Цивілізаційне розуміння історії та сутність менталітету

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЦИВІЛІЗАЦІЙНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ ТА СУТНОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ

Михайло Юрій

У статті йде мова про осмислення менталітету з позицій цивілізаційного підходу. Вказується, що для української цивілізації характерний “платонівський” тип ментальності з великою чуттєво-міфологічною компонентою, яскраво вираженою моральністю і пошуком “правди”. Системоутворюючими ідеями в цьому типі виступають абстрактне розуміння демократії, свободи, закону.

Ключові слова: менталітет, цивілізація, культура, прогрес, суспільство.

Михаил Юрий

ЦИВИЛИЗАЦИОННОЕ ПОНИМАНИЕ ИСТОРИИ И СУЩНОСТЬ МЕНТАЛИТЕТА

В статье идет речь о понимании менталитета с позиций цивилизационного подхода.

Указывается, что для украинской цивилизации характерен “платоновский” тип ментальности с большой чувственно-мифологической компонентой, ярко выраженной моральностью и поиском “правды”. Системообразующими идеями в этом типе выступают абстрактное понимание демократии, свободы, закона.

Ключевые слова: менталитет, цивилизация, культура, прогресс, общество.

Mykhaylo Yuriy

CIVILIZATIONAL UNDERSTANDING OF THE HISTORY AND NATURE OF MENTALITY

The article deals with the understanding of the mentality from the standpoint of the civilizational approach. It is pointed out that a “Platonic” type of mentality with a large sensory- mythological component, pronounced morality and the search for ''truth” are characteristic for the Ukrainian civilization. An abstract understanding of democracy, freedom, law are the system-forming ideas of this type.

Key words: mentality, civilization, culture, progress, society.

Осмислення менталітету з позицій цивілізаційного підходу диктує необхідність звернутися до поняття цивілізація. Вона, як і її наукове пізнання, перебуває в динамічному розвитку, а останнє неможливе без постійного оновлення методологічного інструментарію. Кожна епоха потребує власного бачення минулого з висоти сьогодення та історичного досвіду. Не випадково, здавалося б, уже вирішені питання сьогодні викликають сумніви і вимагають перегляду. Але бувають періоди, коли історіософська потреба нового розуміння минувшини відчувається особливо гостро. Нині саме такий час. У будь-якому разі, для України, яка, утверджуючись у світовому просторі як незалежна держава, осмислює своє місце у світовій цивілізації з точки зору її цілісності й різноманітності. Це з одного боку. З іншого - суспільна свідомість України, незалежно від свого місцезнаходження у геополітичному просторі, завжди була орієнтована на філософсько-історичну проблематику. Незважаючи на історіософські пошуки, українська історична думка й українська історико- філософська наука, подібно до інших (європейських), вклалися у два найбільш поширені підходи: формаційний і цивілізаційний. Оскільки кожен з них так чи інакше присутній у сучасному інтелектуальному полі, вважаємо доцільним, хоча б стисло, торкнутися їх сутності та специфіки, провести порівняння їх політичного потенціалу, насамперед у сфері культури і менталітету.

Почнемо з формаційного як більш звичного і традиційного для радянської доби. Представники старшого покоління науковців і досі пам'ятають, як з молодих літ насаджувалася думка про те, що світова історія, за К. Марксом, складається з п'яти формацій, які революційним шляхом змінюють одна одну. Всі інші підходи до історії оголошувалися ідеалістичними, тобто ненауковими і ворожими. Наука (радянська і частково зарубіжна) виявила в класичному марксизмі три варіанти осмислення історії: а) відповідно до способу виробництва в історії людства виділяються п' ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична; б) залежно від панівного типу матеріальних відносин (тобто, відтворюваного типу відносин власності) історію можна поділити на три “великі формації”: первинна, або архаїчна, формація з пануванням загальної (общинної) власності; вторинна, антагоністична формація з переважанням приватної власності, третя - комунізм - заснована на суспільній власності; в) згідно з виявленням історичних типів суспільних відносин залежності і свободи, коли за підставу беруться історичні способи об'єднання в ціле суспільних індивідів (тобто, природа їх соціальності) й конкретно-історичні способи поєднання робітника і засобів виробництва, як наслідок в історії простежуються три типи, три щаблі розвитку суспільства: докапіталістичний (включаючи первіснообщинний), капіталістичний і комуністичний [12, с. 72-73]. Звичайно, ці версії осмислення історичного процесу не вичерпують проблему, але й не суперечать одна одній, оскільки в основу покладено одну субстанцію - матеріальне суспільне виробництво.

