Гносеологічний потенціал утопії як частини філософії політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321+165

Гносеологічний потенціал утопії як частини філософії політики

Іленьків Г.В.,

аспірант, Львівський національний університет ім. Івана Франка (Україна, Львів), galyna.ilenkiv@gmail.com

Розглянуто утопію як форму та інструмент пізнання політики. Розмежовано специфіку утопії як форми існування знання про політику та частини політичної теорії пізнання. Окреслено значення гіперболізації, генералізації та деталізації для побудови утопії як пізнавальної моделі політичного ідеалу.

Метою статті є розкрити політико-гносеологічний потенціал утопії через аналіз механізмів її формування як методу пізнання та призми світосприйняття.

Основні висновки: утопія є тією частиною політичної філософії, котра володіє високим гносеологічним потенціалом, до дослідження якого, однак, не звертаються у вітчизняній політичній науці. Через механізми гіперболізації, деталізації та генералізації утопія розкриває місце людини в політиці.

Утопія є специфічним герменевтичним методом дослідження політики, формою політичної рефлексії та на символічному рівні формулює основний принцип пізнання політики: виходячи з людини, тобто формує модель, в якій людина є мікрокосмом, а політика -- макрокосмом.

Ключові слова: політичний ідеал, політична гносеологія, інтерпретативний потенціал, утопія, генералізація, деталізація, політична рефлексія.

утопія політика гіперболізація деталізація

Ilenkiv H. V, postgraduate student, Ivan Franko National University ofLviv (Ukraine, Lviv), galyna.ilenkiv@gmail.com

Gnosiological potential of utopia as a part of political philosophy

The article considers utopia as aform and tool of cognition of politics. The specificity of utopia as aform of existence of knowledge about politics and parts of the political theory of knowledge is distinguished. Outlined the importance of hyperbolization, generalization and detailingfor the construction of utopia as a cognitive model ofa political ideal.

The purpose of the article is to reveal the political and gnosiological potential of utopia through the analysis of the mechanisms of itsformation as a method of cognition andprisms ofworldperception.

The main conclusions: utopia is a part of the political philosophy, 'which has a high gnosiological potential, whose study, however, does not appeal to native political science. Through the mechanisms of hyperbolization, detailing and generalization, utopia reveals the place ofman in politics.

Utopia is a specific hermeneutical method of studying politics, a form of political reflection, and at the symbolic level formulates the basic principle of knowledge of politics: based on a person, that is,forms a model in 'which a person is a microcosm, andpolitics is a macrocosm.

Keywords: political ideal, political epistemology, interpretive potential, utopia, generalization, detailing, political reflection.

Багатогранність утопії як явища світової політичної думки зумовлює необхідність її дослідження з позиції різних галузей та напрямків сучасної політичної науки, зокрема - філософії політики. Хоч онтологічний аспект і залишається провідним в дослідженні утопії, важливими є й інші галузі філософії політики, серед них і гносеологія. З точки зору політичної гносеології утопія має двояку цінність: з однієї сторони вона є формою пізнання та існування знання про політику, з іншої - специфічною концептуальною частиною політичної теорії пізнання. Тобто, людина пізнає утопію та пізнає через призму утопії, що, звісно, не одне і те ж.

Дослідження утопії з позиції політичної гносеології починаються лише в наприкінці XX століття. Праці Р. Левітас, Б. Гудвін, К. Тейлора, Ф. Джеймісона, С. Кростовської та інших західних дослідників, присвячені утопії як методу та гносеологічним можливостям утопії в соціальній та політичній сфері. Водночас у вітчизняній політичній науці утопію все ще розглядають надто буквально, схиляючись швидше до аналізу інститутів.

Метою цією статті є розкрити політико- гносеологічний потенціал утопії через аналіз механізмів її формування як методу пізнання та призми світосприйняття.

Одним із найбільш фундаментальних досліджень утопії в контексті гносеології є робота німецького соціолога К. Мангайма «Ідеологія та утопія». В ній К. Мангайм утопію розглядає як форму викривлення свідомості. Утопія в його баченні є одним із способів існування соціального знання, проте вона передає знання недостовірно, «виправленою» у відповідності до певних ідейних орієнтацій суспільства чи конкретної людини. Згідно з простим визначенням, яке дає К. Мангайм, «утопічною є та свідомість, що не знаходиться в відповідності з оточуючим її «буттям»» [2, с. 165]. З цього визначення, втім, можна зробити висновок, що К. Мангайм сприймає утопію буквально та лінійно, не аналізуючи при цьому культурного контексту, психологічних підстав її формування та значимості утопії для подальшого наукового розвитку, в тому числі - для політичної науки.

