Інтерпретативний потенціал метафори

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шніцер М.М., викладач кафедри філософії, Ужгородський національний університет (Україна, Ужгород)

Ефективність кожного мовного засобу залежить насамперед від бездоганності виконання ним своїх функцій. Вирішальне значення для ранжування мовних засобів має інтерпретативний потенціал. Оскільки природа метафори когерентна принципам і алгоритмам людського розуміння, то її інтерпретативні ресурси є доволі респектабельними і конкурентними.

Keywords: linguistic tools, metaphor, interpretative potential, public consciousness, communication, principles of action, algorithms of human understanding.

Теорії метафори, в тому числі дослідження когнітивної природи метафори, здійснені в працях М. Блека, М. Бріделя, Н. Гудмена, Д. Девідсона, М. Джонсона, Е. Кассірера, Дж. Лакоффа, Е. Маккормака, Е. Ортона, Ч. Пірса, П. Рікера, А. Річарде, Дж. Р. Серля, Ф. Уїлрайта та інших. Загальні проблеми мови філософії, використання в ній різних засобів вираження розглядалися Ж. Деррідою, М. Мамардашвілі, Ж. Марітеном, X. Ортегою-і-Гассетом та іншими знаковими інтелектуалами XX століття.

Як когнітивна форма і як спосіб пізнання метафора бере участь у різноманітних пізнавальних практиках: релігійних, езотеричних, художніх. Проте, в науці тривалий час превалювала традиція недооцінки когнітивного потенціалу метафори. Визнання доцільності використання наукових метафор прийшло не відразу. Слідуючи аристотелівській традиції, Ф. Бекон, Т. Гоббс та Дж. Локк виводили метафору за межі наукового знання. Втім, це не стало їм на заваді вдатися до активного використання метафор у своїх творах. В XX столітті схильністю до метафорологічної традиції були позначені теорії Д. Девідсона, О. Лосева та Дж. Серля.

У контексті з'ясування когнітивного статусу метафори були здійснені дослідження, в результаті яких доволі Грунтовно висвітлена її роль у сфері пізнання загалом і науки зокрема. Сучасні філософи аналізують функціонування метафор практично у всіх фундаментальних і прикладних науках: математиці (Р. Джонс), фізиці елементарних частинок (М. Хессі, Р. Хоффман), психології (Д. Брунер, Е. Кохран), соціології (Р. Браун), історіографії (X. Уайт).

Виявлення епістемологічного статусу метафор здійснюється в дослідженнях, які проблематизують роль метафори щодо науки і притаманних їй пізнавальним прийомам. Ю. Вертгейм і В. Вжозек, розглядаючи значення метафор для методології історії та історіографії, виявляють місце і роль метафор у соціально-гуманітарному знанні. Л. Гудков піднімає метафорологічну проблематику в контексті культурології. М. Россохіній належить осмислення місця метафор в концептуальному апараті соціологічної теорії, а А. Фатенкову - в концептуальному апараті соціальної філософії. Л. Шрагіна звертається до проблем психологічних метафор. Загалом, попри багатоманітність дослідницьких підходів і концептуальних пріоритетів, конвенційно усталених ознак набула теза, відповідно до якої в соціально-гуманітарних науках метафори виконують методологічну роль, схожу з тією, яку в природничо- наукових дисциплінах відіграють гіпотези.

Для розуміння гносеологічного потенціалу метафори варто звернення до праць, присвячених аналогії як методу пізнання. Йдеться про дослідження К. Батороева, Е. Дюркгейма, Е. Маха, А. Уйомова, В. Штоффа. Втім, слід зазначити, що проблема співвідношення метафори та аналогії досі належним чином не висвітлена й відповідно нерозв'язана.

Гносеологічні аспекти метафоризації розглядаються також у працях Н. Арутюнова, Т. Воропай, Л. Мікешиної, М. Опенкова. Цих авторів об'єднує визнання за метафорою гносеологічного статусу, який традиційною метафорологією ставиться під сумнів. Цей аспект матиме істотне значення для увиразнення гносеологічних ресурсів метафори.

Загалом гносеологічну значущість метафори визначає ефективність здійснення взаємодії чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Репрезентуючи результати пізнання, метафора накопичує і поглиблює їхній змісту, набуваючи в багатьох аспектах функціонального статусу незамінного засобу вираження.

