Історична свідомість у вимірах українського національного буття XVII-XVIII ст.

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Хмельницький національний університет (Україна, Хмельницький)

Історична свідомість у вимірах українського національного буття XVII-XVIII ст.

Гоцуляк В.М., кандидат політичних наук, доцент,

доцент кафедри філософії і політології,

gоtsylak@ukr.net

Анотація

Поняттям, що характеризує процес самоусвідомлення суспільством своєї суті і надає можливість осмислено відтворювати, реконструювати діяльність людини у часі, є історична свідомість.

Під історичною свідомістю розуміється притаманна суспільству в цілому і окремій людині сукупність знань, уявлень, ідей, поглядів про своє минуле і про минуле людства. В історичній свідомості індивідів, груп, спільнот, народів, націй формуються і фіксуються уявлення про своє походження, про важливі події своєї історії, про співвідношення національної історії з історією інших спільнот і людства в цілому. Історична свідомість включає в себе також оцінку минулого у всій його різноманітності соціальними, етносоціальними групами людей.

Через формування історичної свідомості індивід усвідомлює свою належність до певної спільноти людей. Кожна людська спільнота володіє комплексом історичних уявлень про своє походження, про важливі події минулого, про видатних людей в історії. Така історична традиція виражає належність до духовного життя кожного народу, є способом вираження своєї самості.

Ключові слова: історична свідомість, ранньомодерна Україна, історична пам'ять, історицизм, політичний процес.

Завдання всебічного і комплексного вивчення змісту політичної думки ранньомодерної України проектують дослідника на осягнення українського минулого у його повноті, суперечливості й специфічності. На основі синтезу різних підходів філософського аналізу з конкретними прийомами історичного дослідження таке загальне знання досягається. Однак на шляху до нього стоять численні стереотипи свідомості, неприйнятні у науковому дослідженні схеми, ненаукові підходи, псевдонаукові твердження і висновки.

Важливі та актуальні проблеми, що стосуються вивчення особливостей українського національного буття і специфіки української історії, ставляться на рівні буденної свідомості та масової культури без належного світоглядного, філософського, теоретичного обґрунтування і пояснення, без спирання на факти. Водночас, слід пам'ятати, що існують такі аспекти людського досвіду, зафіксовані в історії, які не можна виразити суто науковим способом. Вони мають свою соціокультурну цінність і можуть бути представлені літературними чи поетичними образами, зразками утопічного мислення тощо. Різні знання і практики завжди були в культурі, але вони не завжди можуть вивчатися суто науковими методами. Проте за будь яких обставин слід визнати домінантну цінність наукової раціональності та її вплив на всі форми культури [3].

Серйозною перешкодою формування об'єктивних знань про проблему, що вивчається, є вплив сучасних засобів масової інформації, які породжують так звану «кліпову свідомість», коли складна й суперечлива українська реальність сприймається спрощено, як картинка, без логіки і прагнення знайти істину. В результаті люди вірять у різні нісенітниці та міфи, зосереджуються на деяких деталях без найменшої спроби проникнути в суть проблеми.

Поняттям, що характеризує процес самоусвідомлення суспільством своєї суті і надає можливість осмислено відтворювати, реконструювати діяльність людини у часі, є історична свідомість.

Під історичною свідомістю розуміється притаманна суспільству в цілому і окремій людині сукупність знань, уявлень, ідей, поглядів про своє минуле і про минуле людства. В історичній свідомості індивідів, груп, спільнот, народів, націй формуються і фіксуються уявлення про своє походження, про важливі події своєї історії, про співвідношення національної історії з історією інших спільнот і людства в цілому. Історична свідомість включає в себе також оцінку минулого у всій його різноманітності соціальними, етносоціальними групами людей. Осмислюючи своє історичне минуле різні спільноти (народи, нації) можуть відтворити його в різних формах у всіх часових модусах - минулому, теперішньому і майбутньому, зафіксувати, таким чином, зв'язок часів і поколінь.

