Постать Романа Інгардена у творенні львівського філософського середовища першої половини XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постать Романа Інгардена у творенні львівського філософського середовища першої половини XX століття

Постать Романа Інгардена мана системоутворюючий характер для польської філософської традиції, зокрема феноменологічного напрямку. Але й важко переоцінити його значення для формування філософської та мистецтвознавчої спільноти міжвоєнного Львова. Львівський етап діяльності Інгардена тривав між 1924 та 1945 роками, поміж торунським та краківським періодами та відзначився особливими здобутками у обох напрямках. Зокрема, йдеться про дві визначні праці: «Das Hteraturische Kunstwerk» (1931) та початок роботи над головним твором системного характеру -- «Spor о istnienie swiata». Що ж стосувалося впливів на фахове середовище культурно-літературного Львова, його знамениті естетичні семінари 1934-35 та 1936-37 років збирали не лише академічних фахівців -- від Казимира Айдукєвіча до Леопольда Блауштайна й Зофії Лісси, але й впливових художніх критиків як Остапа Ортвіна, Емїля Брейтера чи Кароля їржиковського. Дослідження здійснені на основі архівних документів, аналізу кореспонденції та спогадів сучасників.

Філософську традицію львівського міжвоєння складно уявити без постаті Романа Вітольда Інгардена, ймовірно, найбільш недооціненого останнього системного філософа XX століття. Інгарден був тісно пов'язаний зі Львовом у 1925-1945 роках, аж до остаточного переїзду до Кракова. Його впливи на подальшу філософську школу та мистецькі кола Львова через засноване ним феноменологічне товариство, регулярні професорські семінари та зв'язки із видатними постатями літературного і мистецького Львова першої половини XX століття лише належить докладно дослідити й проаналізувати. Відтворити етапи його львівського періоду та вплив Романа Інгардена на тогочасну естетичну й мистецьку практику можливо передовсім через дослідження взаємних інспірацій - через відносини із Казимиром Твардовським, Остапом Ортвіном, Леопольдом Бляуштайном та іншими діячами міжвоєнного Львова. В силу цілеспрямованого затирання «нерадянської» пам'яті регіону, здійснити таку задачу тепер можливо лише на матеріалах із симптоматично збереженої особистої кореспонденції, архівних документів та свідчень сучасників і послідовників, які здебільшого опинились за кордоном.

Саме із цим пов'язані труднощі у дослідженнях та й певний брак дослідницького зацікавлення подібними темами з боку українських дослідників (наприклад, записи у Особовій справі Романа Інгардена, що зберігається у Державному Обласному Львівському Архіві свідчать, що у період від 1992 до 2018 року з нею працювало всього 14 осіб, із них 12 - польськомовних). До поодиноких спроб звернення до тематики Романа Інгардена належать згадки у Енциклопедії Львівського університету та переклади Тараса Возняка, який у 1980-1984 роках під час військової служби займався активною перекладацькою роботою - перекладав філософські твори Едмунда Гуссерля, Габріеля Марселя, Мартіна ГайдеТТера, Ганса-Георга Гадамера, Макса Шелера, та поміж іншими - Романа Інгардена. Із останніх значимих праць слід відзначити Грунтовне докторське дослідження Катерини Шевчук, присвячене польській естетиці першої половини XX ст.

Такі дослідження особливо актуальні тепер не лише з огляду на філософічний потенціал праць міжвоєнної львівської професури, але й передусім зважаючи на потребу відтворення власної культурної ідентифікації, складної історії - Львівського університету та культурного й академічного середовища Львова. Відтак, метою цієї статті є історичне й культурологічне відтворення основних віх діяльності та характерних впливів Романа Інгардена, що сформували як його фаховий стиль, так і суттєво вплинули на його учнів і львівську філософську школу загалом.

