Композиційно-риторичні алгоритми моделювання динаміки соціальних систем

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут філології та масових комунікацій

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Композиційно-риторичні алгоритми моделювання динаміки соціальних систем

Танська Л. В.,

старший викладач кафедри менеджменту туризму, заступник директора з профорієнтаційної роботи

Надається характеристика композиції твору в контексті її риторичної реконструкції. Риторичні моделі стають актуальними щодо історика- генетичної реконструкції художньої цілісності в культурі. Неориторика є синтетичною дисципліною, пов'язаною з естетикою, поетикою та лінгво--семіотичним аналізом тексту, що виникає за доби структуралізму. Поструктуалістське зацікавлення риторикою актуалізується в різних мовних осередках і поступово призводить до утворення неориторики як міждисциплінарного комплексного синтезу з вивчення складного простору культурних практик.

Мета статті -- визначити культурологічний контекст формування композиційних засад культуротєорчості.

Ключові слова: культура, композиція, риторика, неориторика, дискурс, поетична функція.

риторика моделювання реконструкція композиційний

Розуміння теорії композиції в останні роки докорінно змінюється. Так, композиція (compositio) у Вітрувія, римського архітектора, будівника виглядала як протилежність органічному розвитку систем (eloctio), є штучним розвитком і формується цілком розумом і руками людини. В античній риториці композиція теж фігурує, але не як експліцитний конструктив риторичних трансформацій, а як імпліцитна конфігурація єднання тропів, що вписується в контекст диспозитиву, якщо використовуватимуть термінологію М. Фуко, або всіх тих реалій, які розгортають систему композиції в ряд риторичних моделей.

Проблема композиційного синтезу в контексті риторичних трансформацій вивчалася в дослідженнях И. Азизян, И. Добрициної, Г. Лебедєвої, Ю. Легенького, Ж. Дюбуа, Ф. Пира, А. Тринона та ін. [1; 6; 5], адже мало визначені культурологічні аспекти композиційного синтезу культуротворчості.

Мета статті - визначити культурологічний контекст формування композиційних засад культуротворчості.

Втім вважають, що неориторика відома ще з часів Арістотеля, бо він відмовився від риторики як реліаційної гри і суто інструментальної тактики поведінки в суді та політичних диспутах і розбудував субстантивну модель риторики, яка власне виводить її із середовища підручних засобів та робить поетичним засобом формування художньої цілісності. Сутнісні засади риторики трансформувалася протягом часу. Так в Середньовіччі вона стає суто онтологічною, де всі риторичні фігури, які відомі з трактатів Арістотетеля, Гермогона, Цецерона, Квінтілліана, починають зміщувати своє ядро з доцільності і впевнення на саму промову, на варіації норм, канонів. Домінантною стає поетична функція риторики, яка свідчить про красоту промови античного ритора і середньовічного схоласта, про надлишковий канонічний устрій і мистецький формалізм промови як спосіб артикулювання думки.

Міжситуативний і сутнісний риторичний простір будується в ході основних сфер діяльності ритора: invento - визначення матеріалу промови (цей розділ має цілісну оперативну конфігурацію засобів промови). Головна ознака invento - щойність, що свідчить прагматика визнання, що є предметом тої чи іншої промови. Disposito означає розгортання, набуття системи позиціовання, що свідчить про ту дистанцію, що виникає в контексті риторичного простору. Disposito як модельна конструкція корелює з transpositive - переходом, трансцензусом межі. Elocotio відповідає за тактику та технологію, послідовність вираження промови як донесення змісту в тих чи в інших фігурах і її концептах. Actia відповідає за техніку, оперативні засоби як елементи технології доведення інформації. Memoria або мимотехніка інтегрує весь матеріал промови у своєрідний устрій, що свідчить про гармонізуючу роль всіх сфер для визначення головної думки, що несе в собі образ поведінки того, хто дійсно промову або дискурс [5].

