Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний економічний університет

ім. Вадима Гетьмана

Кафедра філософії

Реферат

На тему: «Натурфілософія Джордано Бруно та Галілео Галілея»

Виконала:

студентка 1-го курсу, 4-ї групи

сеціальності 6507

Тертиця Катерина

Перевірив: Козлов Є.В.

Київ - 2014

План

Вступ

1. Натурфілософія епохи Відродження

2. Натурфілософія Дж. Бруно

3. Натурфілософія Г. Галілея

Висновок

Вступ

Гуманістичні ідеї мислителів раннього Відродження вступали у волаюче протиріччя з релігійними уявленнями про світ і Космос як про царство гармонії всього сущого, ієрархічно висхідного до Бога. Укріпити віру в силу і потужність людського розуму, права людини на задоволення своїх земних потреб можна було лише побудувавши нову, відмінну від релігійної картину буття.

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними ренесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.

В цей період творили видатні філософи, які присвятили власне життя своїм ідеям. Джордано Бруно та Галілео Галілей були яскравими особистостями, які прагнули змінити загальноприйняті принципи та шаблонне світобачення суспільства і змушені були заплатити високу ціну за свої праці.

1. Натурфілософія епохи Відродження

Натурфілосомфія (лат. natura -- «природа») -- філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови "пантеїзм" означає -"всебожжя". Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природно наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.

філософський відродження бруно галілей

2. Натурфілософія Дж. Бруно

Джордавго Бруно (1548 -- 1600) -- філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції, став взірцем мужньої відданості своїм переконанням. Зректися своїх поглядів, своїх переконань -- означало для нього зректися самого себе.

Свої погляди Дж. Бруно виклав у чисельних діалогах, таких, як "Про причину, начало та єдине", "Про безконечність, Всесвіт і світи", "Про героїчний ентузіазм" та ін. Найхарактернішою тенденцією для натурфілософських побудов XVI ст. був пантеїзм, причому пантеїзм натуралістичний. Саме так натурфілософи пізнього Ренесансу намагалися реабілітувати природу і виправдати свою зосередженість на пізнанні її законів. Одна з найбільш глибоких форм пантеїзму в Італії XVI ст. була створена Дж. Бруно. В основі його філософських поглядів лежав ренесансний неоплатонізм. Значного впливу Дж. Бруно зазнав з боку філософії М. Кузанського, але він більш рішуче й послідовно, ніж його попередники, ототожнює Бога з природою. Бог у Дж. Бруно розуміється як синонім внутрішньої єдності природи, а сама вона набуває у нього цілковитої самостійності. Максимальне наближення Бога до світу природних речей, ототожнення його з різноманітними природними явищами надавали пантеїзму Дж. Бруно не тільки натуралістичного, а навіть матеріалістичного характеру.

Пантеїзм у Дж. Бруно, був тісно пов'язаний з діалектикою. Діалектичний принцип збігу протилежностей Дж. Бруно характеризує як найважливіший методологічний принцип пізнання. "Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми протиріч і протилежностей. Глибока магія полягає у вмінні вивести протилежність, попередньо відшукавши точку єднання", -- писав він. Саме керуючись цією діалектичною настановою, Дж. Бруно приходить до розуміння єдності всіх речей, а також їх єдності з Богом.

У світі існують чисельні розбіжності між речами і навіть протилежності між ними, але всі вони збігаються у деякій неподільній точці. Цією точкою і є Бог, який є виразом єдності світу. Використавши неоплатонівську термінологію, Дж. Бруно називає його Єдиним. Єдине позбавлене будь-яких розбіжностей, воно є абсолютною тотожністю усіх різноманітних речей та їхніх визначень. Бог у філософії Дж. Бруно -- це філософська категорія, якою позначаються єдність, цілісність світу, не тільки світу як такого, а й кожної окремої речі. Адже кожна окрема річ -- це також певна цілісність і єдність. "Усяка річ є єдине, -- зазначає він, -- і пізнання цієї єдності є метою і межею усіх філософій і споглядань природи". Пізнавати цю природу здатні лише ті, хто шукає Бога не поза безконечним світом і речами, а всередині нього, в самих речах Бог -- у кожній окремій речі, він збігається з кожним найменшим елементом світу. Дж. Бруно розвиває вчення про мінімум, який ототожнюється з максимумом (Богом). У матеріальному світі мінімум інтерпретується Дж. Бруно як фізичний атом.

