Філософсько-освітня концепція Платона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-освітня концепція Платона

Актуалізується філософсько-освітня концепція Платона як одна з визначних моделей навчання і виховання давньогрецького соціуму. Обґрунтовується органічний зв'язок освітньо-філософських поглядів Платона з його загально-філософським вченням, зокрема, про еталонні прообрази, які є вічними і такими, що не зазнають трансформацій, залишаючись досконалими у всіх своїх проявах, а тому недосяжними у своїй досконалості для будь-яких власних реальних, земних, предметних прототипів. Таким чином, обґрунтовується душа як вічна сутність людини і процес людського пізнання як пригадування душею того, що вона бачила, кали йшла поряд з богом і піднімалася до справжнього буття. В сутності філософсько-освітньої парадигми Платона -- формування громадянина досконалої держави як культивування найвищих чеснот: мудрості, мужності, стримуючої міри і справедливості; освіта і виховання під контролем держави. Розкрито сутність калокагатії як моральної краси громадянина давньогрецького соціуму. Виділені дві основні частини навчання і виховання: гімнастичне і музичне. Висвітлені роль і місце танцю та боротьби як стрижнів гімнастичного виховання, а також основні зразки музичного виховання. Показана виняткова монополія держави на освіту і виховання, а відтак класова сутність платонівської філософсько-освітньої концепції.

Давня Греція, як відомо і давно доведено, зробила винятковий внесок в історію людської цивілізації. Виступивши у якості фактичного витоку західноєвропейського соціуму та його культури, вона започаткувала і розвинула майже усе різноманіття людської життєдіяльності практично в усіх сферах буття європейської людності, що можна простежити від найдавніших часів і до сьогодні. Особливо значуща роль давньогрецької міфології, філософії, мистецтва, медицини, культури в цілому. Віддаючи належне давнім грекам, все ж наполягатиму на тому, що ключову позицію у просторі цього видатного феномену людства займала філософія як «цариця науки», як спосіб духовно-світоглядного освоєння буття, як сфера культури давніх греків, яка формувала і шліфувала методологію комунікації людини зі світом. Що ж до самої філософії, то, не зважаючи на величезне розмаїття відповідних наукових течій, шкіл, концепцій, а також персоналій, ім'я великого Платона виділяється особливо.

Платон народився на одному із Саронічних островів - Егіні, що в Егейському морі. За переказами перша назва острова - Енонія, а коли Зевс приніс на цей острів німфу Егіну, відтоді він став зватися її ім'ям. Родина Платона була аристократичною і брала активну участь у політичному житті Афінської держави. Батько Платона, Арістон, походив від Кодра, останнього племінного царя Аттіки. Мати - Периктіона була спорідненою з родиною Солона, афінського реформатора і законодавця, одного з «семи мудреців». Справжнє ім'я Платона - Аристокл. За переказом ім'я Платон (грецьк. platus - «повний», «широкоплечий») він отримав від Сократа за ширину двох частин тіла - грудей і лоба.

Платон, очевидно, належить до числа дуже небагатьох давньогрецьких інтелектуалів, життя і діяльність яких були дуже глибоко пов'язані з історичним та філософсько-інтелектуальним контекстом Давньої Греції того чи іншого періоду. І без розуміння якого надзвичайно важко осягнути логіку і висновки таких філософів. Платон в цьому контексті - найяскравіша ілюстрація. Він народився тоді, коли афінська (по суті рабовласницька) демократія зазнавала поступового занепаду і неминуче скочувалася в глибоку кризу, яку з особливою силою оголосила Пелопоннеська війна зі Спартою. Як пише К. Поппер у своїй книзі «Відкрите суспільство та його вороги», «Платон жив у часи воєн і політичної боротьби, які... були ще бурхливіші від тих, що дошкуляли Гераклітові... Платон народився під час війни, і йому виповнилося майже двадцять чотири роки, коли війна скінчилася» [8, с. 31] (404 р. до н.е., падіння Афін - В. М.). Тому, як і будь-які серйозні події чи трансформації в суспільстві викликають «бродіння мас», так само занепад Афінської демократичної держави на тлі Пелопоннеської війни виявив найрізноманітніші дискусії навколо перспектив афінського суспільства. В ці дискусії, які часом набирали характеру справжніх інтелектуальних воєн, включалися відомі на той час мислителі, серед яких - Протагор, Сократ, Гіппій, Продік Кеоський, Критон, Арістід, Ксенофонт та інші. Виявляючи свої погляди на процеси, що в той час відбувалися, кожен з них пропонував шляхи і методи виходу з кризи.