Через формування історичної свідомості індивід усвідомлює свою належність до певної спільноти людей. Кожна людська спільнота володіє комплексом історичних уявлень про своє походження, про важливі події минулого, про видатних людей в історії. Така історична традиція виражає належність до духовного життя кожного народу, є способом вираження своєї самості. Цей фактор надає історичній свідомості емоційне забарвлення. Загалом історія завжди присутня в свідомості суспільства, всі її елементи - погляди, ідеї, політичні теорії, безперечно, є історичними за своїм характером. історичний свідомість буття політичний

«Історична свідомість» - складний і неоднозначний термін. Але оскільки реконструюються різні форми людського досвіду і людина їх враховує у своєму житті, вона просто не може жити і здійснювати свою діяльність без усвідомлення особистого минулого. Особистість звертається до накопиченого в історії та культурі досвіду з різними цілями: цей досвід може бути засобом самоутвердження, може визначати шляхи для реалізації власного потенціалу, бути основою для уявлення про майбутній стан людини чи спільноти.

Щоб зрозуміти суть процесів, які відбувалися в минулій історії, необхідно мати уявлення про те, як той чи інший феномен виник і як розвивався. В цьому сенсі суспільство, звісно, володіє пам'яттю. Однак «історична свідомість» і «соціальна пам'ять - це не одне і те ж саме. Пам'ять не може бути чимось однозначним і безсумнівним: існують різні форми досвіду про історичне минуле, різні спогади, робляться різні акценти, навіть «згадується» те, чого не було, використовуються різні за ступенем достовірності джерела. Як відзначає Дж. Тош, для колективної пам'яті характерні викривлення, тому в політичному житті вона може бути вибірковою, а деколи абсолютно помилковою. Натомість термін «історична свідомість» передбачає більш строге витлумачення історичних подій чи феноменів політичного життя. Іншими словами, мало просто звертатися до минулого; потрібна переконаність у необхідності достовірного уявлення про нього [4, с. 11].

Історична свідомість, в якій минуле відтворене в більш строгих формах, функціонує поряд з історичною пам'яттю, з соціально-мотивованими поглядами на минуле, що задовольняють різні політичні і соціальні потреби. Скрізь призму історичної свідомості будь який об'єкт розглядається у зв'язку з конкретно-історичними умовами його існування, в динаміці і розвитку. Прихильники особливого підходу до вивчення історії, який з XIX ст. називається історизмом, наголошували, що його фундаментальною передумовою є повага до незалежності минулого, відтворення атмосфери минулого. Найповніше ідеї історизму були представлені в працях німецького історика Леопольда фон Ранке, а також Томаса Карлейля. З позицій історизму кожна епоха являє собою унікальний вияв людського духу, їй притаманні особлива культура і цінності. Для того щоб зрозуміти іншу епоху, слід враховувати зміни, що відбувалися в умовах життя, менталітеті людей протягом історії. Тому розуміння й реконструкція кожної епохи повинні відбуватися в її власних категоріях, у сприйняття її власних цінностей і духовних пріоритетів.

З погляду прибічників історизму історична свідомість Грунтується на трьох принципах. Перший і найбільш фундаментальний з них - це визнання того, що в історії ніщо не стоїть на місці, час суттєво змінює людину і спосіб її буття. Тому історик обов'язково повинен враховувати різницю між минулим і сьогоденням, усвідомлювати те, що люди минулого не поводилися і діяли так, як ми. Визнання існування історичних відмінностей недостатньо для історика, їх можна пояснити, лише осягнувши історичні обставини, за яких вони виникли.

Другим компонентом історичної свідомості є контекст, враховувати який потрібно, пізнаючи історичну реальність. Минуле не можна пізнавати як фіксовану однолінійну послідовність подій, контекст повинен постійно бути в полі зору дослідника.

І третій аспект історичної свідомості - це розуміння історії як процесу, як зв'язку між подіями в часі, що надає їм більше смислу, ніж розгляд їх ізольовано.

