Актуальні сутності зла: онтологічний нарис філософії зла

Keywords: evil, A. N. Whitehead, W. M. Wundt, actual essence, chaos, matter, lack of good, ignorance, destruction, violation of measure or order, suffering, pain absurdity, sin, imperfection.

Ми визначаємо актуальні сутності зла через формати його вияву, ґрунтовані на засадничому принципі дії. Розглянемо їх окремо, відповідно до контекстів розуміння зла в історії філософії.

Зло як хаос

Хаос є категорією космогонії, що окреслює початковий стан Всесвіту - безформенну сукупність матерії й простору, яка є протилежною порядку. Пряме значення грецького chaos - «зяяння», «розверзання». Пізніше, від Середньовіччя під хаосом мають на увазі безлад, плутанину, змішання, але у грецькій космології - це первісний стан, з якого спонтанно виник або був створений світ - впорядкований гармонійний космос. Відтак, хаос представляє собою невпорядковану першопотенцію світу (Гесіод), або ж первісний невпорядкований стан елементів, що містить в тому числі й творчо оформлююче начало (Овідій). Із виникненням космосу хаос не зникає, а є місцем для розміщення космосу. Звісно, антична філософія бачить хаос по-різному: і як хаос-зяяння-пустку, і як хаос- праречовину, наділену творчою потенцією. Наприклад, стоїки, вважають хаос над-розрідженою речовиною, яка згущуючись утворює всесвіт. Зрештою, в неоплатонізмі оформлюється концепція всепороджуючого й водночас всепоглинаючого хаосу.

Біблійна екзегеза говорить про «темряву над безоднею», що існувала до створення світу (Коментарій до Буття 34:224), яку Августин ототожнює із античним хаосом (Сповідь, 12, 21) [9]. Але згідно із вченням про творення із нічого - хаос починає розумітися як пустка, що не має власної потенції буття поза діями всемогутнього Бога. Хоча хаос знову з'являється у есхатологічній перспективі - коли «звір вийде з безодні» (Апокаліпсис, 17:8), то ж він все таки існує, будучи притулком для пекельного звіра.

У будь-якому контексті, хаосу засадничо протистоїть порядок, адже він набуває нової якості саме упорядковуючись. Однак інколи складно визначити - що ж перед нами - хаос чи порядок. Часто хаосом може видаватися порядок невідомого нам типу: наприклад, може видаватися, що гілки й листя на деревах ростуть спонтанно-хаотично, однак знавці розуміють, що вони ростуть «фрактально», тобто підкорюються певному порядку, не завжди легко розпізнаваному без відповідних компетенцій. Однак після пригожинської інтерпретації хаосу як фактору самоконструювання нелінійного середовища, у контексті синергетичних систем хаос уже не розуміється як щось лихе - а швидше як невизначене, певне недо-буття чи, радше, прото- буття, із якого народжується і порядок, і усе сутнє, максимально плюральне і полісемантичне, а тому воно не може оцінюватись негативно. Основною фокусною рисою хаосу стає його творчий потенціал, а не прагнення до руйнування.

Хаос, таким чином, перестає бути протилежністю порядку - це також свого роду порядок, тільки більш глибокого (широкого, неосяжного, просто іншого) рівня, що містить у собі величезну внутрішню активність. У постмодерністській філософії навіть формулюється поняття хаосмосу [13] - дещо, що не належить ані до Космосу як універсального порядку, ані до Хаосу як втілення «нонсенсу», певне «міжбуття». Натомість воно має нескінченний іманентний потенціал упорядкування, будучи станом «нестабільностей» [11, с. 498]. Для того, щоб дати прихисток нестабільності у грі сенсів і нонсенсів, хаосу та уже відомих та зрозумілих нам «порядків», вводиться такий перехідний стан. Відтак, «зло-хаос» виступає у якості певного зародку і хранителя усього потенційного буття.

Зло як матерія

У продовження космогонічної теми, іншим вмістилищем зла, яке має характер творчого матеріалу, в низці концепцій є матерія. Платон вважав ідею знанням та істинним буттям, а матерію її протилежністю - себто, небуттям, чимсь тимчасовим, хаотичним, незнанням. Зважаючи на те, що кожна одинична річ містить в собі як ідею, так і матерію, є в ній як благе (ідеальне), так і зле (матеріальна реалізація) начала.

