Самотність та відчуження у філософській картині світу Федора Достоєвського

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Федір Достоєвський -- один із тих мислителів, який продовжує приваблювати думаючого читача як психологізмом твору, так і нескінченною трагічністю запропонованого сюжету. Автор пропонує поглянути на життєвий шлях та творчий спадок письменника через призму фундаментальних явищ людського існування -- екзистенціаліє самотності та відчуження. В контексті цих понять розглядаються біографічні факти із життя мислителя і долі та перипетігйого героїв, уяких, на думку автора, відображується часточка самого Достоєвського.

Історико-філософська традиція останніх ста років сформувала образ знакового мислителя XIX століття Ф. Достоєвського, як людину без біографії. Найвидатніші філософи М. Бердяев, Л. Шестов, Д. Мережковський, В. Розанов змогли сформувати найголовніші теми незалежної дискусії про Достоєвського, але зробили це таким чином, що не зачепили проблеми його життєвого шляху. Він цікавив їх не стільки у повноті власного життя, стільки у повноті власної думки. У цьому є своя правда і потреба, але має право на існування і принцип, за яким митець не може відділятися від свого творіння. Тому Достоєвський є один із тих унікальних випадків у літературі, природа якого має змогу максимально розкритися у біографічному розгляді становлення його особистості.

Дійсно, Федір Достоєвський - це справді людина «без минулого». Він майже ніколи не цікавився власним родоводом і ніколи не говорив про родинність та походження. Тільки під 50 років йому зненацька захотілося дізнатися про те, що ж сталося із батьківським маєтком і будинком, у якому він виріс, кінець-кінцем, чи залишилися якісь родичі окрім нього і брата. Пошуки здійснив у досить дивний спосіб - дав оголошення в газету, на яке ніхто не відповів і не відгукнувся. Хоча чого можна чекати від людини, яка не знала дівочого прізвища власної матері і щиро сумнівався у тому, як по-батькові рідного діда.

Розпочинаючи власний аналіз творчості Ф. Достоєвського, ми не даремно акцентували увагу на цьому факті. Адже схожі долі мають і більшість героїв Достоєвського. Та чи можуть бути які-небудь зв'язки між поколіннями у тому царстві хаосу, яке пропонує мислитель? Персонажі Достоєвського - бідняки та безрідні сироти, живуть у непроникній усамітненості і повній безвиході. Далі власних батька і матері, у кращому випадку, вони не знають нікого і нічого. Будь-який персонаж його романів - аристократ чи служник, поміщик чи купець, існує у площині твору не маючи власного родового коріння.

І в дитинстві, і в юності, і в дорослому житті Достоєвський набагато рідше страждав від самотності, аніж від примусового, насильницького спілкування. Тому, як тільки він вийшов із Омської в'язниці він написав: «... бути самому це потреба абсолютно нормальна, так як пити і їсти, інакше у такому насильницькому комунізмі можеш зробитися справжнім людиноненависником. А товариство людей стане отрутою і справжньою заразою» [9, с. 69]. Щось схоже, Достоєвський приписує і своєму героєві Олександру Горянчикову, який, перед тим як його помістили на каторгу, осмислює своє майбутнє через запитання: що страшного чи болісного у тому, що усі десять років каторги він жодного дня, жодної хвилини не буде сам? [З, с. 17]. Як би там не було, та видається, що зрозуміти Достоєвського можна тільки тоді коли бачиш у ньому не засіб, а розумієш його як мету.

Сам Достоєвський ніколи не мав специфічного аристократичного лоску, ніколи не виділявся гарними манерами, не міг засвоїти спокою і стриманості тону. Він завжди писав довжелезні листи із самими різноманітними проханнями, яких, власне, через деякий час, сам і соромився. Його завжди вирізняла недовірливість і від власної нетерпимості він страждав не тільки на папері, але і на людях. У гостьових кімнатах його часто бачили згорбленим і з-під лоба поглядаючи на присутніх. Абсолютно нейтральне і формальне запитання про здоров'я могло так образити Федора Михайловича, що він замикався у глухому мовчанні на весь вечір. Багато хто із сучасників запам'ятав Достоєвського хворобливим, дратівливим, занадто знервованим і схильним до безпричинних образ.