Таким чином, історична свідомість в її розумінні прихильниками історизму означає визнання незалежності минулого і спробу реконструювати його у всій специфіці, зрозуміти його відмінність від сучасності. Результатом цієї програми стало поглиблення відмінностей між елітарним і народним поглядом на минуле [4, с. 21]. Професійний підхід до історико- політичного дослідження передбачає довготривале заглиблення в першоджерела, свідому відмову від сьогоднішніх уявлень.

Історична свідомість завжди конкретна, вона виробляється в певному історичному просторі та часі й містить у собі уявлення про світ ментальних і духовних реальностей. Історична свідомість також мінлива, в різні історичні часи та епохи вона змінюється, образ історії, таким чином, має свою специфіку, обумовлену соціокультурним контекстом. Мінливість історичної свідомості залежить також від того, хто є її соціальним носієм, адже уявлення про минуле різних соціальних груп, які займають різне місце в соціальній ієрархії, суттєво відрізняються.

Потреба в історичному знанні про своє минуле є абсолютною потребою людини, способом долучення її до світу зрозумілих їй цінностей і уявлень. Однак, як писав Й. Гейзінга, сучасний світ, як ніколи, зробив історію знаряддям брехні на рівні державної політики і ніяка східна деспотія в своїх фантастичних «свідченнях» не поводилася з історією так, як це робить сучасна держава. Втручання політичної влади в процес формування історичної свідомості часто приводить до її деформації. За словами Й. Гейзінги, історична свідомість повинна бути пильною, «щоб не були зведені від імені історії кровожерливі ідоли, які поглинуть культур» [5]. Історична свідомість завжди заснована на ідейно-моральних засадах, тому вона щейє моральною категорією [1].

Можна стверджувати, що в українському духовному житті XVII-XVIII ст. діяльністю культурної (і політичної водночас) спільноти творилася не лише суто релігійна, заснована на зразках християнського мислення, свідомість але й утверджувались елементи ренесансної, реформаційної, барокової, новочасної свідомості [2].

При цьому українські мислителі ранньомодерної України проявляли живий інтерес до історії, до історичного контексту своєї творчості, про що свідчать літературні джерела XVII-XVIII ст. Історія сприймалася як вияв руської старовини, спадщина якої повинна була стати своєрідним керівництвом для дій і поведінки сучасників - козаків, книжних людей, студентів і професорів українських шкіл і академій. Такий підхід до історії був характерний для ренесансно-реформаційного світогляду, що поширювався в Україні з другої половини XVII ст. Цей світогляд був феноменом західноєвропейської культури і його впливом була відзначена творчість багатьох українських мислителів ранньомодерної України.

Західноєвропейською ренесансною свідомістю антична спадщина розглядалася як те зібрання моральних і політичних прикладів і зразків, на які треба було орієнтуватися людині. Ще в XV ст. відомий політичний діяч, дипломат та італійський гуманіст Франческо Гвіччардіні писав, що цитувати римлян на кожному кроці не потрібно, а римські зразки будуть дієвими тільки в конкретних історичних обставинах того чи іншого італійського міста. Тобто йшлося, власне, про історичний контекст і про історичне мислення. Така думка була актуальною і в час європейського Відродження, і в українській духовній культурі XVII- XVIII ст. Специфіка українського національного буття і виміри історичного часу накладали, без сумніву, помітний відбиток на характер творчості українських мислителів. Особливість української рецепції ідей ренесансного мислення полягала в поєднанні їх з релігійними та моральними імперативами візантійсько- руської православної культури.

В прикладному сенсі, - пише Н. Яковенко, поняття історичної свідомості пов'язують із властивою тій чи іншій добі манерою описувати минуле - через осмислення світоглядних засад, способом відбору фактів, стилістикою тощо [6, с. 35].

