Логіка дискурсу М. Бердяєва

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Генезис творчої спадщини Бердяева, як справедливо зазначає С. Кримський, визначається духовною аурою Києва. Мислитель київського кола [4, с. 6], який присвятив свою творчість базисним філософським поняттям «дух», «вічність», «свобода», «універсальність», «творчість», «персональність», мав неповторний стиль дискурсу. Він нехтував створенням унікальних філософських систем, в його творах можна знайти багато суперечливих висловлювань, головним для нього була інтелектуальна духовна інтуїція, за допомогою якої він намагався дослідити сутність світу.

Багатовимірність людського буття, на думку мислителя, можна виразити через специфіку парадоксального філософського мислення «Моя філософія не наукова, а профетична і есхатолична» [2, с. 95], підкреслював він. Таким чином, дослідження логіки дискурсу Бердяева є актуальним як у розумінні духовної спадщини самого мислителя, так і в усвідомленні метаісторичносі та полівимірності всієї історії філософії.

Його філософська спадщина досліджується представниками різних форм і напрямів. Основна увага приділяється проблемі свободи, творчості, сенсу життя людини, історії філософії та філософії історії. Однак, проблеми дискурсу, полеміки М. Бердяева, його стилю викладу матеріалу досліджується фрагментарно. Звідси, мета статті: проаналізувати специфіку дискурсу мислителя, його прийоми, методи, алгоритми міркувань як доведення так і спростування, які залишаються поза увагою дослідників.

Сприйняття стилю Бердяева багато в чому залежить від проблеми когерентності (узгодженості) між його методологією відображення світу та його розумінням. Слід зважити на висхідні філософські принципи мислителя: домінування духу над природою, суб'єкта над об'єктом, свободи над буттям, особистості над суспільством, творчості над еволюцією, поліфонії над монізмом.

Загальною методологією дискурсу Бердяева може слугувати зіставлення трьох філософських стратегій: теорія складки Ж. Дельоза, герменевтика Г. Гадамера та граматологія Ж. Дерріда, які розглянули проблему понятійної прозорості когнітивного процесу, що є одним з ланцюгів утворення світосприйняття; проблему границі пізнання, з позицій його розуміння; та проблему узгодження знання про Світ зі смислом світобуття та смислом самого цього знання [5, с. 353].

Ніби передбачаючи труднощі у тлумаченні його філософської спадщини Бердяев зазначає, що поняттю «метафізика» не потрібно надавати академічного значення, він розглядає її у розумінні К'єркегора, Нітше, Паскаля, Бл. Августина, тобто у значенні екзистенційної метафізики. І додає, що він обирає поняття есхатолістичної метафізики, яка передбачає кінцевий сенс.

Визначаючи межі свого пізнання та розуміння, Бердяев вживає поняття «цілісна метафізика» у значенні вибірково-афористичного стилю мислення. Але цілісність він розуміє як внутрішню, персоналістичну, та скаржиться, що його завжди поверхнево розуміли не тільки прихильники його творчості, а й противники.

Стосовно стилю мислення Бердяев зазначає, що воно не наукове, не раціонально-логічне, а інтуїтивно-чуттєве, в основі якого лежить чуттєвий досвід. Рушійною силою такого мислення є жага свободи [1, с. 381].

Висхідний денотат філософських розвідок Бердяева ми знаходимо в його «Самопізнанні», де наголошується, що зрозуміти витоки людини можна лише фрагментарно, її таємниця ніколи не буде абсолютною, а лише відносною. Людина більш утаємничена ніж світ, вона мікрокосм, в якому вміщується макрокосм. Людина для мислителя завжди «багатоповерхова» [2, с. 251].

Ірраціональність філософського дискурсу Бердяева обумовлені конкретними онтолого-гносеологічними настановами. Він тяжіє до суб'єктивізму. Основною рисою його роздумів є положення про те, що будь-яке пізнання є суто людським актом, тобто воно починається з людини та здійснюється для неї. З цього випливає, що все знання необхідно визначати як антропологічне.

