Образ історичного майбутнього в філософії Петра Сауха (за матеріалами монографії "Україна на межі тисячоліть: трансформація духу і випробування національним буттям")

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема державотворення виникла імовірно ще до початку створення перших держав на землі. Втім, впродовж кількох тисяч років людство так і не виробило чітких правил формування держав, не визначилося з особливостями найбільш досконалого державного устрою та не прийшло до єдиної думки про інтегруючу роль того чи іншого суспільного колективу у побудові держави. В розбудові сучасних держав роль етнічних та національних складових визначалася по-різному, а отже і в результаті людство отримало значну кількість проблем, пов'язаних з національним державотворенням, особливостями взаємовідносин між окремими етносами однієї держави.

З'ясувати особливості побудови національних держав на українському етнічному просторі намагалися! Франко,В. Липинський, М. Драгоманов, М. Міхновський, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Сціборський, Ю. Липа та багато інших науковців, політиків і філософів. Так М. Драгоманов вважав, що державний устрій сприяє суспільній нерівності, В. Липинський відзначив, що основою національного відродження є народ, а в Д. Донцова знаходимо поняття «людини нового духу». Однак, особливості соціальних страт та загальнонародні функції не стали у працях цих та інших авторів в основі нової національної ідеї вітчизняного державотворення.

Метою дослідження є з'ясування особливостей формування П. Саухом образів історичного минулого, історичного буття й історичної пам'яті, а також створення на їх підставі та на основі накопиченого практичного досвіду і багатого дослідницько-статистичного матеріалу філософського образу перспектив історичного розвитку українського суспільства.

Постановка завдання.

1. Потрібно представити авторські наукові поняття та концепти Петра Сауха, що лягли в основу дефініції майбутньої національної держави в Україні.

2. Необхідно виявити та сформулювати ті історичні засади буття українського народу, які автор монографії «Україна на межі тисячоліть: трансформація духу і випробування національним буттям» поклав в основу створених ним моделей «культурполітичного життя соціуму» [1, с. 52].

3. Визначити перспективи розвитку українського суспільства та особливостей національного державотворення на основі авторських моделей.

4. Представити образ історичного майбутнього, створений П. Саухом, як багатогранний результат філософської творчості автора, що може стати основою практичного державотворення.

5. Представити семантико-морфологічний аналіз образу історичного майбутнього.

Петро Юрійович Саух доктор філософських наук, професор, що тривалий час працював у вищих начальних закладах Києва, Донецька, Житомира, Рівного, читав лекції в університетах США, Франції та Німеччини, також мав можливість побачити, осягнути силою власного розуму та досконало проаналізувати ті державотворчі процеси, які мали місце в Україні протягом останнього десятиліття XX ст. На основі обширних власних наукових спостережень, а також аналізу різноманітних статистичних матеріалів П. Саух приходить до висновку про потребу трансформації національного буття з метою відмови від традиційних підходів до державотворення та до формування людини з новим рівнем суспільної свідомості і такої, що здатна стати творцем власної держави. Автор пише, що внаслідок десятків років безнадійних очікувань «ми отримали не «державу для людей», а «людей для держави» [1, с. 56]. «Ми всі діти старої системи...», скрушно зауважує філософ. «Повинні прийти нові люди, з новим менталітетом, нелінійним мисленням і новим світорозумінням» [1, с. 39]. Сформульовані автором визначення понять та концепти П. Сауха, що лягли в основу дефініції майбутньої національної держави в Україні, представлені і в його монографії «Україна на межі тисячоліть». Автор закликає до єднання, наголошуючи, що «абсолютні істини слід шукати спільними зусиллями» [1, с. 16]. Філософ вважає, що історія живе нашим ставленням до неї [1, с. 25], а «критичне ставлення до історії це прагнення зрозуміти її» [1, с. 25]. Акцентуація на пошуку історичної відповіді щодо побудови національної держави цілком закономірна, адже на запитання «Що таке історія?» автор відповідає: «Перш за все, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись, ...«проростати» не лише в сучасному, але й майбутньому» [1, с. 22].