Сама утопія, звичайно, не претендує на науковість, тільки на раціональність. Наука не займається побудовою ідеалів, адже з її точки зору їх не існує, проте це не означає, що вона не повинна досліджувати їх. Так чи інакше ідеал є продуктом свідомості людини, чи, радше, спільним продуктом свідомого та несвідомого. В цьому плані ми схильні не згоджуватися з К. Мангаймом, вважаючи утопію не «викривленою» формою свідомості, а, навпаки, «виправленою» у відповідності до цілей, уявлень та цінностей конкретного індивіда. З поправкою на те, звісно, що побудована система має тільки умоглядний характер і не претендує на втілення. Пізнання через призму утопії має характер порівняння наявного стану речей з ідеальним відповідно до певних параметрів - насамперед, задоволення існуючим станом населення, саме тому добробут, в тому числі та в першу чергу - матеріальний, є одним з основних елементів утопії. Він забезпечує первинну необхідну для будь-якої політичної системи ознаку - її легітимність.

Аналізуючи утопію з гносеологічної позиції вважаємо за необхідне також зауважити, що вбачаємо в ній не просто призму для пізнавальної діяльності, а особливу, ідеальну для дослідження соціальної та політичної сфери. При цьому утопія як пізнавальний підхід в основі своїй є антропоцентричним, тобто виходить з позиції людини, що є центром соціального та політичного буття. Людина є системозапочатковуючим елементом політичної системи, основою та метою її існування, тому утопія, що концентрує свою увагу на людині, є одним з найадекватніших інструментів дослідження. Навіть не зважаючи на те, що в утопії розкрита навіть не насамперед власне політична складова як її часто трактують дослідники, а економічні, релігійні, часто навіть приватні, сімейні питання, вона є моделлю політичною.

Саме утопія наглядно демонструє сутність політики як межевої сфери життя людини, присутньої і в економіці, і в релігії, і в інших сферах, не зосередженої по суті ніде і проникаючої повсюди. Основна цінність утопії в том, що вона, зосереджуючись на суспільстві, має схильність до «гіпертрофії елементів, які нормальна політична теорія має схильність ігнорувати або розглядати в загальному» [6, с. 65]. З огляду на це, навіть якщо на перший погляд суспільство постає основним об'єктом утопії, ми маємо можливість спостерігати політичну систему утопії як єдине ціле, а тому - маємо читати всю утопічну схему як політичну» [6, с. 65].

Утопію, на нашу думку, можна розглядати як своєрідну форму ескапізму, не тільки інтелектуальну конструкцію чи інструкцію для покращення життя суспільства, але й своєрідну схованку для людського розуму. Будучи не здатним адекватно сприймати порою абсурдні повороти політичної реальності, людський розум творить утопію, в якій все йому підвладно та все підпорядковується законам логіки та здорового глузду. Останній тим не менш має дещо специфічний вигляд з позиції сучасного читача та полягає швидше в найдоцільнішому використанні ресурсів, в тому числі і людських. Тобто, момент з плануванням сім'ї в Т. Кампанелли має характер не засудженої в XX столітті євгеніки, як це згодом буде потрактовано в антиутопіях, а моделювання ситуації у випадку проникнення політики в сферу, абсолютно для цього непристосовану - сферу приватного життя.

Політика таким чином постає в утопії як площина домінування практичності. Прийняття найбільш оптимального рішення - одна з основних ознак політики, якою її можна побачити крізь призму утопії. В цьому плані для вичленування важливих, значимих рис політики утопія вдається до гіперболізації - засобу, що змушує як найяскравіше проявитися конкретні моменти та дозволяє розглянути їх у взаємодії з іншими. Гіперболізація - те, на чому будується утопія і без чого вона не може існувати. З її допомогою окремі елементи збільшуються настільки, що можуть бути легко вловимі та зручно досліджені. Саме тому утопію можна назвати своєрідною збільшувальною лінзою політичної науки. Достатньо побудувати ідеалізовану систему - утопію - відповідно до певних цінностей, і можна буде проаналізувати основні риси реальної політичної системи, що відповідає сконструйованій моделі.

