Антиколоніальний дискурс українських мислителів кінця ХІХ - першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)+(=161.2)

АНТИКОЛОНІАЛЬНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ КІНЦЯ ХІХ- ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Ключові слова: постколоніальні студії, колонія європейського типу, російський імперіалізм, антиколоніальний, український націонал-комунізм

Ukrainian thinkers of this age (namely, Julian Bachinsky, Ivan Franko, Lesja Ukrainka Sergey Mazlakh and Vasyl Shahray, Mikhaylo Volobuev and others) by using certain methodologies investigated various aspects of the existence of such colonies, primarily of the case of Ukraine. Bachinsky puts the focus on purely economic factors that determine the colonial status of Ukraine, Franco - on national-political, Lesja Ukrainka - on existential, Mazlakh and Shahray - emphasized the aggregate of national, political and economic. At the same time, none of them took as the basis of the ethnolinguistic factor, like some Ukrainian researchers of colonialism do now. The article focuses on the ideas of Mikhaylo Volobuyev, which combine economic, political, socio-cultural and existential factors. Volobuyev, in addition, thoroughly criticized the substantial limitations of the racial-geographical approach to the problem of colonialism. Many of his ideas are relevant to modern challenges, others need rethinking in the context of the mutual struggle between different projects of globalization.

Keywords: postcolonial studios, colony of the European type, Russian imperialism, anti-colonial, Ukrainian national-communism

Перед українськими дослідниками, які працюють у царині постколоніальних студій, неминуче рано чи пізно, у тій чи іншій формі постає питання: до якої міри усталені західні методології таких студій «працюють» на вітчизняному ґрунті? І чи взагалі працюють? Ба більше: часом з'являються сумніви в тому, що Україна в минулому мала колоніальний статус, а нині є постколоніальною державою. Тим більше, що до таких заперечень вдається ціла низка не лише колишніх викладачів наукового комунізму, а й постмодерних авторів.

Відтак доводиться звертатися до проблематики колоніалізму й деколонізації з тим, щоб зробити зазначені вище питання предметом критичного розмислу з метою доповнення та переконструювання традиційних сучасних західних методологій призабутою в самій Україні, проте актуальною спадщиною ряду вітчизняних мислителів кінця ХІХ - першої третини ХІХ століття.

Передусім варто зазначати, що така ситуація з використанням набутку західних постколоніальних студій і західного розуміння колоніалізму не випадкова. Одним із перших українських дослідників, хто звернувся до цієї проблематики, був Микола Рябчук. На основі немалого власного досвіду він, зокрема, зазначав: «Західні постколоніальні студії сформувались на базі вивчення традиційних «заокеанських» імперій та їхньої актуальної спадщини. Вони мають дуже істотний, а подеколи й ключовий расовий компонент, який неможливо безпосередньо перенести на українсько-російські стосунки» [9]. Хоча й не всі: сам же Рябчук чимало пише про дослідження креольського націоналізму Бенедиктом Андерсоном [13] і використовує його концептуальні підходи для описання українських реалій. Проте в загальних рисах це твердження Рябчука справедливе: щодо України ані російський колоніалізм, ані тим більше польський чи румунський не мали, принаймні, в явному вигляді расового компоненту (хоча в останні роки цей, до того латентний, компонент яскраво виявляє себе в російській публіцистиці і навіть у заявах деяких офіційних осіб.

А водночас істотно спрощує, ба, примітивізує проблематику об'єктивних викликів (пост)колоніалізму інша теза Рябчука: «Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовно- культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня “рабська”, “колгоспна” мова”» [10, с. 11].

