Перспективи формалізації контексту аргументації в прагма-діалектиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перспективи формалізації контексту аргументації в прагма-діалектиці

Тищенко М. В.,

аспірант, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Аналізуються сучасні дослідження в галузі теорії аргументації. Метою є з'ясування можливостей імплементації поняття контексту в формальну модель прагма-діалектичної критичної дискусії. Стаття розглядає дві моделі формалізації критичної дискусії, обидві у вигляді діалогової гри. Перша -- авторства Еріка Краббе, друга -- Джекі Віссера. Після виокремлення їхніх суттєвих характеристик визначається можливість специфікації запропонованих дослідниками формалізацій для різних типів контексту. В якості прикладу розглядається контекст переговорів, для чого визначаються його відмітні риси з точки зору прагма--діалектики. Після оцінки можливостей їхньої формальної стверджується, що для повноцінного відображення контексту переговорів недостатньо лише діалогово--ігрових компонентів формалізації. Їх необхідно розширити ще уявленням про бажання учасника дискусії та його пріоритети в переговорному процесі.

Ключові слова: контекст аргументації, прагма--діалектика, критична дискусія, діалогова гра.

Останні 20 років інтерес до вивчення аргументації з боку комп'ютерних наук невпинно зростає. Першою спробою інтеграції поняття аргументації сферу штучного інтелекту прийнято вважати статтю Фан Мін Данга (Phan Minh Dung) «Про прийнятність аргументів та її фундаментальну роль у немонотонній аргументації, логічному програмуванні та іграх з n-ною кількістю гравців» (On the acceptability of arguments and its fundamental role in nonmonotonic reasoning, logic programming and n-person games) [2]. Після публікації цієї праці у 1995 році значна кількість науковців звернулася до дослідження тематики аргументації з точки зору комп'ютерних наук та теорій штучного інтелекту. Серед них можна виокремити Саймона Парсонса (Simon Parsons), Пітера МакБерні (Peter McBurney), Лейлу АмГуд (Leila Amgoud), Девіда Вулдріджа (David Wooldridge), Генрі Праккена (Henry Prakken) та інших. Через те, що комп'ютерні науки вимагають жорсткої формалізації, питання формалізації аргументації зайняло одну з провідних позицій. Притому не лише в галузі комп'ютерних наук та теорій штучного інтелекту, але й всередині самої теорії аргументації.

Розробка формальних систем аргументації дуже давно була одним з інструментів теорії аргументації, проте зацікавленість комп'ютерних наук вивела її на перший план. Останнім прикладом звернення науковців з галузі теорії аргументації до проблеми формалізації стала публікація в цьому році одразу двох статей, присвячених спробам формалізувати прагма-діалектичну критичну дискусію. Перша булла запропонована Еріком Краббе (Erik Krabbe) у статті «Формалізація критичної дискусії» (Formalization of Critical Discussion) [4], друга Джекі Віссером (Jacky Visser) у статті «Мовленнєві акти у діалогово-ігровій формалізації критичної дискусії» (Speech Acts in a Dialogue Game Formalisation of Critical Discussion) [10]. Метою обох статей було створення інструментарію для формального моделювання прагма-діалектичної критичної дискусії. гра контекст діалектика дискусія

Але критична дискусія не єдиний здобуток прагма-діалектики в галузі теорії аргументації. Під керівництвом Франса ван Еемерена (Frans van Eemeren), у межах цього підходу наприкінці 2010-х років було розроблену теорію контекстів аргументації, яка повинна була вирішити проблеми, які Ф. ван Еемерен виокремив у розповсюдженій типології діалогів Дагласа Волтона (Douglas Walton) та Е. Краббе. Остання, в свою чергу, знайшла відгук в межах комп'ютерних наук та теорій штучного інтелекту, які запропонували значну кількість різних формалізацій для відображення різних типів (або контекстів) діалогу.