Якщо відбувається вичерпання гносеологічного потенціалу, то одна метафора замінюється на іншу, віддзеркалюючи зміну світоглядних епох, парадигм і концепцій. Наприклад, споглядальний характер науки античності проклав шлях оптичній метафорі, механістичний підхід до науки в епоху Нового часу зробив затребуваною механічну метафору.

В періоди інтенсивного розвитку пізнання відбувається зміна знакових метафор, яка віддзеркалює еволюційні трансформації основних гносеологічних орієнтацій. Приміром, сучасний постнекласичний тип пізнання актуалізує знакову систему, спроможну функціонувати на принципах саморозвитку. Домінуючі позиції в ній посідають оптичні та тендерні метафори.

Пізнавальні властивості метафори досліджували М. Блек,В. Телія,Е. Кассірер,Е. Маккормак,X. Ортега-і- Гассет, П. Рікер, А. Річардс, Ф. Уїлрайт, X. Ортега-і- Гассет. Ці автори вбачають у метафорі фундаментальний прийом пізнання і концептуалізації дійсності, який дозволяє досягти найвіддаленіших ділянок концептуального поля, робить сутності абстрактного характеру доступними нашій думці. Фундаментальною ідеєю когнітивної теорії метафори є витлумачення метафори явищем, яке відображає когнітивний процес аналогії, що лежить в її основі. З позицій когнітивного підходу метафора постає засобом мовної репрезентації при перенесенні знань з однієї змістовної сфери на іншу.

У часи СРСР і на пострадянському просторі дослідження метафори здійснювалися в основному в межах теоретичних положень, сформульованих англомовними авторами, серед яких найбільше значення мали теорія взаємодії Річардса-Блека та теорія Лакоффа і Джонсона про здатність метафор структурувати образ реальності. У працях вітчизняних авторів переважав інтерес не стільки до концептуальної, скільки до мовної метафори. З-поміж оригінальних праць, присвячених метафорі, слід виокремити дослідження Ю. Лотмана, який розглядав метафору в зв'язку з цілісною природою творчого мислення. Дослідники зробили вагомий внесок у виявлення механізмів функціонування метафор у науці, який полягав передовсім у аналізі функцій наукових метафор, а також у висвітленні ролі метафор у формуванні наукової термінології і в контексті зумовленості наукових відкриттів.

Інтерпретація - це процес освоєння людьми надбань культури і різноманітної інформації. Первісне смислове визначення будь-якого об'єкта збагачується або заміщується іншим смисловим визначенням, котре здійснюється в межах системи уявлень більшого формату (розлогішого контексту). Перехід від одного зі змалювань до іншого, власне, й складає сутність процедури інтерпретації. Визнаючи мову універсальним засобом комунікації, а також відштовхуючись від тези про мовний характер мислення, К.-О. Апель поглибив герменевтичну традицію інтерпретації мови, котра позиціонує мовну дійсність втіленням інституційованих норм соціальної взаємодії і результатом консенсусної угоди про нормативно обов'язковий сенс речей і ситуацій.

На думку Ж. Дельоза, в традиційній культурі твір був незалежним від безлічі інтерпретацій (репрезентацій), які його лише тлумачили; сам же твір «утримувався» в своїй самототожності свідомістю традиційної особистості (знаходився в «центрі великого кола свідомості»)» [10].

Для філософії особливо інтригуючим є інтерпретативна функція мови і її інструментальна особливість як засобу трансляції смислів, котрі складають основу знання. В епіцентрі уваги опиняється феномен розуміння як простір сенсів і значень, що виникають при освоєнні культури, сутність і особливості, категоріальний апарат розуміння, дослідження специфіки гуманітарного пізнання і сутності розуміння як основи цього виду пізнання, а також основні філософські підходи до проблеми гуманітарного пізнання й розуміння. метафора когнітивний гносеологічний знання

