Мова як чинник формування національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 811.161.2(045)

Мова як чинник формування національної ідентичності

Красніцька Г.М., кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії та економічної теорії, Вінницький торговельно-економічний інститут (Україна, Вінниця)

Ключові слова: національна ідентичність, нація, глобалізація, консолідація, державна мова, історичний аспект, цінності, етнос.

The article describes the main historical aspects of the formation of Ukrainian language as one of the most important factors of building national identity. Main functions of the language, which forms in the mind? of people the love and respect for their nation -were revealed.

Key-words: national identity, nation, globalization, consolidation, state language, historical aspect, values, ethnos.

Актуальність теми полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку український народ все більше почав поширювати українську мову по всьому світі. Українці пропагують спілкуватися своєю рідною мовою, пояснюючи це особливим станом країни на міжнародній арені. Така ситуація надзвичайно гуртує людей разом та пробуджує до збереження своєї історично-складеної ідентичності.

В історії створення української нації мова відіграла важливу роль. Але проблеми щодо її використання є досить актуальними сьогодні. Тому існує потреба в більш детальному вивченні впливу мови на становлення національної ідентичності.

Метою статті є висвітлення основних історичних аспектів, що сприяли становленню української мови як основного чинника формування національної ідентичності.

За твердженням М. А. Козловця, нація і національна ідентичність - це конструкції, що складаються з багатьох компонентів: етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних. Нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з іншого - етнічні й генеологічні. М. А. Козловець вважає, що саме завдяки багатовимірності «національна ідентичність стає такою гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватись з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру».

Проблема становлення національної ідентичності, актуалізована реальним суспільно-політичним контекстом, активно піднімається в Україні в дослідженнях з етнопсихології та етнодержавознавства у 1990-х - на початку 2000-х років. У них національна ідентичність визначається як процес ототожнення, уподібнення себе з певною нацією. У особистості з'являються суб'єктивне відчуття належності до національної спільноти, прийняття її групових норм і цінностей. Сучасний розвиток українського суспільства характеризується як період трансформаційних процесів, що обумовлений пошуком власного шляху розвитку та зміни цінностей. Людський спосіб життя зумовлює таке існування цінностей, де найвищою постає та, яка визначає сенс життя особистості, всю мотивацію її існування [7, с. 291].

Необхідно відзначити, що в історії нашої нації українська мова відіграла особливу роль - незалежно від того, який основний чинник вкладається в поняття «українська нація» - етнічний чи політичний. Відповідно до етнічної концепції, українська мова забезпечувала цілісність української спільноти й виступила одним із основних об'єднавчих чинників при творенні української нації. Про українську мову як інструмент формування української політичної нації писав Ю. Шевельов: «Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці XIX ст. український національний рух був спрямований на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми» [1, с. 112]. На думку вченого, усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад «дива», коли саме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові.

Глобалізація світу і прозорість соціокультурних кордонів накладають відбиток і на мовну ідентичність суспільств. За своєю природою глобалізація - космополітична. Неодмінним її супутником у більшості країн є дво- чи багатомовність. Змінюються статусні характеристики мов. Якщо розглядати ефект впливу соціолінгвістичних аспектів глобалізації на національну ідентичність, то можна сказати, що мова є ключовим маркером етнічних кордонів. При цьому головною властивістю мови як підгрунтя ідентичності є унікальна здатність консолідації спільнот в єдиний соціум.

Відповідно до примордіалістської версії, український етнос, народ існує з прадавніх часів: у період Київської Русі українці утворили етнокультурну спільноту, яка в XVI-XVII ст. робила спроби оформитися в державно-національну спільноту; після існування у складі Австрійської та Російської імперій в XIX ст., українці пережили національне відродження, внаслідок якого сформувалася українська «модерна» нація [2, с. 275]. На думку прихильників модерністської версії, генезис української нації розпочався в модерну добу не раніше кінця XVIII - початку XIX ст. Протягом століть перебування у складі Російської імперії й СРСР на території України російська мова перебрала на себе чи не найголовнішу функцію мови - функцію спілкування. «Ситуація, за якої нерідна мова претендує на роль, адекватну ролі рідної, неприродна й руйнівна, - справедливо зазначає українська дослідниця Л. Масенко.