Варто визначити не лише продукуючі діяльність компоненти, а й моделювання актів поведінки, стану акторів культурного діалогу - продуцентів та реципієнтів, які слухають ритора, знаходяться під впливом того стану, який продукує ритор і відповідного стану, який він має очікувати у реципієнтів. Все це моделює культуру як цілісність діяльності, поведінки та стану в такому достатньо вузькому коридорі комунікації, як промова ритора. Недарма риторика адвоката відрізняється від звинувачувальної риторики прокурора, все це достатньо визначені коридори і канони промови. Так, дискурс прокурора не може підмінятися адвокатурою і, навпаки. Розподіл соціальних ролей, специфікація масок як визначення тих чи інших конфігурацій compositio є достатньо очікуваним, а будь-якій прогноз і будь- яка композитна схема промов і реакцій на промову як формування стану, звичайно, не може зводитися до чорно білої схеми, яку ми можемо побачити на мітингу, в Інтернет та ін.

Дискурс комунікації в цілому визначається в риторичному широкому сенсі як функціонування тропів або метабол, що розгортають простір фігурації промови в контексті її поетичної або образної презентації. Проект неориторики повертається в простір культури. «Загальна риторика» - відома праця з неориторики групи бельгійських авторів Ж. Дюбуа, Ф. Пір, А. Трінон та ін. з позначкою «Мю» (перша літера метафори). Ця робота орієнтована не лише на вербальний дискурс, а на інші форми донесені інформації, що пов'язані з зображуванням, інформацію коміксу, кінематографу та ін. [5]. Універсалізм підходу щодо осмислення риторичних форм функціонування культурних фрагментів або артефактів можна визначити як феноменологічний, пов'язаний з наявністю певних механізмів трансформації інформації, змісту повідомлення. Автори визначають такі головні конструкта неориторики, як поетична і риторична функція, що характеризуються в контексті метаплазмів (рівень морфології), метатаксису (сінтаксис), метасемем (семантичний рівень), металагізмів (рівень логіки дискурсу). Риторична функція визначається як набір метабол - універсальний оперативний інструментарій. Важливо, що замість традиційного визначення тропів, метаболи описують більш абстрактне поле семіозу та металогіки дискурсу. Якщо тропи пов'язані з традиційними механізмами риторики, то метаболи виходять на невербальну трансформацію інформації.

Принцип трансформативної естетики та поетики пов'язаний з тим, що банальна інформація, нульовий ступінь письма, за Р. Бартом, переструктуровується, щоб надати тексту поетичну функцію. Так, «тектонічно» оброблена інформація, що досягається формами порушення норм із наступною редукцією (усуненням або виправленням порушення, зняття порушення або вираження образу) приводить до афекту, який група авторів «Мю» називають традиційно - ядерний етос [2, с. 261]. Етос - нова якість, що свідчить про пафос, якій передається від ритора до риторичного тексту та реципієнта, що й призводить до катарсису або породження афекту загальної риторики.

Можливість здійснення механізмів трансформації тексту робить образ дивним, а простір стає динамічним, зсунутим, що свідчить про те, що композиція, в яку входить як поетична, та і естетична функція, в риторичному просторі метабол досягає певної формалізації. Неориторика стає привабливим інструментом, що допомагає осмислити будь-яку інформацію саме в рамках формального інструментарію. Більш того, дозволяє трансформувати інформацію, починаючи з її банального рівня, що не має поетичної функції. Так, шляхом трансформації відбувається знаходження привабливих рис образності повідомлення, які завдяки перестановці, редукції та додатку сем змінюють конфігурацію і поетичний топос дискурсу.

Теоретики неориторики сприйняли просторовий розподіл дискурсу (сигтагматику риторичного тексту) як домінантний, за моделлю Р. Якобсона, як примат метонімії над метафорою [7]. Ж. Дюбуа, Ф. Пір, А. Трінон та ін. свідчать про пафос риторики, що походить від поетичної функції Р. Якобсона, спираються на думку про паралелізм поетичної та риторичної функції дискурсу. Отже, відхилення від норми як постулат риторичної конструкції допомагає побачити банальну інформацію в контексті інформації небанальної, у контексті діючої функції поезису (дроблення тексту як поетично означеного образу з визначенням його риторичної функції), що свідчить про комунікативний простір риторичної функції. Ця функція орієнтована на носія повідомлення, промови, що трансформується у морфологічному, синтаксичному, сигматичному та ін. вимірах.