Логічною протилежністю суб'єктивізму є об'єктивізм. Однак, як зазначає мислитель, парадокс еволюції об'єктивістських концепцій полягає в тому, що чим більше в них стверджується можливість і необхідність абсолютного, незмінного знання, тим більше виявляється випадків, що спростовують ці вихідні установки і тим самим руйнують їх концептуальну цілісність. Це, з одного боку, створює благодатний Грунт для критики натуралістичного об'єктивізму загалом, з іншого приводить об'єктивізм до змушеного догматичного прагнення не допустити імовірності зміни своїх вихідних аксіом, що нерідко досягається не стільки епістемічними засобами, скільки деонтичними антиоб'єктивними настановами.

Бердяев не визнає онтологічний пріоритет об'єкта над суб'єктом: суб'єкт, уся його пізнавальна діяльність, усе його існування детерміновані виявленим для окремого розуміння способом буття об'єкта. На його думку, методологічно послідовно було б спочатку співвіднести характер існування суб'єкта і характер існування об'єкта, а вже потім розглядати можливу пізнавальну діяльність суб'єкта стосовно об'єкта, тому що знання є наслідком діяльності, власником і носієм якої може бути тільки суб'єкт. Тобто необхідно спочатку прийняти як очевидну об'єктивність те, що пізнавальний процес обумовлений сукупністю причин і мотивів дії суб'єкта. Але, об'єкт завжди є чимось одиничним, що має унікальну специфіку існування і знаходиться в постійній зміні. Тому знання про такий об'єкт ситуативні та відносні. Лише суб'єкт як носій конкретного знання залишається чимось постійним.

Натуралістичний об'єктивізм для Бердяева колективне безумство. Мислитель протиставляє цьому персональне зусилля та критикує прагнення соціуму реалізувати потребу стабільного духовного фундаменту, який би сприяв його успішному функціонуванню. При цьому, критерії загального визнання та загальнообов'язковості питання про істину не вирішуються, але тією чи іншою мірою забезпечують формальну ідейну монолітність соціуму, тим самим підкоряючи індивіда суспільним нормам.

Соціум розглядається як знеособлення, як безособова об'єктивація. Бердяев заперечує співвідношення понять «соціум особа», як родове та видове. Особистість не є частиною суспільства, як вона і не є частиною роду.

Персоналізм Бердяева тісно переплітається з його екзистенціальною антропологією, сутність якої в тому, що суб'єкт не тільки є присутнім у Бутті, а і перевершує його у своєму існуванні, оскільки його сутність має духовне джерело. Зазначене джерело сутності людини обумовлює і те, що існування духовного життя, сполучене з внесенням в Буття розумності, яка, на думку мислителя, є пошуком змісту та досягненням мети.

Дискурс Бердяева глибоко символічний. Йому подобається платонівський образ печери, в кайданах якої знаходяться гносеологічні категорії, які пригнічують нас догматизмом, необхідністю, причинно-наслідковими зв'язками. Інтелектуальне зусилля не стільки вивчає реальний світ, скільки створює його об'єктивовану копію, яка не тотожна істинній реальності. Пізнавальна діяльність на його думку, це завжди примус, обмеження творчості, що заперечує свободу вибору. Закони логіки, на думку мислителя, це лише формальне пристосування до умов нашого буття.

Людина, що мислить законами логіки, обмежує свій кругозір, а серцевина логіки доказовість, лише акт пристосування до зовнішнього світу. Бердяев поділяє розум людини на великий та малий. Малий розум це звичайна раціональність. Він фрагментарний, в ньому протиставляється об'єкт і суб'єкт, він дискурсивний, обмежений. Повною протилежністю є великий розум. Бердяев наділяє його найвищими гносеологічними ідеалами, такими як системність, тотожність об'єкта та суб'єкта, інтуїтивність, містичність.

Аналогічно розуму Бердяев роздвоює і поняття істини, виділяючи істину з великої та малої літери. Істина з великої літери суб'єктивна, творча, тотожна сенсу світу, вона породжується духом і відноситься до ідейного світу. Істина з малої літери відповідно: об'єктивна догматична, подрібнена на велику кількість еклектичних істин, детермінується необхідністю схематичного пізнання матеріалістичного світу.