Описаний метод застосовний як до практики, так і до будь-якої політичної доктрини. При цьому він дозволяє знехтувати незначущими деталями та випадковими фактами, взявши до уваги тільки основні риси та елементи, які мають вплив. Основним негативним моментом є те, що утопія існує у своєрідному вакуумі, політичному «ніде» та «ніколи», вона не може взаємодіяти з зовнішнім середовищем, оскільки його просто не існує. В той же час взаємодія з навколишнім середовищем є однією з основних ознак політичної системи.

На перший погляд сенс утопії саме в тому, що вона передає основне знання про політику - неможливість реалізації ідеалу. Тому перші, класичні утопії просторово відмежовані та мають форму напівфантастичної оповіді. Утопісти свідомо проголошують ідеальний устрій в неіснуючій країні для наочної демонстрації абстрактності зображуваного ідеалу. Тобто, утопія постає як «чисте «деінде» або «щось інше» уявлене в попередні епохи як політична альтернатива, розташована далеко в уявній точці, ізольована у часі чи просторі» [5, с. 19]. В той же час, саме намагання втілення утопії є суперечкою з самим собою.

Насамперед звернемо увагу на те, що будь-яка спроба побудови утопії є моделюванням з задіюванням певної кількості елементів, причому моделюванням у випадку утопії доволі детальним. Моделювання ми можемо розглядати як специфічний процес пізнання, в процесі якого на основі знання загальних принципів будується система та аналітичним чином розглядаються можливості її розвитку та функціонування. Загалом під моделюванням в гносеології розуміється «науковий метод непрямого (опосередкованого) дослідження об'єктів пізнання, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене, неефективне чи недоцільне, через дослідження їхніх моделей - предметних, знакових чи мислених систем, що відповідно відтворюють, імітують чи відображають певні характеристики (властивості, ознаки, принципи внутрішньої організації або функціювання) оригіналів» [4].

Зрозуміло, що моделювання - один з небагатьох наукових методів, котрі можуть бути адекватно та доречно використані, коли йдеться про дослідження політичного ідеалу. Утопія в даному контексті є масштабним, всезагальним дослідженням політики, можливості її системного розвитку в ідеальних умовах. Для утопістів стала цілком очевидною неможливість побудови реального ідеального устрою, що і стало причиною появи утопії. Йдеться про фактичне усвідомлення нестабільності політичної системи, її нездатності перебувати у стані рівноваги, спричиненої політичною значимості людини. В той момент, коли людина отримує провідну роль, стає політичним актором з реальною можливістю впливу, кожна її дія дестабілізує саморегульовану політичну систему.

Людина між тим є одним із основних об'єктів, що досліджуються через призму утопії. Це пізнання відбувається через аналіз взаємозв'язку «людина»- «політика», в рамках якого відбувається взаємовплив. Водночас в утопії моделюється ситуація, за якої людина ніби і є політично активною, проте її вплив не є реальним, радше потенційним, тобто вона не може вивести систему з рівноваги, якщо живе за її правилами, заздалегідь встановленими правилами. Шансу не згодитися з ними в людини немає. А наступним кроком є побудова ідеальної системи. Людиною, яка досліджується, є сам утопіст: він будує ідеальні для себе, з позиції власних цінностей та поглядів систему, виходячи з того в тому числі, що якби він міг в ній жити, то нічого не змінив би. Тому утопії і характеризуються вельми поширеною ідеєю меритократичного правління, запропонованою ще Платоном.

Тобто, коли ми стверджуємо, що ідеальний утопічний устрій виходить з людини, то маємо на увазі не тільки та не стільки середню людину, абстрактну та ніяк не означену. Потреби і переконання лягають в основу утопії, хоча не менш значущим моментом є генералізація. Як і будь-яка модель, утопія є узагальненою та спрощеною. Ми вже згадували про виключення незначних деталей та одиничних фактів, що можуть так чи інакше впливати. Утопія - ідеал генералізований, і, на перший погляд, причина в тому, що в тільки в такий спосіб система може бути ідеальною для кожного. З однієї сторони, це справді так: в загальній рамці ідеальної системи кожен громадянин може побудувати для себе власний, більш конкретний ідеал, виходячи зі своїх інтересів. Проте, це лише з позиції онтологічного рівня.