Таким чином, конструювання реальної картини українського життя є обов'язковою умовою розуміння тих процесів, які відбувалися в українській історії XVII- XVIII ст. і були специфічним чином відтворені в політичній думці ранньомодерної України. Сукупність уявлень про українське минуле, духовний і політичний досвід людини певної історичної епохи фокусуються в історичній пам'яті. Історична пам'ять має одну універсальну перевагу над достовірним знанням: у ній зберігаються імпульси і мотиви для збереження національної ідентичності й утвердження національної ідеї.

Історична свідомість виступає невід'ємною частиною буття українського етносу. Існуючи поряд з історичною пам'яттю і формуючись у певному соціокультурному просторі, вона відтворює минуле в більш строгих формах, несучи на собі відбиток соціальних, політичних інтересів та потреб.

Історична пам'ять, історична свідомість і сама історія є взаємозалежними і взаємообумовленими. У фокусі історичної пам'яті та свідомості постає українське минуле у вимірах часу, формуються уявлення і знання про українську реальність у різні історичні епохи і формується бачення сучасної людини своєї історичної спадщини.

Погляд у минуле супроводжується розумінням сучасного й окресленням шляхів поступу в майбутнє. Тому цілком обґрунтованою постає зміна дослідницьких акцентів в історико-політичній науці. Вони не визначаються лише загальними схемами й зразками, що представлені в традиції, а обумовлюються тими історичними, культурними та політичними завданнями, що є пріоритетними в сучасному українському житті.

Ігнорування такої залежності приводить до кризи історичної свідомості, без чого неможливий подальший поступ. Обґрунтування й осмислення соціокультурного аспекту розвитку політичних процесів у сучасній історико-політичній науці набуває першорядної ваги. А це передбачає осмислення минулого у вимірах і контекстах культури і вивчення політичної думки ранньомодерної України в координатах культурного світу України.

Список використаних джерел

1. Могильницкий Б. Г. Введение в методологию истории / Б. Г. Могильницкий. -М.: Высш. школа, 1989. - 175 с.

2. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи / М. Попович. -К.: МайстерняБілецьких, 2007. -256 с.

3. Степин В. С. История и философия науки: Учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / В. С. Степин. -М.: АкадемическийПроект; Трикста, 2011. -423 с.

4. Тош Дж. Стремление к истине: как овладеть мастерством историка / Джон Тош; пер. с англ. М. Л. Коробочкина, ред. В. А. Русев. -М.: Весь Мир, 2000. -294, [1] с.

5. Хёйзинга Й. Homo Ludens. Статьи по истории культуры / Й. Хёйзинга; пер. с голл. -М.: Прогресс-Традиция, 1997. -416 с.

6. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. / Н. Яковенко. - Київ: Критика, 2002. -416 с.

References

1. Mogilnitskiy В. G. Vvedenie v metodologiyu istorii / В. G. Mogilnitskiy. -M.: Vyssh. shkola, 1989. - 175 s.

2. Popovych M. Hryhorii Skovoroda: filosofiia svobody / M. Popovych. - K.: Maisternia Biletskykh, 2007. - 256 s.

3. Stepin V. S. Istoriya і filosofiya nauki: Uchebnik dlya aspirantov і soiskateley uchenoy stepeni kandidata nauk / V. S. Stepin. - M.: Akademicheskiy Proekt; Triksta, 2011. - 423 s.

4. Tosh Dzh. Stremlenie k istine: kak ovladet masterstvom istorika / Dzhon Tosh; per. s angl. M. L. Korobochkina, red. V. A. Rusev. - M.: Ves Mir,2000.-294,[l]s.

5. Kheyzinga Y. Homo Ludens. Stati po istorii kultury / Y. Kheyzinga; per. s goll. -M.: Progress-Traditsiya, 1997. -416 s.

6. Yakovenko N. Paralelnyi svit. Doslidzhennia z istorii uiavlen ta idei v Ukraini XVI-XVII st. t N. Yakovenko. - Kyiv: Krytyka, 2002. - 416 s.

Размещено на Allbest.ru