Але ж головна «відмінність між панівною і підлеглою групою» майже у всій Латинській Америці на початку ХІХ століття мала не расовий і не мовно- культурний характер; ішлося про апріорі різний статус прибульців з Іспанії у першому поколінні та народжених у колоніях креолів. У Французькій Африці, особливо у ХХ столітті, така відмінність теж мала не расовий, а радше статусно-культурний характер, оскільки чорношкірі піддані Франції могли - за умови здобуття освіти та культурної інтеграції - робити кар'єру як повноправні громадяни. Нарешті, у ХХ століття Європа увійшла в ситуації, коли декілька імперій мали т. зв. «колонії європейського типу». Німеччина, Росія та - зважаючи на її специфіку - Оттоманська Порта мали такі колонії. Навіть якщо брати до уваги тільки країни, які або мали в минулому державність, або відносили її, але тільки на частині території, то й у такому разі список виявиться чималим. На польських територіях, розділених між Німеччиною та Росією, проводилася активна колонізаційна політика, яка включала в себе низку чинників, від заселеннях їх вихідцями з метрополій до асиміляції («чорною шкірою» для поляків була не тільки мова, а й менталітет і - в межах Російської імперії - релігія). Крім того, колоніями Росії були Фінляндія (спершу самоврядна, але потім її права були порушені) та Литва. Під колоніальним пануванням Оттоманської Порти перебували частини болгарської, сербської, грецької території. Власне, й Ірландія, яка з 1870 року безуспішно домагалася самоврядування (гомрулу), також була «колонією європейського типу», коли її жителі мали особисті громадянські права, проте не могли їх реалізувати, здобувши навіть не незалежність, а автономію.

Іншими словами, чи то в силу недостатньої освіченості, чи то надмірної політкоректності дослідників феномен «колоній європейського типу», попри свою поширеність іще століття тому, залишається поза дискурсивним полем. Скажімо, англомовна Вікіпедія в якості прикладів колоній модерного часу наводить виключно території та країни Азії, Африки, Америки тощо, і зовсім не згадує колоніальні володіння тих чи інших імперій у Європі, цим самим входячи у суперечність із окресленою в ній самій концепцією, де сказано: «На відміну від маріонеткової держави або держави-сателіта, колонія не має незалежного міжнародного представництва, і її адміністрація верхнього рівня перебуває під прямим контролем метрополії» [15]. Ба більше: ця Вікіпедія, згадуючи колишні колонії Росії, не забуває Аляску, Форт Росс (Каліфорнія), Форт Єлизавети (Гавайї), Саґалло (Африканський Ріг), але навіть не згадує «класичні» російські колонії в Азії, ґрунтовані на расовому принципі [14].

Ба більше: щоб уникнути термінів «колоніалізм», «колоніальна політика» щодо європейських країн і народів, західні дослідники воліють уживати термін Nationalizing. В цьому плані Ярослав Грицак зазначає: «Міжвоєнну Польщу вважають класичним прикладом nationalizing state - держави, яка веде політику націоналізації» [4]. Мовляв, вона просто хоче зробити всіх своїх жителів поляками, і не більше. З цим можна було би, можливо, погодитися, якби не «маленька» заковика: ледь не половина території (і третина населення) другої Речі Посполитої перебувала на схід від «лінії Керзона», тобто встановленого 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти східного кордону власне польських земель. Що це, як не окупація з подальшою колонізацією, що виявляла себе в усіх сферах життя - від освіти до релігії, від ущемлення виборчих прав до конфіскації земель для осадників? [3, с. 48-52]. Але більшість західних дослідників не хоче визнавати факт польської колонізації українських, білоруських і литовських земель (перед тим у 1918-23 роках загарбаних за допомогою воєнної сили).

Натомість сто років тому факт наявності «колоній європейського типу» не викликав спротиву в наукових колах. Піонером українських досліджень феномену таких колоній став галицький соціаліст Юліан Бачинський. В 1895 році він опублікував книгу «Україна Irredenta» («Україна уярмлена»), в якій на підставі аналізу соціально-економічного розвитку Європи загалом та українських земель Галичини і Наддніпрянщини була чітко окреслена й проаналізована об'єктивна потреба подолання уярмленого стану та створення Української самостійної соборної держави. Бачинський підкреслював, що у Європі нормальний економічний розвиток відбувався через створення національних держав, в яких буржуазія здобувала якнайкращі умови для розвитку своєї справи, оскільки власна держава забезпечувала «своїй» буржуазії всі потрібні їй заходи протекції. Буржуазія повинна бути економічно зацікавленою у державності своєї нації, оскільки це забезпечило б їй сильнішу позицію на світовому ринку. «Буржуазія, національна ідея і національна держава - се вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції» [1, с.71]. Потенційно всі українські землі становлять економічну цілісність, стверджує автор, а «єдности економічній мусить відповідати єдність політична» [1, с.146]. Іван Франко у тому ж році опублікував розвідку «Ukraina irredenta», присвячену ідеям книги Бачинського, критикуючи автора за «догматизм», але визнаючи її появу «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». При цьому «раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба політичної самостійності України, то справа ця війде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться» [11].

