Філософські аспекти понять інституціоналізації влади та права: постановка проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські аспекти понять інституціоналізації влади та права: постановка проблеми

Пастушенко О.В.

Анотація

Дефініції інституту та інституціоналізації е різних науках відрізняються одна від одної. Особливою мірою це стосується філософського осмислення інституціоналізації влади та права (йдеться про інституційні категорії влади та права). Стаття має на меті вивчення існуючих визначень інститутів обох соціальних феноменів у філософській науці, констатовано, що сучасна система права вирізняється власною прагматичністю, намаганням пристосуватись до справедливих суспільних потреб. Стаття присвячена аналізові адаптаційних умов щодо феномену соціального інституту стосовно владних та правничих особливостей сучасного українського суспільства. Це означає, що з'являється все більше представників правничої системи, які приймають рішення не тільки в міру справедливі, але й максимально адекватні суспільним очікуванням. Пропонується аналіз порівняння та взаємопроникнення цих інститутів як філософська концепція. Представлено висновок, що визначення ключових філософських особливостей інституціоналізації влади та права характеризує ці особливості як групу філософських положень, які складають певне ціле з точки зору суб'єкта регулювання, тобто - сукупність таких владних та правничих норм, носіями яких є інституціональні чинники.

Ключові слова: влада, інституціоналізація, категорія, право, соціальний ефект. філософський інституціоналізація влада

Термін "інститут" використовується не лише в розмовних аспектах, але й в багатьох галузях науки. Це створює проблеми, пов'язані з визначенням поняття інституціоналізації з різних точок зору. Часто ці значення змішуються, і складно визначити тематичний діапазон поняття, що додатково збільшує труднощі, пов'язані з належним розумінням інституту та інституціоналізації в різних науках. Більшість непорозумінь виникають з різних визначень інституту та інституціоналізації насамперед у полі філософського розуміння цих понять.

Стаття присвячена аналізові адаптаційних умов щодо феномену соціального інституту стосовно владних та правничих особливостей сучасного українського суспільства. Отже, наше мета полягає у необхідності визначити межу та лінії перетину інтересів інституціональних аспектів влади та права у сучасній філософії. А тому об'єктом статті вважатимемо інституціоналізацію влади та права. Предмет статті - філософські аспекти цієї інституціоналізації.

Виокремлення об'єкта і предмета дозволяє сформулювати постановку завдань даної статті:

- дати гносеологічну характеристику поняттю "інституціоналізація";

- катетеризувати поняття "інститут" та "соціальний інститут";

- визначити ознаки інституціоналізації влади та права;

- схарактеризувати характер перетину інститутів влади та права.

Сама концепція інституту походить від латинського слова institutum - встановлення [7; 6, с. 264]) і означає стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм і установок, які регулюють різні сфери людської діяльності та організують їх в систему ролей і статусів, що утворює з них соціальну систему [3, с. 116117]. Інститут, отже, перетворює якесь соціальне дійство на дійство упорядковане, орієнтоване на раціональну мету, на таке, що триває у часі.

Соціальний інститут підпорядковує дію конкретним правилам суспільної гри. Показово, що в цьому сенсі зміст понять соціального інституту і соціальної організації є близьким, але не тотожним. Польський вчений Павел Камінські пише, що "кожний соціальний інститут - це організація (певних дій - О. П.), проте не кожна організація-інститут" [11, с. 140].

З інституціональним підходом пов'язані такі поняття, як цінності, норми, соціальна символіка, ритуальність тощо - тобто, йдеться про феномени сукупності культур суспільства, елементом якої виступає соціальний інститут. Поняття соціального інституту підкреслює будь-який соціальний аспект регуляції. Вся концепція досить популярної сьогодні соціальної дії Толкотта Парсонса побудована саме на процесах інституціоналізації. У Парсонса становлення (розвиток) соціальних інститутів відбувається за допомогою дій таких чинників (див.: [11, с. 141]).

По-перше, "актори" (наголос на першому складі), які орієнтовані різним чином в ситуації необхідності взаємодії.