У таких обставинах взаємини двох мов визначають не гармонійне співіснування і взаємодію, а конфлікт і боротьбу, яка триватиме доти, доки на цій території не переможе одна з них» [3, с. 7].

На нашу думку, у процесі консолідації підросійських та підавстрійських українців ключову роль відіграла саме мова. Єдина живорозмовна мова дала українцям у різних імперіях усвідомлення себе як єдиного народу, а вже потім, прийшовши до цього усвідомлення, вони взялися за творення єдиної літературної мови в різних її варіантах - західно- та східноукраїнському. І, хоч як це парадоксально, царські заборони в підросійській Україні стали своєрідним каталізатором цього процесу, оскільки з переміщенням українського книгодрукування в Західну Україну пожвавилася співпраця між українськими діячами в різних імперіях, з'явилися дискусії (1891 -- 1892 рр., 1898 р., 1906-1913 рр.) про шляхи розвитку нової української літературної мови - на основі східно чи західноукраїнського варіанта.

Нова українська література, яка почала бурхливо розвиватися від кінця XVIII ст. і була представлена такими авторами, як І. Котляревський, П. Гулак- Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та ін., беззаперечно довела спроможність нової української літературної мови використовуватися не тільки в бурлескно-травестійному, а й ліричному стилі. На новий рівень розвитку цю мову піднесли Т. Шевченко й П. Куліш. Коли в українських діячів виникла природна потреба розширення сфер функціонування української мови, робилися спроби запровадження її в освіту, науку, церкву, царський уряд Російської імперії вбачав реальну загрозу в розвитку української літературної мови. Її використання заборонялося багатьма царськими указами. Найбільш горезвісні з них - Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року. Ці документи забороняли україномовну освіту, науку, переклади, публічні виступи, театральні вистави та ін. Польський антрополог Броніслав Малиновський ще 1912 року заявив, що не існує ієрархії культур, а отже, й ієрархії мов. Усі вони - від Всевишнього. І мови даються кожному етносові як космічна програма, як завдання бути собою, тобто виконувати своє земне призначення.

Аналізуючи мовну ситуацію в Україні як чинник національної безпеки, автори монографії «Стратегія і тактика, стан національної безпеки України» справедливо зазначають: «Повинна зберігатися єдина мовна основа державної ідентичності. Мова виконує значущу соціальну й політичну функцію - це елемент, який консолідує суспільство, цементує націю в більш-менш єдиний і однорідний склад» [4, с. 111]. Переважно подвійна ідентичність, зумовлена мовною біполярністю, є постійним джерелом напруження в Україні. Невідповідність етнічної належності з мовною самоідентифікацією є серйозною етнополітичною проблемою. Мова перетворюється на значно сильніший чинник ідентифікації, ніж етнос як такий. Подвійна ідентичність українського суспільства може призвести до заперечення національних цінностей, спричинити культивування зневажливого ставлення до всього національного в окремих регіонах України. Рідна мова для більшої частини населення - українська, хоча через певні обставини багато хто користується російською мовою. За статистичними даними Держкомстату населення України за мовною ознакою розподілилося таким чином: 85,2% українців називають рідною мовою українську; 14,8% - російську; 95,9% росіян називають рідною мовою російську та лише 3,9% з них - українську. На думку дослідниці Л. Нагорної, у процесі націє- і державотворення на перший план виходить саме консолідаційна функція мови. Таку функцію виконала тільки нова українська літературна мова, що базувалася на народній основі. Ця мова була близькою для всіх соціальних верств українців, тому саме вона змогла стати засобом консолідації українства [6, с. 234-235].

Мовно-культурний ландшафт ще ніколи не руйнувався так інтенсивно, як тепер. Легітимізація української нації відбулася при її цілковитому обеззброєнні як у мілітарній так, і у всіх інших сферах - виробничій, аграрній, інформаційній, науковій, освітній. Хоча наш національний дух ще не пригнічений остаточно, але економічно ми витиснуті з того поля, на якому здійснюється розподіл праці й ринків. Тому найактивніша українська людність шукає собі місця за межами України, де для них створені найдискримінаційніші умови. Як ми пересвідчилися останніми роками, глобалізаційні процеси вписують усі держави в іншу систему координат, в інші економічні системи й умови існування. Нам просто необхідно усвідомити, що ніхто і ніколи не сприятиме нашому історичному вияву бути собою як на загальнонаціональному рівні, так і в індивідуальному. Слухаючи мову багатьох депутатів, більшість з них, володіючи українською мовою, принципово вдаються до російської мови, нав'язуючи багатомільйонній українській нації не лише чужу мову, чужу історію, чужу культуру, а й прагнучи розчленувань, розділень, знеосіблень, денаціоналізації українського масиву, який зберіг себе всупереч репресіям, голодоморам і лінгвоцидам.

