Фрагментарій "Великої гри" для XXI століття: фрагмент i "Гра про мігранта-аноніма"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фрагментарій "Великої гри" для XXI століття: фрагмент i "Гра про мігранта-аноніма"

Я починаю цей текст у тому ж місці, де завершив минулорічний (Сватко, 2016, с. 25), - у «реально перевернутому світі», але без «бажання спати».

Отже, ми й досі перебуваємо в недобрих обіймах повноважного завершувача епохи «великої трансформації» (Поланьи, 2002) - «віку біфуркації» (Ласло, 1995). Старі цінності - «атрак - тори», ті своєрідні червоні лінії «істинного», що впродовж останніх півсотні років забезпечували світу поступальний рух уперед з огляду на, здавалося б, прийнятний ансамбль траєкторій, раптом.

Ні, вони не змінилися на кардинально нові - за логікою поведінки складних систем, що виробляють ентропію, у динамічно залежних просторах, цьому притулку сильно нерівноважних структур (Пригожин & Стенгерс, 1994, с. 59). Натомість у світлі нових подій, де огранований ними світ вийшов на власні не лише смислові, але й фактичні кордони (Сватко, 2016, с. 25), вони самі набули нового виміру - його страшнуватих «кінцевих станів».

І тоді на тлі таких проказаних до краю цінностей - колись обернених чи не до трансцендентних висот особистісно значущих смислів, а нині лише їхніх трансцендентально-конвенційних двійників-інтересіб (Сватко, 2015, с. 19), - історія раптом відхилилася від свого уявно-рівноважного стану. В лютих кризах-флуктуаціях «нульових» - знаках справжнього, некалендарного, зламу віків вона вмить добігла порогових точок нестійкості. Добігла - і привела туди всіх.

За цих обставин, дописуючи в лютому 2016 р. Вступ до свого «Фрагментарію «Великої Гри» для XXI ст.» і з методологічних міркувань скориставшись назвою призабутого літературного жанру «гра» (ст.-фр. gieus), я анонсував появу одинадцяти текстів - «ігор» - складників картиницього ігрового глобалізованого Світу Людини *. Мені кортіло предметно й не лише в цілому (Сватко, 2013), а покроково окреслити новий образ дійсності, що вже чатував за вікном.

[Чатував на зорі нової ери - чергового «великого переселення народів», трансгуманістичного апокаліпсису, знебоженого «розсіяного знання», інформаційно небезпечних ґаджетів, сурогату щастя - кар'єрного успіху, переписаної історії чи облудної боротьби за невідоме майбутнє (Сватко, 2013, с. 7-9).]

Тож зробімо перший крок.

Онтологічна катастрофа світу людини, або криза ідентичності як пекло. Бомба cвітового сирітства

«Наявний» Бог чи ні - це… не проблема; суттєвим є те, що мають на увазі люди, котрі стверджують, що він існує і що його воля така-то й така.

Бомба вимагає від нас не боротьби, не безмовної сумирності, а самопізнання. Ми - це вона. В ній знаходить своє завершення західний «суб'єкт».

Коли західні владарі дум XX - початку XXI ст. долучаються до міркувань про природу нинішнього стану речей у Світі Людини, вони зазвичай вдаються до різноманітних, частково оприлюднених тут метафор.

У самому намірі пришпилити до якогось образу дійсності розпізнавальний іменний ярличок дивини нема - «ім'я є підсумкова й остання межа самовияву речі» (Лосев, 1993, с. 847). Та інтенція тим більше дотична до нашої «ситуації часу», що нині сумніви в реальності будь-чого, надто ж «Найреальнішого», - «це. не проблема» (див. епіграф). Але тоді складається унікальна історична ситуація, коли Захід раптом починає міркувати в дивовижний спосіб.

Цей світ проголошує: «Є Бог чи ні, не знаю. й навряд чи можу знати; є природа чи ні, теж не знаю й теж, мабуть, не можу знати. врешті, чи існую я сам насправді, теж для мене не очевидно. Проте я знаю одне: якщо є Бог, то він має мислитися ось так; якщо є природа чи матерія, то я маю ці поняття мислити ось так… Все питання в тім, як мислити ці поняття» (Лосев, 1997, с. 764). Додам: не лише як мислити, але й як про це можна говорити.

