Антропологізація наукової раціональності як гуманітаризація наукового дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. Івана Франка

УДК 165.63(4)«16/18»

Антропологізація наукової раціональності як гуманітаризація наукового дискурсу

Моравецький О.М., аспірант кафедри історії філософії

olegfilos@mail.ru

Україна, Львів

Наукове пізнання є органічним процесом взаємодії об'єктивного та суб'єктивного, процесом об'єктивного відображення світу поєднаним із ментальним світом людської свідомості. Науку завжди творить людина з її власними прагненнями, емоціями, цілями, цінностями, фантазіями.

У зв'язку з цим, метою статті є дослідження феномену антропологізації наукової раціональності, що виявляється в процесі гуманітаризації наукового дискурсу.

Важливою характеристикою науки є її інтерсуб'єктивність, бо результати, які вона демонструє, є плодом як індивідуальних так і колективних зусиль. Тому факторами буття науки в системі інших суспільних відносин є і інституціональні, і інтелектуальні, і філософські, і релігійні і навіть естетичні. В позанаукових формах пізнання наука знаходить свої ідеали, цінності, цілі виявляючи таким чином свій антропологічний (людський) вимір.

Використовуються такі наукові методи як: аналіз, порівняння, синтез, індукція, дедукція, аналогія тощо.

Ключові слова: анпропологізація, наука, наукове пізнання, раціональність, філософія науки.

Abstract

Antropologzation scientific rationality as the humanitarization of scientific discourse.

Moravetskiy O. M., graduate student department ofhistory of philosophy ofLviv national University named after Ivan Franko (Ukraine, Lviv), olegflos@mail.ru

Scientific knowledge is an organic process of interaction between objective and subjective, a process of objective reflection of the world combined with the mental world of human consciousness. Science always creates the man 'with his own ambitions, emotions, goals, values, fantasies.

In this regard, the aim of the article is the study of the phenomenon anthropologization scientific rationality, which is manifested in the process of humanization of scientific discourse.

An important characteristic of science is its intersubjectivity, because the result? that it shows, is the result of both individual and collective efforts. Therefore, factors in the Genesis of science in the system of social relation? is institutional, intellectual, philosophical, and religious, and even aesthetic. In unscientific forms of knowledge of science find? its ideals, values, goals, showing thus its anthropological (human) dimension.

Using such research methods as: analyst?, comparison, synthesis, induction, deduction, analogy and the like.

Keywords: antropologization, science, scientific knowledge, rationality, philosophy of science.

Предметом нашого дослідження виступає гуманізація наукового дискурсу як соціального феномену.

Серед дослідників, праці яких тією чи іншою мірою пов'язані із окресленням даної проблеми, можна виділити: Дж. Бернала [1], М. Полані [9], В. Вернадського [3], С. Кримського [7], В. Мельника [8], В. Розина [11], Л. Шестова [14] та ін. Однак, усе ще бракує досліджень, у яких було б обґрунтовано значущість гуманізації наукового дискурсу.

Намагання відкрити, розгадати та збагнути феномен людини виливаються в низку означень науки, релігії, мистецтва та й з рештою буденного пізнання які його характеризують. Так філософи, психологи, антропологи, соціологи та інші вчені висловлюють думки про людину як істоту раціональну, емоційну, моральну, культурну, технічну, політичну, соціальну, гуманну, навіть «граючу» і т. д. Так чи інакше, не зважаючи на розставлені акценти відповідно до тієї чи іншої точки зору, без сумніву раціональність окреслюється як безумовно притаманна ознака людської істоти, яку ще античні філософи (наприклад Арістотель) вносять до основних ідентифікуючих детермінант, що проводять межу між тваринним світом та світом людини. Тому, розум є атрибутивно-сутнісною характеристикою, що поряд з вірою та іншими способами пізнання, становить власне міру людського в людині. У зв'язку з цим, раціонально- ірраціональні способи пізнання стають методологією відкриття загадки особистісного буття.