В наш час дуже рідко можна зустріти людину, яка розмовляє чисто українською мовою. Але українці повинні усвідомлювати те, що вони є громадянами України і державною мовою в нашій країні є - українська. На сучасному етапі Україна перебуває у процесі національного й історичного самовизначення, переосмислює події давнього і недавнього минулого. На думку відомого дослідника націоналізму Е. Сміта, кожна нова генерація нації має переосмислювати й заново «створювати» свою національну ідентичність, оскільки вона є тривалим процесом формування основних складових компонентів національного буття [5,с. 147]. Отже, протягом всієї історії України, наш народ боровся за міжнародне визнання існування окремої нації. Ця боротьба виражалася через фізичні та моральні вчинки людей. Але Україна ніколи добровільно не відмовлялася від своєї мови, нас лише змушували забувати хто ми такі. Слід визнати , що до сьогодні ми змогли вберегти національну культуру та цінності, які є відомими усьому світові. І в цьому є велика заслуга нашої рідної мови. Адже це вона століттями гуртувала людей разом і формувала нашу національну ідентичність.

національний ідентичність мова свідомість

1. Іванишин В. Мова і нація. Тези про місце і роль мови в національному відродженні України / Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький // Вид.№4. - Дрогобич, 1994. -218 с.

2. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. Монографія / Георгій Касьянов. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.

3. Масенко Л. Умовна Україна: Популярне видання. - К.: Темпора, 2007. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації. - 546 с.

4. Стратегія і тактика, стан національної безпеки України: Науково-інформаційний вісник. Вип.35 / За заг. ред. академіка НАН України, д.т.н. В. П. Горбуліна. - К.: ТОВ «Поліграф Консалтинг», 2006.

5. Смітт А. Етнічне походження націй. Блеквелл, Оксфорд, Великобританія таКембридж, США, 1993.

6. Ковальов Д., Ковальов П. Повстання ідентичності. - Дн.: ВКК Баланс-Клуб, 2016.

7. Красніцька Г. М. Формування етично-ціннісних орієнтацій молоді / Ганна Миколаївна Красніцька // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - 2016. -Вип.107 (4). - С.291-293. (фахове видання).

1. Ivanyshyn V. Mova і nacija. Tezy pro misce і rol' movy v nacional'nomu vidrodzhenni Ukrai'ny / Vasyl' Ivanyshyn, Jaroslav Radevych-Vynnyc'kyj ll Vyd.№4. -Drogobych, 1994. -218 s.

2. Kas'janov G. Teorii'nacii'ta nacionalizmu. Monografija / Georgij Kas'janov. -K.: Lybid', 1999. - 352 s.

3. Masenko L. Umovna Ukrai'na: Populjame vydannja. - K.: Tempora, 2007. Fenomen nacional'noi' identychnosti: vyklyky globalizacii'. -546 s.

4. Strategija і taktyka, stan nacional'noi' bezpeky Ukrai'ny: Naukovo-informacijnyj visnyk. Vyp.35 / Za zag. red. akademika NAN Ukrai'ny, d.t.n. V. P. Gorbulina. -K.: TOV «Poligraf Konsaltyng», 2006.

5. Smitt A. Etnichne pohodzhennja nacij. Blekvell, Oksford, Velykobrytanijata Kembrydzh, SShA, 1993.

6. Koval'ov D., Koval'ov P. Povstannja identychnosti. - Dn.: VKK Balans-Klub, 2016.

7. Krasnic'ka G. M. Formuvannja etychno-cinnisnyh orijentacij molodi / Ganna Mykolai'vna Krasnic'ka // Gileja: naukovyj visnyk. Zbirnyk naukovyh prac'. - 2016. - Vyp.107 (4). - S.291-293. (fahove vydannja).

Размещено на Allbest.ru