Сконцентрований на собі, одночасно замкнений у собі, Достоєвський як ніхто знав, що таке відчуженість і самотність. Тому, мабуть, недаремно однією із головних своїх творчих проблем він визначає ідею возз'єднання, синтезу людства і, разом з тим, набуття кожним мислячим індивідом внутрішньої гармонії і єдності. Він як ніхто із сучасників бачив і розумів, що ця єдність зруйнована і у вигляді діалогу людини з природою, і в середині суспільного і державного механізму, рівно як немає гармонії у внутрішньому світі окремо взятої звичайної людини [10]. Його твори не тільки констатують факт такого розпаду людства, але одночасно пропонують своєрідний вихід із глухого кута відчуженості. Окрім того, Достоєвський може вважатися і тим мислителем, який одним із перших дійсно зміг сформулювати так звану «об'ємну теорію відчуженості» [7, с. 311]. І, мабуть, нічого дивного немає у тому, що починається відчуженість у Достоєвського з типового соціально-майнового поділу.

Майже кожен його твір свідомо чи ні, але акцентує на цьому увагу. Ми ніяким чином не можемо дорікати Достоєвському незнанням чи не розумінням протистояння багатих і бідних. Кінець-кінцем він пропустив це через себе. Захоплення ідеями утопічного соціалізму призвело його на лаву підсудних і закінчилося омською каторгою, з якої вийшов вже зовсім інший член суспільства. Потреба аналізувати такі трансформації вилилася у напівбіографічних «Записках з мертвого дому». Саме напівбіографічні, бо якось говорити про повний збіг, в даному випадку, не можна.

Природа художнього тексту, роману, передбачає видозміну особистості його автора, як би точно він не намагався його втілити. Але аналізуючи переживання і думки Достоєвського і те, як вони відображаються в «Записках з мертвого дому», крім того наявні листи мислителя і спогади про нього, можуть свідчити про присутність особистого досвіду у описах каторги Горянчикова.

В будь-якому разі, аналізуючи текст «Записок...» ми можемо говорити про не стільки фактичну спорідненість Достоєвського і його героя, скільки спільність психологічну, внутрішню. Тому, обережно звичайно, але цей твір можна використовувати як одне із джерел, яке здатне передати внутрішній стан мислителя-каторжанина [6, с. 86]. А в умовах ув'язнення усі його попередні світоглядні установки були кардинально переглянуті. Адже самотність і відчуженість виявилися тією реальністю, яку йому довелося прийняти і жити з цими відчуттям майже увесь період заслання.

Власне замість очікуваної ним спільноти відкритих світові людей, Достоєвський стикається із замкненим і жорстко, соціально розділеним середовищем, яке жило за своїми законами і принципами. І найважливіше те, що він усвідомлює «вимушене спільне проживання», як одне із найтяжчих випробовувань [3, с. 36]. Цілком зрозуміло, що момент колективного існування має місце не тільки в ув'язненні, але до острогів приходять такі люди з якими шукати точок перетину часто не хочеться зовсім.

До того ж Достоєвський стикається і з зовсім неочікуваним явищем - соціально-становим відчуженням. Не дивлячись на те, що він, як дворянин, позбавлений усіх прав і привілеїв, формально прирівняний до інших ув'язнених, ці інші ніколи так і не визнали його за свого. Більше того, він пише про те, що каторжани «з любов'ю дивилися на їх (колишніх дворян) страждання, яке вони намагалися приховувати». Особливо яскраво це помічалося у фізичній праці і їх не пристосованості до систематичних фізичних навантажень [3, с. 43-44]. Та найважливіше, що така станова відчуженість формується неначе сама по собі, без будь-якої озлобленості, навіть несвідомо. Ти чужий! Яким би привітним, добрим і щедрим ти не був, ця прірва залишається неподоланною. Колишньому дворянину не повірять і його не зрозуміють. Він ніколи не буде другом і товаришем. І навіть якщо з роками він зможе завоювати якийсь авторитет, то внутрішньо чужим у цій ватазі залишиться навічно.