У процесі свого історичного розвитку герменевтика пройшла шлях від мистецтва тлумачення біблійних текстів і загального методу літературознавства до повноцінного філософського вчення, котре містить системні погляди на буття, суспільство, людину і сферу пізнання. Філософська герменевтика сформувалася насамперед на підставі поглядів таких дослідників, як Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Е. Гуссерль, М. Гайдеггер, Г. Гадамер, П. Рікер, а також під впливом філософських течій феноменології та екзистенціалізму. У творчості М. Гайдегера і Г. Гадамера завершилося формування онтологічної складової герменевтики. Тут розуміння концептуалізоване як спосіб буття суб'єкта. Істотний внесок у становлення філософської герменевтики зробили Г. Шпет та М. Бахтін. Існує два основні напрями оцінки статусу герменевтики. Перший інтерпретує її і оперує нею як методологією. Згідно з його постулатами, герменевтика витлумачується універсальним методом науки. Другий напрям подає герменевтику у вигляді системи поглядів на базисні принципи світоустрою, тобто як онтологічну складову дослідницьких процедур (М. Гайдеггер, Г. Гадамер).

Апріорна відповідність герменевтичних процедур природі мислення дає підстави для використання їх з метою підвищення ефективності пізнавальних процедур.

Необхідно розрізняти філософську герменевтику та герменевтику традиційну, орієнтовану на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико- генетичного пояснення. Основи філософської герменевтики були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Зокрема, Дільтей прагнув закріпити за герменевтикою статус методологічної основи гуманітарного знання.

У XX ст. герменевтика набула статусу однієї з основних методологічних процедур філософії. У ГГ. Гадамера герменевтика набуває функціональних ознак онтології філософії, позаяк розуміння віддзеркалює логіку розгортання суспільного життя.

Ю. Габермас обґрунтував теорію комунікативної дії, в межах якої мова постає ключовим методом комунікації. У результаті комунікативної взаємодії генерується нормативне середовище, сталі міжособистісні відносини, консенсус щодо базових аспектів суспільної життєдіяльності.

Традиційно інтерпретацію витлумачують загально- науковим методом із фіксованими правилами «перекладу» формальних знаків на змістовний рівень. У гуманітарному знанні інтерпретація розуміється як тлумачення текстів, як «смислозчитувальна операція» (Л. Мікешина); у лінгвістиці - як когнітивний процес встановлення сенсу мовних дій; у семантиці - як знак, символ, значення; у герменевтиці - як інтерпретація способу буття суб'єкта, який існує настільки, наскільки наділений здатністю розуміти.

Крізь призму антропологічної критеріальності потребує вимірювання широкий спектр феноменів, котрий позначаються поняттям «гуманітарне» - той континуум реальності, що оперує не лише буттям людини в світі, а й внутрішнім світом індивіда. Інтерпретація в гуманітарному знанні - це фундаментальний метод роботи з текстами як знаковими системами. Текст як цілісна система відкритий для безлічі сенсів, народжених в середовищі соціальних комунікацій. Він складається з явних і неявних, вербальних і невербальных, буквальних і прихованих значень.

Інтерпретація є ключовим методом гуманітарних наук. Сучасні представники філософської герменевтики, основу якої, власне, й складає інтерпретація (К.Апель, Ю. Габермас, П. Рікер) увиразнили позначені В. Дільтеєм відмінності, відзначивши, що в гуманітарних науках предмет дослідження і сам дослідник перебувають у комунікативній взаємодії. Феноменологічний розгляд тісно пов'язаний з так званим розуміючим підходом в соціальних дослідженнях, що протистоїть пояснювальному підходу [11, с. 165-166].

На методологічному рівні концепція інтерпретуючого діалогу Г. Кьоглера стверджує, що концепція діалогічної інтерпретації повинна містити як герменевтичний, так і об'єктивуючий інструменти [12, с. 99-100]. Дійсно, епістемний потенціал інтерпретаційного аналізу символічних і практичних контекстів відкриває надзвичайно широкі можливості критичного само- дистанціювання і самооб'єктивування рефлексії щодо розуміння індивідів.