Мінімум у нього збігається з максимумом, а божественна сутність речей -- з атомом. Остаточним висновком з пантеїстичної натурфілософії Дж. Бруно була думка про тотожність Бога й атома, про божественну природу самої матерії, що складається з цих атомів. Звичайно, такий пантеїстичний радикалізм вимагав перегляду традиційних поглядів на матерію як на щось пасивне, інертне, позбавлене будь-яких власних визначень. Натомість Дж. Бруно розвинув вчення про матерію як активне, сповнене життя і творчої енергії начало природних речей. Саме матерія постає у нього як вічна субстанція, наділена здатністю до формотворення. На думку Дж. Бруно, матеріальна природа речей не просто тіло або безформна маса, вона одушевлене тіло. Всесвіт виступає у нього як єдиний живий організм, що має душу і розум і діє відповідно до кінцевих намірів. Це, звичайно, не означає, що природа здатна міркувати і думати, на це здатні лише окремі суб'єкти, такі, як людина. Проте у природі існує щось на зразок несвідомої творчості.

Загальнофілософські погляди італійського мислителя стали підґрунтям його космологічних ідей. Згідно з цими поглядами світ виходить з єдиного начала, що розгортається у множинності речей. Цей множинний світ і є Всесвіт. Він так само безконечний, як і Єдине. Теза про безконечність Всесвіту має значення засадничого принципу для космології Дж. Бруно. Космос -- це вічна, ніким не створена матеріальна субстанція, що складається з атомів і має внутрішню здатність до руху і розвитку в безконечному просторі. Поза Всесвітом, або матеріальним космосом, нічого немає, бо він і є все буття.

Будуючи нову космологію, Дж. Бруно спирається на геніальне відкриття М. Коперника, але робить з нього дуже важливі філософські висновки. Ці висновки входили у непримиренну суперечність із середньовічною схоластичною концепцією світу, руйнуючи її до останнього камінця. Головним положенням цієї концепції, як відомо, були, по-перше, думка про конечність відомого нам світу і, по-друге, наявність у ньому нерухомого центру, в якому знаходилась Земля. Геліоцентрична концепція М. Коперника докорінно змінювала картину світу і мала у собі загрозу всьому релігійному світогляду. Це добре розуміли не тільки представники римської церкви, а й діячі Реформації. Прагнучи послабити революційне значення коперникового перевороту, вони все робили, аби звести цю теорію до рівня прагматичної гіпотези, зручної для астрономічних обчислень, але такої, що не має ніяких світоглядних наслідків.

Підхопивши ідеї Коперника, Дж. Бруно зробив саме світоглядні висновки з цих ідей, створюючи принципово нове бачення світу. Крім того, він пішов значно далі Коперника, руйнуючи уявлення про замкнений, конечний Всесвіт. У цьому питанні він приєднувався до свого попередника М. Кузанського, який був одним з перших, хто заявив про безконечність світу. За вченням схоластів, безконечність є лише атрибутом Бога, а створений ним світ обмежений у просторі й часі. Дж. Бруно, виходячи з пантеїстичного розуміння єдності Бога і світу, поширив безконечність і на матеріальний космос. Одним із важливих результатів його вчення про матеріальну єдність світу була думка про існування розумних істот на інших планетах.

Дж. Бруно відходить від антропоцентризму своїх попередників. Для нього людина не є чимось унікальним. Виводячи людську душу з єдиної духовної субстанції, він підкреслює спорідненість усіх живих істот, котрі населяють безмежні простори Всесвіту. Зокрема, він твердить про спорідненість людини з тваринами. За своєю субстанцією душа людини тотожна душі тварин і відрізняється від них лише за "фігурацією", тобто ступенем досконалості її розуму і дії. Ця "фігурація", вважає він, залежить від будови тіла.

Отже, духовна розумова вищість людини визначається її тілесною досконалістю. Яким би досконалим не був у своєму роді розум тварини, вона ніколи не зможе робити те, що робить людина. Її розум ніколи не зможе знайти такі форми вираження, які він має у людини, адже будова тіла тварини відрізняється від будови людського тіла, вона не має тих органів, які має людина. Винятково цікавою стосовно цього є думка Дж. Бруно щодо особливої ролі такого тілесного органа, як рука.

На думку Дж. Бруно, лише праця, творча діяльність виділила людину з тваринного царства. Відкидаючи античну легенду про "золотий вік" як блаженний, райський стан людини, він зазначає, що, перебуваючи у цьому первісному стані, люди були віслюками, , які не вміли обробляти землю, будувати будинки і жили в печерах. Через неробство вони були навіть дурнішими за деяких тварин. І лише завдяки праці загострився людський розум, стали можливими наукові винаходи, суспільні форми життя, розвиток культури, науки, ремісництва. Тобто духовний стан людини залежить від її матеріальної діяльності, праці. Дж. Бруно взагалі підкреслює нерозривний зв'язок духовного з матеріальним, душі й тіла. Духовне начало так само не може існувати без тіла, як і тіло без душі, якою воно рухається і керується. Без неї органічне тіло розпадається і вмирає. Проте смерть тіла є одночасною загибеллю душі.