Історичні засади буття українського народу стали основою моделювання «культурполітичного життя соціуму». «Історичний досвід минулого це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурівок розвитку народу». [1, с. 18-19]. Історія це звіт наших предків [1, с. 22]. І навпаки, «безпам'ятство це невдячність перед минулим і безвідповідальність перед майбутнім», адже «пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику» [1, с. 19]. Філософ стверджує: «Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе» [1, с. 19]. Зміна державного устрою, на думку автора, є, не в останню чергу, зміною переважаючої моралі в суспільстві. Носієм моральності є людина, відображенням моралі постає реалізована цією людиною культура. Автор зазначає, що, на жаль, «культура посткомуністичного українського суспільства на початку 90-х років знову попадала в тенета романтичного минулого» [1, с. 43]. Прикро, що «образ інтелігентної людини, еліти нації, ототожнюється частіше всього не з тими, хто прославляє Україну вагомим доробком, пензлем чи словом, у науці чи просвітництві, а з тими, хто рогачем у руках бореться біля собору за національну церкву, підслуховує під дверима, якою мовою читається лекція, організовує хресні ходи та майданні протистояння» [1, с. 60-61]. Нам «слід остаточно подолати романтичні очікування перших років незалежності і стати на твердий Грунт самоздійснення національного буття» [1, с. 201].

Початок національного відродження в пострадянській Україні був викликаний певними труднощами, пов'язаними з неготовністю багатьох українців до зміни мисленнєвих стандартів. Тут мало місце протистояння колишній комуністично-партійній еліті української контреліти. «Звідси та боротьба української контреліти «за місце під сонцем» під гаслами національної ідеї за «націю з особливою місією», «національну церкву», «національну мову», «національних героїв та геніїв» тощо» [1, с. 56]. Однак, розвиток національних рухів завжди супроводжувався формуванням ідеї національної держави, натомість в Україні, де українська держава казуального типу вже існувала, ще не цілком сформована національна еліта, щоб не залишатися осторонь процесів державотворення, почала продукувати вже згадувані вище квазінаціональні ідеї церковності, героїзму, стражденності тощо. Насправді ж «людський дух реалізовується в мисленні, яке й визначає історію» [3, с. 7], а державність «повинна вкорінюватися та легітимізуватися у свідомості громадян завдяки створенню і розвитку відповідних ціннісних орієнтирів» [4]. Розвитку держави певного типу має передувати розвиток моралі даного типу. А оскільки моральний клімат формується історичною пам'яттю, то й реабілітація історичної пам'яті є обов'язковою передумовою створення національної держави нового типу.

Історична пам'ять сконцентрована в традиціях, а традиція «є минулим, включеним безпосередньо в життєві процеси сьогодення», що «...формує цілісність і послідовність людського буття» [1, с. 23]. «Звертаючись до нашої історії, ми пробуджуємо її подієвість, розпаковуючи згаслі в її подіях смисли, збагачуємося ними, отримуючи підгрунтя для свого сьогодення та орієнтири на майбутнє» [1, с. 23]. Разом з тим, кожна соціальна страта, кожен регіональний колектив чи мовноетнічне об'єднання можуть мати свої окремі традиції, які попри їх історичність та культурний екзистенціоналізм, не сприятимуть формуванню єдиної для всіх них української держави майбутнього. «Смисловий вектор національного та культурного смислових полів може розгортатися в одній площині тільки за умови [становлення] громадянського суспільства» [1, с. 5657]. Українська держава може відбутися без огляду на мовні, релігійні, соціальні, інтелектуальні чи інші відмінності при умові домінування розуму, помислів та мудрості над кон'юнктурними прагненнями окремих лідерів утримувати владу без наявної у них та схваленої суспільством національної ідеї. «Майбутнє належить інтелекту» [1, с. 200].

На основі аналізу пострадянської дійсності в Україні філософ П. Саух формулює моделі перспективного «культурполітичного життя соціуму», як основи розвитку українського суспільства та невід'ємного базису для побудови нової української держави. Автор виділяє в якості окремих імовірних теоретичних варіацій, кожна з яких, проте, може бути практично реалізована:

- «Модель етнокультурної спільноти, тобто культурно-політичну модель організації суспільства»;

- Модель «політичної спільноти». Автор пише, що вона базується «на комуністичних засадах економічної рівності та другорядності національно-культурних форм життя»;

- Державно-громадську модель, яка «будується на засадах соціально і політично стратифікованого суспільства» [1,с. 52-53].

Особливості національного державотворення пов'язані із змінами зовнішньополітичної ситуації, векторів внутрішньої та зовнішньої політики держави, але найголовніше, із змінами мислення мільйонів українців. Пророчі слова філософа «Майбутнє належить інтелекту» заставляють задумуватися над тим, що ми можемо вже сьогодні запропонувати задля зростання сумарного інтелекту нації. П. Саух робить висновки, що «лідерами світового розвитку стають країни, спроможні забезпечити високий рівень освіченості свого населення, загальної культури, технологічної дисципліни виробництва і, звичайно, науки, яка стає основною рушійною силою соціального поступу» [2, с. 170]. Освіта, культура, технології і наука ось головні перспективи розвитку української держави.