Свобода художника, мислителя, будучи величиною постійною, все-таки кардинально відрізняєтьсяу ситуації гармонії та дисгармонії. Можемо згадати знамените пушкінське «Ты царь: живи один» і припустимо «Мне любо это заточенье» Вяземського - це далеко не одне і теж саме, як не однакові долі царя, який гордовито плекає свою зарозумілу, верховинну самотність, і доля арештанта-каторжанина. Або ж, враховуючи, з якого боку знаходиться ключ - відлюдника.

Та судячи з усього, Достоєвський увесь час намагався подолати цю незриму прірву, намагався зблизитися з тими, з ким ділив каторгу, адже йому це було потрібно для елементарного самоутвердження. Засобом для цього були звичайні люди. Хтось підпадав під його вплив, хтось залишався осторонь, але все- таки почуття самотності, а іноді навіть зневаги до самого себе через це, не полишали мислителя. Такою долею Достоєвський, по-своєму, наділяє і дворянина Горянчикова, а післякаторжанське існування свого героя, з його самоізоляцією і хворобливою самотністю, можна вважати своєрідною проекцією почуттів самого письменника. Яскравим підтвердженням того, що Достоєвський не вигадав переживання свого героя, а переживав їх сам реально, можна визначити його лист до брата Михайла за лютий 1854 р., де він протиставляє себе іншим каторжанам саме як представник протилежного соціального стану, обґрунтовуючи своє місце освітою, соціальною ієрархією і можливістю споживання різних соціальних благ [4, с. 169-170].

Більшість дослідників схиляються до того, що способи поведінки Достоєвського-каторжанина показують його досвід у якості курсанта Головного інженерного училища. І хоча каторгу з інженерним училищем порівнювати не можна, саме тут, серед юнкерів, майбутній мислитель здобував перший досвід виживання у закритому середовищі [напр. 6, с. 90]. Як би там не було, але до кінця реалізовувати власну індивідуальність Достоєвському не вдалося, хоч він і зміг якось організувати навколо себе маленький літературний гурток. Принаймні відомі на сьогодні мемуаристи з більшим чи меншим акцентом відзначають його закритість та прагнення до самоти. На такі роздуми налаштовує і відоме прізвисько Достоєвського в стінах училища - «Монах Фотій». Вірогідно, що без видимих причин, нікого до «монахів» не припишуть.

Саме в училищі у Достоєвського вперше прослідковується екзистенційна криза, помітний крах важливих життєвих установок. Думається, що пов'язано це, в першу чергу, з відчуттям неможливості власної самореалізації. Потім, після відставки і зблизившись із письменниками та літераторами-початківцями, кризові симптоми минули. Адже коло літераторів відразу дало йому можливість показати себе, що і відбулося з виданням «Бідних людей». Вже у цьому першому його значному творі по новому звучить тема «маленької людини» і її трагедія, що паралельно яскраво демонструє характерні риси самого автора: сконцентрованість на внутрішньому світі героїв, глибокий внутрішній аналіз їх долі, здатність надзвичайно тонко передавати найдрібніші особливості психологічних станів персонажів, але одне із найважливіших явищ - це принцип сповідального саморозкриття характерів.

Та не дивлячись на це, нестійкий характер Достоєвського себе проявив відразу як тільки почалися перші серйозні критичні рецензії. Вершиною чого став розрив з В. Бєлінським. А своєрідним компенсаторним чинником цього, стало входження молодого письменника в коло петрашевців, яке приваблювало його саме тим, що його там слухали. Він намагається показати себе не тільки як літератора, але й як мислителя із твердою світоглядною позицією. Часто у його активності в середовищі петрашевців вбачається внутрішнє бажання «проповідувати» [6, с. 94].