По-друге, орієнтації "акторів" як віддзеркалення структури їхніх потреб, модифікованих інтеріорізованими соціальними взірцями (для прикладу, дуалістичність політики, ерзац-культура тощо).

По-третє, суспільні норми, які виникають у процесі взаємодії, пристосування, орієнтації і які поєднуються з необхідністю вибору, суспільного розвитку, розподілом та обміном суспільних ролей.

По-четверте, суспільні дії як спосіб узгодження орієнтації "акторів" - саме суспільні дії обмежуються спільними суспільними взірцями.

Отже, саме соціальні інститути є гарантом збереження соціальної структури - стійкого зв'язку соціальних відносин між "акторами" як різними соціальними суб'єктами. На нашу думку, саме соціальні інститути є інструментами, засобами, знаряддям діяльності соціального суб'єкта, оскільки "саме останній є реальним джерелом соціального процесу і соціальних змін" [14; 11, с. 143].

Взагалі, інституціоналізація влади являє собою, за німецьким і британським філософом Карлом Маннгаймом, безперервністю (він послуговується терміном "континуум") компромісів між протилежними інтересами, що зберігає "динамічну рівновагу системи" [5; 12, с. 492-493]. У цьому сенсі різноманітні інтереси можуть не лише брати участь у формуванні влади як соціального інституту, але й оперативно впливати на сам процес прийняття рішень - передусім, у сфері законотворчості та законодавства, тобто - у парламентському та судовому варіантах. Це відбувається насамперед тому, що у сучасному українському суспільстві інститути влади тісно пов'язані з артикуляцією різнобічних соціальних інтересів. Диференціація цих інтересів, звісно, не може автоматично сприяти певній спільній суспільній свідомості.

Втім, останнє - бодай частково - реалізовується тоді, коли дієвою стає така система управління, за якою жоден з тих інтересів, які є в цю мить актуальними для суспільства, не буде проігнорованим. Сучасні демократії як раз і враховують співіснування та взаємопереплетення різних соціальних інтересів, визнають за ними всіма рівні права на артикуляцію та реалізацію цих інтересів. І саме це можна вважати гарантією для вироблення стійкості соціальних інститутів суспільства - тобто певної точки загальної згоди, проти якої не виступатиме принципово жодна з владних еліт.

Демократія - і це загальновідомий постулат - розуміє керування суспільством загальною, вивіреною думкою. За великим рахунком, використовуючи методи компромісів та уступок, можна досягнути суттєвого рівня демократизації управління суспільством. Проте для подібної - в чомусь утопічної - картини є необхідним виконання двох умов. Перша умова: створення в суспільстві таких соціальних обставин, за яких громадяни можуть вільно і безперешкодно обирати всі гілки влади. Друга умова: інститути влади повинні відслідковувати суспільну свідомість і враховувати її при прийнятті рішень.

Можна констатувати (див.: [1, с. 29]), що саме поняття демократії має декілька змістових відтінків. Це:

по-перше, визначення демократії як форми організації держави, коли влада належить не групі осіб, а всім громадянам, які користуються рівними правами на управління державою (у цьому контексті нас цікавить проблема суспільно-політичного розподілу функцій та повноважень соціальних інститутів);

по-друге, визначення демократії як форми облаштування будь-якої організації, що заснована на рівноправності всіх її членів (у цьому контексті нас цікавлять ті рамки повноважень, які делегуються окремим соціальним інститутам);

по-третє, визначення демократії як форми ідеалу суспільного устрою, певного типу світогляду (у цьому контексті нас цікавить місце інституціоналізації права у загальній картині формування демократичних світоглядів - можливо, трохи ідеалістичній).

Взагалі, неможливо перерахувати навіть найбільш часто вживані дефініції поняття "демократія". І не лише тому, що в різних суспільних системах демократія інтерпретується неоднаково, але й тому, що будь-яка держава з будь-яким режимом вважає себе демократичною, хоча з усіх незалежних держав реально демократичними можна вважати декілька десятків. Проте й вони є далекими від ідеалу демократії - принаймні, значна частка населення там приречена на маргіналізацію. Існує поняття Генези як істинних демократій, так і таких суспільств, що лише називали (і продовжують називати) себе демократичними.