Однак апогею свого розвитку ідея злої матерії сягає у Плотіна. Він розважає матерію як темний, позбавлений виду принцип зла, останню ланку ієрархії буття. У людському світі зло вічне й неподоланне саме через наявність матерії, у якій втілені окремі речі. Так, із вчення про душу виникає це протистояння ідеального (духовного) й тілесного (матеріального). Але матерія у Плотіна є «повним небуттям», субстратом становлення. Спільність матерії і зла полягають в наступному: позбавленість єдності, блага, міри, межі, порядку, форми, сенсу. Однак матерія цього прагне, а зло - руйнує. Арістотель додає цікаву характеристику не-сутнього буття, якому властива тваринність як онтологічний ґандж.

Далі цю версію розвивають низка християнських мислителів в контексті людської тілесності (Амвросій, Єронім, Григорій Ниський та ін.). Тіло як першоджерело гріха - а, отже, зла - тлумачиться у низці тез Св. Павла. Однак тут важливо відзначити цікавий момент щодо співвідношення матерії і зла в контексті людської тілесності - а саме поняття плоті, яка охоплює собою матеріальні речі і дії. Злими тут називаються не просто тіло і його похідні, але саме плотські діяння, до яких Святе Письмо відносить перелюб, блуд, нечистоту, ідолослужіння, чаклування, ворожість, сварки, заздрість, гнів, міжусобиці, спокуси, єресі, ненависть, вбивства, пияцтво, безчинства тощо (Галл. 5:19-23). Дослідники зазначають, що онтологія людської тілесності в християнстві говорить саме про плоть як вмістилище зла, яка є «станом гріховності тіла, «зіпсутості [його] природи»» [8, с. 183]. Саме це «зіпсуття» змінило людську тілесність з райського варіанту на земний, накинувши на людину «шкіряні ризи» - тобто, смертність, тлінність і пристрасність, які, вочевидь, і є провісниками й збудниками зла в людині. Матеріальний світ виникає в результаті падіння душі, тобто, душа вчиняє гріх ще до того як стає причетною до матерії.

Тобто, з одного боку, матерія знову ж таки є безформною потенцією, яка втілює ідеї, з іншого - найнижчою ланкою в ієрархії буття (але із безсумнівним щонайменш онтичним статусом), яка обмежує існування вічної душі своєю часовою і просторовою обмеженістю (або й виникає внаслідок гріхопадіння людини у християнській історії світу).

Зло як брак добра або ніщо

Сутність цієї модальності зла випрацювана у Античності та пізніше перейнята наступниками, що розробляли привативну концепцію зла - Августином Аврелієм та Томою Аквінським. Сутність її полягає в тому, що Бог дозволяє окремим недолікам перебувати у деяких окремих речах, щоб не нанести збитку досконалості всезагального блага: тобто, задля світового порядку необхідно, щоб певні речі могли і насправді час від часу «відпадали» від досконалості [15]. Краса всесвіту полягає в майстерному поєднанні доброго и злого. Зло виявляється необхідним для повноцінного функціонування і реалізації добра. І Августин, і Ляйбніц стверджують, що система є благою, оскільки функціонує, - і у цій її бездоганній роботі, забезпечуваній і злом в тому числі, полягає благість божественного задуму. Чим у такому випадку являється зло? «Гріх і покарання за гріх не є буттям, а лише випадковими станами», - писав Августин [16, с. 604]. Таким чином, він зміщує питання про зло із онтологічної площини у моральну. В онтологічному смислі зла, виходить, не існує - зло має силу там, де ми вільні давати моральну оцінку подіям чи вчинкам. Моральна ж оцінка - питання доволі слизьке і таке, що передбачає чіткі критерії цього оцінювання, визначену систему цінностей, тобто певну ієрархічну універсалізовану систему, яка може будуватися на різних засадах, але не захоплюватиме буттєвих, тому в її межах ми не можемо отримати питань на поставлені нами питання. Виходить, що добро - певна ціннісна система, зло - ситуація, у якій система дає збої? Але, водночас, система не може функціонувати без зла.