Наукове пізнання, яке в своїй основі має розум, виступає не лише засобом відкриття, пізнання та перетворення людиною буття та всіх його елементів а й можливістю віднайдення людиною себе у світі, це спосіб самоідентифікації, самопізнання, самовідчуття. Науковий розум дає змогу людині віднайти своє походження, призначення в світі а також дати відповіді на основні смисложиттєві питання про сенс існування. Тому, пізнання дозволяє людині не лише проникати в таємниці глибин буття, воно дає їй можливість самого буття, самореалізації в ньому в якості Homo sapiens.

Науку визначають по-різному. Про неї можна говорити як про форму суспільної свідомості (поряд з релігією, філософією, мораллю, мистецтвом, правом та ін.) чи про форму суспільної діяльності (науку розглядають як специфічну форму людської діяльності, яка забезпечує фактично вивірене та логічно впорядковане пізнання світу й ефективне використання у соціальних процесах знань на практиці) також як про систему нагромадженого соціально значущого знання або про особливий соціальний інститут для збирання, оновлення, систематизації критичного аналізу фактів, синтезу нових знань, що описують природні та суспільні явища, дозволяють будувати причинно-наслідкові зв'язки між явищами і прогнозувати їх перебіг.

Отже, наука має два важливі складники - систему наукових знань (теорію, гіпотезу, поняття, наукові методи) та систему наукової діяльності.

Якщо розглядати науку як діяльність, то вона неодмінно включає в себе цілепокладання, прийняття рішень, вибору, забезпечення інтересів, визнання відповідальності. До прикладу, на діяльнішому аспекті розумінні науки наголошував В. Вернадський: «Її (науки) зміст не обмежується науковими теоріями, гіпотезами, моделями, створюваною ними картиною світу: в основі вона головним чином складається з наукових фактів і їхніх емпіричних узагальнень, і головним живим змістом є в ній наукова праця живих людей» [4, с. 252].

Якщо ж науку розглядати як систему знань, що відповідають критеріям об'єктивності, соціальної значущості, істинності, то тут неодмінно слід врахувати той факт, що людина, як носій наукового знання намагається забезпечити собі зону автономії й бути нейтральною стосовно ідеологічних і політичних пріоритетів. Саме тому істинне знання виступає елементом, що конституює науку, і водночас є основною її цінністю.

Інституційне розуміння науки передбачає її соціальну природу й об'єктивність її буття як форми суспільної свідомості. Тому, наука являє собою певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукової спільноти, систему норм і цінностей. Важливо те, що із інституційним аспектом науки пов'язані й інші форми суспільної свідомості: релігія, мистецтво, право тощо. Тому, її можна також трактувати як віддзеркалення історичного та культурного стану розвитку суспільства. При цьому можна казати, що вона складає вагому частину національної культури, а отже постає як соціокультурний феномен.

Очевидним є той факт, що наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з появою та продукуванням науково-теоретичного знання. У зв'язку з цим, попри інваріантність її змісту цілком однозначною є та складова, що визначає в ній орієнтацію на набуття знання, як основну мету пізнавальної діяльності. Власне наукове знання володіє ознаками об'єктивності, обґрунтованості, системності, експериментальної верифікації чи фальсифікації та ін. Тому наукове знання описує, пояснює та передбачає процеси і явища об'єктивної дійсності навколишнього світу.

Один із представників філософії науки Дж. Бернал, зауваживши, що дати визначення науки, по суті, неможливо, окреслює шляхи, які певною мірою наближають нас до розуміння того, чим є наука. Отже, для нього наука постає як: 1) інститут; 2) метод; 3) нагромадження традицій, знань; 4) фактор розвитку виробництва; 5) найдієвіший фактор формування переконань і ставлення людини до світу [1, с. 18].

Загалом існує багато варіантів визначень науки, які діють різні філософи, науковці у різних працях, словниках, довідковій літературі.

Наприклад, в Енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона науку визначають як об'єктивно достовірні та систематизовані знання про дійсні явища з погляду їх закономірності чи незмінності [2, с. 692].

Радянський філософський словник за загальною редакцією І. Фролова визначає науку як сферу дослідницької діяльності, що спрямована на вироблення нових знань і включає в себе умови цього процесу: вчені, наукові установи, методи науково-дослідної роботи, понятійний апарат, наукову інформацію та наукові знання [13, с. 236].