Репресивний потенціал поняття аргументації латентно притаманний буквальному значенню англійського слова «argument» (тобто «запекла суперечка»). Якщо оприлюднені певні факти й докази, то з них - за логікою аргументації - випливає єдиний висновок. Такий причинно-наслідковий зв'язок утверджує в свідомості адептів аналітичного напряму висновок про істину як перемогу над співрозмовником. Однак Р. Нозік не згоден з тим, що філософію варто редукувати до рівня сфери знань про аргументацію: замість того, щоб нав'язувати певні переконання за допомогою незаперечної аргументації, більш перспективно стимулювати співрозмовника до альтернативних способів мислення. Загалом вибір аргументаційного стилю обумовлений плідністю його інтерпретативних засобів. У наш час якщо хтось (щось) прагне бути почутим, то йому слід подбати не просто про дескрипцію (описовість) і мовлення (трансляцію, маніфестування, оприлюднення) своїх ідейно-світоглядних пріоритетів, а й про гнучкість і виразність аргументаційних засобів. Тільки цей засіб, підкріплений системним розгортанням критичних міркувань, дає змогу тому чи іншому змістовному меседжу бути почутим у сучасному суспільстві, надає реалістичних ознак сподіванням на виявлення до нього жвавого інтересу й суспільного резонансу - неухильних передумов підтримки масовою свідомістю. Відсутність же аргументаційно переконливого супроводу засвідчує нездатність ідеї та її популяризатора впоратися із завданням трансформації інформаційного повідомлення із речі-в-собі у феномен речі-для-інших.

Необхідність належного аргументаційного супроводу будь-якої когнітивної пропозиції, яка розраховує на засвоєння та підтримку суспільною думкою, не належить до переліку сучасних філософських knowhow. Наприклад, ще в часи ранньої грецької античності було влучно зауважено: більшість, яка наділена правом приймати рішення, зазвичай надає перевагу не об'єктивно оптимальній пропозиції чи альтернативі, а тій, котра найбільш переконливо проінтерпретована, обгрунтована, проаргументована.

Фактично грецька античність якраз і є батьківщиною риторики - науки про ефективне застосування мовних компонентів (слів і фраз) під час публічного спілкування. Саме риторика звернула увагу на необхідність оволодіння технічними прийомами, які дозволяють досягти колегіального рішення на індивідуальну користь. Цим був перекинутий місток до рабулістики - мистецтва витонченої аргументації, яке дозволяє подати предмет обговорення або послідовність думок у потрібному світлі - навіть якщо воно й не відповідає дійсності. Між іншим, некоректне інструментальне застосування риторики та рабулістики виявилося підставою для смертного вироку Сократові, а «практично всі аргументаційні прийоми, якими користувалися Гітлер та Гебельс, структуризувалися саме в античних школах красномовства» [9, с. 24]. Таким чином, часів грецької античності сягають першовитоки усвідомлення суспільної значущості як інструментарію аргументації, так і всіх її ефективних методів переконання - вербальних, паравербальних (за допомогою не лише слів, а й сукупного ресурсу індивіда) та невербальних.

Попри доволі високий рівень смислової прозорості, термін аргументація все ж потребує деякої конкретизації, смислової та інструментальної центрованості. Отже, аргументація - це спосіб забезпечення надійними інтерпретаційними підвалинами думки чи тези з метою їх сутнісного захисту. Головні аспекти аргументації - фактуальний (інформація про факти, що використовуються в якості аргументів), риторичний (форми та стилі як мовного, так і емоційного впливу на об'єкта аргументації), аксіологічний (ціннісний підбір аргументів), етичний (моральна прийнятність аргументів), логічний (послідовність, зв'язність і детермінованість аргументаційного забезпечення). До основних типів аргументації здебільшого відносять емпіричну та теоретичну аргументацію описових тверджень, а також квазіемпіричну та теоретичну аргументацію ціннісних тверджень.

Судження, якими послуговується аргументація, зазвичай структуризують за описовим та перформативним критерієм. На відміну від описових (денотативных) суджень (на кшталт «це - стіл»), перформативні характеризуються тим, що мають якісний формат суджень-дій. Іншими словами, озвучування їх є певною зміною чи спробою зміни status quo тих, кого озвучування стосується. Наприклад, вислів «я ненавиджу сентиментальність» істотним чином змінює характер відносин між тим, хто його висловив, та тими, хто має іншу точку зору. Той, хто вимовляє, не лише визначається самим фактом висловлювання, а й ставить іншого в ситуацію необхідності самовизначення. Це не лише зумовлює певні наслідки, а й істотно переформатовує всю смислову архітектоніку ситуації, можливі напрямки її розвитку та телеологізм еволюціонування.