Концептуальне осмислення колоніального стану України, причин його з'яви та можливих шляхів подолання належить Лесі Українці і найповніше втілене в її історіософських драмах, дія в більшості яких розгортається в координатах екзистенційної опозиції «імперія-провінція». За словами Оксани Забужко, «як для інтелектуала колоніальної нації і творця загроженої культури, національна ідея необхідно мусила маркувати для Лесі Українки той, сказати б, пороговий рівень сприйняття і оцінок, котрим заміряються і по відношенню до котрого ієрархізуються всі смисложиттєві вартості індивіда» [5, с.10]. Філософсько-мистецьке осмислення колоніальної проблематики велося поеткою на ґрунті європейсько-середземноморської Ойкумени, складовою якої була Україна, і висновки виявилися невтішними.. «Українська культурна, а значить, eo ipso, і життєва приреченість в межах імперського тіла була для Лесі Українки найнасущнішою екзистенційною проблемою» [5, с.20], - наголошує Забужко.

Якщо Юліан Бачинський доводив й обґрунтовував колоніальний статус України чинниками економічними, Іван Франко - національно- політичними, а Леся Українка - культурними й екзистенційними, то першими поєднати національне, політичне й економічне, як не парадоксально виглядатиме це для когось сьогодні, змогли українські націонал-комуністи у 1918-28 роках. Утім, для останніх усесвітня революція була інструментом, який дав би змогу здійснити національну модернізацію, «добудову» своєї нації з тим, щоб вона могла на рівних увійти в майбутню спільноту вільних народів. В Україні націонал-комуністи вважали, що становлення комуністичного ладу приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення, що Україна й Росія мають стати рівноправними державами та що комунізм не потрібно уніфікувати за російським зразком і будувати за вказівками Москви. Така настанова була типовою для всіх різновидів націонал-комунізму у колоніальних країнах - від В'єтнаму до Грузії, від Абіссінії до Татарстану. В другій половині ХХ століття націонал-комунізм почав вироджуватися та в країнах, де він переміг, перетворився на один із різновидів тоталітаризму.

Натомість на ранніх етапах свого існування націонал-комунізм мав радше авторитарний, ніж тоталітарний характер, був налаштований на співпрацю з «національними кадрами», нехай у минулому вони й були членами інших партій чи безпартійними фахівцями, допускав дискусії та певний плюралізм не лише в ідеологічній, а й у політичній сфері, хоча і в межах марксистських позицій (так, в УСРР до середини 1920-х існували три комуністичні партії - КП(б)У, паралельна Українська компартія та Єврейська Компартія). А головне - що він мав яскраво виражений антиколоніальний характер.

У 1917-20 роках у більшовицькому середовищі в Україні існували різні течії - відверто великодержавно-шовіністична (Ю.Пятаков, Є.Бош), примиренська великодержавницька, що обстоювала автономію України («катеринославці») та національно-комуністична (М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай). У 1919 році два члени РКП(б) - Сергій Мазлах і Василь Шахрай - видали книгу «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною)», де зазначали, що індустріальний капіталізм перетворив східну Україну на розвинену російську колонію, а її мешканців - на сучасну націю. А водночас це підготувало ґрунт для унезалежнення України; на їхню думку, український національно-визвольний рух був не вигадкою буржуазії, а одним із тих демократичних рухів (вони вжили у книзі епітети «антиімперіалістичний»,«антикапіталістичний», «прогресивний»), що мали на меті створення національної держави. Автори рішуче наголосили: «Самостійність - се дійсний зміст українського руху» [6, с.26], - і зазначили, що це не узбіччя політики, а її осердя: «...Під примусом фактів, подій, логікою реального революційного національно-визвольного руху на Вкраїні - обидві найбільш авторитетні організації України: Ц. Рада і Ц. В. Комітет Совітів прийшли до самостійности. Були ріжні наміри, ріжні точки погляду, ріжні бажання, ріжні філософічні, соціально-політичні, ідеологічні взагалі міркування - а результат, конечний пункт, у який уткнулися всі, був один: самостійність!» [6, с.31]. Прямо говориться у книзі й про колоніальний характер взаємин України й Росії в економічному й політичному плані: «. Сі зв'язки і стосунки були аналогічні зв'язкам і стосункам між «метрополією» і «колонією». Не дурно ж література по національному питанні говорила про «анексію» Росією між другими країнами і України» [6, с.38]. Звідси й висновок: нормальний розвиток України можливий тільки за подолання її колоніального стану, за «конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, самостійний державно- політичний організм» [6, с.33].