Основні віхи львівського етапу Романа Інгардена Польський філософ Роман Вітольд Інгарден міг би рівною мірою вважатися німецьким, з цілої низки причин. Насамперед, бо перша значима праця, яка зробила його популярним, була написана німецькою, як і значна частина його творчої спадщини (виключно польською він розпочав писати уже після війни з ідеологічних міркувань, хоча політики завжди сторонився). По-друге, він був одним із найталановитіших учнів Едмунда Гуссерля і продовжувачем його феноменологічної школи - зокрема, його ранні праці публікувалися саме в Німеччині, оскільки в Польщі не знаходили належного зацікавлення. І, зрештою, по-третє, філософська постать Романа Інгардена мало відома в українській філософській традиції, але в дивний спосіб також змістовно забута і в польській культурі. Якщо прізвища його сучасників - Казімєжа Твардовського (творця львівської філософської школи), Казімєжа Айдукєвіча (філософа й логіка, головного ідеолога Львівсько-Варшавської школи), Яна Лукасєвіча, Владислава Татаркєвіча, Тадеуша Котарбінського - широко впізнавані і відомі навіть поза вузькоспеціалізованими філософськими контекстами, то Роман Інгарден, не зважаючи на його енциклопедичну всеохопність у філософії і навіть певну, вельми вдалу заявку на побудову повноцінної філософської системи, залишається доволі екзотичною і міфічною фігурою. Ім'я безумовно знане, та відомості про львівський період творчості доволі фрагментарні, ще й праці, окрім «Книжечки про людину» від 1970-их років здебільшого не перевидаються.

Меншою мірою, та все ж із значною ймовірністю, Роман Інгарден міг би бути й «нашим» (чи принаймні галицьким) філософом: його філософське становлення відбувалося у стінах Львівського університету, саме тут він і написав свою першу Грунтовну працю, з якої розпочав свій творчий шлях - «Das Hteraturische Kunstwerk» (1931) («Про літературний витвір»), а у період II світової війни (у Львові він пережив дві радянські й одну німецьку окупації) розпочав працю над твором усього свого життя - «Spor о istnienie swiata» («Спір про існування світу»).

Однак попри понад 25 років праці у Львівському університеті (тоді Яна Казимира), сучасний його спадкоємець імені Івана Франка (у якому він також встиг трохи попрацювати у 1944 році на кафедрі германістики) не має навіть аудиторії, названої іменем одного із найвидатніших європейських філософів XX століття. З'являється ім'я Романа Інгардена в Енциклопедії видатних львів'ян та Енциклопедії Львівського університету, однак ані пам'ятних таблиць, ані музею, ані навіть тематичних спецкурсів, йому присвячених, немає.

Народжений у Кракові Роман Інгарден (1893-1970) у 1911 році склав з відзнакою іспит зрілості у Гімназії ім. Франціска Юзефа у Львові. Згодом вивчав філософію і математику спершу у Львові (1911-1912), а далі в Гетинзі (1912-1914, 1915-1916), Відні (1914-1915) і Фрайбурзі Бр. (1916-1917), поміж іншим беручи лекції у Едмунда Гуссерля. Пізніше працював професором у гімназіях в Любліні, Варшаві і Торуні, шукаючи постійного місця. Зважаючи на фінансові труднощі, переїхав до Львова у надії на кращі перспективи, причому, спершу мусів перебратися без родини. Відомо, що із пошуком нового помешкання у доволі дорогому для проживання та культурно прогресивному Львові йому допомагав батько Айдукєвіча (для порівняння, в той час за помешкання у Торуні родина Інгарденів сплачувала 45 злотих, а у Львові йшлося про квоту 160 злотих), а переїзд фінансово підтримувало Міністерство релігійних визнань і публічної освіти у Пруській дільниці [1, арк. 77].

Тогочасний Львів був одним із найбагатших міст Польщі із високо розвиненою культурою та академічною традицією. Культурне життя міжвоєнного Львова характеризувалося високою динамікою розвитку й визначними показниками. Станом на 1921 рік Львів налічував 219 тис. мешканців, а перед самим вибухом війни -318 тис., тим самим будучи третім за величиною містом Речі Посполитої. Високими показниками відзначалася й культурна інфраструктура. Наприклад, за кількістю музеїв (17 державних) Львів займав друге місце після Варшави, а за кількістю кінотеатрів - друге після Кракова (перед війною - 35 місць на 1 тис. мешканців) [X, с. 155-162].

Заснована Казимиром Твардовським наприкінці XIX ст. львівська філософська школа у 1920-х уже мала доволі потужну традицію. Від 1904 р. у Львові діяло Польське філософське товариство, а від 1911 р. - тематичне видання «Ruch Filozoficzny». Однак профільним нуртом тогочасних філософічних практик у Львівському університеті був все позитивізм, на відміну від обраної Інгарденом феноменології. Саме цей момент суттєво обумовив як «затягнутість» певних кроків його професійної кар'єри, так і вимушений вибір німецької мови перших публікацій, адже саме в Німеччині феноменологія сягла свого найбільшого розквіту.