Однак лише Платон зумів фундаментальним чином усвідомити тенденції розгортання суспільно-політичних подій тієї епохи і запропонувати принциповий рецепт виходу з того становища, в якому опинилася Афінська держава. Будучи палким прихильником методу діалектики і розуміючи, що, як казав Геракліт, «все тече, все змінюється», Платон, однак, категорично виступив проти суспільних змін, вважаючи, що вони несуть загрозу афінському суспільству. «Десь каже Геракліт, що все рухається і ніщо не перебуває у спокої і, уподібнюючи сущу течію річки, він каже, що неможливо двічі ввійти в ту саму річку» [1, с. 33]. Усвідомлюючи усю даремність сподівань на те, що можна повернути все назад, Платон, з іншого боку, ніяк не міг змиритися з тим, що зміни, які насуваються, є безповоротними. Це приводило його в стан глибокого психологічного і духовного розладу. Він писав: «Бачучи, як усе розхитується і змінюється безладно, я відчував розпач і запаморочення» [8, с. 32]. Платон підсумував свій суспільний досвід, запропонувавши закон суспільного розвитку, згідно з яким «усі соціальні зміни є розпадом, загниванням або виродженням» [8, с. 32]. Таким чином, володіючи безмежним талантом аналітика, цей давньогрецький інтелектуал став першим в європейській історії апологетом так званого «закритого суспільства», створивши теорію досконалої держави як ідеального зразка такого суспільства.

Для розуміння філософсько-освітньої концепції Платона важливо взяти до уваги його суто філософські основи. В цьому контексті зазначу, що Платон став фактичним родоначальником філософського ідеалізму у західноєвропейській філософській традиції. Ця його світоглядна позиція, безсумнівно, пов'язана з вирішенням фундаментального питання про начала. Розвиваючи сократівську проблему формулювання понять, Платон «вперше поставив питання про сутність речей та їх, сутностей, місце перебування. Поклав початок вченню про еталонні першообрази [(грецьк.: paradeigma - парадигма), (грецьк.: idea - ідея)], дивлячись на які, Деміург (грецьк.: demoyrgos), творець Всесвіту, матрицює світ речей» [9, с. 214].

Ілюструючи своє вчення на прикладі феномена прекрасного, давньогрецький інтелектуал зазначає: «Я хочу показати... той вид причини, який я дослідив... і з нього починаю, покладаючи в основу, що існує прекрасне само по собі, і благе, і велике, і все інше» [6, с. 59]. І далі: «Хто буде в правильному порядку споглядати прекрасне, той... побачить щось дивовижно прекрасне по природі,... щось, по-перше вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні росту, ні збіднення, а по-друге, ні в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, ні колись, десь для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим потворне. Прекрасне це постане йому ні у вигляді якогось обличчя, рук або іншої частини тіла, ні у вигляді якоїсь речі або знання, ні в чомусь іншому, хоч то тварина, Земля, небо або ще щось, а саме по собі, завжди в собі однакове; всі ж інші різновидності прекрасного дотичні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його не стає ні більше, ні менше, і ніяких впливів воно не відчуває. І той, хто... піднявся над окремими різновидностями прекрасного і почав осягати саме прекрасне, той, мабуть, майже у цілі» треба бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує певний рід кожної речі і сутність сама по собі, а ще дивовижніша обдарованість потрібна для того, щоб дошукатися до всього цього, детально розібратися у всьому і роз'яснити іншому» [4, с. 357].

Наступною ланкою в логіці платонівської філософсько-освітньої концепції є, безсумнівно, його трактування феномену знання. Оскільки, за його переконаннями, в основі світу лежать вічні сутності, які ніколи і ніяким чином не зазнають трансформацій, залишаючись досконалими у всіх своїх проявах і недосяжними у своїй досконалості для будь-яких власних реальних, земних, предметних прототипів, то, очевидно, що і знання людини Грунтуються на аналогічних сутностях. І людське пізнання не уникає вказаного порядку. З іншого боку, якщо знання має свої вічні сутності, то і людина, яка здатна пізнавати навколишній світ і саму себе, також повинна мати свою, власну вічну сутність.