Аналізуючи історію філософії, Бердяев приходить до висновку, що поворотною її віхою є філософія Канта. Мислитель наголошує, що найбільш геніальними є розвідки Канта щодо трансцендентальної ілюзії, яка породжена розумом, а його вчення про антиномії належать до найбільших відкриттів в історії філософії [1,с. 381].

Криза європейського раціоналізму, його спроба підмінити проблему буття проблемою способів його пізнання, приписування розуму онтологічного статусу спричиняє перекручуванню самої суті раціонального способу пізнання, його епістемічної цінності. Це особливо стосується європейської філософії після Канта, коли в інтелектуальній європейській традиції встановлюється онтологічний антропоцентризм.

Філософія Канта визначає можливі напрями європейської антропології, насамперед, в її раціоналістичному варіанті. Трансцендентальний суб'єкт це не реальна людина, а теоретична конструкція, апріорізм складових якої додає їй буттєвий характер. Однак це не вирішує, а тільки поглиблює дуалізм кантіанства й обумовлює агностицизм.

На думку Бердяева, Кант не зробив послідовного висновку з власної настанови про феноменальну природу всякого людського знання і його ірраціонального джерела «речі у собі». Більш того, він зробив рішучий крок у бік натуралістичного раціоналізму, вступаючи в суперечність із власного критичною філософією. Серединне положення розуму обумовлює узурпацію теоретичного пізнання логікою, тим самим робить розум абсолютним владикою. філософський дискурс бердяев детермінізм

Бердяев усвідомлює, що раціоналізм не зміг перебороти ні скептицизм, ні агностицизм, не вирішив і проблему укорінення в бутті самого розуму, що мало своїм наслідком імперський догматизм і авторитаризм. Раціоналізм не зміг вивести загальних основ морального життя та протистояти етичному релятивізму та цинізму.

Європейському раціоналізму Бердяев протиставляє тезу про божественну, духовну, а не соціалізовану сутність людини. Ідея протиставлення духовного соціальному своїми витоками має усвідомлення неможливості протиставити аморалізму та цинізму людину, буття якої визначається незалежними від неї обставинами.

На думку мислителя, філософія Канта поклала початок розвитку нової метафізики метафізики людини, однак сам Кант ще залишився в руслі традиційної об'єктивістськи орієнтованої філософії.

Подальший розвиток філософії був пов'язаний саме з цим протиріччям «об'єктивістського ілюзіонізму» трансцендентальної філософії Канта, яка через обґрунтування гносеологічної самобутності суб'єкта не пішла далі до ствердження самобутності людини, як такої. Суб'єкт не є частиною пізнавального процесу, не є корелятом об'єкта, він самобутня одиниця світобудови, повноправний учасник процесу існування. Цю тезу Бердяев вважав центральним положенням своєї філософії.

Бердяев, продовжуючи розпочате Кантом переведення онтолого-гносеологічного протиріччя з площини протиставлення субстанцій і засобів їх пізнання в площину якісної взаємозалежності пізнаного і дійсного, фактично запропонував новий варіант його вирішення. Фундаментальна онтолого-гносеологічна структура в його філософії складається з трьох рівноправних елементів: суб'єкт-знання-дійсність. Специфіка цієї тріади полягає в тому, що жоден з її елементів ні онтологічно, ні гносеологічно не може вважатися абсолютно первинним, оскільки це веде до монізму, тобто повертає до споконвічного онтолого-гносеологічного протиріччя. Відносини між елементами тріади можна охарактеризувати як систему зворотних зв'язків: уявлення про суб'єкт детерміновані розумінням дійсності, в якій перебуває суб'єкт, але і уявлення, і розуміння, як види знання, є вираженням самовідчуття і саморозуміння суб'єкта. Тобто, уявлення про «Я» детерміновані дійсністю, в якій «Я» існує, а уявлення про дійсність детерміновані цілепокладанням, побудованим на самовідчутті та саморозумінні «Я».