Коли ж ми припускаємо це зло у якості браку як певну негативну силу, що тяжіє до «ніщо» як небуття чи активного початку негації, то тут йдеться про відносне небуття, яке може, наприклад, мати просторове й часове окреслення. Зокрема, Платон і його послідовники та Гегель заперечували принцип ex nihilo nihil fit та визнавали «ніщо» однією із наріжних онтологічних категорій, поруч із буттям, абсолютом і т.д. Проблема «ніщо» полягає в тому, що йому бракує визначеності (як, зрештою, і злу). У філософії воно може бути позбавленим або сутності, або буття. Але чим буде зло без буття? Можливістю чи потенцією зла, хибного вибору чи дії. Позбавлене ж сутності - однією із невизначених потенцій.

Коли ж ми звернемося до релігійного розуміння «ніщо», воно виступає матеріалом творення, зокрема для янголів й видимого світу (2 Мак. 7:28). Вважаючи «ніщо» злом, ми виносимо його поза межі просторово- часового світу і надаємо йому субстанційного значення, на рівні із матеріалом творення усього.

Зло як деструкція чи агресія

Зло деструкції видається найбільш очевидним модусом зла і однією із первісних форм особистісного переживання зла, що переживається сенсорно й спонтанно у процесі життєдіяльності. Зло-деструкція може мати щонайменше два відмінні формати:

I. саме сюди слід відносити усі прояви т.зв. натурального зла, яке неотомістська традиція схильна називати «космологічним злом» (Кромпєц та інші). Ця актуальна сутність зла являє собою порушення чи руйнування структури чого-небудь, онтологічний «деструкційний голод зла» (Л. Колаковскі). Сюди можемо віднести як природні лиха, так і вітальні явища: хвороби, смерть та ушкодження. Саме цей різновид зла часто доводив теологів до логічних парадоксів у теодицеях благого Бога чи змушував визнавати його страждаючим (В. Гринєвіч) чи «безрадним» (Г Йонас), або ж приймати Його обмежену могутність й розуміти зло однією з умов саморозкриття особистості Бога (Я. Беме).

II. іншим виявом зла-деструкції ми вважаємо агресію - патологічні стани людської психіки, скеровані на нищення й завдання шкоди, особливо без природної необхідності виживання. Останні, т.зв. вияви тваринної жорстокості власне слід чітко відрізняти від деструктивної агресії, бо природнє підгрунтя агресивної поведінки полягає у забезпеченні виживання виду через захист, самозахист і здобування провізії й території. Навіть певні «хижацькі ігри» у процесі полювання, наприклад, у тваринному світі мають утилітарне підгрунтя. Представники сучасної етології називають це «так званим злом», яке результативно має позитивну роль у житті виду (К. Лоренц). Натомість зло-агресія є передбачуваною дією, скерованою на заподіяння чи спричинення прикрощів - «спокуса до вбивства» (З. Фройд), «ірраціональне почуття ворожості» (Е. Вільсон) чи доцільний вплив системи (Ф. Зімбардо, Г. Арендт), який може становити собою певні самодостатні владні ігри насильства, як окремі неутилітарні, а суто психологічно зумовлені прецеденти із табірного життя ГУЛАГу, Аушвіцу чи окремі нюанси Стенфордського експерименту [6; 12]. Це той вид зла, який у етичних розважаннях називають інколи «диявольським» чи злом заради зла, та який зустрічається навпрочуд рідко і в клінічних чи судових дослідженнях тяжіє до представлення випадку такого зла як патологічного чи соціопатичного. А це, своєю чергою, переносить у площину поза-ціннісного тлумачення зла, а отже - вчергове «банального» (Г Арендт).

Якщо ж ми візьмемо філософське розуміння деструкції, то тут змушені повернутися до гайдеггерівського її розуміння у фундаментальній онтології. Насамперед, вона передбачає три основні операції: редукцію, тобто повернення від сутнього до буття; конструкцію буття і деструкцію традиції. Схожим чином функціонує і Abbau Гусерля та «деконструкція» Дерріди. Йдеться про розсипання, руйнування усталеної конструкції, яка повертає нас до самого буття, відмовляючись від історичних сутнісних нашарувань. Та ця площина розуміння деструкції (як і будь яка інша) не є протистоянням конструкції як такій, а радше зміною форми чи навіть формату буття, яке в момент свого екстремуму діалектично переходить у творення нової - межі, пропорції, порядку тощо.

