603 с.

Тофтул М. Г. Етика [навч. посібник] / М. Г. Тофтул. - К.: Академія, 2005. - 422 с.

Фромм Э. Человек для себя. Исследование психологических проблем этики / пер. Л. А. Чернышовой. - URL: http:// golubinski.ru/socrates/fromm/fromm4/txt09.htm

Размещено на Allbest.ru