Останні міркування, за якими - відмова від відповідей по суті задля голої функціональності пропонованих іменувань, і визначають кумедну парадоксальність ситуації. Послуговуючись начебто меткими ідентифікаторами доби: «одно - вимірне суспільство» (Г. Маркузе), «глобальна тіснява / ера технотроніки» (З. Бжезинський), «глобальне село» (М. Маклюен), «глобальна громадянська війна» (К. Шмітт), «надзвичайний стан» чи «концентраційний табір» (Дж. Агамбен), нарешті, «новий гуманізм» (Бодрійяр) etc, - ми, втім, погано уявляємо собі справжній смисловий стрижень світу, в якому живемо.

Між тим, головна ознака ренесансно-новочасного світопочування, що у своєму онтологічному протиставленні Божому світу латинського християнського Середньовіччя завершально ограновується в нас на очах, - зафіксоване в Ніцшевому «Бог мертвий» людинобожжя (Сватко, 2016, с. 25).

Зміна абсолютно-особистісної міри цінностей, оцінок і перспектив на відносну, людську, коли буття як таке наче забувається інобуттям заради інтересів останнього, що здатне лише пародіювати те, справжнє, буття зі знаком «-», обертається онтологічною катастрофою: якщо буття - «перша дефініція абсолютного» (Геґель), то інобуття, відповідно, має цілком несамостійний, відносний характер, онтологічно «скорочуючи» саме буття.

Інобуття живе лише своєю причетністю до буття - як його специфічне, «надвірне» оформлення, образ, меональна частка-відбиток. Чим менше проявлено в ньому буття, тим внутрішньо беззмістовнішим, банально-зрозумілішим, але ззовні більш самоврядно-анархічним і фактично-складнішим постає інобуття. Взяте ж саме по собі, воно нараз втрачає свою оригінальність, обертається на суцільну відносність - початок умовності, невизначеності, непевності, редукції й кінцевого розпилу. Власне, саме по собі інобуття є суцільна вигадка, онтологічна фікція - символ сирітського упадання в небуття.

За таких умов воно не знає й не вміє пояснити себе, власної появи у світі та засад власного існування. Та й звідки взяти це «себе» за відсутності справжнього кордону, межі, визначеності, за приреченості на постійну й невпинну пошуковість, ошуканство, коли істина і знання - «знадвору» від розуму, тож можлива зустріч із ними - суцільна випадковість, яку нічим засвідчити через принципове незнання й себе, й розуму, й істини, й самого знання?

Романтично скерований на пошук невідомо чого, світ нагадує актора-маріонетку Г Крега. Він - грандіозний механізм, частини якого поза - покладені одна одній через власну самоневизначеність й самонезасвідченість, світ-без-кордонів під знаком «дурної безкінечності» (Геґель). «Одна та єдина міфологія є підвалиною романтизму, механіцизму, машинного виробництва й капіталістичної експлуатації» (Лосев, 2001, c. 264) - і це міфологія небуття, отже, смерті.

Так оманно-райський Світ Людини опиняється перед лицем пекельної глобальної кризи ідентичності, в кінці якого - Бомба, точний символ лише ймовірно визначеного людського світу, зведеного до речовинного рівня буття з його умовно-конвенційно, лише фіктивно «керованим» хаосом катастрофічних рухів-реакцій як змін не- і рівноважних станів матерії в точках біфуркації (Сватко, 2015, с. 13). Тут людська особистість перетворюється на елементарну частку, колишні цінності ідеології - на «віруси для програми «людина»» (Mann, 1992, p. 66), а сам світ - на знетямлену «чорну дірку» непізнаваності.

