Моделі громадянського суспільства: проблема взаємовідносин людини та держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

У статті визначено, на основі аналізу значної джерельної бази, провідні моделі громадянського суспільства. Здійснено їх теоретичне обґрунтування, показано в них особливості взаємовідносин людини та держави. Доведено, що держава існує для суспільства, а не навпаки і, власне, розділення громадянського суспільства і держави є однією з основних характеристик демократичної форми правління, і повинна сприяти звільненню особи від державного диктату. Показано, що ідея громадянського суспільства виступає одним із найцінніших досягнень світової політико-правової думки. Окрім того, автор характеризує сучасний стан громадянського суспільства в Україні, вказує шляхи вдосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце в політичних та наукових дискусіях щодо визначення подальших шляхів розвитку людської цивілізації. На Заході - з Нового часу, коли воно самоідентифікувалося, і - з невеликими перервами - до наших днів. В Україні - після здобуття нею незалежності та вибору громадянського суспільства як суспільного ідеалу, на противагу соціалізмові радянських часів. Проте, незважаючи на велику кількість робіт зарубіжних та вітчизняних політиків і науковців, присвячених розкриттю суті громадянського суспільства, питання про його типологічну приналежність та хронологічні межі в історії людства все ще залишається відкритим.

Аналіз дослідження проблеми. Проблему громадянського суспільства розглянуто в різних аспектах у дослідженнях багатьох українських вчених, зокрема, Г. Щедрової, В. Баркова, Денисенка, Ф. Рудича, О. Крюкова та інших; зарубіжних - Х. Саймона, П. Самюеля, Хантінгтона та інших. У дослідженні проаналізовано праці сучасних західних дослідників: Дж. Роулза, К. Поппера, Ф. Хаєка, Д. Кіна, Р. Дарендорфа, Е. Геллнера, Дж. Міллера, М. Кеннеді, Е. Арато, Дж. Сороса, Дж. Когена та інших.

Мета статті - на основі ґрунтовного аналізу наукових розвідок визначних дослідників висвітлити моделі громадянського суспільства та показати в них проблему взаємовідносин людини та держави.

Виклад основного матеріалу. Дж. Кійн виділяє три типи взаємовідносин громадянського суспільства й держави: “класичний західний”; “напівзахідний”, що мав місце у Німеччині, а також “східний”, певним чином властивий і сучасній Російській Федерації. Автор стверджує, що східне “одержавлене суспільство” є антиподом західного “громадянського суспільства” [1, с. 13]. Розширюючи цю тезу, А. Колодій додає до них четвертий - “освічене громадянське суспільство”, або “суспільство-культуру”, яке виникає “на пограниччі ... “східного державного” та “напівза- хідного громадянського бюргерського” суспільства”. Його творить, насамперед, інтелігенція (“духовно-національна еліта”) в умовах реалізації “навздогінної моделі розвитку”. Саме його дослідник уважає найбільш характерним для сучасної України [2, с. 34].

Знаний західний дослідник Н. Розенблюм говорить про три типи громадянського суспільства: “демократичне” (зорієнтоване переважно на “політичну участь”), “посередницьке” (що опікується, здебільшого, соціальною сферою), “виборче” (яке переймається і політикою, і соціальною сферою) [3, с. 553-554].

У науковій літературі розрізняють також “американську”, “англійську”, “французьку”, “німецьку” та інші моделі [4].

Якщо вже зовсім вичерпуються типотворчі здібності авторів, то вони говорять про “течію-Л” та “течію-М” (Ч. Тейлор) [5, с. 69-73], “громадянське суспільство - І, II, Ш” (Дж. Александер) [6, c. 1-19] тощо.

У другій половині XX ст. знову актуалізувалося питання про місце держави та особистості в системі громадянського суспільства. Одна з ліній розвитку концепції громадянського суспільства - ліберальна - центральною темою ставить свободу. Сучасні ліберали, зокрема Д. Роулз [7, с. 192-238], Р. Нозік [8, с. 239-276] та Р. Дворкін [9, с. 313-343], уважають свободу найвищою з усіх цінностей. Громадянське суспільство виступає гарантом індивідуальних прав і свобод, їхнім охоронцем від зазіхань держави. Отже, громадянське суспільство є своєрідним буфером між індивідом та державою. Вільна та незалежна особистість стає центральною фігурою для ліберальних дослідників.