Та саме каторга, не дивлячись на сотні таких самих як і він, тих, що знаходилися поруч, виховує у Достоєвського любов до усамітнення. І тут він усвідомлює та говорить про те, що завжди один, не дивлячись на оточуючих. Достоєвський на каторзі самотній внутрішньо, душевно. Він переглядає минуле життя, перебирає усе до найменших дрібниць, осмислює його і судить сам себе самим найсуворішим чином. Іноді навіть дякує долі за те, що вона посилає йому таке усамітнення, без якого не може відбутись ні суворий перегляд попереднього життя і ніякого суду над собою. Одночасно мислитель формує своєрідну програму свого майбутнього, якій зобов'язується слідувати постійно не дивлячись ні на що [3,с. 423].

Сміливо можна говорити про те, що каторга Достоєвського не змінила і не переродила. Вона максимально оголила його неможливість, в першу чергу психологічно, стати кимось. Далі можна було творити, писати, мислити, але усе це перетворилося на вторинне, похідне від незмінного почуття зневаги до самого себе. І роман «Записки із підпілля» став такою собі сходинкою для повернення в літературу і суспільство, де герой намагається знайти шлях до справжнього життя, а можливо навіть і шлях до самого себе.

Життя колишнього чиновника - це демонстрація безглуздості крайнього індивідуалізму, критика відчуженості від суспільства, але одночасно і яскравий показник можливого спотвореного, згубного впливу суспільства. І на фоні того, як герой не бажає проживати чужі життя і щоб хтось жив за нього, ми бачимо, що загалом суспільство такій людині може запропонувати не великий вибір векторів розвитку: вона або прагнутиме до поліпшення свого соціального статусу, або ж до максимального поліпшення своїх покупних можливостей, а фоном цих процесів буде слава і успіх [7, с. 314]. Проблема, на нашу думку, полягатиме у тому, що усе це нав'язується кожному ззовні і захоплюючись усім цим, ми майже цілковито розпорошуємо власну індивідуальність. На прикладі свого героя, Достоєвський намагається продемонструвати відчуженість за ознаками відмінностей у цінностях і прагненнях. Типовий приклад - зустріч однокласників під час якої дійові особи переймаються виключно соціально-статусними досягненнями і перспективами. Такі тривіальні речі як духовний ріст чи внутрішній світ особистості їх мало цікавить. Тому зі своїми пошуками, він виглядає на їхньому фоні, м'яко кажучи, диваком. Як приклад актуальності цієї теми, можемо згадати сучасні такі ж зустрічі із незмінною, як показує практика, за останні двісті років тематикою розмов колишніх однокашників-однокласників-однокурсників. Вся та ж демонстрація, і вся та ж заздрість до чужого успіху.

Деяку паралель у визначенні відчуженості і її причин, можна провести між Достоєвським і пізнішим Хайдеггером, у якого мова ведеться також про затирання особистості примарними благами цивілізації [11, с. 513]. І підпільна людина не хоче бути товаром сама і продавати когось/щось, вона не має стереотипових кар'єрних амбіцій, а прагне вийти за межі існуючого суспільно-торгівельного ряду. І самі перспективи кар'єрно-майнового росту здаються і Хайдеггеру, і Достоєвському біганиною по замкненому колу, яка тільки виснажує, здеградовує, а не розвиває чи вдосконалює. Так само німецький мислитель пише про існуючу і не вирішену проблему втрати людиною власного «Я», про постійний конфлікт між «Я-соціальним» і «Я-особистісним». Та що й говорити, так само як і його Шатов («Біси») сам Достоєвський проходить через пізнання трагічного холоду самотності і через потужний жах безнадії, які охоплюють його тоді, коли у якості відповіді на сердечні зізнання проявляється химерна гримаса зневаги [9, с. 553]. І це буде символічна демонстрація трагічності, через яку Достоєвський сприймав світ.