Перформативні судження не підлягають верифікації, яка властива висловлюванням описовим. Вони перевіряються в інший спосіб - самою діяльністю як взаємодією референтів, можливістю висловлювати ідеї, спроможні дієво вплинути на перебіг подій. Між іншим, ледь не всі значущі висловлювання політичної філософії є висловлюваннями перформативными. Наприклад, судження «цей режим корумпований» - якщо воно висловлене публічно - виявляється не стільки констатацією того, що деякі чиновники беруть хабарі (хоча таке змалювання є невід'ємним когнітивним елементом), скільки, по-перше, певним викликом легітимності зазначеного режиму і підривом його нормативних основ, по-друге, мотиваційним поштовхом до самовизначення тих, хто солідаризується із наведеною точкою зору. Що ж стосується соціальної філософії, то, на відміну від філософії політичної, вона віддає перевагу висловлюванням описовим (денотативным).

Слід мати на увазі, що епістемологічний критерій хибності взагалі неможливо застосувати до перформативных висловлювань. Відносно них може йтися лише про ефективність чи неефективність, міру ефективності або ж спроможність забезпечити наслідки, очікувані суб'єктом перформативного судження.

Дослідницькі важливим і резонансним фактором залишається герменевтична компетенція. Її проблемна особливість полягає у відсутності трансісторичних параметрів (критеріїв). Що ж стосується параметрів конкретно-історичних, то їх ефективність вичерпується функціонально-інструментальними можливостями конкретної епохи. З цього приводу Ніцше оприлюднив провокативну рефлексію: «Неможливість провести остаточне й вичерпне тлумачення світу, на яке були витрачені грандіозні зусилля, викликає єретичну підозру: а чи не хибні всі тлумачення світу?» [6, с. 35].

До ще одного ракурсу привернув увагу Теодор Лессінг. Йдеться про співвідношення і функціонально- інструментальне протистояння розуміння та креативності (творчого начала в людській буттєвості). Якщо креативності притаманні активність і динамізм, то розумінню - пасивність і статичність. Така субстанційна відмінність, на переконання Лессінга, призводить до того, що розуміння неухильно підтинає, збіднює потенціал творчої спонтанності, внаслідок чого дерево креативності чахне і всихає.

Не менш продуктивним варто визнати порівняння творчих інтенцій людини з крилами, а розуміння - з тягарем, прив'язаним до них. Лессінг з цього приводу зазначав: «Створюється враження, ніби найвища сила людини, творчість, насправді протистоїть іншій його силі, розумінню. Це пояснює, чому усвідомлений смисл міфів перетворює провидців людства на сліпців, а ті, хто зазирнув за покрову саїської богині, «вмирають без діянь і нащадків». Видатний знавець людських душ Нового часу відтворив цей конфлікт сучасної людини у геніальному образі Гамлета - людини великої сили волі, яка маскує хворобою духу справжній душевний розлад і справляє враження божевільного лише з метою не діяти, тоді як його справжнє божевілля втілює в собі абулію - душевний стан, за якого рефлектуючий індивід володіє стількома можливостями діяти, що не наважується на жодну з них» [4, с. 403].

Представники загальної семантики і конвенціоналізму стверджують: більшість потрясінь в інтелектуальній сфері суспільства - це результат неправильного тлумачення мовних явищ. Такий висновок пояснюється тим, що суспільне буття - переважно вербальна конструкція, в якій мають значення лише ті слова, котрі володіють відповідним референтом, тобто одиничним чуттєвим актом, позначуваним словами. Цю точку зору цілком поділяв і Анрі Бергсон, запропонувавши таку герменевтичну максиму: достовірно сформулювати проблему - це наполовину розв'язати її. Подібну думку висловлював і Пауль Тілліх: «Там, де питання ставиться з граничною відвертістю, уважному спостерігачу цілком до снаги знайти відповідь» [13, с. 26].

Слід зазначити, що не існує універсальної ієрархії ефективності способів інтерпретації: в одних випадках ефективними виявляються одні, в інших - інші. Як зазначав Фрідріх Ніцше, «головним засобом для полегшення життя є ідеалізація всіх його подій; потрібно лишень достеменно усвідомити, що значить ідеалізувати. Художник вимагає, щоб глядач не дивився надто точно і прискіпливо; він пропонує йому відійти на певну відстань, аби спостерігати звідти; він змушений передбачати певну віддаль спостерігача від картини; більше того, він повинен враховувати певну гостроту зору спостерігача. Отже, кожен, хто намагається ідеалізувати своє життя, повинен відганяти свій погляд на певну дистанцію» [7, с. 388].