Дещо інший погляд на концепцію громадянського суспільства мають представники соціал-демократичної традиції. Це такі сучасні теоретики (їх ще називають комунітаристами), як Е. Макінтайр [10, с. 524-543] та М. Волзер [11, с. 486-523]. На їхню думку, громадянське суспільство є серцевиною політики держави, яка повинна забезпечувати функціонування громадянських інститутів.

Комунітаристи звинувачують лібералів у тому, що останні, пропагуючи автономність особистості, не беруть до уваги того факту, що ідентичність особистостей визначається їхньою приналежністю до певного суспільства та культурних традицій. Люди завжди виступають членами певних спільнот, а це означає, що на них накладають відбиток традиції та цінності цих спільнот. Ліберали ж, на противагу комунітаристам, показують людину як атомістичну, самодостатню істоту, чиї здібності сформовані незалежно від суспільної взаємодії. Тобто ліберали нехтують тією обставиною, що люди не обирають свою ідентичність, а виходять із тієї ролі, яку вони відіграють у суспільстві [12, с. 544-575].

Лібералізм у відповідь на комунітаристський виклик зазнав еволюції. Зокрема, Р. Нозік визнав, що слід зважати на ті зв'язки, які пов'язують члена політичної спільноти з його співгромадянами, а Р. Дворкін зробив спробу пов'язати цінність спільноти з цінностями свободи та рівності. Але найцікавіші висновки із заочної дискусії лібералів і комунітаристів зробив Ч. Тейлор, здійснивши синтез вихідних теоретичних постулатів обох течій (індивідуалістського автономізму та соціально- культурної інтегрованості) [41]. Як стверджує Ч. Тейлор, “кожне політичне суспільство потребує певних жертв і вимагає певної дисципліни з боку його членів - вони повинні сплачувати податки або служити в армії і загалом зазнавати певних обмежень. У деспотичних суспільствах, де загальна маса громадян підпорядковується владі одного володаря або кліки, необхідна дисципліна запановує з примусу. Щоб зробити суспільство вільним, цей примус необхідно змінити на щось інше. Це може бути лише добровільне ототожнення громадян із полісом, відчуття того, що політичні інституції в їхньому суспільстві є вираженням їх самих” [12, с. 551].

Власне, умова виникнення та розквіту громадянського суспільства полягає не у спричиненому ззовні страхові, а в наявності внутрішнього самоототожнення громадян як із суспільством загалом, так і з окремими його колективними суб'єктами, інституціями, адже “дисципліна, яка за деспотичного режиму нав'язувалася ззовні страхом, повинна за його відсутності забезпечуватися із середини, а це може зробити лише патріотична ідентифікація” [12, с. 558]. Внаслідок цього громадянське суспільство виступає джерелом певних проблем для особистості (якщо вона не звикла в ньому жити і не може себе в ньому віднайти), бо вимагає політичної та громадянської активності, тоді як авторитарне суспільство звільняє від цього, зокрема від необхідності самостійно думати та робити вибір. З огляду на те, що “участь у самоуправлінні” “надихається спільними ідентифікаціями”, необхідні “дослідження відношення між ідентичністю та спільнотою і розрізнення різноманітних можливостей, зокрема вірогідне місце МИ-ідентичностей стосовно просто конвергентних Я-ідентичностей” [12, с. 557-558].

Подібну позицію стосовно проблеми відносин “особистість - громадянське суспільство” підтримує американський соціолог Дж. Александер, який продовжив постгоббсіанську ліберальну традицію, використавши підхід до громадянського суспільства, що наголошує на важливій ролі соціальної (колективної) солідарності, але водночас не заперечує значення індивідуального волюнтаризму. Він “схильний розуміти громадянське суспільство як підґрунтя, що уможливлює визначення соціальної солідарності за допомогою універсалістських термінів. Ця “МИ-сутність” національної спільноти у найглибшому сенсі означає відчуття єднання з “кожним членом” цієї спільноти, що виходить за межі особистих зобов'язань, відданості груповим і сектантським інтересам. Тільки у такому розумінні солідарність може як запорука ідентичності об'єднувати людей, виокремлених релігією, класовими або расовими ознаками. Більше того, лише цей різновид єднання та уніфікації дає змогу індивідам у цій спільноті відчути себе відповідальними за свої “природні” права” [13, с. 29-30]. Дж. Александер застосовує підхід, який виходить із парадоксальності громадянського суспільства, суть якої зводиться до того, що останнє є “виміром соціальної організації, укоріненим водночас у радикальній індивідуалізації та в безкомпромісному колективізмі” [13, с. 36]. Ідеться про вічну проблему порядку в громадянському суспільстві за умов індивідуальної свободи, а досліджувати її пропонується через аналіз явища громадянської (патріотичної, політичної) ідентифікації громадян.