Нині добре відомо, що поряд з марксистським формаційним трактуванням історії існує багато інших пізнавальних підходів. Згадаймо, приміром, Ж.-А. Кондорсе з його десятьма епохами світової історії, що послідовно змінюють одна одну [7], А. Сен-Сімона, який говорив про чотири етапи історії відповідно до чотирьох етапів розвитку загальнолюдського розуму: ідолопоклоніння (первісне суспільство), політеїзм (античне рабовласницьке суспільство), монотеїзм (феодалізм) і фізицизм (“промислова система”). Згадаємо також фундатора позитивізму О. Конта, який сформулював “позитивну теорію суспільного процесу” (або соціальну динаміку) і його багатофакторність. Він виділяв у світовій історії три головні стадії, кожна з яких відповідала певній стадії в розвитку людського розуму, - теологічній (або фіктивній), метафізичній і позитивній [8]. Західна думка залишалася працювати над цією проблемою і в ХХ ст.: теорія модернізації, концепція “стадій І. Ростоу” та ін.

Фундатори формаційного підходу, безумовно, своїм існуванням зобов'язані іудеохристиянському розумінню історії. Справді, вони запозичили (точніше - успадкували) у християнської думки низку принципів і положень: універсальність, закономірність, періодизація історії (історія поділяється на дві епохи - темноти і світла), провіденціальність історії - і, відповідно, певна її спрямованість, одноразовість, неповторність будь-якої події тощо. Варто мати на увазі, що в рамках формаційної концепції інколи з' являлися й досить прогресивні ідеї, зокрема, концепт прогресу. Макс Вебер зазначав, що думка про прогрес є необхідною тоді, коли виникає потреба надати секуляризованому здійсненню долі людства цьогобічного і все-таки об'єктивного змісту [1, с. 171].

Поява цивілізаційних концепцій пов'язана з усвідомленням обмеженості, “недостатності”, одномірності формаційного підходу, і взагалі з кризою еволюціоністської, прогресистської, позитивістської свідомості. Відіграв роль і розвиток науки, в першу чергу, - сходознавства, оскільки було дуже важко загнати історичний шлях культур Сходу у формаційну концепцію. Зупинимося докладніше на сутності цивілізаційного підходу, згадавши, насамперед, імена його фундаторів М. Вебера, М. Данилевського, К. Леонтьєва, Р. Маківера, П. Сорокіна, А. Тойнбі, О. Шпенглера та ін. Їхні концепції народилися в лоні сучасної західної культури, і відповідно, тут є багато схожого з формаційним підходом. Так, приміром, зберігається принцип розвитку: культури (культурно-історичні типи, цивілізації, суспільства) проходять різні стадії - у А. Тойнбі; стадії “первинної простоти”, “позитивного розчленування” або “квітучої складності” і “вторинного змішаного спрощення” - у К. Леонтьєва тощо.

Розглядаючи цивілізаційну концепцію історію культури і менталітету, варто звернути увагу ще на один аспект. Розвиток людського суспільства, згідно з цією теорією, - це сукупність циклів розвитку окремих соціальних систем-цивілізацій. Концепція циклів, безумовно, не нова, вона була характерна ще для філософії Геракліта, Платона, Аристотеля, індійської філософії. Нині добре усвідомлюємо, що циклічний розвиток майже неможливий, оскільки він означав би повну внутрішню замкненість цивілізацій, їх ізоляцію від решти світу. Крім того, історія свідчить, що цивілізації, які розпадаються, впливають на формування нових. Так, давньогрецька цивілізація справила величезний культурний вплив на давньоримську цивілізацію; давньоримська, в свою чергу, вплинула на формування західноєвропейської цивілізації; візантійська - на давньоруську (українську) тощо. Отже, історичний цикл не замкнений, і він не виключає наявності поступальної складової людства в цілому і відповідних світоглядних змін.

