Ідея дуалістичної будови світу у філософській поезії Григорія Сковороди (на матеріалі збірки "Сад божественних пісень")

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІДЕЯ ДУАЛІСТИЧНОЇ БУДОВИ СВІТУ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ (на матеріалі збірки «Сад божественних пісень»)

Максим Меркулов

Дуалізм -- наявність двох різних за своєю суттю, але взаємопов'язаних начал -- це невід'ємна складова барокової філософії. Людина бароко бачила світ як поєднання протилежностей, між якими постійно точиться боротьба: ніч змінює день, правда воює з кривдою, щастя долає смуток. І кожна з двох сторін прагне не лише перемогти иншу, а й цілковито знищити її, підкорити або ж витіснити з цього світу. Такий погляд був зумовлений бурхливими історичними подіями тих часів (в Україні це були селянські повстання, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, московська експансія на наші землі), а також тим фактом, що барокове мистецтво засвоїло здобутки попередніх епох -- Античности, Середньовіччя і Ренесансу. Стиль бароко поєднав у собі риси різних, не схожих одна на одну систем світогляду.

Бароко, що було поширене в Україні у ХУІІ-ХУІІІ ст., дало цілу плеяду видатних митців і мислителів -- Дмитро Туптало, Лазар Баранович, Стефан Яворський, Мелетій Смотрицький, Іоан Величковський, Григорій Сковорода та ин. Сковорода був останнім представником даного стилю, але, за визначенням Дмитра Чижевського, «з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло ясним полум'ям і враз згасло» [5, с. 279]. Творчість цього непересічного філософа і поета є однією з вершин тогочасного красного письменства: спираючись на Біблію та ідеї своїх попередників, митець розробив власне унікальне вчення про людську природу, про місце людини у Всесвіті та її шлях до щастя. Ідеалом Сковороди була внутрішньо вільна особистість, яка досягла гармонії з навколишнім світом за допомогою самопізнання. Щоб віднайти душевний спокій, людина, повинна обрати ту путь, призначену їй самою природою, відкинувши мирські спокуси і пристрасті.

Буття, згідно з вченням Сковороди, має триєдину будову: воно складається з макрокосму (великого світу, в якому людина живе), мікрокосму (внутрішнього світу людини, її думок, почуттів, мрій тощо) і Біблії, яку філософ називає світом символів. І кожна з цих трьох складових має двоїсту сутність, адже Бог (Добро, Гармонія, Щастя) протистоїть Дияволу (Нудьзі, Звіру) як у макрокосмі, так і в самій людській душі. Сковорода сміливо поринає у дійсність, сповнену протиріч, певний того, що добре серце і ясний розум укажуть йому потрібну дорогу:

О прелестный мір! Ты мн^ -- окіан, пучина.

Ты -- мрак, облак, вихр, тоска, кручина.

Се радуга прекрасная мн^ ведро блистает,

Сердечная голубочка мн^ мир вЬщает.

Прощай, о печаль! Прощай, прощай, зла утроба.

Я на ноги встал, воскрес от гроба.

О отрасле Давидовская! Ты брег мн^ и кефа,

Ты радуга, жизнь, ведро мн^, св^т, мир, олива [2, с. 75].

Дуалізм світу має кілька проявів, що представлені антитезами «природа -- цивілізація (город)», «духовність -- матеріальні багатства», «людські вади -- людські чесноти», «щастя -- біда (нудьга, печаль)».

Сковорода, будучи бароковим мислителем, не міг оминути своєю увагою природу, це загадкове і багатогранне явище, яке втілює могутність і велич Всевишнього. Природа (натура) -- Боже творіння, тому вона досконала і самодостатня. Саме на її лоні митець шукає духовної розради і відпочинку для душі. Зачарований красою поет оспівує мальовниче довкілля, його пейзажна лірика нагадує врочисті гімни:

Ах поля, поля зелены,

Поля, цветами распрещенны.

Ах долины, яры,

Круглы могилы, бугры.

Ах вы, вод потоки чисты!

Ах вы, берега трависты!

Ах ваши волоса, вы, кудряве леса! [2, с. 70].