Результатом конкретних дій влади виступає державне управління. Це - процес, який є свідомим впливом на соціальні інститути суспільства з метою організації та оптимізації їхньої діяльності. На думку болгарського філософа Марко Маркова, сам процес державного управління складається з цілої низки процедур та операцій [2, с. 54-56]. Російський вчений Юрій Тіхоміров адаптував ці процедури до контексту інституціоналізації влади [4]. Наведемо його думки - це буде цікаво та корисно тим більше, що наші роздуми розглядатимуться крізь призму інституціональних спроможностей права.

Процедура перша: формулювання мети дій влади як соціального інституту. Для складних соціальних систем актуалізується проблема поліваріантності розвитку дій влади. Саме від того, які контексти політично- соціального гатунку оточують інститут влади, залежатиме напрямок владних дій.

Процедура друга: прийняття рішення владою як соціальним інститутом. Мається на увазі діяльність з усеосяжного опрацювання та охоплення низки операцій, завдяки яким інформація, що містить опис стану об'єкта, трансформується в інформацію, що оперує діями по відношенню до цього об'єкта. Початком такої процедури може слугувати визначення проблемної ситуації, сутність якої полягає у протиріччях між вимогами до системи та рівнем її функціонування. Цей аналіз у кінцевому результаті переростає в конкретизацію проблеми, що потребує вирішення.

Процедура третя: організація соціальної дії. Йдеться про мобілізацію людських, матеріальних та фінансових ресурсів на реалізацію мети, що відповідає сутності першої процедури. Основними операціями тут є розподіл конкретних завдань між виконавцями, ідеологічне забезпечення - або, радше, переконання зацікавлених осіб у правильності та необхідності саме цього рішення, координація та регулювання його виконання, контроль.

Процедура четверта: аналіз отриманих результатів. Юрій Тіхоміров пише про те, що ця функція є ключовою у державному управлінні, оскільки всі решта функцій "слугують або як підготовка до прийняття оптимальних рішень, або створення умов для їхньої послідовної реалізації" [4, с. 20-21].

Якщо підсумувати усе наведене вище, необхідно увагу на чотири найбільш характерні ознаки філософського чинника інституціоналізації права. Саме ці ознаки дозволяють нам стверджувати, що сучасне право в Україні набуло статусу соціального інституту.

Першою ознакою інституціоналізації права коректно вважати набуття ним цілковитого не лише конституційного, але й атрибутивного автономного статусу. Найбільш характерними для сучасного права України стали небувалі за розмахом процеси верховенства права, встановлення набагато більш справедливих порівняно з минулими періодами історії незалежної України правових норм. Феномен "інституціоналізація права" діє за законами справедливого правосуддя; звернемо увагу на те, що особливо відчутно це стосується недержавної форми правничої допомоги (приватні адвокатура, консультації, юридичні приймальні тощо). Відбулись різкі зміни у структурі судочинства, що суттєво вплинуло не лише на формування суспільної свідомості, розширило ареал впливу справедливого судочинства на суспільство. Найбільш типові ознаки автономних особливостей сучасного судочинства у контексті його інституціоналізації можна сформулювати таким чином.

По-перше, проголошується верховенство політичної незаангажованості права, яке артикулюється двома способами. Перший спосіб: прямий прояв політичної, партійної, фінансової та іншої структурної незалежності права, коли суд часто відмовляє у позовах впливовим політичним чи владним структурам. Другий спосіб - непрямий прояв своєї незалежності, коли застосування судів присяжних дає можливість опосередковано відмежуватись від тих судових рішень, які є справедливими, але дражливі для ладних представників.

По-друге, сучасна система права вирізняється власного прагматичністю, намаганням пристосуватись до справедливих суспільних потреб. Це означає, що з'являється все більше представників правничої системи, які приймають рішення не тільки в міру справедливі, але й максимально адекватні суспільним очікуванням.