У Соціологічному енциклопедичному словнику за редакцією Г. Осипова дається визначення науки як соціального інституту, функція якого полягає в генеруванні, накопиченні, поширенні та застосуванні нових знань. Наука визначається як така, що включає в себе систему координації та поділу праці вчених, спеціалізовані установи (університети, інститути, лабораторії тощо), систему норм, цінностей і правил, що визначають наукову діяльність, методологію й методи дослідження, систему категорій, теоретичних знань та емпіричних даних [12, с. 196].

Великий енциклопедичний юридичний словник за редакцією Ю. Шемшученка містить визначення науки як сфери людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична схематизація об'єктивних знань про дійсність [3,с. 501].

Окрім того, науку в енциклопедичних словниках порівнюють із галуззю культури суспільства або розуміють як галузь наукових знань.

Отже, як соціокультурний феномен наука залежить від багатьох факторів, що діють в суспільстві, а також сама прогнозує та детермінує життя соціуму. Саме тому потреба в наукових знаннях з'являється на світанку розвитку цивілізації, тим самим забезпечуючи потребу людства у здобутті істинних знань про світ і впливаючи на всі вектори розвитку суспільного життя.

Таким чином наука органічно вплетена у сформовані в суспільстві культурні традиції, вона орієнтується на загальні цінності й норми. Тому пізнавальні рефлексії входять у буття культури, що визначає їх етичну й ціннісну наповненість.

Також важливим є те, що наука виступає фактором регуляції суспільних відносин та процесів, що впливає на потреби суспільства, є необхідною умовою раціонального управління, аргументацією інновацій. Це відбувається через сформовану в суспільстві систему виховання та навчання.

Важливою характеристикою науки є її інтерсуб'єкгивність, бо її результати є плодом як індивідуальних так і колективних зусиль. Тому факторами буття науки в системі інших суспільних відносин є і інституціональні, і інтелектуальні, і філософські, і релігійні і навіть естетичні.

Цікаво, що на тісному зв'язку культури і науки наголошують філософи Просвітники. Розвиток суспільного прогресу, вважали вони, неможливий без наукового пізнання й здобутих знань, що вносять щедрий вклад у культуру. «Природа, - стверджував Ж.-А. Кондросе, - нерозривно пов'язала прогрес освіти із прогресом волі, чесноти, поваги до природних прав людини» [6, с. 15].

Тісний взаємозв'язок науки і культури виявляється у їх взаємній зумовленості. З одного боку наука є одним із найвпливовіших соціальних чинників, який визначає не лише перебіг цивілізаційного процесу, а й саму природу європейської культури. Більшість філософів епохи Нового часу взагалі вважали науковий раціоналізм найвпливовішим інструментом не лише у відкритті явищ природи і пізнанні світу а й усіх процесів, які відбуваються в суспільному та індивідуальному житті.

З другого боку, процес пізнання та знаходження істини відбувається і за допомогою інших (не менш важливих) видів пізнання таких як релігія, мистецтво, міфологія та ін., які часто називають позанауковими і які будучи сутністю культури впливають на науку. Детерміністичний вплив цих позанаукових форм пізнання виявляється в тому, що наука черпає в них свої ідеали, цінності, цілі виявляючи таким чином свій антропологічний (людський) вимір.

У зв'язку з цим наукове пізнання - це органічний процес взаємодії об'єктивного та суб'єктивного, процес об'єктивного відображення світу поєднаний із ментальним світом людської свідомості. Науку завжди творить людина і її власними прагненнями, емоціями, цілями, цінностями, фантазіями. А оскільки вона є істотою, що має не лише розум, а й інші засоби пізнання такі як відчуття та почуття, то повного картина світу може бути намальована лише за допомогою усіх цих барв. Процес пізнання є живим процесом втілення прагнення людини відкрити приховану сутність, зрозуміти, пережити, відчути.

Британський вчений і філософ М. Полані [9], наприклад настоює на тому, що людині притаманне не абстрактне проникнення в сутність речей самих по собі (яке протиставляє об'єкт і суб'єкт пізнання), а співвіднесення реальності з людським світом. Саме тому будь-яка спроба елімінувати людську перспективу з нашої картини світу веде не до об'єктивності, а до абсурду.