З позиції гносеології генералізація є нічим іншим, як створенням простору для пізнання основного, своєрідним масштабуванням. Цілком зрозуміло, що модель не може відтворити всі ознаки досліджуваної системи, однак в цьому і немає потреби. Достатньо системозапочатковуючих елементів та зв'язків, що визначають сутність системи. Коли гіперболізація дозволяє вивчити окремі риси через їх умовне збільшення, то генералізація дає можливість охопити одним поглядом цілісність, представляє досліднику політичну систему не як об'єкт, а як предмет вивчення. В даному випадку не є важливим рівень елементів, проте рівень взаємозв'язків, що виникають між цими елементами, формуючи поняття про систему як цілісність.

Будь-яке моделювання передбачає рух від відомих елементів до невідомих, а всеохопність утопії як ідеальної політичної системи змушує приділяти максимум дослідницької уваги кожному з них. Так, для утопії відомим елементом є ідея, на основі якої будуються політичні інститути та організовується функціонування всієї політичної системи. Тобто, утопія слідує за принципом дедукції: від загального, рівня ідей, до конкретного - рівня механізмів та інститутів. При цьому загальний рівень є значно важливішим.

Треба сказати, що основний принцип раціональності в онтологічному вимірі розуміння утопії вступає в протиріччя з основним принципом раціональності в гносеологічному вимірі. Ми маємо на увазі принцип абсолютної раціональності людини, який є основою функціонування політичної системи утопії, та принцип обмеженої раціональності людини відповідно. Утопія тому утопією і є, що людина не може схопити з допомогою своїх обмежених пізнавальних здібностей, зрозуміти та спрогнозувати розвиток політичної системи. Тому, що визначальною частиною її є сама людина, а людина, скільки б не намагалася, не може все ж пізнати саму себе.

В цьому плані ми, однак, можемо всі політичні теорії, що так чи інакше відображають навіть не лише ідеальний політичний устрій, а будь-який, який можна було б назвати найбільш оптимальним, утопіями. Сюди можна було б віднести всі концепти, починаючи від теорії Платона та Арістотеля і закінчуючи сучасними теоріями демократії та меритократичного устрою. В захист цієї тези можемо сказати лише, що недаремно Р. Даль будує свою теорію поліархії на розрізненні між демократією як, власне, недосяжним ідеалом та її можливою реалізацією в площині справжньої політики - поліархією. Втім, на нашу думку, обмежитися варто лише тими, політичний ідеал яких є свідомо неосяжним для людського розуму.

Коли ми розглядаємо утопію як форму пізнання, пізнавальну модель в рамках політичної гносеології, варто звернути увагу на те, що кожна людина по-різному ретранслює ідеали утопії на власну ціннісну систему, при цьому утопія підходить всім. Тобто, утопія виходить на платформу колективного знання, проте в той же час володіє необмеженим інтерпретативним потенціалом. Її специфіка в тому, що сприймати утопію можна та потрібно не тільки та не стільки як систему механізмів чи політичних інститутів, тобто політичну систему в сучасному науковому розумінні, але швидше як систему символів, що позначають певне знання про політику, що є потенційно пізнаваним для людини. Саме сприймання на рівні символів і забезпечує поліваріантність інтерпретації, тобто можливість по-різному розуміти утопію.

Звичайно, дану тезу можна заперечити, апелюючи до того, що будь-який текст, не будучи набором фактів, може бути інтерпретований по-різному в залежності від життєвого досвіду інтерпретатора, тому в цьому утопія не має жодної особливості. Це було б цілком справедливо, якби йшлося про інтерпретацію конкретної концепції, яку ми можемо вважати утопічною. В той же час зараз йдеться не про окремі концепції, а про утопію як текст в бартівському розумінні цього поняття. Саме таким текстом, у якому «означуване екстраполюється в безмежність майбутнього» [1], і є утопія, і в такому ключі ми і повинні інтерпретувати та аналізувати її.