Теорія цивілізацій на межі ХХ-ХХІ ст. почала трактуватися як заміна формаційного підходу, як більш універсальна парадигма, оскільки вона також, як і колишня, виконує просвітницькі та виховні функції, будучи заснована на вивченні національних традицій, утвердженні національної ідеї, збереженні основних тенденцій освіти й виховання, і це дає змогу пояснити національну історію у взаємозв'язку зі світовою історією. Не викликає заперечень і те, що цивілізаційний підхід має величезну перевагу перед формаційним, оскільки поєднується з соціокультурною історією. Але сьогодні цілком очевидно, що і цей підхід не може бути абсолютно універсальним, крім того, ще недостатньо розроблена його методологія. Навіть категорія “цивілізація” вимагає додаткового вивчення, подальшого осмислення. З аналізу існуючих визначень (а їх більше двадцяти) можна зробити висновок, що цивілізація представляється за великою кількістю критеріїв, які виділяються на основі географічних, природних, культурних, релігійних, економічних та інших факторів, тим самим, ускладнюючи розуміння сутності цього концепту.

Крім того, “атомізація” історії на основі цивілізаційного підходу обмежує можливості проводити синхроністичні порівняння в рамках всесвітньої історії, а головне - ще не доведено, що суспільства, звані цивілізаціями, саме цивілізації, а не просто різні ступені розвитку людства [4]. Не тільки ця, а й будь-яка інша теорія навряд чи в осяжному і навіть у більш віддаленому майбутньому буде претендувати на універсальність внаслідок специфіки історичного знання, яке є далеко не всеосяжним.

Такими в найзагальніших контурах є формаційні та цивілізаційні підходи до історії загалом, і культури та менталітету зокрема. Який з них переважає? Можна на це питання відповісти так. Формаційний більшою мірою відображає культуру як похідну від економічної історії, а цивілізаційний дає можливість повніше усвідомити цілісність культури, своєрідність та самобутність національних культур. Спроби деяких прибічників цивілізаційної теорії поставити під сумнів єдність світової історії є непереконливими. Хоча й жорстко-догматичний варіант формаційного підходу, на нашу думку, не менш помилковий і шкідливий. Найвірогідніше, тут доречна теза К. Ясперса, згідно з якою “людство має єдині витоки і загальну мету” [15, с. 257]. Серйозним підтвердженням ідеї єдності світової історії є його концепція “вісьового часу”. І навіть, якщо він (або хтось інший) у чомусь помиляється, у головному - у відчутті взаємозв'язку, взаємозалежності різних груп людства, у наявності у них “спільної справи”, - зазвичай, має рацію.

На сьогодні нового дихання набула, започаткована М. Вебером ідея прогресу. Поза сумнівом, ця ідея надає історії загалом і культурі, зокрема, більшої упорядкованості, того внутрішнього напруження, без якого неможливі були “великі будови” Заходу. Відповідно до цієї теорії, суспільство покликане йти шляхом прогресу, й історія людського суспільства розглядається як рух уперед, від примітивного - до кращого, від дикості - до цивілізації. Такий підхід дозволяє глибше осмислити еволюцію ментальності людства.

Один із засновників історико-антропологічного підходу в російській історіографії Арон Гуревич відповідно до цієї теорії виділяв п'ять епох, що послідовно розвиваються: архаїчну, античну, середньовічну, Нового часу і сучасну [3, с. 282]. Однак глибшу класифікацію, і, на наш погляд, точнішу дали українські вчені А. Кримський та Ю. Павленко. Вони виділили архаїчне, або первісне суспільство; стародавнє аграрне; середньовічне аграрно-промислове; індустріальне суспільство та сучасне постіндустріальне [10]. Якщо доповнити цю класифікацію епохою - постіндустріального чи інформаційного суспільства, - то вона набуває на сьогодні завершеного вигляду і відображає еволюцію людського суспільства.

Ідея прогресу з її понятійним апаратом, системою цінностей і уявлень не є винятковою належністю історичної науки, а увійшла в загальноприйнятий ужиток мислення. Вносячи класифікацію й порядок в осмислення складності соціального буття, ця теорія тривалий час переживає неухильне накопичення нової інформації про життя і культуру людства, сприяє мобілізуючому впливу на суспільство. Але вона також не може стати винятковою парадигмою, оскільки історичні уявлення про розвиток суспільства і в цьому випадку найчастіше сприймаються неадекватно основній ідеї вказаної теорії.

На наш погляд, синтез теорій прогресу і теорії локальних цивілізацій відкриває значно ширші можливості для побудови такої методології, яка б формувала адекватну цивілізаційну свідомість. Сприйняття історичного прогресу на цій підставі також дозволяє усвідомити, що світ безмежно багатогранніший, а тому не може існувати безконфліктно, але водночас об'єктивність і потреба прогресивного розвитку визначає пошук компромісів, толерантний розвиток людства. З названими підходами тісно пов'язаний так званий політологічний підхід до методології історії культури, який дає можливість порівнювати вплив політичних систем на культурний процес і робити об'єктивні висновки щодо взаємодії політичних і культурних процесів.

