Еклектизм у філософській думці: від античності до сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еклектизм у філософській думці: від античності до сучасності

Капліна В.А.

Досліджено історичний аспект становлення еклектики від античних часів до сучасності, її сутність та форми прояву на різних стадіях розвитку філософської думки. Встановлено місце еклектики у світоглядній концепції постмодерну та свідомості людини XXI століття. Розглянуто причини зміни в ставленні мислителів до еклектизму -- від повного його прийняття до такого ж повного заперечення і, нарешті, виникнення «нового» еклектизму в постмодерні. еклектика філософський античний постмодерн

Ключові слова: еклектизм, постмодернізм, свідомість, Античність, Просвітництво, Новий час, криза, софістика.

Динаміка сучасних суспільних процесів, зумовлена загостренням кризових явищ та суперечностями в усіх сферах життєдіяльності людини, вимагає поглибленого теоретичного аналізу культурно-історичних основ буттєвості людини для пошуку оптимальних шляхів вирішення глобальних проблем нашого життя. Однією з найбільш значущих проблем є форми і роль еклектизму в історії філософського знання, у сучасній філософії зокрема, у контексті постмодернізму, а також епістемологічні смисли еклектизму в історії природознавства і гуманітарних наук. Звернення до цих проблем передбачає необхідність більш Грунтовного вивчення природи власне філософського знання, що стосується еклектизму. Наприкінці XX століття людство опинилося перед новими тенденціями цивілізаційного характеру, основу яких склав світогляд постмодерну, в якому релятивність, десакралізація цінностей, деконструкція, фрагментарність, еклектизм стали імперативними та домінуючими принципами суспільного буття. Наявність різноманітних постмодер- ністських філософських побудов, де еклектизм виконує епістемологічні функції, породжує необхідність особливого роду досліджень цього напрямку філософії та вивчення проблеми його впливу на формування свідомості людини у сьогоднішніх реаліях. Саме цим обумовлена актуальність дослідження, метою якого є розкриття смислу та функцій еклектизму в історії філософського знання та показ його впливу на сучасний світ.

Проблема еклектизму, його історичний розвиток, значення та сприйняття в сучасній філософській думці під різними кутами зору та в різні часи досліджували такі вчені, як Г. Гегель, Д. Дідро, Г. Карамишев, О. Лосев, Л. Мікєшина, В. Поршнєв, Л. Сафонік, Л. Столович та інші.

Метою статті є дослідження трансформації поглядів на зміст та функції еклектизму в історії філософського знання - від розуміння його як природного поєднання елементів різних учень до становлення цілісних систем і теорій.

Уперше термін «еклектика» з'являється в творі Диогена Лаертського (III ст. н.е.) «Про життя, вчення та цитати відомих філософів», де еклектиками іменуються послідовники Потамона Александрійського (кінець І ст. до н.е. - поч. І ст. н.е.), який закликав своїх учнів, замість того щоб обирати свого наставника, вчитися одночасно у різних шкіл. Саме слово «еклектика» походить від грецького «єкГєкто^», що означає «здатний обирати; той, хто обирає». Під еклектикою розуміється зовнішнє механічне змішування (поєднання) різнорідних поглядів, ідей, принципів або теорій, які не є здобутками мислення ані у філософії, ані в мистецтві. Іншими словами, це «система мислення, побудована за принципом колажу, що запозичує відусюди потрошку» [1, с. 701].

Наступним етапом розвитку еклектизму є період Нового часу (XVII-XVIII ст.ст.), в якому французькі та німецькі мислителі епохи Просвітництва (І. Я. Хьофлер, І. Д. Байер, I. X. Штурм, І. Брукер та ін.) розвивали еклектизм спочатку як рух, альтернативний догматизму, при цьому еклектизм розглядався передусім як: 1) принцип критичного відбору, котрий повинен спрямовувати хід роздумів філософів і запобігати догматизму та безпідставним спорам; 2) метод, що дозволяє відрізнити правду від судження або брехні, науку від забобонів і тим самим сприяє духовному просвітництву та прогресу людства.