Утворена на початку 1920 року Українська комуністична партія у програмі зазначила, що «задачі національно-політичного визволення українського народу виросли на ґрунті потреб належного розвою продукційних сил українського економічного орґанізму ще за капіталістичного ладу, бо той розвій спинявся експлуатацією України з боку імперіялістичної Росії, вів в дальшім розгортанні суспільних взаємин до нечуваного поневолення і гніту українського народу». (див.) У програмі сказано про практику проведення «імперіялістичної денаціоналізаторської політики Росії відносно України», одним із наслідків чого можна вважати «нерозвинену комуністичну і ще імперіялістичну волю російського пролєтаріяту в Росії і почасти на Україні». Для подолання цієї ситуації в ім'я перемоги антиімперіалістичної революції «У.К.П. ставить своїм завданням притягнення пролєтаріяту до культурної пролєтарської творчости на українському народньому ґрунті» [7].

Нарешті, найбільш розгорнуте і детальне політико-економічне обґрунтування статусу України як однієї з «колоній європейського типу» дав у 1928 році Михайло Волобуєв-Артемов у статті «До проблеми української економіки», надрукованій «у порядку дискусії» в журналі «Більшовик України» (№2-3). Написана ця значна за обсягом (понад 4 др. арк.) стаття була 1927 року, коли ще можливе було публічне обговорення партійного курсу, коли точилася дискусія, присвячена підготовці першого п'ятирічного плану. У зв'язку з цим надзвичайно актуальним було питання, як саме розглядатиметься в ньому УСРР, як плануватиметься її розвиток. За словами Ю.Шаповала,«від союзних республік вимагалося одне - неухильно виконувати лінію центру. <...> Виступ М.С.Волобуєва був свого роду оприлюдненим протестом проти цієї «генеральної лінії» [12, с.106].

На думку націонал-комуністів (одним із речників яких став Волобуєв), Радянська Україна являла собою єдиний господарський комплекс, що, однак, ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема Держплан СРСР), які взагалі уникали самої назви «Україна»: «Деякі економісти взагалі уникають вживати назву Україна. Замість того, віддають перевагу назвам «Південь», «Південний район» або, додержуючись термінології Держпляну СРСР: «Південно-Західній», «Південно- Гірничо-Промисловий». Нерідко здибуємо навіть тепер «Південь Европейської Росії», «ПівденноРосійське Господарство» [2]. На думку українського економіста, це була інерція російського колоніалізму.

Відтак предметом пильної уваги Михайла Волобуєва стали фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до жовтня 1917 року і спростування концепту повної єдності дореволюційної економіки Російської імперії. На його думку, ця економіка була єдиною на імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона являла собою комплекс національних економік двох типів. «Єдність руської та української «економіки плюс до того інші руські („азіятські та европейські колонії”) давала те, що звуть „єдиною російською економікою”» [2]. У зв'язку з цим значна частина статті Волобуєва (її другий розділ зветься «Про типи колоніяльної залежности») присвячена неадекватності розуміння колоній лише як «заморських територій» десь в Азії чи Африці та феномену «колонії європейського типу». Економіст покликається, зокрема, на тексти знаного російського історика-марксиста Покровського, який стверджував, зо Росія була однією з найбільших колоніальних імперій, але водночас і критикує його за те, що той «не згадує про такі колонії царської Росії, як Польща, Фінляндія, Україна», оскільки «щодо всіх цих країн не можна обмежуватись визначенням їхньої економічної ролі, як ринку сировини»[2]. Тим часом в економічному і культурному плані деякі колонії можуть бути розвиненішими за метрополію. «Вся плутанина виникає через те, що вважають, ніби колонія має бути обов'язково відсталішою порівняно з метрополією, і що колоніяльна політика обмежується лише «експлуатацією відсталого господарства колонії» [2]. Показавши на численних фактах, що Росія з часів Петра І цілеспрямовано перетворювала «малоросійські губернії» на колоніальні володіння, руйнуючи цілісність і знижуючи рівень розвиненості української економіки, Волобуєв виходить на зумовлене об'єктивними потребами імперії перетворення України на «колонію європейського типу». Він пише: «Єдність руської та української «економіки плюс до того інші руські („азіятські та европейські колонії”) давала те, що звуть „єдиною російською економікою”. Факт існування цього складного комплексу, що його було побудовано на основі експлуатації колоній» - не дає, однак, права відкидати наявність певних центробіжних тенденцій серед пригнічених колоній. Безперечно, форми зв'язку між метрополією та колоніями европейського типу відмінні від зв'язків метрополії з колоніями типу азіятського. В останньому випадкові маємо ми справу з експлуатацією відсталих господарських форм передовою капіталістичною економікою, в першому ж і господарство колонії є капіталістичне»[2].