Однак для розуміння нюансів перебігу львівського періоду, відтворимо у загальних рисах основні хронологічні віхи життя Романа Інгардена у Львові (згідно архівних документів):

1925-1928 - працює вчителем у V Державній гімназії ім. Гетьмана Станіслава Жулкєвського;

1928-1933 - вчитель у II Державній гімназії ім. Кароля Шайнохи;

1925-1927 - доцент Університету ім. Яна Казимира; викладає епістемологію та філософію літератури;

1931/02/11 - піднімається питання кафедри для Інгардена в Університеті Яна Казимира, яке було одноголосно схвально розглянуте на Раді факультету;

1933/12/11 - номінація на посаду надзвичайного професора (підписана 27 листопада);

1933/12/18 - звільняється з гімназії на користь наукової праці (пропрацював учителем 15 років та 4 місяці);

1937/11/13 - пропозиція надання титулу звичайного професора;

II світову війну (три окупації - дві радянські та одну німецьку) Інгарден пережив у Львові.

1940-1941/06 - професор кафедри германістики відновленого Університету ім. Івана Франка; викладає теорію літератури та історію німецької літератури;

1942/01-1944/06 - викладач математики у Державній технічній школі для поляків;

до кінця 1944/06 - брав участь в таємному навчанні Гуманітарного факультету Університету Яна Казимира;

1944/06 - переїзд до Піскової Скали під Краковом, а в лютому 1945 року - до Кракова.

Доцент, а згодом професор Львівського університету Яна Казімєжа проживав у Львові довший час на вул. Яблоновських, 4 (тепер Руставелі), а згодом - на вул. Захарєвіча, 7/8 (тепер Архітекторській) (згідно архівних документів за 1925-1937 роки) [1; 2; 11]. Роман Інгарден вів надзвичайно активне професійне життя, зокрема брав активну участь у всіх значимих з'їздах і філософських конференціях (І Польський Філософський З'їзд у Львові у 1923, VIII Міжнародний філософський конгрес у Празі у 1934, Науковий З'їзд імені Ігнація Красіцького у Львові 8-10 червня 1935, II Філософський з'їзд у Кракові у 1936, Філософський конгрес у Парижі 1937, II Міжнародний конгрес естетики і мистецтвознавства в Парижі у 1937), писав багато рецензій та був регулярним шанованим гостем, зокрема Варшавського філософського товариства, підтримував стосунки із Бретонівським філософським товариством у Празі, гостро дискутував із фізикалізмом Віденської школи (лист від 13.04.1936) [1]. Значну кількість часу інвестував у роботу в редколегії журналу «Studia philosophical, що видавався Польським філософським товариством у Львові багатьма європейськими мовами задля популяризації львівської філософської школи за кордоном [10].

Інгарден слугував свого роду містком поміж львівською та німецькою філософською школою - один із найбільш відданих учнів Гуссерля, що критично осмислив і розвинув його творчий спадок [6], тримав зв'язок із Мартіном ГадеТТером та фактично єдиний представляв феноменологічний напрямок у тогочасній польській філософії. Особливі стосунки його поєднували із Едитою Штайн, канонізованою у 1998 році Папою Іваном Павлом II католицькою святою Терезою Бенедиктою Креста. Попри те, що Інгарден не підтримував її життєвого вибору, їхня інтенсивна кореспонденція щодо феноменологічних питань становить цікавий матеріал для філософських студій. Окрім того, саме Едита Штайн взяла на себе обов'язок літературної редакції й коректури «Das Uteraturische Kunstwerk». Відвідував він і лекції популярних в той час в Парижі філософів Пьєра Жане і Едварда лє Роя, доносячи актуальні європейські тренди до власних слухачів і колег.

