Морально-філософський аспект образу воїна в українській філософській думці епохи бароко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Морально-філософський аспект образу воїна в українській філософській думці епохи бароко

В.В. Співак, кандидат філософських наук, Академія ДПтС

Ключові слова: історія філософії, українська філософія, морально- етична думка, бароко, воїни.

В статье исследуется морально-философская составляющая образа воина в украинской философской мысли эпохи барокко. В качестве источников избраны тексты мыслителей второй половины XVII в. Эти тексты характеризуются традиционной апелляцией к образу «христианского рыцаря» с соответствующим набором достоинств: храбрость, презрение к смерти, набожность, целомудрие, любовь к Отечеству и т.д. Данный образ присутствует и в культуре позднейших эпох, а также остается актуальным для исторического сознания нашего времени.

Ключевые слова: история философии, украинская философия, морально-этическая мысль, барокко, воины.

The purpose of this article is to highlight the positive aspects of the image of «Christian warrior» in teaching Ukrainian thinkers of the XVII century. This research has the task to expand our understanding of the origins of the image of «Cossacks knight», which later took shape in bright romantic tradition of historiography and writers of the nineteenth century and remains largely dominant until now.

Traced the causes and consequences of updating military topics in the moral and philosophical thought, literature and art of the Baroque. We investigate the moral-philosophical warrior image component in the Ukrainian religious and philosophical thought of the Baroque.

As the source base selected text thinkers of the second half of the XVII century (Anthoniy Radyvylovskiy, Innocentiy Gisel, Ioanykiy Halyatovskyi). It was established that these texts present the appeal to the traditional image of «Christian Knight» with a corresponding set of virtues: courage, contempt for death, piety, chastity, love for the Church and Fatherland others.

Key words: history of philosophy, Ukrainian philosophy, a moral - ethical idea, baroque, warriors.

Важливою темою морально-етичних вчень епохи бароко є військова, яка, крім іншого, включає образ «християнського» рицаря, який втілює «належний» ідеал моральної поведінки воїна. Ця увага до воїнів активізувалася через військові конфлікти в XVII ст. Вони викликали посилення мілітаризації життя і мислення (ознакою чого можна вважати поширення військової тематики в тогочасному письменстві), тож, за характеристикою сучасників, цей період можна назвати «часом вояка» [12, 49]. Мілітаризаційні процеси зачепили також і українські землі, де відбулися бурхливі соціально-політичні потрясіння й радикальні зміни в усіх сферах життя. В Україні на перший план суспільно-політичного буття висувається військовий стан козацтва, який значно розширився в період козацької революції за рахунок значної частини інших верств населення: селян, міщан та старої політичної еліти - шляхти. Відповідно, ці явища потребували раціонального осмислення, тож військова тематика почала активно висвітлюватися в літературі, зокрема, в релігійній і філософській. Церква як інститут, що претендував на роль головного пастиря суспільства, шляхом вироблення правил поведінки воїна і активного їх пропагування (зокрема, через проповідь), намагалася на свій лад дисциплінувати та «християнізувати» цю частину суспільства.

Дух епохи української козацької держави висунув на перший план героїко-патріотичну тему, яка навіть дещо відсунула властиву загальноєвропейському бароко трагічність світосприйняття [6, 6793]. Ця тема також є характерною і для польського бароко з його шляхетським «сарматизмом».

Для українського бароко типовими є сюжети військової слави та подвигу, рицарських чеснот, святої жертви [6, 80-81] на благо Віри та Вітчизни. Цей образ втілювався в панегіричній літературі, церковній проповіді, образотворчому мистецтві тощо. Дух оновлення, який плекала Церква, синтезуючи середньовічні та ренесансні уявлення про людину і її земне життя, вимагав побожності і уявлень про норми щоденної поведінки та обов'язки всіх станів суспільства, у тому числі й воїнів [11, 162]. В уявленні про ідеальний образ воїна (в українській традиції - козака), що створювався мислителями епохи, поєднувалися загальноприйнята «рицарська» поведінка з християнською побожністю, взірцем для якої служили житія святих та Ісус Христос, а також певні нові ідейні елементи, які були продиктовані специфічними культурними та соціально-політичними змінами.

Метою даної розвідки є висвітлення позитивного аспекту (чеснот) образу «християнського воїна» українськими мислителями XVII ст. Таке дослідження здатне розширити наші уявлення про витоки формування образу «козака-рицаря», що пізніше яскраво оформився у романтичній історіографії та письменницькій традиції ХІХ ст. та залишається здебільшого панівним і дотепер.