Продовжуючи ці теоретичні розмисли, Волобуєв зазначає, що в тодішньому світі колоній суто азіатського типу стає менше: «Яскравий приклад тому Індія, де розвиток національного капіталізму змінює поволі і політичні форми залежности. Як на приклад переходової форми можна вказати хоч би Азербайджан - колонію царської Росії» [2]. Це зумовлено пришвидшеним економічним розвитком цих колоній завдяки інтенсифікації використання їх ресурсів метрополіями.

При цьому розвиток усесвітнього ринку не скасовує існування цілісних економічних структур у національно-державних межах. По-перше, світовий ринок пронизаний суперечностями й антагонізмами; по-друге, деякі частини цього ринку ще проходять із певним запізненням стадію «національного оформлення». «Захопивши і визискуючи багатонаціональний терен інших країн, імперіялістична метрополія не знищує, однак, і не може знищити центробіжних тенденцій пригнічених національних організмів»[2]. При цьому етнографічний чинник у становленні такого організму не завжди є вирішальним, особливо коли йдеться про Європу. «Колонія европейського типу - це капіталістично оформлений госпадарський організм» [2]. Але розвиток цього організму істотно деформується метрополією, «суть наслідків колоніяльної залежности для колонії «европейського типу» полягає передусім у відхиленні розвитку продукційних сил на користь економіки метрополії» [2]. Тобто цілісний економічний організм унаслідок тиску та команд «згори» змушений працювати не в своїх інтересах, а його структура помітно деформується, одним із наслідків чого є деструкція робочої сили.

Волобуєв наголошував, що коли п'ятирічний план не розглядатиме Україну як окрему економічну одиницю і позбавлятиме її інвестицій на користь центрального російського промислового регіону, якщо розриватимуться ланцюжки внутрішньої кооперації, якщо «викачуватиметься» кваліфікована робоча сила, то Україна знову перетвориться на колонію, не набуде статус рівноправної соціалістичної республіки, якою вона теоретично має бути, та не матиме перспектив справді ефективної інтеграції до майбутньої світової соціалістичної економіки. А далі йде висновок, який виходить за межі суто економічного підходу: «Ліквідація «провінціяльного становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно- господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її, як просту суму районів єдиної неподільної економіки» [2].

Отже, в Україні наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ століття існував потужний інтелектуальний напрям, який не зводив проблему колоніалізму до расового чинника, як це модно сьогодні на Заході, чи до етнолінгвістичного чинника, як це модно в нинішній Україні. Видається, такий комплексний, багатофакторний підхід до проблеми колоніалізму наразі є найактуальнішим.

антиколоніальний дискурс український мислитель

Література

1. Бачинський Ю. Україна irredenta. - / Ю. Бачинський. - 3-е вид. - Берлін: Вид-во української молоді. - 1924. - 237с.

2. Волобуєв Михайло До проблеми української економіки / М. Волобуєв [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://vpered.wordpress.com/2013/02/04/volobuev- ukrainian-economy/

3. Грабовський Сергій. Колоніальні війни Другої Речі Посполитої. / С. Грабовський - Київ, Т-во «Знання України», 2017. - 64с.

4. Грицак Ярослав: Кінець революції? / Я. Грицак [Електронний ресурс]//Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/grycak-jaroslav/_kinec- revolyuciyi/751588

5. Забужко О. Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки / Філософські студії 2000. - К.: Генеза, 2000. - с. 6-23

6. Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі. (Що діється на Вкраїні і зУкраїною?)-Саратов, Совітська типографія, 5 відділ. - 1919. - 104с.