Такою сутністю Платон вважав душу. Він стверджував, що знання невіддільне від душі, яка так само вічна, як вічними є первинні сутності, еталонні першообрази. «Якщо існує те, - зазначав Платон у «Федоні», - що постійно у нас на язиці, - прекрасне і добре, і інші подібного роду сутності, до яких ми зводимо все, отримане в чуттєвих сприйняттях, причому виявляється, що все це дісталось нам від самого початку, - якщо це так, то з тією ж необхідністю, з якою є ці сутності, існує і наша душа, перш ніж ми народимось на світ. Якщо ж вони не існують, хіба не шло б наше міркування зовсім по-іншому? Значить, це так, і в однаковій мірі необхідно існування і таких сутностей, і наших душ ще до нашого народження, і, мабуть, якщо немає одного, то немає і іншого?» [6, с. 31]. І далі: «Наші душі і до того, як їм довелося виявитися в людському обличчі, існували поза тілом і вже тоді володіли розумом» [6, с. 31].

Як бачимо, тлумачення феномену знання і душі є логічним продовженням концептуальної лінії Платона про начала, їх вічність, незмінність, повну досконалість. Тоді виникає наступне питання: що таке процес пізнання і як він здійснюється? Врешті, як в такому разі можливе навчання, освіта в цілому з її процесами навчання і виховання? Тут варіантів для давньогрецького інтелектуала немає: людське пізнання Платон пояснює як процес пригадування душею того, що вона бачила. «... Людська душа, - пише Платон у «Федрі», - може отримати і життя тварини, а з тієї тварини, що була колись людиною, душа може знову вселитися в людину; але душа, яка ніколи не бачила істини, не набуде такого стану, адже людина повинна осягати [її] у відповідності з ідеєю, яка виходить від багатьох чуттєвих сприйняттів, але зводиться розсудком воєдино. А це є пригадування того, що колись бачила наша душа, коли вона йшла поряд з богом, зверхньо дивилась на те, що ми зараз називаємо буттям, і піднімалась до справжнього буття. Тому по справедливості окрилюється лише розум філософа: у нього завжди в міру його сил пам'ять повернена на те, чим божественний бог. Тільки людина, яка правильно користується такими пригадуваннями, завжди посвячена в довершені таїнства, стає дійсно досконалою» [7,с. 158].

Логіка платонівських поглядів на проблему начала, знання, душі та пізнання дає можливість нам сформулювати його філософсько-освітню парадигму: формування громадянина досконалої держави, в якій культивуються найвищі чесноти: мудрість, мужність, стримуюча міра і справедливість; освіта і виховання під контролем держави. «Належне виховання повинно виявитися в силах зробити і тіла і душі найпрекраснішими і найкращими», - пише

Платон в «Законах» [3, с. 238]. «Щоб тіло стало найпрекраснішим, необхідно... просто-напросто виростити його з малих років найбільш правильним способом» [3, с. 238]. «Адже головні риси характеру кожної людини складаються в силу звички саме в цьому віці» [3, с. 243] (за думкою Платона, до трьох років - В. М.). В цих висловлюваннях Платона - головний зміст так званої калокагатії - одного з найважливіших феноменів давньогрецької системи навчання і виховання, особливо часів Платона, і одного з найпопулярніших термінів давньогрецької етики, педагогіки і філософії. В «Діалогах» Платона ми знаходимо, що «калокагатія (calocagathos) - здатність обирати найкраще» [2, с. 430]. А це найкраще має дві обов'язкові складові - красу і добро. В перекладі з давньогрецької калокагатія і означала поєднання прикметників «калос-прекрасний» і «кагатос-добрий», що в сутності трактувалось як «моральна краса». Таким чином, людина, до якої застосовували термін калокагатії, в Давній Греції сприймалась як людина прекрасна, доброчинна, людяна, яка в своїй чесності є довершеною, досконалою. Така її людська якість в ті часи набувала неабиякого змісту і значущості, нерідко важливішого, ніж самі слова цієї людини. Недаремно давні греки пам'ятали вислів видатного реформатора Солона про те, «калокагатії довіряй більше, ніж клятві».