Джерельною базою дослідження стали проповіді Антонія Радиви- ловського, Іоаникія Галятовського, а також трактат Інокентія Гізеля «Мир з Богом чоловіку».

До образу козака як християнського воїна у творчості українських церковних мислителів XVII ст. зверталися такі дослідники, як Л. Довга [3], Н.Яковенко [10], С. Плохій [7] тощо. Проте, на матеріалі проповідей дана тематика поки що малодосліджена.

Даний образ створювався церковними та світськими мислителями через церковну проповідь, віршовані твори та іншу літературну продукцію, починаючи з XVI ст. Особливої інтенсивності цей процес набув у першій половині XVII ст., коли під протекцією Війська Запорозького була відновлена ієрархія Православної Церкви. Остання почала активно героїзувати та християнізувати образ козацького війська, що простежується у «Протестації» Іова Борецького (1621 р.) та «Вірші на погреб Петра Сагайдачного» Касьяна Саковича (1622 р.) [10, 278279]. Церковні діячі продукували все нові твори, присвячені «християнському Запорожському рицарству» та його подвигам. Так, уславленню рицарства як захисника Віри та Вітчизни приділяють увагу «ан- тимагометанські» трактати Іоаникія Галятовського (Лебідь) (1679), «Аікогап» (Алькоран) (1683) та деякі вірші Лазаря Барановича з його збірки (Лютня Аполлонова) (1671) тощо.

Яскравим прикладом подібних текстів є п'ять рукописних «Слів часу війни» Антонія Радивиловського, призначені для виголошення перед козацьким військом, в яких проповідник пише, що Батьківщина є найціннішим добром, а захист її - найсвятішим обов'язком кожного її сина. Він закликає не шкодувати життя та майна у святій боротьбі за Віру та Батьківщину і дати відсіч нападникам: «Якожся такъ окрутному й страшному нєпрїятєлєви спротивити маєтє, єсли нє войною? Взявши тєдьі собі Бога въ помощъ, й прєсвятую Богородицу, ополчитєся за братїю вашу, сыновъ ваших, й жєньї ваши, й домов вашихъ» [9, 37]. «Військова» тематика простежується ще у деяких проповідях Антонія Радивиловського. У своїх прикладах він раз у раз звертається до цієї тематики для ілюстрації моральних настанов.

Часте звертання Антонія Радивиловського та деяких інших мислителів до військової тематики є відображенням буремних військових подій, що відбувались в Україні впродовж середини другої половини XVII ст. Коментуючи цю ситуацію, Іоаникій Галятовський порівнював світ з червоним (кривавим) морем - «Світ єсть морємъ червонымъ, бо на світі знайдуютъся войны межи людми, забойст- ва, тиранства, где кровъ людская обфите розливається» [1, 67].

Любов до Вітчизни ставиться Антонієм Радивиловським як одна з найвищих чеснот воїна - «Прєзацноє Христїанскоє воинство, дві рєчи найбарзєй васъ порушити, й сєрдца ваши запалити могуть къ мужєствєнной росправє воєнной зъ окрутнымъ бисурманиномъ на нась нєвиннє наступаючимь. Пєршая чєсть Божая, другая любов отчизны» [9, 38]. У іншому місці проповідник пише: «Кгды бы васъ кто запыталъ прєзацнши й отважныи войновє: что васъ порушило по чєсти Божєй, жє оставивши домы, жєнш, чада, братію, сєстрш, й други; оставивши вси роскоши домовшє; з такою отвагою здоровя своєго вшправуєтєся на того нєпрїятєля Крєста Христова? рєчєтє вси згоднє: любов отчизны. Гды бы кто запыталъ, кто васъ прова- дитъ на такіє нєбєзпєчєнства воєнншє, на остршє джиды, мєчи, шабли й стрєлш поганскїє? Иначєй нє рєчєтє: тылко чєсть Божая й любов отчизны» [9, 39-40].

Проповідник вважає, що захист Вітчизни, поряд з іншими богоугодними справами, є вираженням «честі до Господа», яку віддають ті, хто - «всє, что колвєга чинили на сємъ світі, для єдной чєсти й хвалы Бжєй чинили. Наприкладъ... Отчизны й волности своєй боронили, Кровъ свою за віру Православную, за Царя, за жєньї, за чада, за друговъ, й засєбє самыхъ проливали (курсив наш. - В.С.); й тую працу й услугу для чєсти й хвалы Бжєй подєймовали» [8, 1503].