Дискурсу Бердяева притаманна внутрішня суперечка це ніби роздвоєння особи, її духовна боротьба з власним, але «іншим Я». Вона виявляється у здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості та навіть свої ідеали. Внутрішній діалог змушує людину бути самокритичною, поважати погляди інших людей, бути толерантною. Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів. Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними картинами інших людей, практикою, об'єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи.

Бердяев уникає суто логічного дискурсу коли кожна зі сторін, керуючись жорсткими правилами формальної логіки, відстоює власну точку зору. Для мислителя характерним є еристичний стиль полеміки, коли автор не наполягає на своєму підході, ґрунтуючись на інтуїції, але намагається переконати читача в істинності своїх тверджень. Евристичний стиль проявляється в його відношенні до науки. Бердяев усвідомлює, що наука є засіб повернення критично думаючої, рефлексуючої людини в антропогенне (цілісне) середовище із дійсності, що є об'єктивною, проблематичною. Тобто критично мисляча людина здатна «виходити» з антропного культурного цілого та повертатися в нього за допомогою осмислення. Інакше її буття, як думаючої, є неможливим.

Наукове відношення до світу для мислителя не є єдиним. Протиставлення між науково-пізнавальним відношенням думаючої людини і антропним світом культурного цілого свідчить, що наука не здатна формувати культурного цілого життєвого світу. Вона має на нього певний вплив, як один з елементів, але принципово не визначає цілісність культурного буття. Відповідно можна визнати, що позитивна культурна функція науки і філософії полягає в тому, щоб уможливити культурними засобами існування думаючої людини, яка має бути окремим індивідом, здатним ставати у відношення до об'єктивного в супереч цілісності загального антропного існування.

Бердяев противник ідеї оцінювати філософське знання, як варіант родової свідомості, вважаючи, що думка соборна, але не колективна. Сам філософ, міркуючи над причиною стійкого відтворення в культурі антиперсоналістської установки, не раз писав про втрату нею Логосу, в тому числі і як сенсу життя особистості. Логос при цьому підмінюється перетвореними формами наукоподібними міркуваннями. Мислитель підкреслював у цьому контексті, що «порятунок шляхом школи і методу» неможливий. Але це не означає, що взагалі не існує методу шляху порятунку [1, с. 403].

Філософія для мислителя більше, ніж просто об'єктивація чи метод наукового пізнання, вона є філософією лише тоді, коли в ній присутній опір об'єктивації, пошук шляху виходу з її обмежень. Бердяев неодноразово наголошував, що його думки будуть зрозумілі вірно, якщо вони будуть сприйматися динамічними. Будь-яке статичне їх тлумачення завжди буде хибним.

Подолання технологічності мислення, на думку Бердяева, здійснюється лише інтелектуальним зусиллям. Самим своїм перекрученим існуванням технологічне мислення неминуче веде до розробки чергової викривленої «пізнавальної технології». Процедура уточнення вимагає визнати, що в самому об'єктивуючому потоці мислення присутній зустрічний потік, спрямований на розоб'єктивацію.

Все це можливе лише при екзистенціальній взаємодії суб'єкта та об'єкта. Вирішення цієї проблеми повинне спиратися на діалектичну логіку, не порушуючи при цьому формальну. Це надзавдання визначає множинність спроб вирішення, які можуть перекриватися, накладатися і при цьому не гарантують кінцевого успіху, так само як і не підтверджують у науковому сенсі коректність самого завдання. Звідси неминучість накладення міркувань одного на одне, перехресні внутрішні посилання, що порушують стрункість викладу. Ці логічні труднощі не переборні до кінця. Вони вирішуються автором дослідження шляхом доречних, з його погляду, повторів, обґрунтованих самим викладом матеріалу.

Для подолання цих труднощів Бердяев застосовує поняття духовного зусилля, не розкриваючи сутності цього процесу, що може видатися дивним, якщо не знати підхід філософа до цього питання. Про духовне зусилля, на думку Бердяева, безглуздо говорити, його потрібно здійснювати через розкриття основної проблеми сучасної філософії, сутність якої полягає у розкритті логосу слова. Слово втрачає зв'язок з божественним джерелом, стає формою захисту від думки, дзеркалом і екраном, що, відображаючи думку, ховає її.