Зло як невігластво або незнання

Традиція розуміння зла як темряви невігластва бере початок у давньогрецькій філософії і найбільш виразно проявляється у концепції Сократа: для нього людина є злою, коли не володіє відповідним знанням

- про ситуацію, у якій перебуває, про цілі, про саму себе. Головним чином, він говорить про моральне зло - порок, гріх, джерело якого вбачається у хибній думці - певній помилці розуму. Лихий вчинок ніколи не здійснюється усвідомлено, а лише є наслідком нерозуміння того, що є істинним благом. Виходить, зумисне зло - неможливе, і перемога над ним можлива

- через просвітництво і пізнання. Існування розумного чи осмисленого зла вважається неможливим. Апогею цей погляд сягнув у працях просвітників XVIII століття, які наївно вважали, що «виправлення моралі» через освіту єдиним можливим і дієвим шляхом викорінення зла. Однак ця концепція переживає поразку разом із Французькою революцією. Історія людства пропонує нам цілу колекцію блискуче освічених та просвітлених зло-чинців усіх часів - наприклад, у «Всезагальній історії безчестя» Х. Л. Боргеса. Вважаючи релігію одним із джерел невігластва і «темноти» натовпу, просвітники перебувають у конфронтації з релігійним шляхом до добра; для них пізнання Бога являє собою у певному сенсі протилежність до пізнання Істини.

Мабуть, найкращою теоретичною підмогою для критики протиставлення зла як невігластва і незнання добру як істині є теза Дж. Віко про те, що обмежені артефакти людей «слугують божественним засобом для створення більш високої культури» [4]. Гегель удосконалив цю ідею до того, що висунув концепт хитрості розуму [5, с. 200], на службі котрого перебуває (і успішно) навіть нерозумне.

Ще більше невизначеності з'являється, коли ми намагаємось вписати у цю картину мистецтво. Жорж Батай у своєму резонансному творі «Література і зло» (1957) визначає літературу як виражену форму Зла - це «Зло, що володіє, як думається, особливою, вищою цінністю» [1, с. 15]. Слід уточнити, що у Батая це твердження означає не заперечення моралі взагалі, а наявність «понадморальності» - тобто, вихід за прийняті межі добра і зла. Філософ осмислює досвід «абсолютної негативності», що долає посередність у всіх її формах: історичній, соціальній, феноменологічній, трансцендентальній - у протистоянні реальності смерті. Останню (смерть) він розуміє як основу соціальних відносин - це, на гадку Батая, єдиний «емоційний елемент, що надає безумовного значення спільному існуванню» [1, с. 15-16]. Таким чином, існують точки зору, які достатньо переконливо доводять певну наближеність зла до істини (Батай), необхідність його для активного розуму (Гегель), функціональну «божественність» цього смутного інструменту (Віко).

Зло як порушення міри чи порядку

Філософська категорія міри виражає органічну єдність якісної й кількісної визначеності явища чи предмета, або ж пропорції співвідношення істин, чи в нашому випадку добра і зла. Встановлюється ця пропорція значною мірою спонтанно, відповідно до внутрішньої логіки та цілепокладання системи. Так, у Августина Аврелія, зло є саме порушенням міри, яка належить певному буттю за його порядком чи природою. Бо будь-що, що існує, має міру, порядок і форму. Відтак, порушення цих ознак чи «різні ступені їх досконалості» становлять актуальний вияв сутності, про яку ми міркуємо.

Наприклад, у моральному вимірі такі порушення виявлятимуться через збочення чи порочність - аморальність, розтління, нечестивість, дефектність, неточність, помилковість, розпущеність, зіпсутість, хибність, нечистоту чи спотвореність - думок чи діянь. Відтак, в онтологічному сенсу порушення міри чи порядку утворює деформацію буття, яка не відповідає належному. Належне ж визначається в залежності від системи, в рамках якої ми здійснюємо мисленєвий акт. Наприклад, у розумінні Г. Гегеля, зло є уявленням про свою одиничність як про щось вирішальне, хоч і є вирішальним елементом зародження своєї самосвідомості. Будь-які відступлення від належного (а в ідеалістичних системах йтиметься про усе втілене) становлять собою певний ґандж належного, однак тут не слід упускати загальну взаємодію системи - як вияви зла слугують функціонуванню в цілому. У філософських концепціях Августина Аврелія, Г Ляйбніца, Г Гегеля, М. Гайдеґґера, представників біхевіористського та постмодерністського напрямків зло розуміється як необхідний елемент підтримання усталеного чи належного порядку, йдеться лише про доречність «дозування» та конкретного місця в структурі буття чи сутностей.