Досить оригінально висвітлив проблему особистості у громадянському суспільстві Е. Геллнер [14]. На його думку, поділ праці та ринок формують новий тип людини. Для позначення його Е. Геллнер пропонує термін “модулярна людина”. Модулярна людина - це особистість, здатна свідомо змінювати форми діяльності та асоціативності у просторі та часі, керуючись засадами розуму та власним інтересом. Модулярна людина може посідати певне місце в ефективних інститутах, асоціаціях і тимчасових спілках, які ставлять перед собою конкретні цілі, може також виходити з них, не побоюючись жодних звинувачень чи санкцій. Тобто така сучасна людина готова до будь-яких змін у своїй професійній, повсякденній діяльності. Сутність модулярності - це здатність у межах певного культурного поля розв'язувати найрізноманітніші завдання.

Як зазначає російський соціолог В. Вітюк, не слід ототожнювати статус громадянина і статус члена громадянського суспільства: якщо перший визначає місце особистості в державі, то другий характеризує її позадержавні відносини та зв'язки. Держава забезпечує права людини як громадянина, а громадянське суспільство - його природні права [15, с. 46-47]. Людина, яка не має громадянської самосвідомості, не здатна стати повноцінним членом громадянського суспільства. Далі В. Вітюк робить дещо песимістичний, але, на нашу думку, справедливий висновок: народи, які історично не розвинуті, тобто які не досягли певного рівня громадянськості, не в змозі сформувати громадянське суспільство, навіть якщо певна частина політичної еліти до цього прагне, ґрунтуючись на теорії та практичному досвіді інших країн.

Таким чином, виходить замкнуте коло: громадянське суспільство неможливе без особистостей, які володіють громадянською самосвідомістю - особистості зі свідомою “громадянськістю” не можуть виникнути без соціалізації за посередництва громадянських інститутів. А якщо не існує передумов ні для першого, ні для другого?

На таке запитання досить оптимістичну відповідь дає Дж. Сорос [16]. У своїй теоретичній моделі взаємодії відкритого та закритого суспільств він виділив два аспекти. Один характеризує спосіб мислення людей, а другий - справжній стан речей. Ці два аспекти взаємодіють рефлективно: спосіб мислення впливає на справжній стан справ і навпаки, причому між ними ніколи не буває цілковитої відповідності.

Поділивши умовно існуючі суспільства на органістичне, закрите і відкрите, Дж. Сорос уважає, що кожному із цих суспільств притаманний особливий спосіб мислення - відповідно традиційний, догматичний та критичний. При цьому він уводить в обіг таке поняття, як зміна. Зміна як визначення вимагає абстрактного осмислення. Усвідомлення змін пов'язане зі способом мислення, що характеризується використанням абстракцій, а відсутність усвідомлення віддзеркалює брак абстракцій. Завдяки цій лінії можна простежити два різні способи мислення. При цьому Дж. Сорос розмежовує незмінне у його первісному вигляді (органістичне суспільство та традиційний спосіб мислення) та незмінне, привнесене в еволюційному процесі (закрите суспільство та догматичний спосіб мислення).