7. Програма Української Комуністичної Партії [Електронний ресурс]//Режимдоступу: https://vpered.wordpress.com/2009/11/27/ukr-comm- party-prog/

8. Річицький А. Центральна Рада від Лютого до Жовтня. Нарис з історії української революції /А.Річицький. - Харків Держвидав України, 1928. - 62с.

9. Рябчук Микола: Я не стверджую, що ми приречені на «холодну» чи, ще гірше, «гарячу» громадянську війну [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://zaxid.net/mikola_ryabchuk_ya_ne_stverdzhuyu_s chu_gromadyansku_viynu_n1127321

10. Рябчук Микола. Постколоніальний синдром. Спостереження - К.: “К.І.С.”, 2011. - 240 с.

11. Франко Іван Ukraina irredenta / Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/franko/mosaic/ 31.html

12. Шаповал Юрій. «Я помилився, взявши на себе провину...». До 90-річчя М. С. Волобуєва-Артемова c. 104-110. "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №1(1) 1994. - 240с.

13. Anderson Benedict. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. Revised and extended. ed.). London Verso, 1991 - 224р.

14. Category: Former Russian colonies [Електронний ресурс]//Режимдоступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Category:Former_Russian_colonies

15. Colony [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Colony

1. BachynsDkyy YU. Ukrayina irredenta. - / Yu. BachynsDkyy. - 3-e vyd. - Berlin: Vyd-vo ukrayinsDkoyi molodi. - 1924. - 237s.

2. Volobuyev Mykhaylo Do problemy ukrayinsDkoyi ekonomiky / M. Volobuyev [Elektronnyy resurs] // Rezhymdostupu: https://vpered.wordpress.com/2013/02/04/volobuev- ukrainian-economy/

3. HrabovsDkyy Serhiy. KolonialDni viyny Druhoyi Rechi Pospolytoyi. / S. HrabovsDkyy - Kyyiv, T-vo «Znannya Ukrayiny», 2017. - 64s.

4. Hrytsak Yaroslav: KinetsD revolyutsiyi? / YA. Hrytsak [Elektronnyy resurs] // Rezhym dostupu: http://gazeta.ua/articles/grycak-jaroslav/_kinec- revolyuciyi/751588

5. Zabuzhko O. Imperiya i provintsiya v istoriosofsDkykh dramakh Lesi Ukrayinky / FilosofsDki studiyi 2000. - K.: Heneza, 2000. - s. 6-23

6. Mazlakh S., Shakh-Ray V. Do khvyli. (Shcho diyetDsya na Vkrayini i z Ukrayinoyu?) - Saratov, Sovit-sDka typohrafiya, 5 viddil. - 1919. - 104s.

7. Prohrama UkrayinsDkoyi Komunistychnoyi Partiyi [Elektronnyy resurs] // Rezhym dostupu: https://vpered.wordpress.com/2009/11/27/ukr-comm- party-prog/

8. RichytsDkyy A. TsentralDna Rada vid Lyutoho do Zhovtnya. Narys z istoriyi ukrayinsDkoyi revolyutsiyi /A.RichytsDkyy. - Kharkiv Derzhvydav Ukrayiny, 1928. - 62s.

9. Ryabchuk Mykola: YA ne stverdzhuyu, shcho my pryrecheni na «kholodnu» chy, shche hirshe, «haryachu» hromadyansDku viynu [Elektronnyy resurs] //Rezhymdostupu: https://zaxid.net/mikola_ryabchuk_ya_ne_stverdzhuyu_s hho_mi_prirecheni_na_holodnu_chi_shhe_girshe_garya chu_gromadyansku_viynu_n1127321

10. Ryabchuk Mykola. PostkolonialDnyy syndrom. Sposterezhennya - K.: “K.I.S.”, 2011. - 240s.

11. Franko Ivan Ukraina irredenta / Mozayika iz tvoriv, shcho ne vviyshly do Zibrannya tvoriv u 50 tomakh. [Elektronnyy resurs] // Rezhym dostupu: http://www. myslenedrevo.com.ua/studies/franko/mosaic/ 31.html

12. Shapoval Yuriy. «YA pomylyvsya, vzyavshy na sebe provynu...». Do 90-richchya M. S. Volobuyeva- Artemova c. 104-110. "Z arkhiviv VCHK-GPU-NKVD- KGB" №1(1) 1994. - 240s.

Размещено на Allbest.ru