Зло як біль / страждання

Біль є одним із базових онтологічних станів, саме його межовість виводить нас на онтичний рівень. Як одна із засадничих умов людського існування, біль є атрибутивною характеристикою людської істоти. На рівні спонтанного пізнання - це і є перший досвід зла, якого зазнає людина в своєму існуванні. Причому градації цього болю можуть стосуватися як чистої фізіології, так і психології чи інтелектуальної сфери. Важливою особливістю болю є його первісно вітальна, матеріальна природа, але разом із тим абсолютна суб'єктивна зверненість: біль не скерований на жоден об'єкт зовнішнього світу, хоч може викликатися чи провокуватися зовнішнім подразником. Органи чуття і нервова система доносять інформацію про зовнішнє, але біль завжди є внутрішньо скерованим переживанням. У природньому світі біль слугує важливим елементом сигнальної системи і є складовою системи самозбереження людини.

Дослідження онтології болю неминуче провадять нас до аналізу цього феномену на психологічному ґрунті. Зокрема, норвезький дослідник Арне Юхан Ветлесен у своїй «Філософії болю» здійснює ґрунтовний аналіз його природи, розпочинаючи від фізичного і поступово змішуючись у бік психічного. Він розглядає біль як механізм дії і впливу, передумови його виникнення і специфіку переживання, а також засоби його подолання [3]. Переживання болю не є виключно негативним актом, якщо оцінювати його у різних площинах: від етичної до власне онтологічної. Однак для нас важлива оцінка значення болю у динаміці буття - те, що психологи називають «роллю болю в особистісному рості і самоусвідомленні». Людина, як істота обдарована розумом і свідомістю, за своєю природою заангажована у самій собі та реагує на кожну втрату чи брак у власній структурі як на зменшення внутрішнього добра - і будь-яка така втрата спричиняє різного роду біль, який, своєю чергою, переживається теж по-різному. Цей біль і окреслює зло, яке атакує нас. «Отже, зло провокує протилежний в стосунку до любові акт - акт ненависті, який виявляється у постаті смутку, страждання, ґвалту тощо» [14, с. 87]. У такій ситуації людина намагається усунути усі можливі збудники. Це надає сил і стимулює до дій. Людина прагне відшукати/повернути належне їй добро і усунути зло.

Однак біль - феномен чітко прив'язаний до часового фактору - він триває і його неможливо відкласти, лише подекуди контролювати чи модифіковувати його інтенсивність, що залежить в т.ч. від анамнезу досвідченого болю. Накопичуваний ефект може спричинити стан, коли болю (зла) настільки багато, а втрати, ним спричинені і витрачені на його контроль, настільки значні, що усіляке діяння стає безцільним. У цій ситуації з'являється розпач. Це найглибший прояв психічного зла, оскільки визначає певну межу боротьби зі злом. На нижчому щаблі знаходиться найпростіше зло, чуттєвий біль. Там, де існує певного роду свідомість болю, з'являється страждання, а у результаті - смуток. Біль, на рівні фізичному, як і на інтелектуальному, може призвести до розпачу, що в ієрархії онтичній може виявлятися вищим проявом зла, аніж звичайний чуттєвий біль. Розпач як біль психічно-інтелектуальний зумовлює внутрішню нерухомість об'єкта. Це означає, що «чуттєве зло, будучи реальним злом, не є однак злом найвищого ґатунку. Для суб'єкта, що відчуває біль, чимсь гіршим є втрата субстанційної форми чи суб'єктивного життя, аніж втрата випадкової форми, про що сигналізує біль» [14, с. 86]. Цією втратою субстанційної форми є смерть, яка опційно, але не з необхідністю пов'язана із болем суб'єкта, що переживає смерть. Натомість біль іншого роду переживають ті, хто стикаються із смертю - біль втрати і розриву зв'язків із суб'єктом смерті. Ветлесен у своєму дослідженні доходить висновку, що сучасна культура є ефективним інструментом для трансформації болю за допомогою символів, вона естетизує і перформатовує біль/зло.