Щоб повною мірою усвідомити “типологічну кризу”, що утворилася в сучасному вітчизняному та світовому суспільствознавстві, розглянемо точки зору окремих дослідників. Більшість з них визначає громадянське суспільство як добровільні саморегульовані об'єднання громадян для вирішення власних, суспільних або державних проблем. Відомий в Україні дослідник цієї проблеми А. Колодій пропонує таку дефініцію: “Громадянське суспільство - це та підсистема соціальної сфери суспільного життя, в якій не тільки існує певна кількість (мережа) добровільних асоціацій, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності”. Подібне до цього визначення дають майже всі науковці. Проте ми звертаємо увагу на відсутність у ньому суто типологічних ознак, вироблених соціальною творчістю людства та добре відомих суспільствознавцям і правникам. Правда, в іншій роботі А. Колодій застерігає, що “громадянське суспільство - це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації”. З огляду на це, вона не може бути задоволена власним визначенням, оскільки в ньому немає ні “типу взаємодії”, ні “моделі соціальної організації”. Автор визнає, що “поки що в нас не йдеться про виокремлення якихось особливих теоретичних моделей громадянського суспільства...” і закликає до “... з'ясування нюансів поняття та вирішення питання про його історичні та географічні модифікації...”. Цілком слушно констатуючи відсутність науково обгрунтованої типології громадянського суспільства, А. Колодій, водночас, не побоявся поставити “.. питання про можливість утвердження в Україні інших моделей громадянського суспільства, відмінних від лібертаристських, більше пов'язаних з національною традицією та менталітетом народу” [2].

Поняття громадянського суспільства в сучасній українській юридичній науці привертає значну увагу. Існує чимало думок і оцінок цієї складної проблеми. Але й досі дискусійними є питання про саме поняття, походження, історичний розвиток, хронологічні межі громадянського суспільства, а також шляхи його розбудови у сучасній Україні.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній та публіцистичній літературі є низка наукових досліджень щодо розбудови громадянського суспільства взагалі і в Україні, зокрема. Сьогодні серед учених-юристів та політологів існують інколи діаметральні погляди на громадянське суспільство як соціальний інститут і демократичне середовище життєдіяльності людини. Одні вчені скептично оцінюють ідею такого суспільства як конкретної моделі демократичного функціонування суспільства (хоча і певним чином визнають його привабливість як політичного гасла у наш час); інші - навпаки, вважають, що вирішення сучасних проблем людства залежить суто від розбудови громадянського суспільства, особливо в умовах глобалізації.

Разом із тим, більшість учених уважають, що у світі не існує єдиної, уніфікованої моделі громадянського суспільства, однаково придатної для всіх країн, а є конкретно історичні моделі, що залежать від специфіки окремих культур та цивілізацій: німецька, американська, французька тощо. Широко обговорюють питання щодо розбудови “світового громадянського суспільства” [58, с. 472]. З огляду на це немає необхідності вести мову про громадянське суспільство взагалі, а тільки про цілком визначене, конкретне суспільство, його характерні ознаки та параметри, які визначають динаміку і характер розвитку інститутів і цінностей останнього. Саме тому в дослідженні важливо враховувати, що кожне громадянське суспільство завжди з'являється на базі тих інститутів і принципів співжиття, що складалися протягом багатьох віків конкретного історичного розвитку кожного народу.

У науковій літературі існує чимало думок щодо сутності громадянського суспільства. Одні дослідники розглядають його як сукупність неполітичних відносин. Другі визначають назване суспільство як відносини, не опосередковані державою. Треті - державу як визначальний інститут громадянського суспільства. Як певне теоретичне узагальнення воно може бути “лише теоретичною абстракцією, поняттям, яке дійсно має свою сутнісну природу, але залежно від конкретних історичних умов різноманітну форму, що потребує постійного оновлення уявлення про це соціальне явище” [17, с. 226]. Сутнісною характеристикою громадянського суспільства є відносна автономність неполітичних відносин у ньому, особливо у сфері економічного, духовного життя від держави.

Ідея громадянського суспільства виступає одним із найцінніших досягнень світової політико- правової думки. Поняття “громадянське суспільство” склалося не відразу, зміст його формувався та збагачувався поступово: протягом кількох століть виникали і розвивалися нові концептуальні уявлення щодо сутності громадянського суспільства, його структури та ознак.

Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності. Саме тому згідно з Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України від 16.01. 1997 р. створення громадянського суспільства та розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини є її пріоритетними національними інтересами [18].

Стосовно розуміння суті та розв'язання проблем громадянського суспільства можна довго дискутувати, виходячи з наведених на початку розділу визначень, які засвідчують, що в науці зміст цього поняття філософи, політологи, юристи, історики трактують по-різному: а дехто, користуючись кон'юнктурними міркуваннями, намагається маніпулювати ним. На це звернено увагу, зокрема, у статті В. Литвина “Громадянське суспільство: міфи і реальність” [19]. Ця публікація викликала гостру полеміку і критику окремих її положень. Важко не відзначити те, що автор свідомо чи помилково до складових громадянського суспільства зараховує кримінальні утворення, разом з тим звужуючи зміст самого поняття, трактуючи його ніби щось матеріальне і лише як низку неурядових організацій, пропонуючи непереконливі історичні аналогії.