Другою ознакою інституціоналізації права коректно вважати набуття ними можливості передавання правничого досвіду і впливу на суспільство. При цьому сам процес структуризації правничої системи в Україні відбувається на тлі структурованої розмитості самого сучасного українського суспільного буття. Це протиріччя спричиняє суттєву розмаїтість ставлення суспільства до функціонування правничої системи - від неприйняття принципів верховенства права взагалі до його вузько вибіркового сприйняття зокрема. При цьому відзначимо, що за умов повноцінного функціонування конкретний представник правничої системи України стає суттєвим чинником формування суспільної свідомості.

Ризикнемо припустити, що структуризація сучасного права як соціального інституту відбувається у контексті таких вимірів:

по-перше, належність правничого суб'єкта до розряду державних - недержавних та центральних - регіональних - місцевих;

по-друге, здійснення конкретним правничим суб'єктом певної стратегії діяльності.

Проблему врахування суспільної свідомості як засади конфліктності стосунків влади і права у контексті інституціоналізації права не можна ігнорувати, оскільки багатогранність та складність формування і функціонування саме суспільної свідомості дають підстави виокремити структурованість правничих суб'єктів, які мають на меті формування суспільного сприйняття усієї правничої системи України. А якщо при цьому врахувати завдання і методи формування суспільної свідомості, то стає зрозумілим, що сама суспільна свідомість є елементом відповіді на діяльність правничої системи та її окремих суб'єктів.

Третьою ознакою інституціоналізації права коректно вважати зміни всередині структури правничих суб'єктів. Ці зміни полягають у постанні двох надзвичайно цікавих явищ.

По-перше, зміни у ставленні представників системи до виконання своїх професійних обов'язків у контексті стану і розвитку соціальних інститутів суспільства взагалі (влади, економіки, політики, мас-медіа тощо).

Тобто процес впливу права на суспільство з метою формування почуття справедливості не закінчується власне на чинниках правничих суб'єктів, а здійснює новий цикл, робить суспільство співучасником і суб'єктом будь-якого правничого процесу. Подібний новий цикл впливу здійснюється зі зміненими потребами, на які орієнтовані діяльність як інституціоналізованої влади, так і правничих суб'єктів, які приймають (чи повинні приймати) рішення у правовому, а не у політичному полі. Мається на увазі те, що на прагматичність правничої системи впливає прагматичність запитів суспільства.

По-друге, структуризація самого суспільства. Суспільство формується і зумовлює своє функціонування насамперед соціополітичними характеристиками, виходячи як з унітарності України, так і з українських регіонів, в межах яких здійснюється, зізнаємось чесно, різна за ступенем кваліфікації та компетентності правнича практика.

Четвертою ознакою інституціоналізації права коректно вважати актуалізацію визначальних функцій права: окрім законодавчої, ще й інформативної, емотивної та поведінкової. Сучасні організація та функціонування в Україні правничих суб'єктів свідчать на користь того, що центральні правничі органи та структури використовують здебільшого інформативну функцію, регіональні правничі органи та структури - поведінкову, вольову функцію. За умов збалансованої ситуації емотивна функція за ступенем прояву притаманна однаково як центральним, так і регіональним правничим органам та структурам. Коли ж виникає конфліктність або загострення стосунків чи то внутрішньо-, чи то зовнішньо структурних в межах правничої системи України, то емотивна функція висувається на передній план. Подібна фіксація сучасних особливостей інституціоналізованого права в України дає підстави твердити про виокремлення феномену правничої маніпуляції, яка в період суспільних трансформацій стає головним чинником тиску в межах різноманітних правничих практик.

Як висновок, зазначимо, що визначення ключових філософських особливостей інституціоналізації влади та права характеризує ці особливості як групу філософських положень, які складають певне ціле з точки зору суб'єкта регулювання, тобто - сукупність таких владних та правничих норм, носіями яких є інституціональні чинники. Подібне осмислення феноменів інституту та інституціоналізації сумісно з розумінням філософським, хоча останнє більш значною мірою поширюється на неформальні інститути суспільства, взаємодоповнюючі та розширюючи формальні інститути, а іноді і входячи у протиріччя з ними.