Біль або чуттєве зло є найбільш яскравим проявом, пов'язаним із смутком, терпінням і страхом, такий досвід болю є певним модусом космічного зла. Засаднича відмінність полягає в тому, що біль є повною мірою усвідомленим злом, злом, що безпосередньо переживається суб'єктом. Рівень усвідомлення залежить безпосередньо від структури суб'єкта, що переживає біль, адже свідомість болю у тварин відрізняється від цього ж усвідомлення людиною. Найістотнішим однак є те, що біль безпосередньо пов'язаний із його переживанням і основним його функціональним навантаженням є окреслення кордонів - певного ліміту можливостей. А це є необхідним для еволюційного розвитку й перебігу людського життя, адже безмежні можливості не збільшують горизонт свободи людини, а радше пригнічують її. Відтак зло болю стоїть на сторожі кордонів, виконує функції сигнальної системи, розвиває фізичну, психічну й інтелектуальну сфери людини, хоча процесуально може видаватися нестерпним, спричиняти проблеми чи навіть загрожувати буттєвому станові.

Окрім вище наведених, слід згадати, що часто згадувані у переліку видів зла гріх, недосконалість та абсурд, є «змішаними» або «комплексними» актуальними сутностями зла в рамах застосованої нами методології. Наприклад, зло як гріх комплексно містить у собі як порушення порядку, так і елемент незнання у якості першопричини первородного гріха, а також матерію (плоть) як покарання, що призводить до страждань як наслідку переживання акту гріхопадіння. Але й сам акт гріхопадіння може інтерпретуватися в героїчно-подвижницькому ключі, як, наприклад у міркуваннях валлійського письменника Артура Мекена (інколи в старих перекладах - Мейчен), який сприймає гріх як щось величне, що виходить поза норму [7].

Зло як абсурд, своєю чергою, містить елемент «ніщо», порушення міри й порядку, а також незнання - неспроможність усвідомлення порядку абсурду (якщо такий може мати місце). Зло як недосконалість являє собою насамперед брак добра (блага) та порушення порядку належного. Зло як терор є модальністю порушення порядку, деструкції й браку добра і т.д. Та водночас терор - свого роду автоімунне захворювання соціуму «домінуючого Добра» [2]. Усі інші модуси, в яких може виявлятися зло, так чи інакше становлять собою реалізацію однієї чи кількох змішаних актуальних сутностей зла.

Висновок

Філософські намагання осягнути природу зла можуть відбуватися в межах позитивної чи негативної онтології зла. Негативна онтологія зла розкривається наступними положеннями: не-буття як зло; зло є ілюзією і обманом; зло ж браком чи відсутністю; зло непізнаване; зло є вторинним, опціональним станом чи сутністю, яка не володіє онтологічним статусом; зло виражається як байдужість чи брак реакції; зло є невизначеністю. Натомість тези позитивної онтології зла наступні: зло є матеріалом, модусом чи станом буття; зло є реально існуючою силою; зло є дефектом буття, який має власні якісні характеристики; зло пізнаване; зло необхідне для існування добра і людини; зло є агресією / ненавистю, зло є окресленим якісним зіпсуттям й порушенням міри.

Актуальні сутності (випадки) зла, з огляду на основний механізм їх дії ми поділяємо на «чисті» та «змішані» (комплексні). «Чистими» онтологічними сутностями зла у філософії ми вважаємо: хаос, матерію, ніщо або брак добра, деструкцію чи агресію (включаючи натуральне зло), невігластво чи незнання, порушення міри і/чи порядку, а також біль/страждання. До «змішаних» або комплексних актуальних сутностей відносимо передусім гріх, абсурд, недосконалість і терор, які становлять собою поєднання кількох актуальних сутностей і які власне становлять матеріал для подальших досліджень цієї проблематики.

Список використаних джерел