За висловом, і вдалим, Л. Шестова - письменник ніколи не був у ранзі добровольця на шляху до сфери трагічного [13, с. 316]. Але він побував там. І це призвело до того, що жити, думати і відчувати Достоєвський почав інакше. Нехай не всі кораблі були спалені, не всі шляхи відрізані, але свою головну життєву драму молодий Достоєвський сприймав як занурення у трагедію. З ненавистю і озлобленістю на увесь світ вириває і викидає із себе усе те, у що ще не так давно він свято вірив і що сприймав як власне призначення.

Ось тоді, насправді, і виявляється, що той ідеалізм, натхненність із якими мислитель жив, не здатен витримувати жорстокого натиску дійсності. Як звичайна людина ти зіштовхуєшся із справжнім, не прикрашеним життям і починаєш розуміти, що усе гарне і привабливе раніше, виявляється брехнею. Уся гуманність, потреба «добра людям» кудись зникають і ти розумієш, що саме зараз, у цей складний час, опиняєшся перед власними ворогами внутрішніми і зовнішніми, сам на сам. І тоді починаєш відчувати ту дику самоту, з якої, насправді, не здатен вивести ніхто. Ось тут і починаєш розуміти, що таке філософія трагедії.

Ідеальним образом не прихованої трагедійності у Достоєвського є князь Мишкін. Не згадуваний вище Горянчиков, не Раскольніков чи хтось із братів Карамазових, а загублений в життєвій рутині, дворянин духу, а не статусу, Лев Мишкін, який в очах цинічного оточення виглядає справжнім ідіотом. Та згубним для молодого князя є не його безпосередність, чи відірваність від церкви, як вважав В. Екземплярський [14], а елементарне прагнення бути собою. У цьому намаганні він, як ніхто щирий, і як ніхто самотній, бо бути собою ніхто окрім нього не хоче, або ж не може. На це зважується хіба що смертельно хворий Іполит, але його відвертість межує з цинізмом і диктується скорою смертю.

У суспільній системі координат Л. Мишкін типовий невдаха, якого іноді буває, від щирого серця, шкода. Аналізуючи цей персонаж взагалі дуже складно визначити джерела його невдач чи помилок, адже він усе намагається зробити правильно і «по серцю». Але життя його протікає без акценту на будь-яку мету чи сенс. Що саме по собі дивно, хоча події роману складають не що інше, як звичайний епізод у невідомому житті дивакуватого князя, за влучною характеристикою В. Беньяміна [1,с. 22-23].

Увесь цей час, майже не помітно, князя оточує повна самотність і це можна помітити по тим стосункам, які він намагається облаштовувати, по тому як вони виливаються у водопад трагедій, потрапляючи у якесь невідоме магнітне поле невидимої сили, яка з усією потугою протистоїть зближенню. При його максимальній скромності, непідробній щирості і смиренності він абсолютно неприступний, неначе оточений скляною стіною із кришталевого замку, його життя випромінює такий уклад, епіцентром якого буде його власна і до найдрібніших часточок, визріла самотність.

Можливо знаковим буде й те, що у своїх творах Достоєвський поселяє бунтівників, грішників усіх мастей і збоченців, які стали символами світової літератури [8, с. 138]. Та й дивного нічого у цьому немає, адже падіння на дно гріха, занурення у болото ганьби з головою, для нього є не що інше, як обов'язкова умова спасіння. Хоча Достоєвський є творцем особливих грішників, які несуть у собі невидиме, вічне тавро прокляття - наприклад, Ставрогін, або ж Свидригайлов. Кожен з них є вільною, але внутрішньо відчуженою особистістю. Вони використовують людей і маніпулюють ними, що часто призводить до трагічних подій, але самі персонажі стоять поза суспільством і, загалом, залишаються для нього до кінця не зрозумілими. Це усе ті, кого звикли вважати останніми людьми. Достоєвський взагалі пише і говорить лише про останню людину. Перехідні стадії спілкування, соціальні чинники з їх несправжньою гордовитістю і дріб'язковою підлістю, самотність останньої людини, її уособленість ламаються і смиренно зустрічають іншого, очищеного героя. А цей очищений інший вже не знає відмінностей, забуває про усілякі розшарування соціальні стани і його душа вже не відчуває ні сорому, ні ненависті, ні зневаги [12, с. 122]. Вирішального значення починає набувати тільки щирість, а ще контрольна сходинка людяності, якої людині вдалося досягти.