Проте філософське осмислення інституціоналізації влади та права дозволяє припустити, що інституціональні норми вимагають спеціальних процедур аналізу цих феноменів. Це, власне, і збігається з філософським розумінням інституціоналізації, адже соціальні структури є таким соціальним ефектом, який призводить до формування нормативної структури, тобто таких моделей, правил, норм чи цінностей, установи яких створюються людьми і впливають на людей та їхню діяльність і є джерелом цінностей, які варто сприймати як суспільне надбання.

Наукові перспективи дослідження окресленої у статті проблеми пов'язуємо із визначенням інституціоналізації кластерних інституцій - юридичних, економічних соціологічних тощо. Філософське осмислення поняття інституту в тому сенсі, яким він реально оперує, дозволить систематизувати знання про інституціоналізацію багатьох суспільних феноменів.

Список використаних джерел

1. Мальцев В.А. Демократические основы политической жизни общества // Социально-политический журнал. - 1993. - №7. - С.29-35. // Mal'cev V. A. Demokraticheskie osnovy politicheskoj zhizni obshhestva ll Social'no-politicheskij zhurnal. - 1993. - №7. - S.29-35.

2. Марков M. Технология и эффективность социального управления. - М.: Экономика, 1990. // Markov М. Tehnologija і jeffektivnost' social'nogo upravlenija. -M.: Jekonomika, 1990.

3. Современная западная социология: Словарь. - М.: Сов. энциклопедия, 1990. // Sovremennaja zapadnaja sociologija: Slovar'. -M.: Sov.jenciklopedija, 1990.

4. Тихомиров Ю. Управленческое решение. -М.: Наука, 1987. // Tihomirov Ju. Upravlencheskoe reshenie. - M.: Nauka, 1987.

5. Arrow К. J. Essays in the theory of risk-bearing. Amsterdam: North-Holland Publishing company, 1974. - 178p.

6. Eaman Foss A. Channels of Influence. - Toronto: University of Toronto Press, 1994.

7. Furubotn E. G., Richter R. Institutions and Economic Theory: The Contribution of the New Institutional Economics, The University of MichiganPress. - Michigan, 1997.

8. Hayek F. A., Law, Legislation and Liberty, Vol.l, University of Chicago Press. - Chicago, 1973.

9. Hodgson G. M., Economics and Institutions, Polity Press, Cambridge - Oxford 1996 Hodgson G. M., "Institutional economics", International Encyclopedia of Business and Management, (red. Malcolm Warner). - London - New York, 1996.

10. Hurwicz L. Different Approaches to the Economic Analysis of Institutions: Concluding Remarks, Furubotn E. G., Richter R., The New Instututional Econimics, J. С. В Mohr (Paul Siebeck). - Tuebingen, 1984.

11. Kaminski M. Instztucie і organiyacie. - W-wa, 1991.

12. Mannheim Karl. Mensch und Gesellschaft im Zeitalter des Umbaus.

13. North D. C. Institutions, Institutional Change and Economic Performance, Cambridge University Press. - Cambridge, 1990.

14. North D. C. Transaction Costs, Institutions and Economic History, E. G. Furubotn, R. Richter, The New Instututional Econimics, J. С. В Mohr (Paul Siebeck). - Tuebingen, 1984.

15. Veblen T. The Place of Science in Modem Civilisation and Other Essays. - New York, 1919.

16. Williamson O. Economic Institutions: Spontaneous and Intentional Governance / O. Williamson // Journal of Law, Economics and Organization. - 1991. - №7. - P.159-187.

17. Williamson O., Market and Hierarchies: Analysis and AntiTrust Implications: A Study in the Economics of Organization, The Free Press. - New York, 1975.-P.548-577.

Размещено на Allbest.ru