Ця стаття закликана дослідити, чи можлива формалізація прагма-діалектичного поняття контексту аргументації. В якості прикладу будуть розглянуті вже наявні формалізації контекстів з типології ВолтонаКраббе. Для цього будуть коротко розглянуті обидві спроби формалізації поняття критичної дискусії, окреслено взаємозв'язок поняття критичної дискусії з прагма-діалектичним поняттям контексту аргументації, та вказані основні методи формалізації поняття контексту в інших формалізованих системах.

1. Формалізація критичної дискусії як діалогової гри.

Діалогова гра є одним з найпоширеніших методів формалізації аргументації. Вона була запропонована ще в 1970 році у монографії Чарльза Гембліна (Charles Hamblin) «Помилки» (Fallacies) [3]. З того часу науковцями в галузі теорії аргументації було запропоновано багато ігор, які дозволяють формалізувати різні елементи аргументації. Гра, запропонована Ч. Гембліном, отримала назву Н, серед інших розповсюджених ігор можна виокремити DC авторства Джима МакКензі (J. D. MacKenzie), СВ Д. Волтона та PPD Д. Волтона та Е. Краббе. Діалогові ігри задаються за допомогою визначення синтаксичних правил, дозволених локуцій, або діалектичних ходів, та правил зміни поля зобов'язань.

Коли комп'ютерні науки та теорії штучного інтелекту звернулися до аналізу аргументації, саме діалогові ігри склали основу їхньої формалізації. Цей підхід і обрали Е. Краббе та Д. Віссер у своїх спробах формалізувати критичну дискусію. Помітною спільною рисою цих підходів, яка відрізняє їх від інших формалізацій, є наявність двох тестів, або процедур, які працюють як функції, областю значення яких є множина {1,0}, де 1 позначає успішну перевірку, а 0 невдалу.

Перший тест називається «процедура інтерсуб'єктивної ідентифікації» (intersubjective identification procedure, або IIP), і його метою є встановлення тотожності висловлювання, стосовно якого була проведена ця перевірка, до якогось висловлювання з множини тих, які були визначені прийнятними для обох учасників. За правилами обох ігор множина загальноприйнятних висловлювань має бути непорожньою, оскільки прагма-діалектичний підхід передбачає, що коректна аргументація неможлива без висловлювань, які б приймалися обома учасниками.

Другий тест називається «процедура інтерсуб'єктивного поєднання» (intersubjective linking procedure, або ILP) у Е. Краббе або «процедура інтерсуб'єктивного тестування» (intersubjective testing procedure) у Д. Віссера. На відміну від попереднього тесту, який оцінював прийнятність висловлювання для обох учасників аргументації, цей тест оцінює прийнятність процедури виводу, за допомогою якої протагоніст поєднує аргументи на захист своєї думки.

Іншою спільною рисою цих двох формалізацій, яка відрізняє їх від багатьох інших, є асиметричність учасників діалогу. Співрозмовники мають різні ролі, і це виражається не лише в порядку ходів, але і в різних локуціях, дозволених учасникам. Наприклад, CD, діалогова гра, запропонована Е. Краббе, дозволяє опоненту лише ставити під сумнів окремі висловлювання пропонента або процедуру виводу між засновками та висновком аргументативного міркування. Іншими словами, ця формалізація дозволяє виразити лише незмішане розходження у думках, коли опонент не висуває власної точки зору, а лише примушує пропонента захищати свою, яка вважається початковою точкою зору (initial standpoint). Формалізація Д. Віссера запозичує цю властивість, трохи розширюючи набір дозволених локуцій для обох учасників.