Так завершуються півторастолітні атеїстично - ніцшеанські розмови про «надлюдину». За ними - облудна спроба обмежити-перевизначити світ Боголюдства - людинобожжям, коли зміна світових кордонів мала б означати трансгуманістичну зміну кордонів самої людини. Але нас цікавлять подробиці.

Бути чи мати? Видаватися

І потроху, бо ж їх було сімдесят, а маестро Антоніо сп'яну плутав одних сиріток з іншими, їхні імена скоротилися до назв інструментів, на яких вони грали. Наче дівчат було не розрізнити інакше, ніж ожививши у звуку, він призначав їм буття пальцем: «Клавесин»… «Віола да браццо»… «Кларино»… «Гобой». «Велика басова віола». «Флейта». «Орган». «Регаль». «Скрипка пікколо». «Тромба марина».

Отже, людська, інобуттєва, особистість запрагнула остаточно абсолютизуватися в самому осерді світу - як його справжній центр, внутрішня межа, міра й мета. Точніше, лише конвенційно визначений, отже, умовний центр, очікувана, проте не засвідчена межа й заявлена, але цілком відносна міра й мета. Це і є нинішній Світ Людини - і його перший «топос»: умовна, скінченна, ширше - автономна resp. ліберальна людська особистість.

Принципова неможливість для такої особистості самотужки визначитися остаточно й безумовно на тлі позірних спроб особистісної ідентифікації через «зовнішні», суто емпіричні пояснення врешті й провокує її фактичну безпідставність. Це і є криза ідентичності. Тож гуманізм як ідея фундаментальної уваги й поваги до будь - якої (?!) людської особистості насправді виявляється терміном із нульовим денотатом. І ось що з цього виходить.

1. Криза ідентичності закономірно обертається фіктивністю не лише людини, але й будь-яких визначень і кордонів в облаштованому нею світі. Тож він перетворюється на всеосяжний у своїй декларативній неперервності, проте лише умовно глобалізований «світ без кордонів» (див. вище). Точніше, світ фактичної транскордонності й тран - сіменності, що буквально змітають кордони національних держав і самі ті держави в їхньому звичному облаштуванні. Це є світ непевно ідентифікованих, отже, рухливих у своїх визначеннях речей і меж.

2. Внутрішня єдність такого невільного, позірно-гуманістичного світу цілком абстрактна й умовна. її зведено до лише зовнішньої, сумарної, єдності складових. Чи інакше - на окремі, уречевлені, так само неідентифіковані (= анонімні), тож мало не механічно взаємозамінні (= стереотипні) економічні, політико-правові, ширше - культурні ознаки. Світові пожильці діють тут, наче фізичні речі або механізми, адже в плані саморозуміння вони - з різною мірою інтенсивності - перебувають «поза собою», не знаючи власних меж, отож, порушуючи їх у постійних зіткненнях. Результат тих життєвих рухів-зіткнень - механічне додавання / віднімання речовини, або різноманітні деформації (Сватко, 2015, с. 13), на тлі вже згаданого «почуття глобальної тісняви» (З. Бжезин - ський).

3. Так відкривається світ, в якому видається можливим будь-яке переосмислення, а надалі й фактичне перекроювання кордонів, зв'язків і стосунків: внутрішніх і зовнішніх, біографічних і географічних, фізичних і біологічних, політичних та економічних, культурних і релігійних, а надто смислових. Світ, де в неперервному русі без упину переміщуються в площинах знання, освіти, науки, професійної, політичної, економічної чи культурної діяльності, статевих, тендерних etc. стосунків мільйони неостаточно ідентифікованих і пойменованих осіб. То є «дивна дійсність» (Р. Дарендорф) - небезпечний, нестабільний, ненадійний і невільний у своїй позірній суверенності на тлі умовності всіх можливих для нього «меж самовизначення» світ мігрантів-анонімів.