Юрій Лотман слушно акцентував увагу на генеруючому, креативно-евристичному потенціалові кожної глибокої інтерпретації: «Текст - це такий витвір, у якому інтерпретаційне призначення є складовою деякого генеруючого механізму» [5, с. 17]. Саме евристичний метод дослідження спонукав Канта зробити визнання: попри високу суспільну репутацію аналітичних процедур, вони не розширяють сукупне поле знання, а лише з'ясовують його топографічні особливості; приріст наукової когнітивності залежить від процедур синтетичних, які здебільшого неможливо структуризувати, використовуючи механічні шаблони і узвичаєні стереотипи - треба творчо застосовувати знання взаємодії і взаємопотенціювання багатьох чинників як власне знання, так і функціонування уявлень про нього.

У резонансній праці «Метафори, якими ми живемо» [3] Джордж Лакофф і Марк Джонсон з'ясували, що оскільки ми концептуалізуємо мовну форму в просторових термінах, то це неухильно вибудовує безпосередні зв'язки між формою та змістом, які Грунтуються на спільних метафорах понятійної системи людини. Такі зв'язки доводять, що відносини між формою та змістом не довільні й не обов'язково детерміновані змістом: насправді значна частина змісту може бути навіяна, підказана, запропонована формою. Наприклад, у більшості мов здавалося б суто формальна просторова близькість слів насправді істотно визначає силу їхнього впливу. Тому порядок слів у реченні апріорі (а тим більше - апостеріорі) передбачає певні наслідки для перспектив логічних наголосів, смислових ієрархій і субординацій. Відтак, фактором порядку й послідовності слів не варто нехтувати, оскільки він істотно коригує змістовний результат. Атрибутивними ознаками повсякденності є рутина, раціональна спрощеність, редукціонізм, примітивізація. Редукціонізм повсякденності постає універсальним, інтегральним проблемним фактором. Він інтенсивно поширює негативістику свого впливу на комунікативну сферу, призводячи до ерозії її культурного надбання.

Метафора постає одним із дієвих засобів протистояння негативістській інерції повсякденності. Вона проникає в повсякденне життя - причому не лише в мову, а й у мислення та дію. Відтак, соціальна реальність (принаймні частково) осмислюється і репрезентується за допомогою метафор, взятих на інструментальне озброєння членами конкретно- історичного соціуму. Зокрема, в основі онтологічних метафор, які використовуються для інтерпретації дій, подій, ідей і емоцій, лежить досвід індивіда, отриманий у результаті його взаємодії з навколишньою реальністю.

Як слушно зазначав Я. Парандовський, «кожен письменник повинен час від часу провітрювати затхлу комору, де зберігаються полинялі словесні орнаменти. Вони наполегливо кружляють навколо кожної фрази, тільки й чекають хвилини ослаблення уваги або втоми, щоб «опинитися під рукою». Розмовна, повсякденна мова - це величезний гербарій метафор, у яких колись була своя весна, а тепер їх або не відрізниш від тривіальних виразів, або злякаєшся їх старезності» [8].

Ми маємо потребу в метафорі не лише з причин необхідності донесення наших думок до інших: насправді метафора потрібна нам самим, бо без неї неможливо мислити чимало важливих предметів, вона не лише засіб вираження, а ще й одне з основних знарядь пізнання. Метафора подовжує радіус дії думки. Не можна стверджувати, ніби завдяки їй долаються межі та обмеженість мислення: ні, метафора лише забезпечує практичний контакт з тим, що маячить на межі досяжного; втім, без метафори на обрієві пізнання залишалися б прерії необробленої когнітивності, а це не відповідає фундаментальним інтересам гносеології.

Втім, у різних соціокультурних ойкуменах чи навіть у різних сегментах одного суспільства метафора може бути по-різному «прочитана». Як діяти в тих випадках, коли метафора виявляється надміру слизькою та неоднозначною? У культовій праці Деметрія «Про стиль» з цього приводу зазначалося: «Якщо метафора здається ризикованою, то слід перетворити її на порівняння - так буде безпечніше. Порівняння - це розширена метафора: якщо додати слово «як», то матимемо порівняння, і вислів виявиться менш сміливим; без цього слова він матиме статус метафори і буде ризикованим» [1, с. 233]. Трохи далі Деметрій додає: «Дехто уникає ризику надто сміливих метафор тим, що розмиває їх епітетами» [1, с. 233]. Цей метод найчастіше використовують публічні ідеологи, які, на відміну від теоретико-академічної фракції ідеології, змушені перманентно коригувати конотативні форми подання ідеологічного змісту.