Через те, що порівняння цих двох підходів не є метою статті, для встановлення відмінностей обмежимося цитатою Д. Віссера, яка розкриває відмінності між його грою та формалізацією Е. Краббе: «Перш за все... формалізація Краббе має справу з діалектичним виміром ідеальної моделі, ігноруючи роль мовленнєвих актів. По-друге, CD1 дозволяє серії ходів замість того, щоб вводити строгу процедуру зміни ходу. По-третє, у випадку аргументації з великою кількістю висловлювань, усі елементарні висловлювання атакуються окремо. Моєю метою було створення гри, яка: (1) включає прагматичний вимір критичної дискусії, (2) вимагає строгого чергування ходів, і (3) дозволяє сумніватися у всьому пропозиційному змісті аргументації в один хід» [10, с. 5].

Зазначивши основні спільні та відмітні риси обох формалізацій, окремо зупинимося на такій важливій особливості критичної дискусії як розрізнення чотирьох діалектичних стадій. Наряду зі зверненням до прагматичного компоненту аргументації, саме виокремлення чотирьох стадій критичної дискусії є одним з головних здобутків прагма-діалектичного підходу. Окрім того, як буде показано в наступному розділі, саме розрізнення стадій дискусії відіграє ключову роль у прагма-діалектичному понятті контексту аргументації.

У прагма-діалектиці прийнято розрізняти чотири стадії критичної дискусії. По-перше, стадію конфронтації, де «стає зрозуміло, що існує точка зору, яка не прийнятна для усіх учасників дискусії, оскільки викликає сумніви чи суперечності, таким чином встановлюючи («змішане» чи «незмішане») розходження думок» [9, с. 60]. Другою визначається стадія відкриття дискусії, де «учасники. намагаються визначити наскільки багато релевантного спільного ґрунту вони мають (стосовно формату дискусії, загального знання, цінностей і так далі), для того, щоб визначити, чи є їхні процедурні та змістовні «зони погодження» достатньо широкими для забезпечення плідної дискусії» [9, с. 60]. Третьою стадією є стадія аргументації, де «протагоніст висуває аргументи на підтримку своєї точки зору з метою систематично зняти сумніви антагоніста чи спростувати його критичну реакцію. Антагоніст визначає, чи вважає він запропоновану аргументацію прийнятною» [9, с. 61]. Останньою, четвертою, є стадія завершення дискусії, де «учасники встановлюють результат спроби вирішити розходження думок» [9, с. 61].

Обидві запропоновані формалізації не здатні охопити критичну дискусію у всій повноті, тому зосереджуються лише на окремих її стадіях. CD, як визнає сам автор, зосереджується виключно на стадії аргументації. Навіть незважаючи на те, що стаття, де пропонується ця гра, називається «Формалізація критичної дискусії», Е. Краббе в тексті називає CD1 виключно формалізацією стадії аргументації критичної дискусії. Д. Віссер, який пропонує свою систему трохи пізніше, розширює амбіції свого проекту до двох стадій: аргументації та завершення дискусії. Як пояснює сам науковець, це зроблено з метою спрощення формалізації та не означає, що дві пропущені стадії не можуть бути додані в рамках подальшої роботи. Більш того, стадії конфронтації та відкриття дискусії все одно присутні в його системі, нехай і не у повністю вираженому вигляді. «Стадія конфронтації, в якій проявляється природа розходження думок, та стадія відкриття дискусії, в якій визначаються стартові позиції дискусії, враховуються тільки через припущення, зроблені в правилах початку дискусії, визначених в початковий момент діалогової гри» [10, с. 7].

Таким чином, обидві запропоновані діалогові гри зосереджуються перш за все на формалізації безпосередньо аргументації, дозволяючи собі значні спрощення як у можливостях учасників суперечки, так і в структурних компонентах критичної дискусії.

2. Стадії критичної дискусії та контекст аргументації.

Для ілюстрації того, як прагма-діалектика працює з контекстом, розглянемо конкретний приклад, а саме контекст переговорів. Вибір саме цього різновиду пояснюється тим, що він розглядається як в прагмадіалектиці, так і в типології Волтона-Краббе. Останнє означає, що для цього контексту вже побудовані формалізації у вигляді діалогової гри науковцями в галузі комп'ютерних наук. Тому нам простіше буде оцінити, чи можливо поєднання наявної формалізації з першими спробами формалізувати прагма-діалектичну критичну дискусію.