Традиційно вважається, що часточка автора присутня у кожному вигаданому або сформованому ним персонажі. Як вважається, найближчий до Достоєвського тип - Іван Карамазов. Бо він є репрезентатором остаточної неможливості віри мислителя. Саме Іван пафосно повертає квиток Богові, бо не приймає світу створеного Ним, де «сльози дитини залишаються без спокути» [2, с. 247-249]. Іванова «Легенда про Великого інквізитора» взагалі часто називається одним із найяскравіших філософських і літературних творів. Для В. Розанова «Легенда...» була гірким плачем за людиною, яка обов'язково повинна самотньо вириватися із темряви до світла. Тому недаремно, мабуть, світогляд Івана розкриває свої глибини саме у розділі «Бунт». Хоча сам Іван не приймає такого слова. Він не розуміє чи можливе у бунті життя, а йому необхідно саме жити. На рівні бунту можливе життя у тих межах, які ми виставляємо для себе самі, таким чином протиставляючи суспільству себе. Так бунтар відчужується від колективу. Тому, у наших повсякденних випробуваннях бунт може відігравати ключову роль - він може бути першою і найважливішою очевидністю [5, с. 134]. Та ця очевидність здатна витягти людину із його самотності, бо буде тим спільним, що є першою цінністю для усіх інших. Звідки ми можемо сформулювати і девіз Івана Карамазова, як декартівський парафраз - я бунтую, а отже існую.

Але історія Родіона Разкольникова найбільш розгорнутий приклад того, як людина здатна проживати життя з тягарем розірваного світосприйняття і до якої глибини огиди від нормального, незашореного способу мислити, може дійти затуманений трагічними рефлексіями утопічних ідей персонаж. Той самий персонаж, який, за словами самого автора: «...закінчує тим, що змушений сам на себе донести, з'явитися з повинною у вбивстві, і все для того, щоб хоч і загинути десь на каторзі, але знову з'єднатися з людьми» [4, с. 137]. Із цих авторських записок видно, що саме самотність, а не ніякий страх притягнення до відповідальності, у кінцевому варіанті, змушує вбивцю зізнаватися у злочині.

Сам Федір Михайлович не уник спокуси поговорити на актуальні, як зазвичай говорять, теми. Він добре вмів розповідати про «гордовиту самотність», але при цьому розумів, що увесь набір таких пафосних оповідей потрібен у першу чергу не йому, адже він це знав і розумів як ніхто, а розповіді потрібні були іншим. Хоча, як у своєму улюбленому стилі, запитував інший мислитель-самітник: «Хіба може бути сучасна людина гордовита на одинці сама з собою»? І далі про те, що мабуть щасливим був Прометей - він ніколи не залишався сам. Його завжди чув Зевс - у нього був противник, ..., а значить була і «справа». Але сучасна людина, той самий Раскольников чи Достоєвський, в Зевса не вірує. Коли її покидають люди, коли вона залишається наодинці сама з собою, вона волею-неволею, але починає говорити собі правду, і яка ж це жахлива правда [13, с. 374]. Дійсно, як мало у такій правді тих романтичних образів, які ми самі собі ж придумали і зробили своїми супутниками. Але один із наслідків злочину Раскольникова, його обов'язковий результат - це відчуження від людей через власні егоцентричні ідеї, розчеплення самого себе через уникання контакту зі світом. Справді кошмарне марево розпорошеного вщент світу і від того пропащого, в епілозі книги, символізує саме той результат, до якого приходить людина, коли надихається образами та ідеями Родіона Раскольникова. достоєвський психологізм літературний мислитель

З усього наведеного вище, можна зробити висновок, що Ф. Достоєвський належить до категорії тих мислителів і письменників, які люблять ті образи, що ними творяться, але до того часу поки вони страждають, доки вони мають підвищену, подвійну форму його власного життя, поки вони занурені у самотність і вона розриває їх зсередини на дрібні шматочки, до того часу, поки вони являють собою хаос, який щосили прагне перетворитися на фатум.

