Наукознавчі дослідження в Радянському Союзі досягли їх найвищого піку в II половині XX століття, їх головним завданням було підвищення ефективності впливу науки на економіку країни.

Ім'я видатного вченого-наукознавця та економіста, члена-кореспондента Академії наук УРСР Геннадія Михайловича Доброва добре відомо в науковому світі як в нашій країні, так і за кордоном [1]. Загальновизнаним є його внесок у становлення наукознавства як самостійної галузі науки, розробку його теоретичних основ і методів вирішення прикладних проблем, особливо в сфері державного управління наукою та науково - технічним прогресом.

У своїй статті "Про передбачення розвитку науки" [2] відомий вчений і наукознавець Г.М. Добров наголошує, що методи і прийоми прогнозування, які розробляються стосовно до різних конкретних галузей знань, мають ряд загальних характерних рис і методологічних особливостей. Разом з тим існує тісний органічний зв'язок методів прогнозування науки не тільки з законами конкретних природних і технічних наук, а й значною мірою з соціально-економічними та суспільно-політичними закономірностями.

Також виділяє, групи факторів, які впливають на розвиток наукового прогресу. До них належать наступні:

а) соціальні умови розвитку і характеру використання результатів науки (загострення між продуктивними силами і виробничими відносинами);

б) питання про межі розвитку певних галузей науки і техніки, що накладаються природою (ресурси, вимоги, можливості);

в) внутрішні протиріччя розвитку науки (зростання наукової інформації; негативний ефект вузької спеціалізації вчених; необхідності подовження термінів навчання людей, які готуються зайняти місце на передньому плані науки; досягнення меж здатності людського мозку до узагальнень; "Вичерпування" можливостей самої науки як такої в міру розкриття нею таємниць природи.

У 1966 року відбувся радянсько-польський симпозіум з проблем комплексного вивчення розвитку науки, на якому потрібно було визначити межі та перспективи нової дисципліни. Геннадій Михайлович пов'язував наукознавство з розробкою інформаційного підходу до науки. "Загальне наукознавство" виділяв як теорію науки. Надалі вчений став розглядати наукознавство як об'єднуючу назву для комплексу дисциплін [3, с.6-10].

Наукознавство як єдина теорія науки і як комплексна наука не відбулося.

Незабаром після радянсько-польського симпозіуму в 1966 р. в Києві вийшла книга Г.М. Доброва "Наука про науку" [4], в центрі уваги якої знаходилося використання кількісних методів аналізу науки, що розглядається як інформаційна система, з метою вирішення практичних задач прогнозування, планування і управління в сфері науки.

Добров вважав, що однією з вирішальних передумов успіху в розробці кількісних методів історико-наукового аналізу є вибір і розробка конкретних вимірників і характеристик розвитку науки. Наука як сума і система знання - об'єкт, що знаходиться в сфері інтелектуальної діяльності людей [4, с.21].

Геннадій Михайлович визначав наукознавство, як комплексне дослідження досвіду функціонування наукових систем, що сприяє посиленню потенціалу науки і підвищенню ефективності наукового процесу за допомогою засобів організаційного впливу [5].

Характерною рисою сучасної науки є системний підхід до об'єктів дослідження, згідно з яким об'єкт розглядається як цілісна система, що об'єднує певну множину взаємозв'язаних і взаємодіючих елементів в єдине ціле, і водночас, є підсистемою системи більш високого рівня.

Коли об'єкт безпосередньо представляється досліднику як індивідуальний, віддалений від системи, його зв'язками з середовищем ніяк не можна нехтувати. Вплив середовища або надсистеми може визначати багато властивостей об'єкта. Розкриття особливостей зовнішніх впливів стає ключем до розуміння його якісної індивідуальності. Тобто в наукових дослідженнях важливе місце слід відводити методиці розгляду об'єкта як систем, розчленування об'єкта на структурні рівні, аналізу зовнішніх зв'язків, взаємодій і особливостям об'єднання елементів в єдину цілісну систему [6, с. ЗО].

Вчений виходив з позицій системного та інформаційного підходів. Про що свідчить сформульований ним висновок, щодо системності організму науки: "Втрачаючи таку властивість, наука перестає бути наукою, перетворюючись у змістовному плані на зібрання розрізнених фактів, а в організаційному - в автономні групи індивідуально діючих любителів - колекціонерів" [3].

Інформаційний підхід пов'язаний з тенденцією інтеграції наукового знання. Г.М. Добров трактує науку як сукупність видобутої людством інформації, представленої в формалізованому і систематизованому вигляді, як особливим чином організовану систему, громадський інститут для отримання нової інформації [7].