Хоча самі послідовники еклектики характеризували еклектизм як засіб філософствування, саме в цей період з'являється термін «еклектична філософія». Пропонувалося також відрізняти еклектизм у негативному та позитивних смислах. У позитивному смислі еклектика розуміється, коли ми або визнаємо правильними погляди інших та беремо з них те, що узгоджується з істиною, а те, що викликає сумніви, відкидаємо; або ж якщо ми намагаємось захистити нові істини шляхом самостійного міркування.

Варто зазначити, що еклектизм як поняття спочатку не мав того негативного забарвлення, якого він набув пізніше, коли став руйнівною характеристикою пізньогрецької філософії, виразом її занепаду та інтелектуального безсилля [2, с. 104].

Розглядаючи питання розвитку філософії еклектизму, не можна не звернути уваги на статтю Д. Дідро «Еклектизм (історія філософії стародавньої та нової)», де містяться всі вимоги, ідеали та умови для людини епохи Просвітництва, з яких необхідно виходити, якщо ми хочемо пізнати головне в цьому періоді європейської філософії. У статті надається позитивна оцінка еклектизму, цей висновок можна зробити на основі визначення, що його наводить Дідро: «Еклектик - це філософ, що відкидає упередження, традицію, давність, авторитет, загальну визначність, одним словом, усі розуми, що поневолюють; він дерзає мислити по- своєму, підіймається до загальних, найбільш ясних начал, досліджує, обговорює їх та не приймає нічого, що не підтверджується його досвідом та розумом, а з усіх філософій, що досліджуються ним без усякого пієтету та пристрастей, складає свою власну і домашню філософію, що належить лише йому» [3, с. 618].

Розмірковуючи далі, Дідро визначає метод еклектика: еклектик не збирає істини, які випадково потрапили до нього, не залишає їх ізольованими і не упирається в їх узгодженні в певному плані. Щойно приймається якесь начало, то пропозиція чи теорема, розгляд якої він після цього розпочинає, або явно пов'язується з цим началом, або зовсім з ним не пов'язується, або протистоїть йому. При цьому, у першому випадку дана теорема вважається істинною; у другому - відкладається, поки не буде доведено, що ця теорема пов'язана з прийнятим началом або цьому початку не суперечить; в останньому випадку теорема відкидається як помилкова. «Таким чином йому вдається створити фундаментальне ціле, що є результатом його власної роботи над великим об'ємом зібраних ним частин, які належать іншим» [3, с. 620].

Дідро відстоював ідею позитивного ставлення до змісту метода еклектики та його значення у філософії. Як справедливо вважає Мікєшин М. І., наслідуючи ідеї Дідро, «кращого з посвячених називають філософом... кращий з філософів іменується еклектиком» [4, с. ЗО].

Однак з «виродженням» ідеалів Просвітництва саме довіра до розуму та позиції особистості дедалі більше втрачалася; відповідно, і смисли еклектизму, вироджуючись, ставали вульгарно-спрощеними та негативними і, більше того, суперечили неухильній вимозі керуватися релігійними та філософськими догмами та загальними логічними нормами побудови філософської системи [5, с. 35].

Після епохи Просвітництва еклектизм довгий час залишався білою плямою в історії філософії. Це можна пояснити тим, що історія філософії як наука переважно формувалась у рамках гегелівської школи, що розглядала історію філософії як історію філософських систем.

Гегель у своїх роботах висловлювався про еклектизм наступним чином: «еклектизм є щось дуже погане, якщо розуміти його в тому смислі, що він без послідовності запозичує з одного філософського вчення якісь одні положення, а з другого - інші... Такий еклектизм не дає нічого іншого, крім поверхового агрегату. Такого роду еклектиками є або взагалі неосвічені люди, у головах яких вміщуються поруч уявлення, що повністю суперечать одне одному, при чому вони ніколи не зіставляють свої думки один з одним та не усвідомлюють їхньої суперечливості, - або люди, розсудливі, які роблять це свідомо, і ті, хто вважає, що вони досягнуть необхідних результатів, якщо вони з кожної системи будуть брати хороше, як вони це називають, і, таким чином, вони отримують суму різних думок, в яких є все добре, а недостає лише одного - послідовності мислення і, виходить, самого мислення. Еклектична філософія якраз не витримує критики, є непослідовною» [6, с. 106].