П. Саух справедливо вважає, що «реформи пробуксовують не стільки в економіці чи політиці, скільки в нашій свідомості» [1, с. 14]. Відповідальність за майбутнє лежить на кожному з нас. «Людина, котра не здатна захищати власні інтереси, так само не здатна захищати і загальнодержавні» [1, с. 13]. Автор переконує, що держава Україна належить нам всім, проте вона, як і все навколо, перебуває в процесі постійних змін. «Ми змушені розглядати світ як системно організований, динамічний і не заданий наперед у своїх змінах дією якихось універсальних законів», твердить автор [2, с. 169]. Людина має потребу, може і повинна змінювати свою державу, але для цього вона повинна, найперше, змінити саму себе. «Філософи < > шукають шляхи розв'язання однієї з найболючіших проблем трансформації людини» [5, с. 5]. Людина майбутнього є основним мірилом якості нової української держави.

Формування історичного майбутнього України, що лягло в основу національного державотворення, нерозривно пов'язане з двома факторами-проголошенням національно-державницької ідеї, здатної об'єднати численних однодумців, та інтелектуальним єднанням нації. «У XXI сторіччі, очевидно, будуть розвиватися два процеси: перетворення людства в єдиний біосоціальний організм і формування колективного інтелекту. Якщо ці два процеси зіллються, то суспільство, що виникне в результаті цього симбіозу, вступить у нову стадію антропогенезу» [2, с. 172].

Образ історичного майбутнього є цікавим прикладом філософської образотворчості одного з видатних мислителів сучасності українського філософа Петра Сауха. Семантико-морфологічний аналіз образу засвідчує про наявність у ньому складної філософсько-знакової системи з такими її елементами як «життя після смерті» [1, с. 40], «інтелігентна людина з рогачем» [1, с. 61], «люди для держави» [1, с. 56], «соціальне роздоріжжя» [1, с. 17] та іншими, здатними переконати читача в необхідності «трансформації духу» насамперед через сприйняття нових національних філософських ідей. Складна морфологічна система образу, втім, не перешкоджає його цілісному сприйняттю, а навпаки, пробуджує «неспокій інтелектуального пошуку» [ 1, с. 200] та закликає «стати на твердий грунт самоздійснення національного буття» [1, с. 201].

Образ історичного майбутнього, реалізований у філософії П. Сауха, є закономірним результатом спостережень та розмислів автора над становленням нової української інтелігенції на рубежі ХХ-ХХІ століть. Інтелігенція з національним обличчям, до виховання якої значною мірою причетний і цей український філософ, має неодмінно стати основою колективного інтелекту, його вічним двигуном, суддею, матір'ю, а разом з тим, запорукою нових перемог та досягнень в галузі вітчизняної науки, освіти, культури, у розвитку нових технологій, взаємодії зі світом, релігійної толерантності, соціальної рівності, багатовекторності розвитку сучасного українського суспільства.

Моделювання перспектив розвитку культурнополітичного життя в Україні було здійснене П. Саухом понад півтора десятка років тому. За цей час з'явилося нове покоління людей, здатних захищати українську державу, національну демократію, утверджувати соціальні права, здобувати нові інтелектуальні обрії. Філософсько-аналітичний образ історичного буття українського народу є пошуком закономірностей побудови національного майбутнього. Відображений у рисах оновленої та духовно збагаченої української нації, цей образ трансформується в реальність, проходить випробування часом, поступово стає історією.

Література

1. Саух П.Ю. Україна на межі тисячоліть: трансформація духу і випробування національним буттям. Монографія. Рівне, 2001. 220 с.

2. Саух П.Ю. XX століття. Підсумки. -Київ-Рівне, 2001. 184 с.

3. Кремінь Василь. Сучасне мислення й освіта // «Глобалізований світ: випробування людського буття»: Міжнародна науково-теоретична конференція, 6-7 жовтня 2017 року: [Матеріали доповідей та виступів] / редкол. М.А. Козловець [та ін.]. Житомир: Вид-во Євенок О.О., 2017. С.7-10.

4. Мофа С.О. Національна самосвідомість як чинник державотворення. Автореф. дис. ... канд. філософ, наук по спец.: 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Запорізький держ. ун-т. - Запоріжжя, 2004. 12 с.

5. Саух П.Ю. Філософія: бунтівний дух у пошуках панацеї // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Харків, 2003. №598. С.3-5.

Размещено на Allbest.ru