На відміну від метафори, котра посідає в реченні переважно позицію предиката, метонімія орієнтована на позицію об'єкта, що зумовлено її функцією ідентифікації, котра здійснюється засобом референції імені. Відтак, метонімія є своєрідним зсувом референції, тоді як метафора - це зсув у значенні.

Вільгельм Дільтей переконливо з'ясував, що «саме у високих формах світоглядів застосовується метод пояснення незрозумілого засобом використання зрозумілого. Опосередкування незрозумілого інтерпретаційними інструментами є узвичаєною методикою розуміння і пояснення. Але якщо наука здійснює аналіз і встановлює загальні відношення між ізольованими групами фактів, то релігія, поезія та первісна метафізика виражають значення і смисл цілого; якщо наука вивчає і пізнає, то релігія, поезія та метафізика розуміють. Такий тип витлумачення, за якого сутність пояснюється засобом простішого й зрозумілішого, походить із глибин повсякденної мови. Далі воно знаходить простір для розвитку в метафорі, у формі заміни одного вислову іншим, родинним і спорідненим йому, таким, що розтлумачує його, а також в уособленні, в якому пояснення реалізується засобом уподібнення або аналогії, набуваючи інтерпретаційно більш доступних, адаптованих до розуміння ознак. Скрізь, де релігія, міф, поезія або первісна метафізика намагаються пояснити щось незрозуміле, знаходить застосування саме цей метод» [2, с. 220-221].

У багатьох мовах з метою змістовного посилення повідомлення послуговуються методом редуплікації - повтором певних складів, слів і словосполучень. При цьому більші параметри форми автоматично означають посилення змістовності, додаткову акцентацію уваги на відповідних аспектах. Зокрема, редуплікація в іменнику означає більшу кількість об'єктів даного виду, в дієслові вказує на тривалість або завершеність дії, в прикметнику наголошує на інтенсифікації і/або нарощуванні, в слові, яке означає щось незначне, передбачає додаткове зменшення, гіпертрофію.

На відміну від природничих наук, артикуляційна сфера гуманітарних дисциплін потребує більш ретельного і витонченого інтерпретаційного інструментарію. Як зазначав О. Лосев, під час мовного спілкування не відбувається безпосереднього відображення дійсності: в даному разі коректно вести мову про її інтерпретацію. У принципі можлива безмежна кількість відтінків значення кожного слова, котре залучене в контекст спілкування. Кожне висловлювання в тій чи іншій мірі є особистісно забарвленою інтерпретацією дійсності. За відсутності такої інтерпретації комунікація втратила б значну частку своєї привабливості, свою онтологічну інтригу.

Неможливо бути повноправним господарем смислу висловлювання, оскільки соціокультурний контекст і сфера безсвідомого розмивають смислову виразність, надають їй дифузних ознак «на вході» - тобто при засвоєнні адресатом. Ця особливість автоматично нарощує інструментальне реноме інтерпретації і розуміння.

Тлумачення постає істотним атрибутом, формою і способом функціонування філософських знань. Нове філософське знання завжди є результатом інтерпретації. Плюралізм філософського знання забезпечується його інтерпретаційною природою. Інтерпретація ж передбачає діалогічне відношення пізнаючого суб'єкта з особливим предметом, що виокремлюється на підставі специфіки історичного, культурного, буттєвого та спів- буттєвого контекстів.

Інтерпретаційна діяльність людини є невід'ємною складовою її буття, яке завжди тлумачиться певним чином. Потреба в цьому зумовлена не лише різним відношенням суб'єкта до світу, а й мінливістю самого світу. Для розуміння природи інтерпретації важливо, що людина сприймає світ не безпосередньо, а через знаковий взагалі і мовний зокрема символізм, який вимагає тлумачення не тільки пізнавальної, а й будь-якої іншої діяльності. Все в світі несе відбиток сенсу (сенсів), і людина, що перебуває в цьому світі, вписується в нього (у них), діє відповідно до нього (них), сама знаходить сенс (сенси). Це означає, що процеси інтерпретації і розуміння не є лише методологічними процедурами для роботи з текстами; вони - фундаментальна основа буття і пізнання.