Таким чином науковий раціоналізм не є монопольним конструктом, що дає ключ до пізнання абсолютної істини. Поряд з ним існують й інші історично сформовані та соціально значимі види людської духовно-практичної діяльності, що не суперечать один одному, а гармонійно доповнюють та допомагають відкрити багатоманіття оточуючої нас реальності. Філософія науки в особі таких авторів як, наприклад, П. Феєрабенд чи Л. Шестов, доводить, що ці види пізнання нічим не поступаються науковому і, більше того, перебувають у тісному зв'язку з ним.

Феєрабенд відважується стверджувати, що хоча наука в сучасному світі і завоювала соціальний престиж, все ж це не значить, що він має бути вічним. Наука в своїй сутності нічим не краща від релігії чи міфу, які тисячоліттями складали основу соціального життя. Наука при всій своїй могутності не гарантує соціальної справедливості та особистісного щастя. В такому разі, вважає філософ, можливо слід прищепити сучасній науці декілька паростків ненаукового способу мислення, таким чином ожививши її.

Таким чином, Феєрабенд, виходячи із своєї концепції соціального, світоглядного методологічного плюралізму закликає до перебудови науки за образом і подобою ненаукових способів осягнення світу.

Л. Шестов заперечує універсальність раціоналізму, як способу освоєння людиною світу. Більше того він вважає, що людство розпачується за гордовиту впевненість у тотально-необмежених можливостях науки. Саме тому, домінування раціоналізму не заперечує і не робить неможливими інші форми самоутвердження людини. Він підкреслює: «Очевидно, існують і завжди існували ненаукові прийоми віднаходження істини, які й приводили, якщо не до самого пізнання, то до його джерел, але ми так очорнили їх сучасними методологіями, що не сміємо і думати про них серйозно» [14,с. 171].

Карл Поппер, наприклад, вважає, що наукові істини нерідко виявляються відносними, а псевдонаука може випадково наштовхнутись на істину. Неспростовність не є ознакою істинності теорії, а її недоліком. Будь-яке наукове знання є лише гіпотетичним, а процес пізнання - це процес зменшення нашого невігластва через елімінацію помилкових суджень. Надійних джерел отримання істини немає і ні одна теорія не може бути безумовно підтверджена. Кожна наукова теорія, яка претендує на істинність повинна мати альтернативні напрямки-конкуренти, тобто якщо не актуальних, то бодай потенційних фальсифікаторів. У цьому суть наукового реалізму як критицизму - наявність гіпотез, які конкурують [10, с. 485-491].

Однобічний раціоналізм в історичному плані довів свою неспроможність відкрити завісу багатьох таємниць буття. Він пропонує процес пізнання розглядати як висхідний лінійний процес руху вгору до істини, стрімкого прогресу знань. Проте помилка чи хиба в такому процесі виявляється безвихіддю, випадковістю, відхиленням, а не конструктивним чинником руху далі чи незмінним атрибутом пізнавальної діяльності. Усе багатоманіття інших форм знання таким чином не доповнює наукове, а безапеляційно відкидається. Таким чином гносеологія обмежується лише сферою наукового знання.

Сьогодення розкриває перед нами панораму плюралізму пізнання, як багатогранного процесу синтезу раціональних та ірраціональних систем координат, зіткнення різних думок, теорії, ідей, позицій, традицій, методів, критеріїв тощо.

Таким чином, як пише російський дослідник І. Т. Касавін, розум людини - неможливо обмежити абсолютно визначеними істинами і догмами: «Чи не ліквідовуємо ми саму багатоманітність людського розуму, коли прагнемо зорієнтувати його зараз і назавжди зрозумілими нормами істини та раціональності? [5, с. 12].

Розум можна вважати притаманним людині лише в тому випадку, коли він не відокремлений від неї, а живе разом і з емоціями та іншими її сутнісними складовими. Тому розум є не сухим і абстрактно-точним, а живим, динамічним (пульсуючим), таким, що постійно наштовхується на свої помилки та іманентно- внутрішні межі: «Бентежний, страждальний розум, який занурений у нескінченний пошук меж, - це і є той самий автентичний, властивий людині розум. І велич його буде тим яскравішою, чим швидше він набуде хоча б трішки терпимості до власної недосконалості» [5, с. 28].