Та окремим явищем у житті філософського й навіть ширше - культурно-літературного Львова були його знамениті філософські семінари 1934-35 та 1936-37 років, гостями й активними учасниками яких були не лише львів'яни, але й гості міста, що чули про їх надзвичайну атмосферу й креативний потенціал. Так, за спогадами знаного критика, літератора, перекладача й теоретика фільму Кароля Іржиковського, «У Львові бувають дискусії, кращі ніж в Варшаві, де забагато великих людей сидить, щоб вони могли між собою розмовляти про щось більше, аніж плітки. А у Львові потрапив власне на перлини польських диспутантів, на щось насправді пам'яткове під тим поглядом, тобто на щось таке, наче філософсько-літературний семінар для старших, організоване в університеті проф. Романом Інгарденом» [7, с. 5]. Далі Іржиковський перелічує відвідувачів, до яких належали поміж інших: Президент Професійної спілки літераторів Польщі, впливовий критик Остап Ортвін, драматург Анджей Рибіцькі, директор Східних Торгів доктор Гроссман, доктор Леопольд Бляуштайн, з яким Романа поєднувала особливо важлива для обох мислителів методологічна дискусія, а також молоді доктори філософії, докторки музикології (вочевидь, йдеться в т.ч. про Зофію Ліссу) та ще кілька десятків осіб.

Згодом, це товариство переносилося на засідання Філософського Товариства чи вчащало на зустрічі Професійної спілки літераторів Польщі [3]. Остап Ортвін вважав, що саме в цих диспутах твориться нова школа літературної критики, особливо цінна тим, що поєднувала вона як фахових філософів, так й істориків, теоретиків музики, літератури й кінематографу, істориків мистецтва, практикуючих літераторів та суспільно активних громадян міста, лідерів громадської думки. Сам спосіб перебігу цих зустрічей - від ретельного ведення протоколу, резюмування й повторювання на наступній зустрічі раніше невирішених питань - нагадував Сократову маєвтику. Згадуваний вище Іржиковський так і називає їх - «справжньою «забавою мудреців»» [7, с. 5].

Постать Остапа Ортвіна (Oskar Katzenellenbogen), видатного польського журналіста і літературного критика, останнього Президента Львівського відділення Професійної спілки польських літераторів, для Романа Інгардена виявилася формуючою. Вони дуже відрізнялися характерами й підходом до літератури, однак спричинили значний вплив одне на одного. Ортвін свого часу відкрив польській літературі поета й драматурга Леопольда Стаффа, сприяв становленню Станіслава Бжозовського, був відвертим і конкретним у своїх критичних оцінках. Найімовірніше, саме він переконав Інгардена полишити літературні спроби - у збережених листах до Остапа Ортвіна Роман Інгарден просить його про фахову оцінку збірки своїх поезій (до них належали поетичні експерименти 1917-1919 років, окрім них з-під пера Інгардена вийшли незавершена повість «W^drowcy» («Мандрівники») та переклади Рільке 1921 року).

Як припускає польська дослідниця Светлана Украінєц, ця оцінка була не вельми схвальною, оскільки пізніше Роман Інгарден не робив жодних спроб повернутися до цього питання чи публікувати свої художні твори [X, с. 188]. Своєю чергою, Роман Інгарден справив значний вплив на Ортвіна, який у цих стосунках віднайшов методологічне підгрунтя для своїх досліджень літератури й критичних відгуків. Зустрічі й обговорення відбувалися не лише на академічному полі - Роман Інгарден прочитав чимало лекцій з теорії літератури в рамах співпраці із Професійною спілкою польських літераторів: «Про будову літературного твору» (Львів, 24.04.1932), «Про життя літературного твору» (Львів, 29.01.1934), «Предмет і завдання знань про літературу» (Варшава, 09.11.1935), «Чи театральний твір є літературним твором?» (Познань, 12.12.1935), «Явища часової перспективи у літературному творі» (Дискусійне зібрання Польської Академії Літератури в Варшаві, 31.10.1936). А Остап Ортвін любив неформальні обговорення у каварні «Рома», що розміщувалась навпроти знаменитої «Шкоцької» - місця традиційних зустрічей львівських математиків і логіків. Останні із збережених записок від Інгардена Ортвінові мають характер дружнього листування і згадують про зустрічі саме у «Ромі».