Даючи негативну характеристику еклектизму, учені порівнювали його то з галкою, яка тягне у своє гніздо все, що їй трапляється, то з бджолами, що крадуть мед, то з сукнею, що пошита з різнокольорових шматків матерії або свого роду теоретичною клаптевою ковдрою.

Однак еклектика еклектиці різниця. Є еклектика, що являє собою описаний вище безплідний методологічний підхід, та є еклектика, що розглядається як «момент у розвитку системи знань, що характеризується присутністю в ньому елементів, які не мають єдиної теоретичної основи і належать до різних і таких, що іноді виключають один одного, аспектів розгляду об'єкта» [7, с. 543].

Еклектика другого роду особливо часто зустрічається в період формування нових систем наукового знання іявляє собою первинну форму засвоєння нової проблематики (так звана конвергентна еклектика). Еклектицизм цього роду є невідворотним в усіх тих випадках, коли робляться перші спроби емпіричного характеру всебічно розглянути те чи інше явище, пов'язане передусім з аналізом сукупності окремо взятих його граней. У цьому випадку дослідницька думка перебуває лише на початкових сходинах осмислення складного об'єкту як єдності різноманітностей, та цілком природно, що ця єдність виявляється доволі поверхово - як зовнішня єдність різноманітних аспектів складного явища. Цілісне ж відображення багатогранного об'єкту, пов'язане з осягненням глибокого діалектичного взаємозв'язку всіх його сторін, є пізнавальним завданням більш високого порядку. Через це конвергентна еклектика не може бути ні повністю відкинута, ні в цьому ж обсязі виправдана. Вона являє собою необхідний проміжний етап пізнання багатогранного явища і тому повинна бути діалектично подолана, тобто усунена на більш високому рівні синтезу багатообразного знання в цілісну систему уявлень.

Отже, відомий еклектицизм може бути супутником комплексного підходу в усіх тих випадках, коли відбуваються лише перші кроки комплексного аналізу складних явищ. Уникнути цього можна, як указує викладене вище, не шляхом відмови від комплексних досліджень, а, навпаки, за умови всебічного розгортання та поглиблення їх на базі основоположних принципів матеріалістичної діалектики.

У сучасному світі еклектика розглядається у переломні періоди розвитку науки (знань), культури, релігії та суспільства у цілому в двох формах: як початковий етап синтезу різнорідного в єдину систему (конвергентна еклектика) або як початок типологічного поділу спершу єдиних систем (дивергентна еклектика). Можна сказати, що така еклектика готує «систему» до корінної перебудови. У таких випадках вона набуває позитивного значення і є закономірним моментом пізнання, виступаючи засобом активного впливу на сформовані теорії і погляди [8, с. 9]. Подібні філософські побудови, будучи повною мірою еклектичними у позитивному значенні цього поняття, дозволяють ураховувати вагомість різних ідей, підходів і концепцій.

Еклектика знову стає невід'ємною частиною філософії, особливо західної, у рамках якої відбувається зміна її оцінки. У фундаментальному контексті еклектика завжди оцінювалася як неповноцінна і така, що порушує канони мислення та створення текстів, ідеалів, моральних і релігійних норм. Однак відкритість і динамізм сучасного світу «позначили народження нової свідомості не тільки в культурі та мистецтві, а й у науці» [9, с. 75].