Характерним для утопії моментом є її наскрізність, постійність в часі і водночас динамічність. В цьому плані можемо стверджувати, що неможливо сконструювати дві однакові утопії, і в той же час, що всі утопії більш подібні між собою, ніж це може здатися на перший погляд. Тобто, в випадку утопії можна говорити про інтертекстуальність: всі утопії схожі на «оригінальну», сконструйовану Т. Мором модель, проте ця схожість - не просте перенесення кількісних та якісних рис певної політичної моделі, а відсилка до Утопії. Таких відсилок, втім, можемо знайти достатньо і в творах та концептах, що не належать до утопійного жанру, і це ми називаємо принципом утопізму.

Жанрові особливості утопії передбачають можливість ретрансляції уже отриманого, актуального знання двома способами: прямим - те, що написано, та опосередкованим те, що зашифроване, тобто існує на рівні символів. Зашифроване знання, що знаходиться на рівні символів, через символи і сприймається, що забезпечує поліваріантність утопії. Для нього особа інтерпретатора має значно більше значення, ніж особа автора: не так важливо, що автор написав чи хотів написати, важливіше, як це зрозумів читач. Тобто, знання не є статичним, воно динамічно змінюється в залежності від точки зору, кута погляду, життєвого досвіду того, хто прочитує як сам текст (в значенні суто лінгвістичному - одиницю мови, що складається з впорядкованих речень), так і символи, які є чи які бачить сам читач. В цей момент ми переходимо від розуміння утопії як концепту до утопії як тексту. Утопія в такий спосіб є знанням, яке самовідтворюється та самопродукується через зміну особи інтерпретатора.

Так, наприклад, поява антиутопії в XX столітті є нічим іншим, як результатом інтерпретації утопії. Причому, очевидно, результатом її інтерпретації з негативної сторони - як пропаганду людської несвободи в якості універсального вирішення всіх політичних проблем (з чим, до речі, важко не погодитися, якщо випустити з уваги значущість свободи в житті людини). Заради справедливості варто зазначити, що утопія формується в епоху матеріалістичних цінностей, коли добробут означає куди більше, ніж свобода, і якщо несвобода гарантує достатньо високий рівень життя, більше того - рівність, їй надається перевага. Втім, прагнення до рівності є характерним для цілої епохи навіть більше, ніж прагнення до свободи. Так, наприклад, А. де Токвіль згадує про надання переваги рівності в ярмі над нерівністю в свободі як про характерну рису американської демократії [3]. В цьому плані демократія також є утопією для цілих поколінь, та випливає вона неминуче з утопії класичної, рівність якої насамперед є рівністю можливостей. Враховуючи, однак, що ці роздуми досить опосередковано стосуються заявленої теми дослідження, ми на цьому їх завершимо.

Повертаючись до інтерпретативності та жанрових особливостей, зауважимо, що утопія - той випадок, коли форма часто несе більше знання, ніж те, що в неї заключено. Коли ми говоримо, що певний твір, концепт чи модель - утопія, ми вже дізнаємося про неї більше, ніж з самого тексту чи основних положень. Основні ознаки ми вже дізналися - визначили предмет розмови як нездійсненний ідеал. Це потрібно мати на увазі при використанні терміну «утопія» в повсякденності - він має специфічне політико-наукове забарвлення та не може бути застосовний до будь-якої нездійсненної, на думку мовця, системи. Якщо ця система не є ідеальною, це вже не утопія, якщо вона не має політичного характеру чи якщо не може виступити в ролі пізнавальної призми- моделі, ми не можемо вважати її утопією. Утопії будуються за одним визначеним зразком завдяки пам'яті жанру, вони не є винятково свідомим актом діяльності нашого розуму.

Зрештою, процес пізнання не є від початку до кінця усвідомленим та керованим. Не зважаючи на те, що зазвичай когнітивні процеси визначають як спрямовані та свідомі, в людському житті немає нічого цілком усвідомленого, такого, що не піддається впливу несвідомого фактора. Сприймання, для прикладу, часто відбувається на несвідомому рівні. Зокрема, в випадку утопії можемо розглядати сприймання окремих її елементів через колективне несвідоме. Сама по собі утопія має такий же характер та сприймається людьми в уже означений нами спосіб неусвідомлено. Образ ідеального місця є узагальненим не тільки для різних людей, а навіть для різних культур, а визначити його реальне походження неможливо. Він відображений не лише в утопія, але і в міфології та релігії, зазвичай дистанційований часово чи просторово. В цьому плані Рай, Вальхалла та Місто Сонця поєднуються за допомогою одного чинника - неусвідомленого сприймання їх як певного простору, в якому для життя людини створені ідеальні умови. Те, що відрізняє утопію - усвідомлена частина її сприймання: розуміння нереальності існування такого місця.