Пантеїстичний матеріалізм і натурфілософія Дж. Бруно є своєрідним завершенням філософської думки Ренесансу. Наступний розвиток європейської філософії відбувається вже у принципово інших умовах. XVII ст. відкриває нову сторінку у цій історії, назва якої -- "філософія Нового часу". І хоча новоєвропейська філософія здебільшого спирається на досягнення Ренесансу, успадковує більшість його прогресивних ідей, але перед нею стоять нові проблеми, і вона покликана вирішувати інші завдання, оскільки представляє іншу історичну епоху.

3. Натурфілософія Галілео Галілея

Галілео Галілей (1564-1642 рр.), якого називали «Колумбом неба», відкрив кратери і гірські хребти на Місяці, побачив супутники Юпітера, плями на Сонці. Займаючись механікою, Галілей прийшов до висновку, що існує природна необхідність, і він вводить поняття закону природи. До цього висновку в тій чи іншій формі приходили Б. Телезіо (1509-1588 рр.), Дж. Кардано (1501-1576 рр.), Ф. Петріці (1529-1597 рр.) та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

Свої ідей Галілео Галілей висловив так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини"'. Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих "первинних" і "вторинних" якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-не-будь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникли, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки.”

Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні--з особливостями будови людини. Звичайно, що при такому розумінні людина -- уже не мікрокосм, природа--не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.

В основі світогляду Галілея лежить визнання ним об'єктивного існування світу, нескінченного та вічного, при цьому Галілей припускав божественну першопричину. У природі, за Галілеєм, ніщо не знищується і не породжується, відбувається лише зміна взаємного розташування тіл або їхніх частин. Матерія складається з неподільних атомів, її рух -- універсальне механічне пересування. Небесні світила подібні до Землі й підкоряються єдиним законам механіки. Усі процеси в природі зумовлені суворою механічною причинністю. Звідси справжня мета науки -- відшукати причини явищ. Вихідний пункт пізнання природи, за Галілеєм, -- спостереження, а основа науки -- досвід. Галілей стверджував, що задача вчених не добувати істину із зіставлення текстів визнаних авторитетів та шляхом абстрактних, відсторонених міркувань, а «…вивчати велику книгу природи, що і є справжнім предметом філософії».

Розвиваючи в гносеології ідею безмежності «екстенсивного» пізнання природи, Галілей припускав і можливість досягнення абсолютної істини, тобто «інтенсивного» пізнання. У вивченні природи Галілей виділяв два основні методи пізнання: суть першого полягала в тому, що поняття досвіду, на відміну від своїх попередників, Галілей не зводив до простого спостереження, а віддавав перевагу планомірно поставленому експерименту, за допомогою якого дослідник немов ставить природі запитання і шукає на них відповіді. Метод цей Галілей назвав резолютивним, він є, власне, методом аналізу, розчленовування природи, тобто аналітичним. Іншим найважливішим методом пізнання Галілей визнавав композитивний, тобто синтетичний. Він за допомогою низки дедуктивних суджень перевіряє істинність висунутих при аналізі гіпотетичних припущень. При цьому Галілей вважає, що хоча досвід і є вихідним пунктом пізнання, але сам по собі він не дає ще достовірного знання. Останнє досягається планомірним реальним або уявним експериментуванням, що спирається на суворий кількісно-математичний опис. У підсумку достовірне знання ми одержуємо при сполученні синтетичного й аналітичного, почуттєвого й абстрактного.

Твори Галілея з літератури поклали початок італійській науковій прозі. З художніх творів Галілея відомий начерк однієї комедії і сатиричний «Вірш у терцинах». За праці Галілея було засуджено та змушено привселюдно відмовитися від своїх досліджень.

Висновки

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму -- через платопістські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою привабливість, свою неповторність.

Тож, епоха Відродження стала певним етапом змін та переломів у філософії та науці. В цей період творили справді видатні особистості, які зробили великий крок в філософії та науці, за що змушені були заплатити високу ціну. Галілео Галілей та Джордано Бруно дійсно є визначними діячами, які змінили загальноприйняті уявлення про світ та його будову.

Використана література

1. Антология мировой философии. Т.2. М., 1970.

2. Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия. М., 1977.

3. Горфункель AJC. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

4. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм На Україні // Європейське Відродження та українська література XVI-XVII ст. Київ, 1993.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.2. Львів, 1999.

6. http://pidruchniki.ws/

7. http://studentbooks.com.ua/

8. http://filosofia.com.ua/

Размещено на Allbest.ru