В рамках калокагатії як ідеалу формування людини Платон обгрунтовує основні складові частини навчання і виховання. Він пише в «Законах»: «Навчання, - потрібно давати... двояке: тіло слід навчати гімнастичному мистецтву, а душу для розвитку її чесноти - мусичному. Те, що відноситься до гімнастичного мистецтва, в свою чергу поділяється на два види: по-перше, це танець, по-друге, боротьба. Один вид танцю відтворює мову Музи, зберігаючи величність і разом з тим благородство; інший вид служить для надання здоров'я, спритності і краси членам і частинам самого тіла за допомогою належних кожному з них загинань і розгинань, причому з ритмічних рухів складається весь танець, який безперервно з ними пов'язаний» [3, с. 246-247].

В рамках гімнастичного виховання Платон відводить вагому роль боротьбі, значення якої особливо проявляється на війні. «В боротьбі стоячи, коли стараються вивільнити [із захвату] потилицю, руки, боки і ревниво та завзято трудяться заради благовидно! потуги, а також здоров'я, це корисно у всіх відношеннях. Такою боротьбою не можна нехтувати; навпаки її потрібно прописати як учням, так і вчителям... Учителі хай доброзичливо усе це викладають, а учні з вдячністю сприймають» [3, с. 247]. Про іншу складову гімнастичного виховання давньогрецький філософ пише так: «Що стосується усіх інших рухів тіла - більшу їх частину правильно було б назвати свого роду танцем - то тут потрібно розрізняти два роди: перший відтворює, з підвищеною метою, рухи красивіших тіл; другий ж відтворює, з низинною метою, рухи тіл потворних. В свою чергу низинний рід танцю розпадається на два види, та і серйозний рід - також на два... Один відтворює рух красивих тіл і мужньої душі на війні або в обтяжливих обставинах, а інший - ті рухи, з якими поміркована душа віддається благим справам і помірним задоволенням. Такий танець можна, у відповідності з його природою, назвати мирним. Войовничий ж танець... правильно назвати «пірріхою». Шляхом відхилень і відступів, стрибків у висоту і пригинань він відтворює прийоми, що допомагають уникнути ударів стріл; намагається він відтворювати і рухи протилежного роду, які пускаються в хід при наступальних діях, тобто при стрільбі з лука, при метанні дротика і при нанесенні різних ударів... В свою чергу при будь-якому мирному танці потрібно звертати увагу, чи правильно і чи не всупереч природі береться хто за цей прекрасний танець... Слід відділити сумнівний вид танцю від танцю, що не викликає ніяких сумнівів» [3, с. 268].

Не меншу увагу Платон виявив і до мусичного навчання і виховання, в рамках якого він вирізнив низку особливостей. В «Законах» видатний грек пише: «... Перший зразок для піснеспівів... полягає... в красномовстві. Хай рід піснеспівів буде в нас у всіх відносинах красномовний. Що ж буде другим законом мусичного мистецтва після красномовства? Чи не молитви тим богам, яким ми щоразу приносимо жертви?... А третім законом... буде ось такий: поети повинні знати, що молитва до богів - це прохання; і вони повинні звернути всіляку увагу на те, щоб під видом добра не попросити ненароком зла...Після цього відразу можна встановити закон, який не зустріне заперечень: слід шанувати схвальними піснями громадян, що спочили, хто тілом і душею здійснив прекрасні, важкі справи і був слухняний законам» [3, с. 252-253].

Говорячи про філософсько-освітню концепцію Платона, не можна не зазначити, що вся вона пронизана принципами класовості та державної монополії на освіту і виховання. Великий грек мислив в руслі панівної на той час парадигми суспільно-класової ієрархії давньогрецького соціуму. У відповідності до неї громадянами держави вважалися лише вільні люди, не раби і не військовополонені. Таким чином, платонівський ідеал освіти і виховання поширювався лише на правлячий клас. Про це чітко писав К. Поппер у своїй книзі «Відкрите суспільство та його вороги», вважаючи Геракліта і Платона родоначальниками серед таких ворогів, а відтак першими апологетами так званого «закритого суспільства», фактично тоталітарного в своїй сутності. Відзначаючи освітній елітаризм Платона, який полягав у тому, що той усю концепцію освіти створив лише для правлячого класу, К. Поппер зазначав: «У Платановій державі освіта є класовою монополією... Лише представники правлячого класу здобувають освіту» [8, с. 318-319].