На противагу природі Город (місто) у творчості Сковороди уособлює людську цивілізацію, він -- продукт її розвитку, її дитя. Як і кожен людський витвір, Город недовершений і неповноцінний, він позбавлений гармонії і вражений духом жадоби і метушні. За своєю суттю місто вороже людям, воно знущається над ними, калічить їхні душі і зводить розум на манівці. Недосконале творіння пожирає свого недосконалого творця, а не прославляє його. Тож не дивно, що мандрівний філософ Сковорода уникає міста, цієї хитрої і небезпечної пастки на своєму життєвому шляху:

Не пойду в город багатый. Я буду на полях жить.

Буду век мой коротати, где тихо время бЬжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна.

В тебе жизнь увеселенна, в теб покой, тишина.

Города славны, высоки, на море печалей пхнут.

Ворота красны, широки в неволю горьку ведут.

О дуброва! О зелена! и прочая. [2, с. 69]

Слід звернути увагу на те, що письменник помічає принади міста (про це говорить епітет «високий», який в даному контексті означає «вельможний», «славний»), але розуміє їхню підступну сутність: за розкішним виглядом криється гниле нутро, кольорова машкара приховує бридке і хиже обличчя. Город -- облеслива химера, якій митець без вагань виносить вирок:

Пропадайте, думы трудны,

Города премноголюдны!

А я с хл^ба куском умру в м^ст^ таком [2, а 72].

Тікаючи від згубної і безжалісної стихії міста, Сковорода прагне знайти (і знаходить) щастя в стихії природи, в обіймах її первинної чистоти. Ось що говорить з цього приводу дослідник Дмитро Білоус: «Для Сковороди злиття з природою -- це стан душі, спосіб життя, що є не просто вибором або стихійною даністю, а прагненням досягнути єдности із собою, «веселіє серця» [1, с. 381]. Якщо Город для Сковороди -- вмістилище загибелі, то натура в очах українського мислителя постає як оселя життя. Фактично місто -- це брама, що веде у порочний світ, який Сковорода змальовує в образі неситого Звіра: філософія сковорода дуалізм буття

Плоть, м^р. О несытый яде!

Все теб^ яд, вс^м ты яде.

День, нощь челюстями з^ваеш,

Все без вигляду поглощаеш Кто избежит сети? [2, а 73]

Світ приваблює людину численними матеріальними благами, плотськими насолодами і можливістю потішити своє марнославство. Всі ці принади утворюють міцні тенета, які тримають в неволі людську душу. Система цінностей Сковороди кардинально відрізняється від системи цінностей тих, хто заблукав у мирському лабіринті: філософ не жадає гучної слави і матеріального багатства, бо розуміє, що подаровані Звіром скарби -- тлінні, і платити за них доведеться дуже дорого:

Не хочу ездить на море, не хочу красных одеж:

Под. сими крыется горе, печали страх и мятеж [2, а 69].

Люди, які піддалися спокусі і присвятили своє життя гонитві за статками і високим соціальним становищем, викликають у мислителя і сміх, і співчуття:

Петр для чинов углы панскіи трет,

Федька-купец при аршини все лжет,

Тот строит дом свой на новый ман^р,

Тот все в процентах, пожалуй, пов^р.

А мн^ одна только в свете дума,

А мн^ одно только не идет с ума [2, с. 67].

На прикладі вищенаведеного уривку ми бачимо, що Сковорода свідомо протиставляє себе черствому і марнославному суспільству. Основний зміст «нав'язливих дум» поет виражає у формулі «Як би не вмерти мені без ума» [2, с. 23]. Мислитель не боїться матеріальних нестатків, його лякає инший різновид бідности -- духовна вбогість. Справжніми скарбами для мислителя є свобода, спокій і душевна рівновага:

Со вс^х имений телесных покой да воля свята,

Кром^ вечностей небесних, одна се мн^ жизнь свята [2, с. 70].

Слід зазначити, що поняття «свобода» Сковорода розуміє не лише як відсутність обмежень для фізичного тіла (свобода зовнішня): для українського філософа це слово означає насамперед наявність незалежної думки і вільного духу (свобода внутрішня). Здобути таку свободу можна лише за допомогою самопізнання: зрозумівши себе, людина стає спроможною знайти шлях до щастя:

Брось, пожалуй, думать мн^, сколько жителей в лун^!

Брось Коперниковы сферы,

Глянь в сердечные пещеры!