На відміну від згаданої публікації, специфічний аспект громадянського суспільства висвітлюється у статті М. Дмитрієнко та О. Яся. Автори привертають увагу державних мужів і науковців до проблеми благодійництва як одного з атрибутів громадянського суспільства. Втім, на нашу думку, не можна зводити процес формування громадянського суспільства, який згадані науковці ведуть через усю історію становлення і розвитку будь-якої держави взагалі, до благодійної діяльності [20].

Дискусійність проблеми зумовлена ще й тим, що деякі науковці політичні складові виносять за межі громадянського суспільства, зокрема державу та політичні партії. На нашу думку, політичні партії виступають важливим політичним інститутом громадянського суспільства. Більша частина науковців також схильні вважати його складовими політичні партії, молодіжні, жіночі організації, профспілки, церкву, різні асоціації, що діють на засадах самоврядування та створені “знизу”, а не за чиїмось наказом. До складових громадянського суспільства також зараховують правову державу з її апаратом, інші структури, що засновані на єдності інтересів і діють за принципами горизонтального зв'язку [21, с. 10]. Наприклад, А. Одинцова правову державу вважає складовою громадянського суспільства. З огляду на це, логічно постає запитання про розрізнення права і закону, аби розмежувати право і свавілля пануючих верств, яке зведене до рангу законів. У разі їх ототожнення, державні органи, зберігаючи видимість законності, можуть вдаватися до порушень прав людини - одного з найважливіших елементів громадянського суспільства [22, с. 47].

Тоталітарні та авторитарні режими у своїй взаємодії з громадянським суспільством використовують методи тиску, примусу громадян до виконання рішень владних структур, застосовують насильство, репресії, вдаються до політизації усіх сфер суспільного життя (тоталітаризм) тощо. І, лише в умовах демократичного політичного режиму громадянське суспільство може стати “партнером” держави.

Висновки

громадянський суспільство демократичний

Отже, держава існує для суспільства, а не навпаки і, власне, розділення громадянського суспільства і держави є однією з основних характеристик демократичної форми правління, що повинна сприяти звільненню особи від державного диктату.

У зв'язку з цим постає одна з найголовніших проблем громадянського суспільства - його взаємовідносини з державою. Іноді в літературі можна зустріти думку, що громадянське суспільство - противага державі. Однак розвиток держави не обов'язково веде до придушення громадянського суспільства. Протиставлення між ними відбувається, коли держава перебирає на себе функції, не притаманні їй і, таким чином віддаляється від суспільства. Аби заперечити тезу, що державний апарат - антипод громадянського суспільства, потрібно долати державний монополізм. Проблема громадянського суспільства виникає також унаслідок невідповідності між реальними процесами та їх відтворенням у правових нормах.

Список літератури

громадянський суспільство демократичний

1. Civil Society and the State. New European Perspectives / ed. by John Keane. - London; New York, 1988. - 368 p.

2. Колодій А. Ф. Концепція громадянського суспільства: проблема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей: Громадянське суспільство як здійснення свободи: Центрально-східноєвропейський досвід / Антоніна Федорівна Колодій; за ред. Карася А. - Львів, 1999. - С. 21-38.

3. Rosenblum N. L. Civil Societies: Liberalism and the Moral Uses of Pluralism / Nancy L. Rosenblum // Social Research. - Vol. 61, No 3 (Fall 1994). - P. 553-554.

4. Литвин В. Гражданское общество: мифы и реальность / В. Литвин // Факты и комментарии.

5. Charles T. Invocing Civil Society / Taylor Charles // Contemporary Political Philosophy. An Anthology; ed. by R. E. Goodin and Ph. Pettit. - Oxford, 1997. - P. 69-73.

6. Alexander J. C. Civil Society І, ІІ, ІІІ: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations / Jeffry C. Alexander // Real Civil societies. Dilemmas of institualization / ed. by Jeffry C. Alexander.

Размещено на Allbest.ru