Герої Достоєвського відчужені від інших настільки, що не шукають і не знаходять відповідного зв'язку з дійсним життям. Вони не прагнуть до реальності, а відразу виходять за її межі, у безмежність. Це характеризує їх як закритих у самих собі, адже їх доля концентрується для них не зовні, а в середині. Через таку відчуженість С. Цвейг, наприклад, називав героїв Достоєвського наївними, бо ця відчуженість відчувалася через силу любові до світу або ж, вони здавалися нереальними через надзвичайну пристрасть до реального [12, с. 113].

Головні персонажі Достоєвського намагаються усіма можливими силами відточити свій стиль мислення до такого стану, поки він не стане гострим неначе хірургічний інструмент. Вони роблять анатомічний розтин свого стану, своєї свідомості і у несамовитих розмовах один з одним прагнуть розбурхати власну затурканість, їх розмови - це максимальна напруга роботи мозку і до того етапу, поки не з'явиться загроза втрати здорового глузду.

Достатньо лише згадати Кирилова, Розкольникова, Шатова, Дмитра-Івана-Олексія Карамазових...

Кожен з них демонструє глибоко замкнену у собі, самотню особистість. Вони охоплені «власною» ідеєю, будь-то нігілізм, альтруїзм, манія величі, але усе це вистраждано і, неначе «золоте яйце», висиджене у власній хворобливій самоті.

Література

1. Беньямин В. Маски времени. Эссе о культуре и литературе / Вальтер Беньямин. - СПб.: Symposium, 2004. - 480 с.

2. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы: роман / Федор Достоевский. -М.: ACT: Транзиткнига, 2006. -781 с.

3. Достоевский Ф. Записки из Мертвого дома / Федор Достоевский. -М.: ЭКСМО, 2013. -448 с.

4. Достоевский Ф.М. Полное собрание сочинений в 30-ти томах. Публицистика и письма / Федор Достоевский. - Л.: Наука, 1985.-Т.28.-КН.1.- 554 с.

5. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / Альбер Камю. - М.: Политиздат, 1990. - 415 с.

6. Колпаков А.Ю. Каторга Достоевского: константы личности // Вестник Челябинского государственного университета. - 2007. - №20.-С.86-97.

7. Лесевицкий А.В. Исследование сущности «объемной теории отчуждения» в творчестве Ф.М. Достоевского / А.В. Лесевицкий // Известия ПГПУ им. В.Г. Белинского. -2012.- №27. - С.311-315.

8. Мілош Ч. Абетка/Чеслав Мілош. -Харків: Треант, 2010.-384 с.

9. Сараскина Л.И. Достоевский / Людмила Сараскина. - М.: Молодая гвардия, 2011. - 825 с.

10. Фриндлер Г.М. Достоевский и мировая литература. - М.: Художественная литература, 1979. - 432 с.

11. Хайдеггер М. Истоки художественного творения.

12. Цвейг С. Достоевский // Цвейг С. Статьи, эссе. Вчерашний мир. Воспоминания европейца. -М.: Радуга, 1987. -С.111-134.

13. Шестов Л. Достоевский и Ницше (философия трагедии) // Шестов Л. Апофеоз беспочвенности / Лев Шестов. -М.: ACT, 2000. -С.308-451.

14. Экземплярский В.И. Жизнь и Свет: богословские беседы.

Размещено на Allbest.ru