Основою інтерпретації поняття контексту в межах прагма-діалектики є видозміна основних характеристик критичної дискусії залежно від контексту, в якому вона відбувається. Це зберігає актуальність обох формалізацій, оскільки правила критичної дискусії, на яких вони обидві будуються, залишаються незмінними. Натомість змінюються характеристики стадій критичної дискусії. Кожній зі стадій ставиться у відповідність певний елемент реальної комунікативної ситуації. Оскільки таких ситуацій нескінченно багато, Ф. ван Еемерен, автор прагма-діалектичного поняття контексту, пропонує розглядати лише ситуації з великим рівнем інституціоналізації та конвенціоналізації. Це гарантує, що різноманіття комунікативних ситуацій буде підпорядковано спільним рисам, які б дозволили їх узагальнити з метою подальшого теоретичного аналізу.

У праці «Стратегічне маневрування в аргументативному дискурсі: розширюючи прагма-діалектичну теорію аргументації» (Strategic Maneuvering in Argumentative Discourse: Extending the Pragma-dialectical Theory of Argumentation) Ф. ван Еемерен визначає контекст переговорів необхідною складовою дипломатичної комунікації. Прикладами переговорів у складі дипломатичної комунікації він називає мирні переговори, торгові контракти та дипломатичні меморандуми [8, с. 143]. Незважаючи на те, що усі названі приклади відрізняються одне від одного, їхні головні риси можна узагальнити, поставивши реальні складові комунікації у відповідність стадіям критичної дискусії. Так, стадії конфронтації відповідатиме початкова ситуація, стадії відкриття дискусії процедурні та матеріальні стартові точки зору, стадія аргументації буде виражатися засобами аргументації та критики, а стадія завершення дискусії втілиться у можливих наслідках комунікації.

З цього видно, чому в попередній частині така велика увага була приділена саме вираженню у формалізаціях стадій критичної дискусії. Адже саме за допомогою них прагма-діалектична теорія формулює своє розуміння контексту. Деталізуємо його, розглянувши контекст переговорів.

До того як запропонувати стислу характеристику контексту, Ф. ван Еемерен починає з загальних теоретичних спостережень стосовно цього формату. «Зазвичай у типах комунікативної активності, де використовується цей жанр [переговорів], учасники на початку вільні визначити свій власний формат, але як тільки вони його визначають, він стає обов'язковим. Конститутивні правила переговорів стають усталеними як тільки вони приймаються обома сторонами» [8, с. 150]. Це значно полегшує роботу з формалізації такого діалогу, оскільки його правила не можуть змінитися прямо під час дискусії. Проте цього не можна сказати про інший важливий складовий елемент аргументації точки зору, які захищають учасники. «Виразною особливістю деяких типів комунікативної активності, які відносяться до цього жанру [переговорів], таких як торги або обмін, є те, що точки зору, які захищаються учасниками дискусії, можуть змінюватися у процесі переговорів, тому конфронтація, яка є основою дискусії, буде змінною (тому під час аналізу такої дискусії її необхідно розбити на цілу серію пов'язаних дискусій)» [8, с. 150]. Наскільки простою є для формального моделювання перша умова, настільки ж проблемною для вираження є ця особливість.

На цьому етапі слід звернути увагу на особливість прагма-діалектичної концепції контексту, яка значною мірою ускладнює її формалізацію. Справа в тім, що, на відміну від типології Волтона-Краббе, прагмадіалектичне розуміння контексту свідомо розроблялося Ф. ван Еемереном як дескриптивний інструментарій. Запропонована ним класифікація дозволяє не стільки створювати критичні дискусії у певних контекстах, скільки коректно їх оцінювати. В той же час для створення правил діалогової гри необхідна саме нормативна функція, яка б дозволила створити правила для учасників дискусії. Однак риси переговорів, які пропонуються Ф. ван Еемереном, все ж таки показують, що, незважаючи на постульований дескриптивний характер, запропонована ним концепція залишає ряд властивостей, які можна досить чітко формалізувати.