Список використаних джерел

1. Античные теории языка и стиля: (Антология текстов). - СПб.: Алетейя, 1996. -362 с.

2. Дильтей В. Типы мировоззрения и обнаружение их в метафизических системах // Культурология. XX век. Антология / Гл. ред. и сост. с. Я. Левит. - М.: Юрист, 1995. - С.213-255.

3. Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем. - М.: Едиториал УРСС, 2004. - 256 с.

4. Лессинг Т. Ницше, Шопенгауэр и Вагнер // Культурология. XX век. Антология. -М.: Юрист, 1995. - С.399-434.

5. Лотман Ю. Текст в тексте // Труды по знаковым системам. - Тарту, 1981. - 148 с.

6. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей / Ф. Ницше. -М.: REFL-book, 1994. -352 с.

7. Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое / Ф. Ницше. Сочинения. В2т.-М.: Мысль, 1990. -Т.1.- 829 с.

8. Парандовский Я. Алхимия слова. - http://www.livelib.ru/ book/1000089626/quotes.

9. Предемайер К. Черная риторика: Власть и магия слова / Карстен Предемайер; Пер. с нем. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. - 224 с.

10. Розин В. М. Мышление и творчество. -М., 2006. [Электронный ресурс] // Центр гуманитарных технологий. - http://gtmarket.ru/ laboratory/basis/6467.

11. Husserl Е., Gibson W. R. В. Ideas: General Introduction to Pure Phenomenology. - London: George Allen and Unwin, 1931.- 428 p.

12. Kogler H. H. Tha Power of Dialogue. - London: ThcrMIT Press Cambridge, 1996. -323 p.

13. Tillich P. Anxiety-Reducing Agencies in Our Culture. - New- York: Grune and Stratton, 1950. - 420 p.

1. Antichnyye teorii yazyka і stilya: (Antologiya tekstov). - SPb.: Aleteyya, 1996. - 362 s.

2. Dil'tey V. Tipy mirovozzreniya і obnaruzheniye ikh v metafizicheskikh sistemakh // Kul'turologiya. XX vek. Antologiya / Gl. red. і sost. s. Ya. Levit. -M.: Yurist, 1995. -S.213-255.

3. LakoffDzh., Dzhonson M. Metafory, kotorymi my zhivem. -M.: Yeditorial URSS, 2004. - 256 s.

4. Lessing T. Nitsshe, Shopengauer і Vagner і і Kul'turologiya. XX vek. Antologiya. -M.: Yurist, 1995. - S.399-434.

5. Lotman Yu. Tekst v tekste і і Trudy po znakovym sistemam. - Tartu, 1981. - 148 s.

6. Nitsshe F. Volya k vlasti: opyt pereotsenki vsekh tsennostey / F. Nitsshe. - M.: REFL-book, 1994. - 352 s.

7. Nitsshe F. Chelovecheskoye, slishkom chelovecheskoye / F. Nitsshe. Sochineniya. V 2t.-M.: Mysl', 1990. - Т.1.- 829 s.

8. Parandovskiy Ya. Alkhimiya slova. - http://www.livelib.ru/ book/1000089626/quotes.

9. Predemayyer K. Chernaya ritorika: Vlast' і magiya slova / Karsten Predemayyer; Per. s nem. -M.: Al'pina Biznes Buks, 2005. - 224 s.

10. Rozin V. M. Myshleniye і tvorchestvo. - M., 2006. [Elektronnyy resurs] // Tsentr gumanitamykh tekhnologiy. - http://gtmarket.ru/ laboratory/basis/6467.

11. Husserl Ye., Gibson W. R. B. Ideas: General Introduction to Pure Phenomenology. - London: George Allen and Unwin, 1931.-428p.

12. Kogler H. H. Tha Power of Dialogue. - London: ThcrMIT Press Cambridge, 1996. -323 p.

13. Tillich P. Anxiety-Reducing Agencies in Our Culture. - New- York: Grune and Stratton, 1950.- 420 p.

Размещено на Allbest.ru