Звичайне відтворення міркування про сутності якого-небудь процесу відтворює разом з ним і перекручування, об'єктивацію даної думки. Відповідно, не варто говорити про сутність, натомість треба спробувати показати її. Таким чином, відмовляючись і від формального, і від змістовного роз'яснення того, що являє собою це зусилля, Бердяев роз'ясняє його показово, у процесі дії, виконання зусилля [3, с. 97].

Основною умовою виконання духовного зусилля є відкритість свободі. Така відкрита свобода може бути позначена словом «зміст», але це зміст в особливому, уточненому значенні. Він протистоїть нісенітниці як проста нерозкладна цілісність протистоїть самому принципові розпаду. Слово тут сама можливість, те, що може бути, володіючи свого роду зарядом, що виникає з різниці потенціалів внутрішнього протиріччя. Синонімами змісту можна назвати і поняття, і розум, і Бога, і буття, і істину, але всі ці синоніми повинні враховувати проблему взаємозв'язку слова та думки. Логос як розумне слово, зрозуміле слово є присутнім в існуванні людини тільки тоді, коли воно, це існування, відкривається назустріч логосові [3, с. 68].

Бердяев намагається подолати протиріччя між безпосереднім і опосередкованим, чуттєвістю і розумом. Новоєвропейський раціоналізм вважає розум як опосередкування, тобто розум систематично переглядає, вивчає свій зміст. Відповідно, він повинен гранично уважно ставитися не тільки до змісту, але і до засобів аналізу, інструментарію. Таке тестування і є опосередкуванням, рефлексією, яка, відповідно до методу старого раціоналізму, дає розумові можливість засумніватися в точності свого стартового розуміння, розібрати, що заважало такій точності мати місце; зберігаючи деякі сумніви з приводу можливості досягнення абсолютної точності, одержати деякі пізнавальні результати. При такому розумінні розум це опосередкування безпосереднього. Інакше кажучи, він у будь-якому випадку знаряддя об'єктивації, його діяльність стосується зовнішнього існування, а не спрямована на оцінку самого себе [1, с. 271-273].

Подолання зазначеної проблеми, на думку мислителя, можливе виходячи з ідеї висхідної парадоксальності істини. Не заперечуючи ідеї Канта щодо неминучості опосередкування, Бердяев наполягає на сполученні безпосередності екзистенціального переживання й екзистенціального опосередкування. Таким чином, йдеться про переживання іншого порядку про переживання, відчування самого процесу мислення. При цьому філософія переборює хворобу рефлексії, самозамилування розуму, здатного аналізувати лише свою власну структуру і сумніватися у своїй здатності виходити до меж трансцендентного [1, с. 273].

Отже, філософський дискурс Бердяева не визнає просторово-часового детермінізму, традицій, авторитетів, канонів. Свобода та творчість для нього є як висхідним моментом його творчості так і кінцевою метою. Бердяев, як унікальна особистість, зосереджує в собі безодню можливостей власного саморозвитку та самореалізації.

Література

1. Бердяев Н.А. Дух и реальность / Н.А. Бердяев; Вступ, ст. и сост. В.Н. Калюжного. М.: ООО «Изд-во АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. 679 с.

2. Бердяев Н.А. Самопознание / Н.А. Бердяев. Русская идея / [сост., вступ, ст. и примеч. М.А. Блюменкранца]. -М.: ООО «Издво АСТ»; Харьков: «Фолио», 2004. -615 с.

3. Бердяев Н.А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека / Н.А. Бердяев. М.: ООО «Изд-во АСТ»; Харьков: «Фолио», 2004. 678 с.

4. Крымский С.Б. Ценностно-смысловой универсум Н.А. Бердяева / С.Б. Крымский і і Метаморфози свободи: спадщина Бердяева в сучасному дискурсі (до 125-річчя з дня народження М.О. Бердяева). К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. С.6-12.

5. Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Світоглядні імплікації науки. К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. 408 с.

Размещено на Allbest.ru