Іоаникій Г алятовський вихваляє також людину, яка готова боронити Віру та Вітчизну, що вважається цнотою: «В наррацїи выхваляй умерлого чоловіка, величаючи єго цноты и добри учинки... застановялся за Црковъ Божую и за отчизну, вєликїи працы й труды для церкви божей и для отчизны подыймовалъ» [1, 221].

Таким чином, на думку українських церковних мислителів, Батьківщина має бути однією з найвищих цінностей у світогляді воїна як доброго християнина, а любов до неї та її захист - його святим обов'язком.

Вояки постійно перебувають під загрозою загибелі, тож смерть традиційно займала вагоме місце у військовій тематиці. Наприклад, за Інокентієм Гізелем, воїни грішать - «Ащє нє памятаютъ выну на смерть, яко найближчую имъ, нижє готоватися на ню жи'пемъ Бого- угоднымъ [2, 417]. Пам'ять про смерть вважалася запорукою християнської моральності. Проте у проповідях Антонія Радивиловського, які мали за мету надихнути воїнів на подвиги, тематика смерті набула дещо іншого звучання.

Війна за справедливу справу дає «несмертельну» славу, проте для того щоб її здобути, треба зневажати всі небезпеки і саму смерть, пише Антоній Радивиловський - «Погоржайтє смєртїю, єсли хочєтє при нєсмєртєлной зоставати славі» [9, 52]. Смерть на справедливій війні за Вітчизну дає вічну славу і нагороду на небі, тож проповідник закликає козаків не боятися смерті - «яким бы кто способом вічной й нєсмєртєлной собі моглъ набыти славы?... єсли смєртїю погордитъ. албовшъ ничого хвалы годного той учинити нє можєть, которого сєрцє страхъ смєрти опануєть. Кому страшна смерть, а вамъ прєзацному... Рицарству да нє будетъ страшная; бо йдєтє на войну справєдливую, за чєсть Божую, за Церкви святыи, за отчизну милую. а умерти за чєсть Божую, за Церкви святыи, за отчизну єсть жити такъ на зємли, яко й въ небі, в нєсмєртєлной славі» [9, 52].

Отже, зневага до смерті та відчайдушна хоробрість як характерна риса як літературного, так і світоглядного образу козака- рицаря знайшла своє відображення у творчості проповідника. При цьому заклик до козаків пам'ятати про смерть (що є вагомою рисою християнської побожності) характерний для всіх проповідників, щодо воїнів набуває певної специфіки: з одного боку, про неї необхідно пам'ятати, що є запорукою християнського морального життя, з іншого, - зневажати її, що є ознакою «рицарської доблесті» і запорукою спасіння душі воїна.

Воїн має любити Бога всім серцем. Найкращим способом довести цю любов є війна як його основне заняття та служба Богу, пише Радивиловський: «Яко показати можєтє тоє жє любитє Бога всімь сєрдцємъ вашимъ, всєю душєю, й всєю мьіслїю вашєю? По- кажєтє, гды на того нєпрїятєля Божого съ всєи усилности сєрдца й мысли вашєй, нє оглядаючися ничого а ни на жєньї ваша, а ни на чада, а ни на милыхъ друговъ своихъ, а ни на домы; наступовати будєтє» [9, 54]. В уявленні українських мислителів епохи бароко добре виконання свого соціального обов'язку та праця на особисте й загальне благо розцінювалися як цнота, натомість несумлінне виконання свого обов'язку тлумачилося як гріх [4, 227-266.]. Головною ж справою воїна були «праць Рьіцерскиє» [8, 1323], що вважалися його обов'язком перед Богом та людьми.

Козацтво перебуває під особливим «Божим заступництвом». Гарантом його перемоги у «справедливій» війні є Божа поміч - «мєйтє надію в Богу, жє й вы звітяжитє, понєважь справєдливє, бо за чєсть Божую, за отчизну милую, за сєбє самыхъ, за жєнш своя, за чада, й за братїю свою противно того вшправуєтєся нєпрїятєля» [9, 39], - пише Антоній Радивиловський. Розкритий проповідником сюжет «військового заступництва» (Самого Господа, Богородиці, Архангела Михайла, св. Георгія) був доволі популярним у вітчизняній літературі ще з часів Київської Русі. Дане заступництво тлумачилося як найвищий ступінь політичної прихильності божественного до людини, свідченням правильності вчинків та шляху «християнських воїнів» [5].