Щиро вірячи в те, що тільки держава має виняткове і монопольне право на навчання і виховання, і що таке навчання і виховання має бути спрямоване лише на правлячий клас, сам Платон під правлячим класом розумів не тільки чоловіків , але й жінок. «Наше побажання, - писав він в «Законах», - щоби жінки поряд з чоловіками підлягали вихованню і усій решті» [3, с. 258]. А також: «І хлопчики, і дівчатка повинні навчатися танців і гімнастичних вправ» [3, с. 266]. Обгрунтовуючи свій висновок, давньогрецький філософ звертається до давніх переказів, які говорять про те, що жінкам нарівні з чоловіками прописано вправлятися не тільки у верховій їзді, але й у стрільбі з лука та застосовуванні іншої зброї. «Я стверджую, - пише Платон, - що оскільки це взагалі можливо, то надзвичайно нерозумно вчиняють зараз в наших місцях, коли не привчаються до цього з усіх сил одностайно і однаково як чоловіки, так і жінки. Ледве не кожна держава стає таким чином половинною, замість того, щоб бути вдвічі більше завдяки єдності праць і цілі» [3, с. 257]. Давньогрецький інтелектуал звертається до законодавців з пропозицією закріпити його висновки законом. «Законодавець, - пише він, - повинен бути послідовним до кінця, а не зупинятися на півдорозі. Тому він не повинен допускати, щоб жінки віддавались ніжності, марнотратності і вели безладне життя, адже до кінця потурбувавшись про чоловіків, законодавець тим самим дає державі, мабуть, половину щасливого життя замість подвійного» [3, с. 259-260].

Виняткова монополія держави на освіту і виховання, на думку Платона, має реалізуватися також і в тому, що законодавець повинен не тільки контролювати освітньо-виховний процес, але й створювати для нього певні рамки, розробляти зміст і форми навчання і виховання, давати дозвіл на будь-які зміни у цьому процесі лише тоді, коли вони узгоджуються з політичними процесами в державі. «Законодавець повинен на прикладах розтлумачити характер... танців. І страж законів повинен їх придумувати, а придумавши, з'єднати з іншими видами музичного мистецтва» [3, с. 269]. Як зазначав К. Поппер, «зв'язок між змінами в музиці та політиці... визнавали скрізь у Греції, але надто у Спарті, де у Тимофея відібрали ліру за те, що він додав до неї чотири струни» [8, с. 265]. Цей факт - чіткий доказ абсолютно жорсткого контролю за освітою і вихованням з боку держави. Тому, «слід остерігатися введення нового виду музичного мистецтва - тут ризикують усім: адже ніде не буває зміни стилів музики без змін у найважливіших державних установах» [8, с. 264], - резюмує К. Поппер політико-світоглядну позицію стародавньої грецької держави, яку змалював великий Платон у своєму проекті.

філософський ідеалізм концепція

Список використаних джерел

філософський ідеалізм концепція

1.Асмус В. Ф. Античная философия. Учеб, пособие. Изд. 2-е, доп. - М.: Высш. школа, 1979. - 543 с.

2.Платон. Диалоги / Пер. с древнегр.; Сост., ред. и авт. вступит, статьи А. Ф. Лосев; Авт. примеч. А. А. Тахо-Годи. - М.: Мысль, 1986. - 607 с.

3.Платон. Законы / Пер. с древнегреч.; Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; Авт. ст. в примеч. А. Ф. Лосев; Примеч. А. А. Тахо-Годи. -М.: Мысль, 1999. - 832 с.

4.Платон. Парменид И Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; Примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи; Пер. с древнегреч. - М.: Мысль, 1999.-С.346-412.

5.Платон. Пир И Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; Примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи; Пер. с древнегреч. - М.: Мысль, 1999.-С.81-134.

6.Платон. Федон И Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; Примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи; Пер. с древнегреч. - М.: Мысль, 1999. - С.7-80.

7.Платон. Федр И Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи; Примеч.

А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи; Пер. с древнегреч. - М.: Мысль, 1999.-С.135-345.

Размещено на Allbest.ru