Саме до «еклектики в мисленні люди вдаються тоді, коли в практичній діяльності необхідно з'єднати (примирити, доповнити, поєднати) дві, три і більше протилежних позицій» [10, с. 16]. Отже, еклектизм є проблемою не тільки гносеологічною, але й онтологічною, він ставить питання про сутність соціально-історичного буття як такого, про його різноманітні протиріччя, про діалектику суб'єкта й об'єкта в процесі предметно-практичної діяльності, про співвідношення законів буття і законів мислення тощо.

Історію людства завжди є перехідним станом від одного свого етапу до іншого. Саме неможливість оформити завершення переходу від одного етапу до іншого; нецілісність соціально-суспільних явищ, їхній суперечливий характер; нове осмислення класичних відносин причин та наслідків; динамізм структури і відмова від статичного та силогістичного сприйняття світопорядку; усвідомлення ситуаційної обумовленості та історичності тих чи інших цінностей пояснює те, що вони можуть бути відображені і пояснені не тільки діалектикою, а й еклектичністю.

На місце бінарності відносин «істина/хиба» прийшли невизначеність, відносність, дискретність, множинні, в тому числі принципово нові цінності, суб'єктивні переваги, різноманітність концепцій, подолання панування філософських систем і самої системності філософії. Усе це обумовлює переосмислення еклектизму; крім того, він починає використовуватись як базовий прийом у сучасній постмодерністській філософії [9,с.75; 10, с. 16-17].

Сучасне суспільство внаслідок складності і багатогранності має різні характеристики та інтерпретації. Поняття, якими його намагаються визначити, як правило, фіксують певну іманентну сутність, що обумовлює закріплення в терміні найважливішої з-поміж рис, що вони його відображають. Так, сучасне суспільство іноді називають постіндустріальним, надіндустріальним, інформаційним, електронним, програмованим, цивілізацією третьої хвилі, суспільством ризику, суспільством постмодерну. У філософії також існує чимало підходів до визначення сучасності через протиставлення її модерну, індустріалізації, радянському ладу, християнству тощо.

Будемо виходити з розуміння сучасного суспільства як суспільства постмодерну, бо, на думку автора, саме в подібному визначенні міститься весь поліфонізм сучасного суспільства, що виключає наявність передустановленого, істинного, безсумнівного, раз і назавжди даного. Крім того, постмодерн, як і сучасне суспільство, є вельми неоднозначним.

Поняття постмодернізму як такого є надзвичайно багатогранним, і важко дати йому більш-менш точне визначення: те, що вкладається в значення терміна «постмодерн», часто відрізняється від контексту його розуміння. Зокрема, деякі дослідники розуміють постмодернізм як кризу культури, реакцію на вичерпаність творчої потенції попередніх епох; нездатність традиційної форми передати амбівалентну природу буття, неспроможність попередніх філософських систем розтлумачити його зміст; кризу людини, втрату нею самобутності та духовного осердя.

Незважаючи на те, що підходи різняться, спільним для них є підкреслення кризового відображення дійсності, адже недарма термін «постмодернізм» вперше був ужитий у книзі Р. Панвіца «Криза європейської культури».

Постмодернізм - це поняття, яким позначили трансформацію сприйняття навколишньої дійсності, що відбулася після розчарування в ідеалах прогресу.

Постмодернізм, швидше за все, можна розглянути як світоглядну концепцію, що є наслідком реакції на кризу ідентичності людини.

Постмодернізм - це антифундаменталістська парадигма, яка проголошує, що немає нічого встановленого, безсумнівно істинного, раз і назавжди даного. Йому як типу світогляду притаманні початкова фрагментарність - мозаїчність, калейдоскопічність, клаптиковість, поєднання несумісного тощо. При цьому, з огляду на відкриті можливості поліфонії та багатоманітності, конструювання цілісного світогляду суб'єкта залишається неможливим [11, с. 20-22].