В душе твоей глагол, вот будеш с ним весьол!

Бог есть лутчій астроном, он наилутчій економ.

Мать блаженная натура Не творит ничто же здура.

Нужнейшее теб^ найдеш ты сам в себ^ [2, с. 86-87].

Отже, Сковорода стверджує, що Всевишній створив людину самодостатньою і наділив її здатністю до розкриття своїй здібностей і можливостей. Але більшість людей піддалися омані і, занедбавши власні душі, шукають собі розради у земних багатствах. Їхня пожадливість неминуче призводить до страждання, коріння якого криється у духовній сліпоті:

Правду Августин п^вал: ада нет и не бывал.

Воля -- ад, твоя проклята,

Воля наша -- пещь нам ада.

Зар^ж ту волю, друг, то ада н^т, ни мук.

Воля! О несытый ад! ВЛ теб^ ядъ, вс^м ты яд.

День, нощь челюстями з^ваеш,

Вс^х без взгляда поглощаеш:

Убій ту душу, брат, так упраздниш весь ад [2, с. 87].

Слова «воля» в даному контексті не виступає синонімом слова «свобода». Говорячи про волю як про «перекляте пекло» Сковорода має на увазі людське свавілля, невситиму і неприборкану хіть. Подолати тваринні інстинкти, позбутися гріховних бажань -- ось першочергове завдання для тих, хто хоче бути по-справжньому щасливий. Лише в такий спосіб людина зможе віднайти в собі найбільший скарб, ім'я якому -- Бог:

Боже! О живий глагол! Кто есть без тебе весьол?

Ты един вс^м жизнь и радость,

Ты един вс^м рай и сладость!

Убій злу волю в нас, да твой владеет глас! [2, с. 87].

Тут наявна барокова ідея подорожі людини до «Бога в собі»: зрікшись зовнішнього світу, індивід прямує в глиб своєї душі, щоб відшукати там джерело істини.

Ще однією важливою складовою філософії Григорія Сковороди є культ доброчинности і любови. Висока моральність і душевна чистота виступають запорукою повноцінного духовного розвитку. Будучи переконаним гуманістом, український мислитель прославляє людську совість як надійну зброю у боротьбі зі Звіром. За допомогою такої зброї можна здолати найсильнішого ворога:

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царських волосов,

Ты не глядиш, гд^ мужик, а гд^ цар - Все жереш так, как солому пожар.

Кто на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совесть, как чистый хрусталь [2, с. 67].

Як бачимо, все, що тлінне, поет уподібнює соломі, в той час як ключем до безсмертя стає «чистый хрусталь». Також варто звернути увагу на дієслово «плюет», яким автор ніби підкреслює основну думку вірша: смерть уже переможена для того, хто звільнив своє серце од скверни і чорноти. Позбувшись зла в собі, людина позбувається вразливости перед тим злом, яке чатує на неї зовні:

Кто серцем чист и душею,

Не нужна тому броня.

Не нужен и шлем на шею.

Не нужна ему война.

Непорочность -- то его броня И невинность -- алмазна ст^на,

Щит, меч и шлем ему сам Бог [2, с. 77].

Знайшовши Бога, індивід знаходить фортецю свого буття. Доброта стає каменем, на якому душа зводить Небесний Град:

Сей свят град бомб не боится,

Ни клеветничиіх стр^л,

И хитрых мин не страшится.

Всегда ц^л и не гор^л [2, с. 78].

Перед нами знову постає образ міста, який, однак, має тепер зовсім иншу семантику (він, як і образ свободи, теж дуалістичний за своєю суттю). Це вже не паща апокаліптичної потвори, не вмістилище усіх відомих людству гріхів, а міцна і надійна твердиня, сповнена радости й світла. Причина такої зміни криється в духовній еволюції індивіда: якщо людина обирає хибну дорогу, цей шлях заведе її до Міста Пороку, але якщо людина знаходить істинну путь, вона неодмінно прийде до Священного Граду, Небесного Єрусалиму, ідею якого Сковорода вочевидь запозичив з Нового Заповіту. Сковорода, як зазначає Леонід Ушкалов, «повсякчас апелює до авторитету Біблії, напружено розмірковує над сенсом старозаповітних і новозаповітних образів» [4, с. 49]. Змальовуючи Небесне Місто, Сковорода пропагує біблійну ідею всепереможної вселенської любови:

В сем градъ и врагов люблять,

Добро воздався врагам.