Невіддільна від методології цивілізаційного пізнання культури теорія ментальностей, яка дозволяє вводити до наукового обігу абсолютно нове коло історичних джерел, що відбивають повсякденне життя людей, їхні спосіб мислення, думки і почуття, більш адекватно реконструювати минуле через погляд людини, яка жила у минулому.

Збагачує сучасну методологію історичної науки і синергетичний підхід, який розглядає кожну систему як певну єдність порядку і хаосу [9, с. 62-79]. На особливу увагу заслуговує складність і непередбачуваність поведінки систем, що вивчаються, у періоди їх нестійкого розвитку, в точках біфуркації, коли незначні причини можуть безпосередньо вплинути на вибір вектора суспільного розвитку. Якщо у суспільстві утверджується жорстка політична система за принципом суворої ієрархії, то злам хоча б одного елементу одразу ж призводить до її повної руйнації, яскравий приклад - розвал радянської системи. Згідно з синергетичним підходом, динаміка складних соціальних організацій пов' язана з періодичним чергуванням прискорення та уповільнення процесу розвитку, часткового розпаду і створення структур, періодичним зміщенням впливу від центру до периферії і в зворотному напрямку. Часткове повернення в нових умовах до культурних й історичних традицій розглядається як чинник підтримки складної соціальної організації.

Синергетичний підхід орієнтує на використання концепцій нелінійної динаміки і на сьогодні є основою для вивчення історичних альтернатив, перехідних періодів суспільної історії. Відомий у світовій історичній науці хвилевий підхід акцентує увагу на хвилеподібному характері еволюції складних соціальних систем, а до них відноситься й менталітет. Цей підхід допускає й альтернативні варіанти розвитку людського суспільства і можливість зміни вектора розвитку, але не повернення суспільства у попередній стан, а просування його шляхом модернізації не без участі традицій.

Заслуговують на увагу й інші підходи: згадуваний історико-антропологічний, а також феноменологічний та історіографічний, які визначають завдання - розкрити зміст і призначення історичного процесу, сенс життя [5, с. 30-31]. Всі ці підходи виконують стосовно один одного функцію взаємодоповнюваності. Знання і порозуміння різних підходів до вивчення історико-культурного процесу дозволяє подолати односторонність у вивченні культури, не допускає догматизму свідомості, слугує науковому розумінню історичного процесу загалом і розвитку історичного мислення. Формування методологічної культури сприяє розвитку самостійності мислення тих, хто цікавиться історією. А зміна на підставі методологічного плюралізму предмета вивчення - історії в напрямі філософії історії допомагає формуванню гуманітарного світогляду, гуманітаризації знання.

Людський світ, яким є суспільство, недостатньо описати за зовнішніми ознаками, він повинен відкритися внутрішньому почуттю людини. Індивід є частиною пізнаваної реальності, тому пізнання України є водночас процесом становлення й вияву внутрішнього світу того, хто здійснює це пізнання. І цей внутрішній світ неможливо пізнати, не вивчаючи антропології людини. Тобто, антропологія повинна виражати сутність гуманізації самої людини, оскільки відповідна антропологія спонукає певний спосіб і тип маніфестації людини в історичному процесі або сам історичний процес. У цьому розумінні антропологія випереджає історію й історіософію.

Однак тут виникають деякі сумніви. І пов'язані вони ось з чим. Ідеться про моральність індивіда, його відповідальність перед історією, тобто, про персоналістський підхід в історії, а це, як відомо, європейська традиція. Скажемо інакше: персоналізм, поняття особистості - це родові ознаки винятково однієї релігії - християнства і, відповідно, цивілізацій, ним породжених, -

візантійської, європейської, української. І в цьому сенсі, мабуть, мають рацію ті дослідники, які говорять про унікальність й “окремішність” християнських культур. Перш за все - західної. Іншими словами, з одного боку, вона, з іншого - всі інші. Справді, якщо візьмемо дві головні категорії філософсько-історичного знання - “час” (соціальний час і вічність) і “простір” (локальний і позалокальний), - переконаємося у наявності цієї фундаментальної неподібності.

Просторово-часові характеристики західних і східних цивілізацій