Багато сучасних дослідників у галузі філософії науки сходяться на тому, що становлення та розвиток науки не можливі без наявності іманентного атрибутивного чинника у структурі науково-теоретичного знання - філософської основи, що формує наші уявлення про дійсність, забезпечує проникнення в її сутність, а також розкриває особливості та можливості пізнання. Саме тому розвиток науки можливий лише за наявності її філософських основ, які не завжди є явними, але такими що безпосередньо впливають на всі процеси, що відбуваються в суспільному житті. Нова парадигма в науці - це не лише сукупність теорій, фактів, ідей, методів, це ще й нові цінності, нова система норм. Світоглядні переконання вченого є основою його наукових пошуків та методологічних принципів. Цю позицію у філософії науки обґрунтовує В. П. Мельник: «Показовим прикладом у контексті нашого розгляду може слугувати відома дискусія між Н. Бором і А. Айнштайном. Світоглядно-філософський вододіл у позиціях видатних фізиків (точніше мислителів) саме і полягає у різних основних методологічних принципах розуміння природи буття й особливостей його пізнання» [8, с. 299].

Таким чином, наголошуючи на вагомості філософських передумов для наукового знання даний дослідник зазначає: «В епоху тотальної теоретизації науки, коли теоретичні конструкції віддаляються від поля емпіричної верифікаційности, важливого значення набуває такий методологічний принцип: теоретичні концепти набувають повноправної наукової легітимації лише за однієї, але обов'язкової умови - їх поняття мають одержати онтологічну та гносеологічну інтерпретацію. Це дає підстави стверджувати, що в науці існує пласт філософських основ, який і забезпечує «наповнення» теорії реальним змістом, надаючи їй статусу власне знання» [8, с. 300].

У зв'язку з цим можливою стає навіть постановка питання про філософію як фундамент який об'єднує наукові та інші (позанаукові) форми пізнання світу. Бо ж в межах культури взаємодіють різні способи осягнення сущого. Тому в межах сучасного розуміння науки на першому плані постає вимога рефлексивності наукового знання і послідовного обстоювання позиції вченого, який впливає на досліджуваний об'єкт. Також важливе значення має врахування гуманітарної та соціальної природи явища, що вивчається. Тому, наукова творчість, як спосіб освоєння буття - це одна з можливостей відкриття фундаментальних методологічних принципів його розуміння. Можливості пізнання виявляються у здатності шукати певні інваріанти у масиві емпіричного встановлення фактів і за допомогою запропонованих аксіом дійти до формування наукової теорії.

У сучасній філософії науки постає важливе питання про з'ясування норм та ідеалів розвитку науки - своєрідних сталих основ, що відрізняють наукове пізнання від інших форм розкриття та освоєння світу та дають можливість розглядати історію науки цілісно. Тут важливо уточнити, що чітке визначення даних понять є неможливим зважаючи на їх «людино вимірну» природу. «Варто зауважити, що експлікація норм науковости, як і її ідеали не може зазнавати однозначного визначення вже з огляду на природу таких конструктів. У даному разі йдеться радше про теоретичні концепти як ідеальний взірець - на його досягнення спрямоване наукове пізнання як актуального, але нескінченного в досягненні інваріанта, своєрідної потенційної нескінченности. Очевидно, що логічними дедуктивними операціями неможливо редукувати ідеальні зразки науковості до конкретних форм знання» [8, с. 306].

Власне ці ідеали та норми науки впливають на її розвиток через діяльність вченого, який є носієм певних цінностей, має інтуїцію та особливі психологічні характеристики. Таким чином виявляються особистісний вимір наукового пізнання. Саме завдяки цьому може відбуватися перехід від усталених парадигм розвитку науки на вищий ступінь теоретичного освоєння світу, перехід від інтуїції до логіко-теортетичних конструктів (від емпірії до теорії).