Стадія конфронтації у переговорах визначається наявним конфліктом інтересів, а усі рішення щодо діалогу приймаються самими учасниками дискусії. Стадія відкриття дискусії характеризується формуванням напівекспліцитних конститутивних правил, та множиною експліцитних поступок, які можуть змінюватися та вимагати поступок від іншої сторони. Стадія аргументації виглядає як обмін пропозиціями, контропропозиціями та іншими комісивами. І, нарешті, стадія закриття дискусії наступає лише тоді, коли обидві сторони погоджуються прийняти результат дискусії, і в разі невдачі можливе повернення до початкового стану. Останнє відрізняє переговори від, наприклад, судової аргументації, де повернення до початкової ситуації (до судового процесу) є неможливим.

Таким чином, з цієї характеристики переговорів як окремого контексту можна виокремити такі складники, яким необхідно знайти формальний відповідник: висловлювання-комісиви (пропозиції, контрпропозиції); якесь відношення умови, яке поєднує поступки однієї сторони з поступками іншої («я погоджуюся на А за умови, що ти приймеш В»); метадіалоги, які б дозволили домовлятися стосовно правил дискусії та її закриття (адже, як було зазначено, в контексті переговорів правила та умови закриття дискусії формуються самими учасниками). Деякі з них уже використовуються у формалізаціях контекстів такого типу, і саме приклади їх використання будуть досліджені в наступній частині.

3. Формалізація контексту переговорів за допомогою діалогових ігор.

Мульти-агентні системи пропонують багато систем для формалізації аргументації, з різним синтаксисом та семантикою. Але через те, що темою статті є прагмадіалектична критична дискусія, увага буде сфокусована виключно на елементах цих формалізацій, які збігаються з вищеназваними характеристиками контексту переговорів в прагма-діалектиці. Після цього можна буде оцінити можливість поєднання цих елементів з запропонованими Д. Віссером та Е. Краббе моделями представлення критичної дискусії.

Першим необхідним компонентом, якого вимагає контекст переговорів, є нові локуції, або діалектичні ходи, які може робити учасник діалогу. У формалізаціях Д. Віссера та Е. Краббе множина можливих ходів сперечальників дуже обмежена. У запропонованій Е. Краббе грі CDj опонент може лише локуцією «виклик» (challenge) змусити пропонента захищати стверджені атомарні висловлювання або процедуру виводу. У пропонента трохи більше альтернатив: відправити атомарне висловлювання або процедуру виводу на згаданий незалежний тест; ствердити свою точку зору відповідною локуцією (standpoint); або ж висловити міркування на підтримку якогось атомарного висловлювання (argument).

У Д. Віссера список дозволених локуцій трохи ширший за рахунок більш активного використання прагматичного компоненту. До запропонованих Е. Краббе локуцій додається вимога «розв'язати» (resolve), яку можуть застосовувати обидва сперечальника. Ця локуція використовується після тесту, який визначає прийнятність висловлювання або процедури виводу, і примушує учасника відреагувати на результат незалежного тесту. Протагоніст може або ще раз ствердити свою точку зору (на відміну від формалізації Е. Краббе, у Д. Віссера початкове ствердження точки зору не є окремою локуцією, а скоріше метадіалоговою складовою гри), або її прибрати, у опонента ж є лише один варіант зняти свої сумніви стосовно висловлювання або процедури виводу. Очевидно, що такого переліку недостатньо для повноцінного моделювання контексту переговорів, тому розглянемо, які локуції використовуються для цього в інших джерелах.