(Тож міграція - це транскордонні соціально-рольові зміни-переміщення взагалі: територіальні, шлюбні, гендерні, культурні, вікові, політичні, економічні, галузеві, трудові, науково-дисциплінарні etc. Натомість анонімність - неможливість / неважливість номінації «за природою» на тлі різних маркетингових стратегій неймінгу «за домовленістю»: 1) ніків, 2) прізвиськ, 3) професійних позивних, 4) неповних формул кревності, 5) зміни традиційних родових імен, 6) електронних підписів, 7) безготівкових розрахунків на тлі зростання нульових і від'ємних банківських процентних ставок за депозитами etc.]

4. Позбавлений істинної вільноти бути собою, справжнім, через ліберальну відмову від власних трансцендентних засад, глобалізований, мігрант - но-анонімний світ приречений на компромісну / силову - залежно від «ваги сторін» - конвенцій ність «зовнішніх», лише емпіричних resp. несуттєвих, визначень.

5. Тож він із необхідністю потребує «іншого». Взагалі - «чужого». Подібна «іншість» / «чужість» - єдино дієва для нього, проте не тотожна за жодних умов, а саме суперечна йому (конфліктна) зовнішня «межі автентичності».

6. При цьому внутрішньо-вільне спілкування «по суті» підміняється зовнішньо-примусовим діа- / полілогом «за правилами». Тут легко мінятися соціальними ролями resp. мігрувати - тим більше, що ці процеси насправді відбуваються не в реальному житті на засадах власної справжності, що вимагало б причетності до його трансцендентних засад, а у віртуалізованому конвенційному просторі знака, де лише приховується авторство (= автентичність), якого насправді й нема. Тут важливі не визначення «по суті», а те, як про це можна говорити, - й культура риторичної вправності перетискує культуру знаттєвої переконливості. Це і є анонімізація - як відмова від авторства життя на користь псевдоавторства демократично-поза - історичної мас- / поп-культури.

7. Так Світ Людини обертається пародійним світом суцільного соціального акторства (дублювання / перепосту / поширення інформації ). Тут вважається нормальним «правильно» resp. за авторитетно легітимізованими домовленостями-ко венціями стверджувати / заперечувати все, що завгодно, аж до орвеловських «Війна - це мир», «Свобода - це рабство» або «Незнання - сила» .

8. Вільна міграція анонімів як перехід від ролі до ролі в конвенційному просторі знаку з одночасним добровільно-примусовим утриманням в межах чинних конвенцій передбачає диктат економічних, політико-правових, культурних, освітніх, наукових, професійних та інформаційно-комунікативних стереотипів. Досягти успіху в цьому авторитарно-демократичному, нівельовано-усередненому просторі трендів - вирізнитися серед рівних через інтимізацію комунікації. Звідси - інструментальна вага корупції й реальна роль статусів, ресурсів і повноважень у новому Світі Людини: тут перемагає сильніший - той, хто пише «правила гри».

9. Так - через розподіли всередині панівної «культури участі» та необхідність враховувати інтереси різних цільових груп - ми отримуємо плюралістичний продажно-ринковий простір життя. До нього демократично «впущено» всіх - і це призводить до комунікативного та ідеологічного «гасіння» суміжних точок зору, професійних і життєвих практик на тлі поступової поляризації провідних трендів. З іншого боку, в цьому неаристократично-безцензовому щодо віку, статі, освіти чи родоводу просторі аудиторію суттєво розширено за межі професіоналізму, що призводить до зумовленої проблемою масовості розуміння бана - лізації (= шаблонності) управлінських рішень.

Звідси - тріумф «стандартизованих» практик життя в тій дивовижній «світовій республіці», яка вважається кращою за всі можливі тому… та просто тому, що вона «має бути (! - курсив мій. - Ю.С.) більш демократичною й успішно поєднати нівелювання всіх особливостей із правом на них» (Гьофе, 2007, с. 27). Єдине лихо: її пожильцями виявляються «істоти суспільного виду, що страждають на ілюзорну індивідуальність», тобто «су - персоціальні мавпи», чия «головна еволюційна стратегія» - «стадність» (Эрлс, 2008, с. 41, 43).