Актуальною, у цьому відношенні є розрізнення С. Б. Кримським «вертикальної» та «фронтальної» моделей пізнання. Сутність «вертикальної» моделі зводиться до лінійного сходження у процесі пізнання від чуттєво-емпіричного до теоретичного мислення, а від нього до практики. Сутність другої визначена тим, що «чуттєво-емпіричне та теоретичне з двох боків (нібито «двома руками») охоплюють досліджуваний об'єкт. У центрі цього «фронту пізнання» перебувають творча активність інтуїції, продуктивна уява, символічні форми, категоріальні матриці синтезу емпіричного й теоретичного , здатність наочно-гностичного та мовного моделювання. Адже у некласичній науці потрібно враховувати теоретичну завантаженість емпіричного бачення, бо її предметом є абстрактні об'єкти, які набувають чуттєво-наочної фіксації лише за відповідного теоретичного розгляду можливостей їх операціоналізації» [7, с. 73].

У «фронтальній моделі» особлива увага зосереджена на людському, екзистенційно-ментальному вимірі пізнання, охоплюючи інтуїцію, творчу уяву, абстрагування та символізацію. В сучасній некласичній гносеології оптимальним, на думку вченого, є поєднання «вертикальної» та «фронтальної» моделей.

Про певну ідейну основу науки говорить і В. М. Розін. Розділяючи ідеали науки на античний природничий і гуманітарний, він говорить про їх спільну основу, певне «генетичне ядро науки» [11, с. 80], що містить у собі раціональну настанову на пізнання з домінантною тенденцією до теоретичного освоєння об'єктів та побудову знання на основі прийнятих у певний час критеріїв науковості.

Намагання дати обґрунтування критеріїв науковості знання сформувало три позиції описову, нормативну та інтегративну. Перша наголошує, що реальні норми науковості знань слід формувати на основі аналізу всієї різноманітності наукового знання та виведення з нього певних універсальних констант. Друга позиція (її відображають представники логічного позитивізму) наголошує на важливості створення певних ідеалізованих логічних норм, до яких має прагнути наука і які слугують критерієм науковості знань. Ця позиція характеризується відокремленістю від реального процесу наукового пізнання. Третій же підхід, вважає, що ні описовий ні нормативний критерії самі по собі на в змозі повністю розв'язати завдання про критерій науковості, тому слід розглядати інтегративний критерій, який об'єднує два попередніх.

Таким чином постає питання про так звані «ідеали науковості» [8, с. 308], які поділяють на математичні, природничо-наукові і гуманітарні. Для природничих наук визначальною є проблема об'єктивності та емпіричного базису. У структурі гуманітарного ідеалу науковості пріоритетне місце посідають принцип активності суб'єкта пізнання, ідея розуміння (розкриття множини інтерпретацій прочитання тексту), діалогічність пізнання, ціннісний момент тощо.

Загалом у цьому відображена загальнонаукова тенденція до пошуку та становлення «нової наукової раціональності», для якої суб'єкт не є зовнішнім, байдужим спостерігачем, а творчим та активним. Саме в такому варіанті, в процесі пізнання враховуються не лише методи та засоби, а й ціннісні установки його суб'єкта. При цьому відбувається поєднання індивідуальних прагнень наукового пошуку із соціальними цінностями. Цей процес можна охарактеризувати як «гуманітаризація науки» [8, с. 310], що виявляється в тому, що гуманітарний чинник виявляє дедалі більший вплив на природничо- науковий та технологічний дискурс у сфері визначення ним системи наукових пріоритетів і антропологізації науково-технічної раціональності.

наука буття знання суспільний

Список використаних джерел

1. Бернал Дж. Наука в истории общества / Дж. Бернал. - М.: Издательство иностранной литературы, 1956. - 736 с.

2. Брокгауз Ф. А. Энциклопедический словарь: В 86-ти т. / Ред: И. Е. Андреевский, К. К. Арсеньев, Ф. Ф. Петрушевский. -М.: ТЕРРА, 1992. - Т.40, 40 а. - 1992.

3. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ред.- упоряд. Ю. С. Шемшученка. - К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка», 2007. - 992 с.

4. Вернадський В. І. Проблеми біохімії / В. І. Вернадський. -М.: Наука, 1988. 519, [1]с.

5. Касавин И. Т. Постигая многообразие разума / И. Т. Касавин Заблуждающийся разум: многообразие вненаучного знания. - М.: Политиздат, 1990. - 464 с.

6. Кондросе Ж.-А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого раз ума / Ж.-А. Кондорсе. - М., 1936. - 266 с.

7. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. - К.: ПАРАПАН, 2003. - 240 с.

8. Мельник В. П. Наукове пізнання: когнітивний та соціокультурний аспекти // Записки наукового товариства ім. Шевченка. Том CCLXV. - Львів, 2013.

9. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии / М. Полани // Пер. с англ. - Под ред. В. А. Лекторского и В. И. Аршинова. - М.: Прогресс, 1985. - 343 с.

10. Поппер К. Логика и рост научного знания / К. Поппер Избранные работы. - М.: Прогресс, 1983. - 605 с.

11. Розин В. М. Типы и дискурсы научного мышления. - М., 2000; Опыт построения методологического курса-навигатора для учебной темы «История и философия науки» // Философские науки.-2005.-№10, 11, 12.

12. Социологический энциклопедический словарь: на русском, английском, немецком, французском и чешском языках / Под ред. академика Российской академии наук Г. В. Осипова. - М.: Издательская группа ИНФРА-М, 1998. - 400 с.

13. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. - 4-е изд. - М.: Политиздат, 1980. - 559 с.

14. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности: Опыт адогматического мышления/Л. Шестов. - Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1991. -254 с.

References

1. Bernal Dzh. Nauka v istorii obshhestva / Dzh. Bernal. - M.: Izdatel'stvo inostrannoj literatury, 1956. - 736 s.

2. Brokgauz F. A. Jenciklopedicheskij slovar': V 86-ti t. / Red: I. E. Andreevskij, К. K. Arsen'ev, F. F. Petrushevskij. - M.: TERRA, 1992,-T.40, 40 a. - 1992.

3. Velykyj encyklopedychnyj jurydychnyj slovnyk / Red.-uporjad. Ju. S. Shemshuchenka. - K.: TOV Vydavnyctvo «Jurydychna dumka», 2007. - 992 s.

4. Vemads'kyj V. I. Problemy biohimii' / V. I. Vemads'kyj. - M.: Nauka, 1988. 519, [l]s.

5. Kasavin I. T. Postigaja mnogoobrazie razuma / I. T. Kasavin Zabluzhdajushhijsja razum: mnogoobrazie vnenauchnogo znanija. - M.: Politizdat, 1990. - 464 s.

6. Kondrose Zh.-A. Jeskiz istoricheskoj kartiny progressa chelovecheskogo raz uma / Zh.-A. Kondorse. - M., 1936. - 266 s.

7. Kryms'kyi S. B. Zapyty filosofs'kyh smysliv / S. B. Kryms'kyi. - K.: PARAPAN, 2003. -240 s.

8. Mel'nyk V. P. Naukove piznannja: kognityvnyj ta sociokul'tumyj aspekty//Zapysky naukovogotovarystvaim. Shevchenka. Tom SSLXV. - L'viv, 2013.

9. Polani M. Lichnostnoe znanie. Na puti к postkriticheskoj filosofii і M. Polani // Per. s angl. - Pod red. V. A. Lektorskogo і V. I. Arshinova. - M.: Progress, 1985. - 343 s.

10. Popper K. Logika irostnauchnogo znanija/К. Popper Izbrannye raboty. -M.: Progress, 1983. -605 s.

11. Rozin V. M. Tipy і diskursy nauchnogo myshlenija. - M., 2000; Opyt postroenija metodologicheskogo kursa-navigatora dlja uchebnoj temy «Istorija і filosofija nauki» // Filosofskie nauki. - 2005. - №10, 11, 12.

12. Sociologicheskij jenciklopedicheskij slovar': na russkom, anglijskom, nemeckom, francuzskom і cheshskom jazykah / Pod red. akademika Rossijskoj akademii nauk G. V. Osipova. - M.: Izdatel'skaja gruppa INFRA-M, 1998. - 400 s.

13. Filosofskij slovar' / Pod red. I. T. Frolova. - 4-е izd. - M.: Politizdat, 1980. - 559 s.

14. Shestov L. Apofeoz bespochvennosti: Opyt adogmaticheskogo myshlenija / L. Shestov. - L.: Izd-vo Leningrad, un-ta, 1991. - 254 s.

Размещено на Allbest.ru