Ще однією постаттю, у дискусіях із якою відбувалося формування засадничих положень мислення Інгардена, був Леопольд Блауштайн, який як і Ортвін, трагічно загинув від рук нацистів в часі II світової війни (за деякими версіями - покінчив життя самогубством). Перу Блауштайна належить концепція естетичного переживання, конкурентна до підходу Інгардена. Обоє виходять із схожих предиспозицій: особливістю підходу є послідовне перенесення базових засад онтології і епістемології на Грунт естетики. Однак коли Інгарден зосереджується на літературному творі як такому (дещо похопливо намагаючись трансформувати його пізніше у «витвір мистецтва як такий») і передовсім цікавиться можливістю його пізнання й оцінювання, Блауштайн зосереджений на самому перцептивному акті й психології кіноглядача. Він розуміє естетичне переживання як складний психологічний процес, що охоплює цілу низку різнорідних часткових естетичних предметів. Зважаючи на його активність як в межах Інгарденових семінарів, так і в засіданнях секції Філософського товариства, вони доволі часто дискутували, тим самим кшталтуючи свої концептуальні підходи. Блауштайн приймає багатошарову концепцію літературного твору Інгардена, але сам зосереджується на аналізі кінокартин та радіо. Попри низку засадничих відмінностей, вони працюють в одному предметному й методологічному полі, поділяючи тезу про універсальність естетичного переживання.

Хоча за Інгарденом естетичний предмет не є реальним об'єктом, Блауштайн надає йому статусу цілком реального. Підставою і початком естетичного досвіду для нього є естетичний рефлекс, тоді як Блауштайн виходить із поняття вступної емоції.

Гаряча дискусія щодо структури музичного твору поєднує Інгардена із іншою талановитою ученицею й завсідницею семінарів з естетики - Зофією Ліссою, яка у 1929 році здобула ступінь доктора філософії, написавши дисертацію про гармонію у музиці А. Скрябіна. їхні усні та письмові перемовини щодо самості музичного твору стали чудовим методологічним підгрунтям для наступної художньої критики в галузі музики.

Ще одним учасником знаменитих семінарів був Болеслав Левіцкі, теоретик кіно, критик і педагог, пізніше ректор Вищої державної школи кінематографу в Лодзі (1968-1969). Вплив Інгарденового підходу відчутний у його працях «Budowa utworu filmowego» (Будова кінематографічного твору) (1935) та «Film naukowy jako przekaz informacyjny» (Науковий фільм як інформаційний переказ) (1962).

Досить теплі стосунки поєднували Романа Інгардена з Емілем Брейтером, літературним критиком і публіцистом, виконуючим обов'язки скарбника Польського ПЕН-клубу в міжвоєнний період, який свого часу і познайомив Інгардена із Ортвіном. Є свідчення, що на семінарах з'являвся Людвік Лілле, художник-графік, член групи «Артес» (1929-1936), у міжвоєнний період - репрезентант сюрреалістичного нурту, а у повоєнні роки - метафоричного мистецтва. Високу оцінку семінарам давав і знаменитий польський історик філософії, автор найбільшої у світовій літературі «Історії європейської філософії XV століття», Стефан Свєжавський.

Серед активних дискутантів, які творили осереддя зустрічей були, поміж інших: Юліуш Кляйнер, відомий історик літератури, який приймав філософію за найважливіший елемент літературних досліджень, виказуючи зв'язок літератури і знань про літературу із філософією; Северина Лущчевска-Рохманова, талановита учениця Айдукєвіча, логік, згодом професорка Познаньського університету; Стефанія Лобачевська, музиколог, пізніше ректорка Вищої державної музичної школи в Кракові (1952-55); Ірена Кремніцька (Кронська), філософиня, класичний філолог та перекладачка; Зигмунд Рисєвіч, мовознавець, індолог, згодом професор

Варшавського університету; Василь Рудко український філософ-публіцист, політичний діяч; Вацлав Беднаровські, представник Львівсько- Варшавської школи; Анна Порембічова, перекладачка; Марія Водзіцька, видатна польська громадська діячка; а також Анджей Левіцкі, Рахеля Тресувна, Вацлав Вассер, Міхал Завадовскі та інші.

Важко спрогнозувати, куди саме сягнули географічно й хронологічно і як безпосередньо проявилися впливи Інграденових семінарів, оскільки після завершення II світової війни у Львові невдовзі не залишилось нікого з його слухачів, а життєві шляхи декого із них сягали Середньої Азії, Москви (Зофія Лісса) чи США (Василь Рудко). Практично уся польська професура невдовзі перебралася до Варшави, Кракова й інших польських міст. Сам Інгарден після нетривалих поневірянь перебрався до Кракова, з яким був надалі зв'язаний до кінця життя.