10. Врешті ми опиняємося віч-на-віч з дегуманізацією - й то є онтологічна розплата за ліберальну гординю. З огляду на це одна з ключових риторичних максим Світу Людини старої «епохи цінностей»: «Апелюй тільки в полі людської особистості - тут будь-які інші апеляції самі по собі не мають сили для особистості!» (Сватко, 2006, с. 75), - вочевидь, потребує змін. Нині, в «епоху інтересів» вона виглядає так: «Апелюй тільки у ймовірному, віртуальному, полі людської особистості, проте з огляду на фіктивно-конвенційну природу всіх її самостійних, отже, безпідставно - анархічних визначень, - тут виграє найсильніший!».

Цим завершується перший фрагмент «великої гри» для Світу Людини XXI ст. її підсумковий діагноз - криза ідентичності, або «стадність» ліберальної людської особистості у глобалізованому світі мігрантів-анонімів.

А нам час прощатися до нової гри. Гри про механістичну людину-кіборга.

Список посилань

філософський абсолют лібералізм мігрант

1. Белл, Д. (2004). Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. Москва: Academia.

2. Гьофе, О. (2007). Демократія в епоху глобалізації. Київ: ППС-2002.

3. Гэлбрейт, Дж.К. (2008). Новое индустриальное общество. В Дж.К. Гэлбрейт. Новое индустриальное общество. Избранное (с. 25-344). Москва: Эксмо.

4. Ласло, Э. (1995). Век бифуркации: постижение изменяющегося мира. Путь, 1, 3-129.

5. Лосев, А.Ф. (1993). Вещь и имя. В А.Ф. Лосев. Бытие - Имя-Космос (сс. 802-880). Москва: Мысль.

6. Лосев, А.Ф. (1997). Некоторые элементарные размышления к вопросу о логических основаниях исчисления бесконечно малых. В А.Ф. Лосев. Хаос и структура (с. 731-792). Москва: Мысль.

7. Лосев, А.Ф. (2001). Диалектика мифа. Москва: Мысль.

8. Пикетти, Т (2015). Капитал в XXI веке. Москва: Ад Маргинем Пресс.

9. Поланьи, К. (2002). Великая трансформация: политические и экономические истоки нашего времени. Санкт-Петербург: Алетейя.

10. Пригожин, И., Стенгерс, И. (1994). Время, хаос, квант: К решению парадокса времени. Москва: Прогресс.

11. Сватко, Ю.І. (1994). Имя как Текст и Текст как Имя: лингвистические и лингвофилософские основания анализа (Докторская диссертация). Отримано з http:/www.dissercat.com/content/imya - kak-tekst-i-tekst-kak-imya-lingvist-i-lingvofilol-osnovaniya - analiza (31907).

12. Сватко, Ю.І. (2006). Європейський Світ Людини: його максими і конфлікти. Конфліктологічна експертиза: теорія і методика, 5, 74-81.

13. Сватко, Ю.І. (2011). Перспективи філософської освіти в Україні у світлі стратегічних завдань ЮНЕСКО в галузі філософії. В М.Л. Ткачук (Ред.), Філософська освіта в Україні: історія і сучасність (с. 230-288). Київ: Аграр Медіа Груп.

14. Сватко, Ю.І. (2013). «Кінець прекрасної епохи», або Час зміни «картинки»? Наукові записки НаУКМА. Філософія та релі - гієзнавство, 141, 3-12.

15. Сватко, Ю.І. (2015). Онтоепістемологія конфлікту як складова конфліктологічної експертизи: індикатори, мова, рішення (за лаштунками інформаційного маскараду). Наукові записки НаУКМА. Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота, 175, 3-21.

16. Сватко, Ю.І. (2016). Фрагментарій «Великої Гри» для XXI століття. Вступ. Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство, 180, 22-29.

17. Эрлс, М. (2008). Стадо. Как изменить массовое поведение, используя энергию подлинной человеческой природы. Москва: Эксмо.

18. Adorno, Th. (1992). Dialectique negative. Paris: Edition Payot.

19. Kuznets, S. (1955). Economic growth and income inequality. In The American Economic Review, XIV (1), 1-28.

Размещено на Allbest.ru