Постмодерн є схожою на суспензію сумішшю, в якій неможливо виділити ні пріоритети, ні спільні лінії, ні ідеї, де виникає поєднання речей не просто непоєднуваних, а взагалі різномісних, гетеротопних, тобто таких, які неможливо уявити де-небудь у сумісному перебуванні [12, с. 121]. Реалізація всього того, що не знайшло свого відображення на колишніх етапах розвитку культури, нібито окремі островки, що утворюють достатньо випадкові химерні накопичення, які не мають центра, вершин, це і є постмодернізм. Постмодерністична культура нагадує хаос, у якому принципово змішані всі цінності та орієнтири, немає центру, що пов'язує картину світу, вісі, і це її вельми споріднює з всебічним еклектизмом.

Отже, розглядаючи постмодернізм як світоглядну концепцію, що є наслідком реакції на кризу ідентичності людини, можна обгрунтувати думку про різноманітність і творчий еклектизм, притаманний філософам постмодерну, що зближує їх з сучасним мистецтвом, де еклектика узаконена і в деяких випадках вітається. Відповідно, проблема нескінченно різноманітних постмодерністських світоглядних побудов породжує необхідність особливого роду філософських досліджень, де еклектизм виконує епістемологічні функції.

Звернення всього лише до деяких, хоча значимих епізодів в історії філософського знання показує, що еклектизм має історичні передумови своєї появи та існування, він не завжди оцінювався лише негативно, але виник, перш за все, з необхідності визнання особистої свободи філософа в розумінні та трактуванні філософських проблем і прагненням звертатися до значимих ідей не однієї «єдиної правильної», але різних шкіл, учень, систем. Існування еклектизму в різних філософських, природничо-наукових і гуманітарних науках, а також сучасне визнання і навіть розквіт особливого стилю в мистецтві та культурі - постмодерну, з його «принциповим еклектизмом» - переконує в необхідності вивчати і оцінювати ці феномени в усіх проявах в сучасному контексті. Як філософська течія постмодернізм дуже схожий на еклектизм та має такі самі негативні наслідки. Передусім це проглядається крізь призму основного його критерію - плюралізму. Взагалі, плюралізм іноді трактують як випадок еклектики. Тією чи іншою мірою особливості постмодерну є сприятливим середовищем для розвитку різних форм еклектизму. Таким чином, постмодернізм, як світоглядна концепція внаслідок реакції на кризу ідентичності людини, є «осучасненим» еклектизмом новітньої філософії. Поширене поєднання постмодернізму та еклектизму руйнує свідомість сучасної людини. Проблема нескінченно різноманітних постмодерністських філософських побудов породжує нагальну необхідність особливого роду досліджень сучасної філософії з метою запобігання цій загрозі.

Список використаних джерел

1. Конт-Спонвиль А. Философский словарь/ А. Конт-Спонвиль [Пер с фр. Е. В. Головиной]. - М.: Этерна, 2012. -752 с.

2. Поршнев В. П. Эклектизм как мировоззрение интеллектуальной элиты птолемеевской Александрии / В. П. Поршнев // Вестник СПбГУКИ.-2011.-№1.-С.104-115.

3. Философия в Энциклопедии Дидро и Даламбера / [Ответственный редактор доктор философских наук В. М. Богуславский] / Ин-т философии. - М.: Наука, 1994. - 720 с. (Памятники философской мысли).

4. Микешин М. И. «Божественный» разум Просвещения / М. И. Микешин // Дворянство: от истории к метафизике. - СПб.: Санкт-Петербургский центр истории идей; ИПЦ «Политехника- сервис» 2015. - С.28-37.

5. Микешина Л. А. Эклектика и синкретизм: к вопросу о системности философского знания / Л. А. Микешина // Epistemology & Philosophy of Science. - 2013. - №4 - C.27-43.

6. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Том 3 / Г. В. Ф. Гегель. - СПб.: Наука, 1994. - 582 с.

7. Лосев А. Эклектизм / А. Лосев // Философская энциклопедия в 5 т. / [Гл. редактор Ф. В. Константинов]. - М.: Советская энциклопедия, 1970. - Т.5: Сигнальные системы - Яшты. Указатель.

8. 1970.-С.542-543.