Висновок

тематичний філософ видання

Роман Інгарден понад 20 років був «львівським» філософом і справив значний вплив на кшталтування львівської феноменологічної школи та традиції художньої критики, хоча безпосередніх слідів важко відслідкувати. Він належав до нечисленних філософів-метафізиків, які шукали абсолютної істини, володіли гносеологічним оптимізмом та вважали, що розв'язання філософських проблем - лише справа часу і методології. Саме такий підхід він стосував на своїх знаменитих семінарах, послідовно й методично наближаючись до розв'язання чітко поставлених задач.

«Філософів усіх часів Інгарден трактував по- коліжанськи, деяких приязно, інших поблажливо, почувався зобов'язаним переймати розпочаті ними справи і допроваджувати до вдовільняючого розв'язання» [9, с. 321]. Його філософія, викладена доволі претензійно, але й докладно - як стверджує Броніслав Лаговські, протиставляючи Інгардена іншому великому польському філософові XX століття (хоча радше історикові філософії) - Лєшеку Колаковському, для колег таких же працьовитих в читанні, як він у писанні, є рідкісним для XX століття прецедентом активності буття і пізнавального оптимізму.

Слід відзначити, що Роман Інгарден суттєво вирізнявся з-посеред колег і тематикою, і способом філософування. Його засаднича методологічна позиція як одного із представників феноменологічної традиції, яку в той час на цих теренах вважали «закордонною модою», видавалася колегам мало зрозумілою й надміру заплутаною. Тоді як аналітична традиція на чолі із Казимиром Твардовським посилювала позитивістичні позиції: саме в ці роки свої найважливіші праці опублікували Лукасєвіч, Тарський, Лешнєвські, Айдукєвіч та Котарбінський, а польський неопозитивізм переживав епоху найвищого розвитку. Тим не менш, як бачимо з історично-культурологічного зрізу, викладеного вище, феноменологічний підхід Інгардена знайшов неабиякий відклик у середовищі художніх критиків, літературознавців та теоретиків мистецтва.

До завсідників його естетичних семінарів належали як академічні дослідники, так і практики арт-ринку і приватні поціновувані філософії й мистецтва. Відтак вклад Романа Інгардена у філософське й культурне життя міжвоєнного Львова дійсно непересічний та оригінальний, його важко переоцінити і лише належить більш докладно досліджувати через його впливи на студентів, докторантів, академічних колег, літераторів, критиків та діячів чи поціновувачів культури.

Список використаних джерел

1.Справа Романа Інгардена у Державному обласному Львівському архіві. - Ф.26. - Оп.5. - Папка 768. -315 арк.

2.Особова справа професора Львівського університету Романа Інгардена, 1927-1939 рр. - ЗО арк. - Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. - Оп.1. - Папка 73.

3.Листи Романа Інгардена до Остапа Ортвіна у 1925-1936 рр. - Архів Остапа Ортвіна у Львівській науковій бібліотеці, запис 288/18.

4.ENCYCLOPEDIA. Львівський національний університет іме¬ні Івана Франка. У2т.-Т.1: А-К. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2011. -716 с.

5.Ingarden R., Witkiewicz S. I. Korespondencja filozoficzna / Oprac. і wst^p. Bohdan Michalski, Wydawnictwo IFiS PAN/Collegium Civitas Press, 2002. - 116 s.

6.Ingarden, Roman. Moje wspomnienia о Edmundzie Husserlu / przeklad Z. H. Mazurczak, St. Judycki, «Studia Filozoficzne», «Archiwum Wspolczesne», Nr.2 (183), 1981.

7.Irzykowski, Karol. Snieg, literatura, teatr. [w]: «Ріоп», 1935. - Nr.9.-S.5.

8.Korespondencja RomanalngardenazKazimierzemTwardowskim (Listy z oryginalow przeczytali, przepisali, opracowali oraz «Wst^pem» poprzedzili Radoslaw Kuliniak, Dorota Leszczyna, Mariusz Pandura). - K^ty: Wydawnictwo MarekDerewiecki, 2016. - 436 s.

Размещено на Allbest.ru