Формалізація контексту переговорів давно цікавить науковців у галузі мульти-агентних систем, на рахунку яких значна кількість праць, присвячених цій темі. Зокрема, можна відзначити статті Д. Вулдріджа та С. Парсонса [11]; Л. Амґуд, С. Парсонса та Ніколаса Моде [1]; Фаріби Садрі, Франчески Тоні та Паоло Торроні [7]. Останні дві праці пропонують схожий перелік можливих локуцій, який в тому числі дозволяє виразити необхідні особливості прагма-діалектичного розуміння контексту переговорів.

До переліку найбільш поширених локуцій науковці додають специфічні, потрібні саме для контексту переговорів: вимога (request), обіцянка (promise) та відмова (refuse). Ці три діалогових ходи, пов'язані зі стандартними локуціями, дозволяють у загальних рисах моделювати ситуацію переговорів. Так, вимога дозволяє учаснику просити щось, чого у нього немає, але є у іншого учасника. Обіцянка дозволяє пов'язати якийсь бажаний елемент, наявний у іншого учасника, з непотрібним йому елементом. Відмова, як зрозуміло з назви, означає небажання одного з учасників діалогу прийняти запропоновану іншим пропозицію. Для ілюстрації особливостей цього типу діалогу розглянемо спрощений приклад. Це переговори, де представник профспілки (в цьому випадку він буде пропонентом) вимагає підвищення зарплатні для працівників.

П: Ми вимагаємо підвищення зарплатні.

О: Це неможливо.

П: Чому?

О: Тому що для підвищення зарплатні ви повинні добре працювати.

П: Ми обіцяємо, що будемо добре працювати за умови підвищення зарплатні.

О: Добре.

Тепер формалізуємо цю аргументацію за допомогою трьох згаданих локуцій для переговорів та наявних ходів для критичної дискусії. Для спрощення «роботодавець підвищує зарплатню» позначимо р, а «працівники добре працюють» q. Одразу зазначимо, що буде використана не запропонована дослідниками формалізація у всій повноті, а лише локуції, які вони пропонують, з метою визначення умов, необхідних для їхнього функціонування.

П: request (р)

О: refuse (р)

П: challenge (refuse (р))

О: argue (q/p)

П: promise (р ^ q)

О: accept (р ^ q)

Цей приклад наочно демонструє головні вимоги, які ставить контекст переговорів до своєї формалізації. Адже так само, як визначення прийнятності висловлювань та процедури виводу потребує зовнішньої відносно діалогу операції (згаданого в першій частині тесту), переговори вимагають принципово нової характеристики агентів. Відтепер недостатньо, щоб вони мали у полі зобов'язань певні твердження, які вони приймають. Необхідно, щоб у них були ще цілі та засоби. У наведеному прикладі опонент має змогу зробити поступку р, але не робить її допоки не отримує взамін обіцянку q. Так само пропонент починає діалог з метою здобути р, заради чого готовий поступитися q. Окрім того, приклад показує, що самих лише цілей замало, необхідно ще якесь відношення ранжування, яке дозволило б учасникам визначити, за яких умов вони готові зробити поступку, а яких буде недостатньо. Усе це додає до формалізації цілий комплекс компонентів, яких немає у запропонованих системах. Адже тепер недостатньо лише визначати правила діалогу, необхідно характеризувати агентів цілим комплексом властивостей, відповідно до яких будуть визначатися їхні кроки в діалозі.