Єдність мір трансформацій інформації, де нульовий ступінь і міра, яка є корекцією відхилення, так пов'язані між собою, що утворюють певне поле адекватності трансформації тексту. Так, визначають декілька механізмів трансформації: субстаційні, коли змінюється саме ядро носій інформації та реляційні, коли змінюються лише зовнішні параметри носія інформації, що зводиться лише до перестановок, декоративних трансформацій мовного середовища. Отже, вся палітра засобів риторичного поля трансформацій текста презентується як єдність сигніфікату (смислу), референу та знака, що свідчить про систему презентації сенсів та їх означування у побудові дискурсу, а також про семіотичну сферу узагальнення реальності як визначний конструкт в школі неориторики. Так, можна вийти на проектні алгоритми як композиційно-риторичні моделі, що визначають певну темпоральність, диспозицію, сегментування та селекцію інформації.

Тобто диспозиція форми та змісту свідчить про те, що оформлений зміст є змістом редукованим, але він є також натуралізованим як універсальна тотальність наявного, тому комунікативний знак потрібен як презентатив цілісності інформації. Головне полягає в тому, що риторична форма інтерпретації не знищує сенс, а лише «спустошує» його, робить більш бідним. Так, певна міфологізація комунікації як гармонізація відносин в соціумі дає можливість розпоряджатися знаковими конотаціями за своїм наміром. «Можна було б подумати, що сенс приречений до смерті, але це смерть в розстрочку; смисл втрачає свою власну значимість, але продовжує жити, напитуючи собою форму міфу. Сенс є для форми чимось подібним на сховища конкретних подій, котрі завжди находяться під рукою; це багатство можна то використовувати, то приховувати подалі за своїм бажанням; весь час виникає необхідність, щоб форма знову могла пестити коріння в сенс і, увібравши його, прийняти обличчя природи; адже передусім форма повинна мати можливість заховатися за сенсом. Одвічна гра в хованки між сенсом і формою складає саму суть міфу», - констатує Р. Варт [2, с. 82-83]. Йдеться про рефлективний міф семіозу знакових систем.

Отже, форма тут визначається не як та, що «поглинає зміст», за Л. Виготським. У Л. Виготського форма буквально «вбиває» зміст. Його аналіз новели «Легке дихання» Івана Буніна свідчить про те, що тут нульовим ступенем або банальною системою інформації є власне зміст, а форма як перекомбінування в часові епізодів, подій утворює надлишок естетичного буття - поетичну функцію [3]. Нічого подібного не відбувається в концепції Р. Барта, у нього міф є конотативною знаковою системою, в який концепт другої системи або означуване робить знак першої системи означальним в системі другої системи, тобто тою «пустою формою», що заповнюється імперативним змістом, який презентується як метафора, що дорівнює міфу. Втім ця метафора інтерпретується як дві складені синекдохи, тобто понижуюча та підвищуюча синекдоха. Це і дає можливість презентувати зміст як універсалізацію інформації і локалізацію презентації як натуралізованого референта.

Ми розглянули інструментарій неориторики, що може бути задіяним в конкретному матеріалі, тих чи інших обставинах презентації та трансформації дискурсу. Отже, можна здійснити передпроектний аналіз на підставі визначення головних метабол культури та архетипів, що характеризують метакультурні метаболи в їх еквівалентних відносинах. Презентація цих еквівалентних відносин в метатаксисі, тобто в процесі зміни та трансформацій синтаксису як закону гармонізації та конструювання тексту відбувається в контексті металогізмів, тобто смислових конфігурацій метасемєм (риторичних тропів, які зводяться до досить простих логічних конструкцій, починаючи з синекдохи, метонімії і метафори), що стає трансформативним механізмом гармонізації культурних відносин взагалі.