Для других здравіе гублять,

Не только добры другам [2, с. 78].

Подібно до Ісуса Христа, поет застерігає від «широкого шляху», який веде до безодні, і закликає йти «вузькою стежкою»:

Всяка плоть п^сок есть и мірска вся слава,

И его вся омерзеет снасть.

Розлюби путь ускій, б^гай обща нрава,

Будь твоя Господь с Давидом часть [2, с. 78].

Особливе місце у філософії Сковороди посідає образ Часу. Мислитель трактує цю категорію буття не як символ сліпого і безжального фатуму, а як знаряддя, дане Богом людині для реалізації свого духовного потенціалу. Час -- це один з найдорожчих скарбів, особливої цінности йому надає його незворотність.

О дражайшее жизни время,

Коль тебя мы не щадим!

Коль так, как излишне бремя Всюду мещем, не глядим!

Будто прожитый час возвратится назад,

Будто р^ки до своих повернутся ключей,

Будто в наших руках л^т до прибавки взять,

Будто наш с бесчисленных составлен в^к дней [2, с. 81].

Втрата часу -- одна з найбільших втрат, лише добрі справи наповнюють буття змістом. Людина приходить у світ, щоб бути щасливою, але вона ніколи не зможе досягти душевного спокою, якщо марнуватиме свій вік на негідні і непотрібні вчинки -- тоді замість омріяного блаженства до неї прийде антипод щастя Нудьга. Образ Нудьги уособлює духовну пустку, породжену нерозумним і нечестивим життям. Це всюдисуще лихо, яке переслідує людину і завдає їй страшних мук:

Ах ты, тоска проклята! О докучлива печаль!

Гризеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь.

Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!

Гд^ ли пойду, все с тобою везд^ всякій час.

Ты, как рыба с водою, всегда возл^ нас.

Ах ты, скука, ах ты, мука. Люта мука! [2, c. 77].

Єдиний порятунок від «скуки» -- Христос («меч верховний»), який силою свого голосу (слова, вчення) здатен прогнати «полк нуди». Печаль, на відміну від радости, сама знаходить людину -- не треба докладати великих зусиль, щоб провалитися в безодню.

Григорій Сковорода мав чутливе серце і проникливий розум, це дало йому змогу зрозуміти дуалістичну сутність буття: філософ усвідомив, що людина від самого початку стоїть на роздоріжжі і бачить перед собою два різні шляхи: один шлях веде до погибелі (Темряви), инший -- до Спасіння (Світла), даючи можливість пізнати себе і знайти джерело Вічної Любови. Усе необхідне для задоволення своїх духовних потреб людина містить в собі, тож марно шукати кращої долі у зрадливому і хижому макрокосмі. Тому Сковорода обрав иншу путь -- внутрішнє самовдосконалення, за допомогою якого людська душа стає оселею Всевишнього.

Література

1. Білоус П.В. Історія української літератури ХІ-ХУШ ст.: навч. посіб / Петро Васильович Білоус. К.: ВЦ «Академія», 2009. 424 с. (серія «Альма-матер»).

2. Сковорода Г. С. Зібрання творів: у 2-х томах / Григорій Сковорода. К.: «Наукова думка», 1973. Т. 1. 532 с.

3. Ушкалов Л. В. Есеї про українське бароко / Леонід Володимирович Ушкалов. К.: Факт -- Наш час, 2006. 284 с.: іл. (Серія «Висока полиця»).

4. Ушкалов Л. В. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури / Леонід Володимирович Ушкалов. К.: Факт, 2007. 552 с. (Серія «Висока полиця»).

5. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Дмитро Іванович Чижевський. К.: ВЦ «Академія», 2008. 568 с. (Серія «Альма-матер»).

Annotation

The Idea of the Dualistic Structure of the World
in the Philosophical Poetry of Hryhorii Skovoroda

This paper provides an analysis of the poetic collection «The Garden of Divine Songs».

The author of the article explores the role of baroque dualism in the philosophical system of the famous writer Hryhorii Skovoroda. The main point of this study is to consider the idea of obtaining personal happiness through self-discovery.

Размещено на Allbest.ru