Ще складнішим кроком виявляється перенесення на учасників функцій встановлення правил діалогу. Контрольні метадіалоги не є чимось незвичним для комп'ютерного моделювання аргументації, адже перші спроби імплементації різних типів діалогу відбувалися якраз за допомогою так званих «діалогових фреймів» [6]. Трохи пізніше П. МакБерні та С. Парсонс [5] пропонують тришарову структуру аргументації, де на контрольному рівні агенти якраз визначають тип діалогу. Можливим варіантом застосування цієї системи до проблеми вираження контексту переговорів є формування різних правил переговорів як окремих типів діалогів, між якими учасники можуть обирати на контрольному метарівні. Однак цей рівень не відрізняється виразністю, оскільки все, що можуть робити учасники, це запропонувати один з видів діалогу, після чого інший може або прийняти цю пропозицію, або відхилити. Цього явно недостатньо для повноцінного вираження переговорного процесу стосовно формату переговорів, який в реальності часто займає не менш важливе місце, ніж самі переговори. В той же час кожне ускладнення метадіалогового контрольного рівня вимагатиме все більш детальних регулятивних правил, аж допоки він не вимагатиме власного контрольного рівня. Таким чином, повна імплементація цієї характеристики контексту переговорів на цей момент здається нам неможливою.

Висновки. Формалізувати прагма-діалектичну концепцію контекстів аргументації непросто, що визначається її в цілому неформальним та дескриптивним характером з акцентом на прагматичний компонент. Проте це не означає, що вона принципово непридатна до формалізації. Це демонструють як перші спроби Д. Віссера та Е. Краббе, так і доволі структуровані та узагальнені риси різних контекстів, які пропонує розглядати Ф. ван Еемерен. Навіть короткий погляд на один окремий від контексту дозволяє побачити як потенціал, так і проблемність цього напряму роботи. Головним сприятливим фактором у спробах формалізації прагма-діалектичного поняття контексту є вже наявний комплекс формалізацій різних типів аргументацій, розроблений в рамках теорій штучного інтелекту, логічного програмування та мульти-агентних систем. Найбільшим викликом для формалізації наразі здається саме прагматичний компонент прагма-діалектики, оскільки синтаксис та семантика вже доволі детально розроблені в рамках наведених теорій. Тому не дивно, що саме на прагматиці зосередив свою формалізацію Д. Віссер, і можна припустити, що в подальшому дослідження можливостей формалізації прагмадіалектичної теорії буде зосереджуватися переважно на прагматичному компоненті аргументації.

Список використаних джерел

1. Amgoud L., Parsons S., Maudet N. Arguments, dialogue, and negotiation // 14th European Conference on Artificial Intelligence, ECAI, 2000. IOS Press. P.338-342.

2. Dung P. M. On the acceptability of arguments and its fundamental role in nonmonotonic reasoning, logic programming and n-person games // Artificial Intelligence, Vol.77, №2, 1995. P.321-357.

3. Hamblin C. L. Fallacies. London: Metheun &Co Ltd, 1970. 326 p.

4. Krabbe E. C. W. Argumentation (2016). doi:10.1007/s10503016-9401-y

5. McBurney P., Parsons S. Games that agents play: A formal framework for dialogues between autonomous agents // Journal of Logic, Language and Information, Special Issue on Logic and Games.11 (3), 2002. P.315-334.

6. Reed C. Dialogue frames in agent communication // Proceedings. International Conference on Multi Agent Systems, 1998. P.246-253.

7. Sadri F., Toni F., Torroni P. Logic agents, dialogues and negotiation: an abductive approach // Proceedings of the AISB 2001 Symposium on Information Agents for E-Commerce. Vol.39, 2001. P.407-415.

8. Van Eemeren F. H. Strategic Maneuvering in Argumentative Discourse: Extending the Pragma-dialectical Theory of Argumentation. John Benjamins Publishing Company, 2010. 308 p.

9. Van Eemeren F. H., Grootendorst R. A systematic theory of argumentation: The pragma-dialectical approach. Cambridge: Cambridge University Press, 2004. 216 p.

10. Visser J. Argumentation (2016). doi:10.1007/s10503-0169404-8

11. Wooldridge M., Parsons S. Languages for negotiation // 14th European Conference on Artificial Intelligence, ECAI, 2000. IOS Press. P.393-400.

Размещено на Allbest.ru