Важливо риторичний простір використати як оперативний інструментарій визначення сингулярних (атомарних, одиничних) складових потенціалу культури в кожній окремій її сфері: політичній, етичній, естетичній, конфігурації міжкультурний відносин. Все це спонукає до визначення того «метафоро генного пристрою», за Ю. Лотманом, або «концепту», за Р. Бартом, що використовується в міжкультурному діалозі для міфологізації або метафорогізації відносин культури.

Визначаючи текст як певну ієрархію комунікативних актів, Т. Дрідзе пише: «Макроструктура тексту може бути представлення в вигляді ієрархії різнопорядкових смислових блоків - предикацій, де в якості предикації першого порядку виступають мовні засоби, котрими передана основна ідея повідомлення, в якості предикації другого, третього і іншого порядку - мовні засоби котрими переданий загальний його зміст. Останні представляють собою підпорядковану описову частину повідомлення, що призвана як тлумачити, так і презентувати предмет повідомлення шляхом введення в почуттєві та інші оцінювальні ситуації, аргументувати «факти», що вираженні в положеннях (елементах тексту), які підкріпляють, підсилюють авторський задум (предикацію першого порядку).

Мікроструктуру тексту може бути представленою в вигляді набору внутрішньо текстових зв'язків, в котрі вступають опорно смислові вузли тексту. Такі смислові опори (ми називаємо їх фактами) можуть бути виділені із тексту за допомогою спеціальної методики і утворюють логіко-фактологічний ланцюг, що є висхідним смисловим стрижнем тексту» [4, с. 87].

Можна стверджувати що риторика образу, риторика дискурсу, яка здійснюється на рівні макроструктури, визначається саме метакультурними та культурними металогізмами або метаболами. Адже риторика мікрорівня, риторика тексту визначається тою внутрішньою системою технік і семіотичною фігурацією, що пов'язана з тим чи іншим гармонізуючим інструментарієм, тобто з метасемемами.

Важливо визначити що Т. Дрідзе характеризує нульовий ступінь письма, банальну інформацію як певні «штампи», смислові примітиви, які є висхідними засобами комунікації. Залишається відкритим ряд питань, котрі чекають вирішення.

Що саме мається на увазі під терміном «штамп»: будь-яка мовна формула, яка характеризується певною визначеністю та частотою повторення, або така мовна формула, котра в наслідку високої частоти зустрічі з нею несе нульову інформацію реципієнту?

Якщо схилятися до останнього, то таким чином можна з'ясувати, що це кліше, якщо вони несуть реципієнту нульову інформацію, або, іншими словами, на яких засадах дослідник може стверджувати, що це ті чи інші мовні кліше, штампи?

Зрештою, яка ж природа мовних штампів? Внаслідок передбачення, що за своєю природою мовний штамп - це кліше, яке засновується на тому, що у свідомості індивіда виникають певні семантичні асоціації, які позбавлення співвіднесення з денататом. Мається на увазі виникає потреба ввести наступні розрізняння в поняття «мовні кліше» і «промовний штамп».

Мовне кліше - це завжди готова промовна формула, критерієм для виділення котрої слугує регулярність її появлення в певних повтореннях промов і ситуацій. Наявність таких мовних формул є нормальною необхідною і дозволяє доставляти відносно загальну і загальнозрозумілу інформацію.

Промовним штампом стають мовні кліше, котрі з тих чи інших причин втратили для інтерпретатора свою первинну текстово-інформаційне навантаження, стали беззмістовними, незначними для утримувача інформації. Іншими словами, стали дисфункціональними. Такі кліше ми називаємо «штампом свідомості». Кліше може нести вторинну інформацію, а саме: бути знаком тої чи іншої ситуації» [4, с. 130].