Інша важлива відмінність: утопія - це політичний простір. Будь-які міфологічно-релігійні ідеали зазвичай існують за межею політики, чи то швидше політика існує поза їх межами. Політика неминуче передбачає наявність влади та підпорядкування, яке всякий різновид раю відкидає, роблячи людей рівними. В утопії натомість ми спостерігаємо рівність політичну. Тобто, в утопії в такий спосіб утверджується найголовніший принцип пізнання політики: політика є інструментом людини. Доки ми сприймаємо та аналізуємо її з такого ракурсу, політичне знання є реальним, практично використовуваним та таким, що може більш-менш адекватно відображати соціальну реальність.

Висновки

Таким чином утопія є місцем постійного когнітивного дисонансу: не зважаючи на ту прірву, що існує між несвідомо сприйнятим ідеалом та усвідомленою реальністю, якої він стосується, вони поєднуються в одне ціле. Осягнення одночасно обох і є метою утопії. Вона точно передає ідею політики - служіння людині, на символічному рівні відтворює політичні архетипи, одним з яких - вічним образом ідеального місця - є сама, та являє собою незаперечний приклад інтертекстуальності як специфіки будь-якого знання сучасності, в тому числі політичного. В один і той же час утопія є і тим, що сприймають, і тим, крізь призму чого сприймають, предметом і методом, причому в обох випадках у політико-гносеологічному сенсі.

Утопія вловлює основний принцип за яким повинно відбуватися пізнання політики - через пізнання людини. Саме тому вона є формою рефлексії: людина інтелектуально опиняється в утопії, коли запитує себе, якого вигляду мала б набути її ідеальна політична життєдіяльність. З цієї позиції утопія створює можливості для самопізнання та пізнання світу через самопізнання, тобто цілком актуальною та застосовною є ідея людини як мікрокосму.

Список використаних джерел

1. Барт Р. Від твору до тексту [Електронний ресурс] / Р. Барт // Незалежний культурологічний часопис «ї». - 1990. - №4. - Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n4texts/bart.htm

2. Мангейм К. Идеология и утопия / К. Мангейм. - Москва: Юрист, 1995. - 700 с.

3. Токвіль А. Про демократію в Америці / А. Токвіль. - Київ, 1999. - 590 с.

4. Філософський енциклопедичний словник / НАН України, Ін-т філософії ім. Г. Сковороди; голов, ред. В. І. Шинкарук. - Київ: Абрис, 2002. - 742 с.

5. Chrostowska S. Political Uses of Utopia: New Marxist, Anarchist, and Radical Democratic Perspectives / S. Chrostowska, J. Ingram. - New York: Columbia University Press, 2017.-352p.

6. Goodwin B. The politics of utopia: a study in theory and practice / B. Goodwin, K. Taylor. - New York: Peter Lang, 2009. -330p.

References

1. Bart R. Vid tvoru do tekstu [Elektronnyj resurs] / R. Bart // Nezalezhnyj kul'turologichnyj chasopys «!'». - 1990. - №4. -Rezhym dostupu: http://www.ji.lviv.ua/n4texts/bart.htm

2. Mangejm K. Ideologija і utopija / K. Mangejm. - Moskva: Jurist, 1995. - 700 s.

3. Tokvil' A. Pro demokratiju v Ameryci / A. Tokvil'. -Kyi'v, 1999. - 590 s.

4. Filosofs'kyj encyklopedychnyj slovnyk / NAN Ukrai'ny, In-t filosofii' im. G. Skovorody; golov. red. V. I. Shynkaruk. - Kyi'v: Abrys, 2002. - 742 s.

5. Chrostowska S. Political Uses of Utopia: New Marxist, Anarchist, and Radical Democratic Perspectives / S. Chrostowska, J. Ingram. - New York: Columbia University Press, 2017. -352p.

6. Goodwin B. The politics of utopia: a study in theory and practice / B. Goodwin, K. Taylor. - New York: Peter Lang, 2009. -330p.

Размещено на Allbest.ru