9. Сафонік Л. М. Еклектика як спосіб пізнання: автореф. дис. ... канд. філос. наук: 09.00.01 / Л. М. Сафонік. - Л., 1996. - 23 с.

10. Микешина Л. А. Эклектика и синкретизм: к вопросу о системности научного знания / Л. А. Микешина // Epistemology & Philosophy of Science. - 2014. - №1 (39) - C.60-78.

11. Карамышев Г. В. Социальные и гносеологические корни эклектики: автореф. дисс. ... докт. филос. наук: 09.00.01 / Г. В. Карамышев. -Куйбышев, 1990. -31 с.

12. Вотинцева Н. «Неценностный мир» постмодернизма (философско-аксиологический анализ) / Н. Воротинцева // Философия. Социология. Культурология (Вестник Челябинского государственного университета). - 2008. - №28 (129). - С.19-25.

13. Москаленко Л. Б. Массовый человек: свойства и характеристики / Л. Б. Москаленко // Культура народов Причерноморья. - 2006.-№86.-С.120-123.

14. Kont-SponviP A. Filosofskij slovar' / A. Kont-Sponvil' [Per s fr. E. V. Golovinoj]. - M.: Jeterna, 2012. -752 s.

15. Porshnev V. P. Jeklektizm kak mirovozzrenie intellektual'noj jelity ptolemeevskoj Aleksandrii / V. P. Porshnev // Vestnik SPbGUKI. -2011.-№1.-S.104-115.

16. Filosofija v Jenciklopedii Didro і Dalambera / [Otvetstvennyj redaktor doktor filosofskih nauk V. M. Boguslavskij] / In-t filosofii. - M.: Nauka, 1994. -720 s. (Pamjatnikifilosofskoj mysli).

17. Mikeshin M. I. «Bozhestvennyj» razum Prosveshhenija / M. I. Mikeshin // Dvorjanstvo: ot istorii k metafizike. - SPb.: Sankt- Peterburgskij centr istorii idej; IPC «Politehnika-servis» 2015. - S.28-37.

18. Mikeshina L. A. Jeklektika і sinkretizm: kvoprosu о sistemnosti filosofskogo znanija / L. A. Mikeshina // Epistemology & Philosophy of Science. - 2013. - №4 - S.27-43.

19. GegeE G. V. F. Lekcii po istorii filosofii. Tom 3 / G. V. F. GegeE.

20. SPb.: Nauka, 1994.-582s.

21. Losev A. Jeklektizm / A. Losev // Filosofskaja jenciklopedija v 5 t. / [Gl. redaktor F. V. Konstantinov]. -M.: Sovetskajajenciklopedija, 1970. -T.5: SignaEnye sistemy- Jashty. UkazateF. - 1970. -S.542-543.

22. Safonik L. M. Eklektyka jak sposib piznannja: avtoref. dys. ... kand. filos. nauk: 09.00.01/L. M. Safonik. -L., 1996.-23 s.

23. Mikeshina L. A. Jeklektika і sinkretizm: kvoprosu о sistemnosti nauchnogo znanija / L. A. Mikeshina // Epistemology & Philosophy of Science. - 2014. - №1 (39) - S.60-78.

24. Karamyshev G. V. Social'nye і gnoseologicheskie komi jeklektiki: avtoref. diss. ... dokt. filos. nauk: 09.00.01 / G. V. Karamyshev.

25. Kujbyshev, 1990. -31 s.

26. Votinceva N. «Necennostnyj mir» postmodernizma (filosofsko- aksiologicheskij analiz) / N. Vorotinceva // Filosofija. Sociologija.

27. Kul'turologija (Vestnik Cheljabinskogo gosudarstvennogo universiteta). - 2008. - №28 (129). - S.19-25.

28. Moskalenko L. B. Massovyj chelovek: svojstva і harakteristiki / L. B. Moskalenko // Kul'tura narodov Prichernomor'ja. - 2006. - №86. -S.120-123.

Размещено на Allbest.ru