У своїй книзі "Наукознавство: пошук системних ідей" сучасний вчений, доктор філософських наук, В.І. Онопрієнко виділяє, що інформаційна концепція наукового процесу, обґрунтована Г.М. Добровим під безпосереднім впливом В.М. Глушкова, зросла з розробки питань ефективності науки і кваліфікована як інформаційне зображення наукового процесу, що описується як процес збору і переробки інформації з метою отримання нового знання і його практичного застосування. Що дало визначення наукознавства як комплексного дослідження досвіду функціонування наукових систем, що сприяє посилення потенціалу науки і підвищенню ефективності наукового процесу за допомогою засобів організаційного впливу [8, с.23].

Методи наукознавства розглядалися вченим як цілісна система, яку формують комплексний, якісний і кількісно визначений аналіз, системні міждисциплінарні дослідження, де значний методологічний потенціал для наукознавства мають теорія систем, дослідження операцій та інші математичні дисципліни, кібернетика та інформатика, економічні науки, соціологія. Застосування конкретно-наукових методів (математичних, історичних, емпіричних, соціологічних, економічних) для виявлення закономірностей функціонування і розвитку науки на відміну від філософії науки, де дослідження науки насамперед як когнітивної системи відбувається на категоріальній основі філософії, її методами і мовою, уможливлює отримання нових знань про науку як складно організовану соціальну систему, що має прикладне значення [10].

Особливе місце серед зазначених методів, які формують методологічну базу наукознавчих досліджень, посідає наукометричний аналіз.

Геннадія Михайловича можна вважати одним з перших розробників наукометричного аналізу, який ще в 70-х рр. XX століття зробив спробу кількісно оцінити продуктивність суб'єктів наукової праці на різних рівнях соціальних систем.

Вчений поєднував наукову та науково-організаційну роботу з громадськістю, був членом різних товариств, комісій, наукових рад і редакційних колегій видань, зокрема, головним редактором міжнародного журналу "Наукометрія", який видавався в Будапешті [9, с.8].

Відомий вчений визначив головні наукознавчі проблеми - ефективність наукових систем, оцінка наукового потенціалу і наукова прогностика [3, с.27].

Геннадій Михайлович згрупував методи оцінки наукової діяльності за трьома підходами: економічним, наукометричним, проблемно-орієнтовним. Найважливішими показниками, що характеризують економічну ефективність наукової діяльності, якої були: кількість виданих патентів та авторських свідоцтв, чисельність і рівень підготовлених наукових кадрів, розмір капіталовкладень в науку, витрати на дослідження і розробки, показники зростання продуктивності праці. Для оцінки ефективності теоретичних досліджень вчений запропонував використовувати такі наукометричні методи, як кількість наукових публікацій у періодичних виданнях вищого Гатунку та індекс цитувань. Проблемно-орієнтовний підхід стосувався проблеми ефективності використання наукового потенціалу відповідно до поставлених цілей, оскільки для досягнення мети необхідні не лише ресурси, але й комплексні заходи щодо планомірного розвитку всіх складових потенціалу [10].

Важливою рисою наукової роботи Г.М. Доброва була його діяльність по зміцненню авторитету вітчизняної науки за кордоном. Він працював у ряді міжнародних організацій як експерт ЮНЕСКО і РЕВ з питань наукової політики, представляв вітчизняну науку на численних міжнародних наукових форумах, як науковий керівник робочої групи України брав участь у проектах ЮНЕСКО "Ефективність наукових груп" [11]. В результаті, на основі підсумків проекту було видано монографію "Науково-технічний потенціал: структура, динаміка, ефективність", в якій визначені тенденції формування та розвитку науково-технічного потенціалу [10]. А також Геннадій Михайлович приймав участь у виконанні міжнародного проекту під егідою ЮНЕСКО "Соціальні оцінки нових технологій в країнах, що розвиваються" [9, с.8; 12].

Наукова спадщина Г.М. Доброва продовжує залишатися актуальною та затребуваною і на сьогодні. Цілий ряд монографічних робіт вченого активно цитується, вносяться в бібліографічні списки літератури сучасних наукових, навчально-методологічних і бібліографічних друкованих та електронних видань.

Розробка методичних підходів до оцінювання якості наукового дослідження й результативності діяльності наукових працівників залишається однією з основних проблем наукознавства.

Г.М. Добров розвинув теорію науково-технічного потенціалу і методів його вимірювання [10], теорію і практику науково-технічного прогнозування [13].

Одержані Г.М. Добровим пріоритетні результати дістали широке визнання як у нашій країні, так і за кордоном. Він був автором понад 400 наукових праць, в їх числі 26 монографій,20 видань вийшли під його редагуванням, серед яких "Наука про науку" та "Прогнозування науки і техніки" перевидано у 8 зарубіжних країнах.

Геннадій Михайлович зробив величезний вклад у розвиток наукознавства, залишивши по собі наукову спадщину, яка збагатила вітчизняну науку і вивела її на міжнародний науковий рівень.

наукознавство добров науковий прогрес

Список використаних джерел