Антоній Радивиловський пише, що, йдучи на війну, потрібно добре підготуватися, але найважливіше - заручитися Божою поміччю: «Царїє, Гєтманш, полковники й прочїи войновє гды выпра- вуются на войну, сподобляються на коні добриє, на оружжя, на луки, на стршы, на копїи, на самопалы й на иншую болшую огнистую стрілбу; що барзо слушнє й мудрє чинять. Алє єднакь всє тоє надарємнє б^аєт^ єсли Богь зь Божою посилковати нє будєть» [9, 43]. Без останньої - зброя безсила: «Яко самыи отважныи царює, Гєтманш, й Полковники, такь й ихь всє отважноє Рицєрство, йдучи на якую з нєпрїятєлємь войну, слухачу Православный; нє вь коняхь добрыхь, ани вь всіх воєнншхь оружжяхь уфати повинны, алє въ єдиномъ Бозі, бєзъ которого помощи яко оружїє, такъ й конь бы найліпшій нє дадуть звітязства...» [9, 43].

Цю думку підтримує й Інокентій Гізель, який пише, що воїни грішать, коли вважають перемоги наслідком своїх якостей та удачі, а не Божого заступництва, не просять Бога про допомогу і не жертвують військову здобич на церкву та убогих: «Ащє побєдьі своєя, или Возвращєнїя изь Брани, нєпричитають Помощи Божїєй, но своєй Крєпости, или Мудрості, или Щастю. нє просять Бога о Помощу, ни Благодарєнїя єму за Побєду или за Возвращєнїє своє воздають, нижє разділяють користєй вражїихь на Церкви, Монастыри, Шпитали» [2, 417].

Іоаникій Галятовський, також зазначає, що молитва додає воїнам сміливості «Христось смілими людей чинить на войні, которыи Христа на помочь взывають. Чинить Христос смілими на войні гєтмановь, полковниковь й иншихь рыцеровь, которыи Христа просять о помочь» [1, 112]. Проповідник вважає, що взірцем для наслідування воякам (як і іншим «добрим християнам») має бути Ісус Христо Так, перераховуючи цноти християнина, на які необхідно зважити, складаючи поховальні казання, Галятовський стосовно воїнів зазначає, що вчитися цнотам вони мають у самого Христа, «могуть ся от Христа учити рицеры, гетманы, полковники и всі люде воєннии» [1, 226].

Отже, у вищезазначених думках українських мислителів епохи бароко, ми можемо спостерігати традиційну апеляцію до образу «християнського лицаря» з відповідним набором чеснот: хоробрість, зневага до смерті, побожність, цнотливість, любов до Церкви та Вітчизни тощо.

Такий образ козака-воїна як високоморального захисника Віри й Вітчизни в загальних рисах повторювався й іншими церковними мислителями та світськими авторами епохи бароко і згодом став «канонічним» для української літератури, історіографії, суспільно-політичної думки тощо. Багато в чому він і досі залишається актуальним та активно експлуатується в сучасному українському культурному просторі.

образ християнський воїн бароко

Література

1. Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння / підгот. І.П. Чепіга. - К., 1985.

2. Гізель Інокентій. Мир с Богом чоловіку. - К., 1669.

3. Довга Л.М. Система цінностей в українській культурі XVII століття. - Київ - Львів, 2012. - 344 с.

4. Довга Л.М. Соціальна утопія Інокентія Гізеля // Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура. - К., 2005. - С. 227-266.

5. Киричок О.Б. Воїнство Христа, як етична ідеологема у філософській культурі давньокиївського періоду // Магістеріум. - 2002. - Вип. 9 : іс- торико-філософські студії. - С. 5-15.

6. Кримський Б. Феномен українського бароко // Історія української культури. В 5 томах. - Т. 3. - К., 2003. - С. 67-93.

7. Плохій С. Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - К., 2006. - 485 с.

8. Радивиловський Антоній. «Вінець Христов...». - рукопис. - І.Р. ЦНБУ ім. В.І. Вернадського. - П.Ник м. П. 560 т. 2.

9. Радивиловський Антоній. Слова часу войны // Марковский М.Н. Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник XVII века. - К., 1894.

10. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -К., 2006. - 584 с.

11. Hernas Czeclaw. Barok. - Warszawa, 1976.

12. Czlowiek Baroku / Pod redakcja Rosaria Villariego. - Warszawa, 2001.

Размещено на Allbest.ru