Дослідження макроструктури тексту (культурної цілісності) пов'язано зі способом зведення тексту до структури різнопорядкових предикацій під котрим мається на увазі виражені в тексті і обумовленні всім ходом діяльності змістовні смислові зв'язки. Фактично риторична інтерпретація в плані композитної або композиційної цілісності і є тою програмою, що дає можливість інтерпретувати культурно-історичний потенціал тих чи інших культурних сегментів, практик культури як певну риторичну цілісність на різних рівнях її предикації, тобто осмислення детермінації в макро і мікро ситуаціях культурологічного аналізу, а водночас і гармонізації локальних генеративних та глобалізаційних тенденцій, що відбуваються у культурі.

Мова йде про ті реалії культуротворчості, що можна формалізувати, осмислити в знакових, семіологічних та риторичних контекстах як означуваних, що можуть бути формалізованими на рівні метакультурних метабол (архетипів культури). Отже, вираз «змінити риторику» або зміна риторики свідчить про те, що відбувається більш системна операція зміни системи предикацій, перехід з макро на мікрорівень або, навпаки. Все це дає можливості інтерпретувати культурну цілісність як з холістичної, тобто системно завданої позиції, так і в позиції антихолізму, де домінує частина, примат особливого. Важливо підмітити, що і та, і інша позиція є дієвими, але риторична конфігурація є все ж таки одною з систем, яка гармонізує як холістичні інтенції (не дає системі зруйнувати особистість), так й антихолістичні спонуки (не дає особистості протиставите себе культурі), вимагає зазначити, що будь-який троп, будь-яка конфігурація термінації думки, образу несе в собі прото-троп - синекдоху. Отже, підвищуюча та понижуюча синекдоха на вищому рівні поетичної функції дають можливість здійснення відхилення від норми, автокорекцію, тобто знайти шлях гармонізації відхилення і досягти того ефекту, що призводить до ядерного етосу.

Автори групи «Мю» функцію ядерного етосу позначають як катарсис, очищення почуттів в естетичному сенсі. Так, продукування сенсів, повідомлень, дискурсів перетворюється на певну сцену зустрічі акторів культурного діалогу, позиціювання композиційних реалій гармонізації (артизації) культури повсякдення з її баналізацією інформативного простору і водночас призводять до генеративної емоції, генеративної реакції, що позначається як етос (етичний образ культурної цілісності), який має імперативні ознаки, і водночас і прозріння перспектив, власного вибору.

Висновки

Єднання імперативу і прозріння, осягнення цілого абсолюту в тому чи іншому конкретному фрагменті культури є власне та гармонізація цілісності культури, яка зараз знаходиться під сумнівом. Отже, композиція і композитність сучасної культурної ситуації полягає в тому, що в ній домінує просторове або часове начало. Просторова цілісність є більш статичною та визначається категорією «деспозитив», динамічна система характеризується категорією «транспозитив». Хронотоп як просторово-часова єдність є композиційна реальність культуротворення, що стає тим проектним алгоритмом, який розгортаються на макро і мікро рівні текстів культури як своєрідна система предикації або детермінації культуротворчості, що може слугувати засадою моделювання гармонічного цілого соціальних систем.

Список використаних джерел

Азизян И. А. Теория композиции как поэтика архитектуры / И. А. Азизян, И. А. Добрицына, Г. С. Лебедева. - М.: Прогресс- Традиция, 2002. - 568 с.

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт; пер. с. фр.; сост., общ. ред. и всуй. ст. Г. К. Косикова. - М.: Прогресс, 1994. - 616 [8] с.

Выготский Л. С. Психология искусства / Лев Семенович Выготский. - М.: Педагогика, 1987. - 344 с.

Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации / Т. М. Дридзе. -М.: Наука, 1984. - 268 с.

Дюбуа Ж. Общая риторика / Ж. Дюбуа, Ф. Пир, А. Тринон и др.; пер с фр. - М.: Прогресс, 1986. - 392 с.

Легенький Ю. Г. Культурология изображения: (опыт композиционного синтеза) / Ю. Г. Легенький. - К.: ГАЛПУ, 1995. - 412 с.

Якобсон Р. Работы по поэтике / Роман Якобсон. - М.: Прогресс, 1987. - 462 с.

Размещено на Allbest.ru